Як словацькі
органи стежили за русинами-українцями і
В нашій розвідці хочемо звернути увагу на підставі документів у Пряшівському районному архіві, як у міжвоєнний період минулого сторіччя словацькі державні органи слідкували, стежили за діяльністю російських та українських емігрантів, за діяльністю місцевих руських чи українських суспільно-політичних організацій («Обществоим. Александра Духновича»1, «Просвіта»2, «Русский дом»3 , «Русский клуб»4, «Союз руських жінок»5, Греко-католицькою єпархією і церквою взагалі за діяльністю їх окремих посадових осіб, особливо за тими, хто боровся за збереження азбуки, які дбали, щоб були побудовані нові руські школи, пам’ятник О. Духновичу і «Русский дом» у Пряшеві та взагалі за діяльністю культурно-національного життя русинів- українців. Гадаємо, що чимало матеріалів на цю тему «зникло», загубилось, частина була вилучена, але й ті дають певне уявлення. Чимало діячів, зокрема греко-католицькі священики і учителі, виконали багато позитивного, жертвували час, енергію і гроші, щоб збереглася руська азбука, віра, щоб обидва пам’ятники були побудовані (за рахунок зборів русинів з Америки та місцевих людей), щоб всі організації служили загальнонародним, руським, тобто русинським потребам. (Тут і далі під поняттям руський, русин розуміємо сучасну назву русин-українець). В 20-х роках минулого століття активізувалося національне життя руських чи русинів-українців Пряшівщини, як ніколи в історії дотепер, тому словацькі органи боялися, щоб вони не добивалися дальшого поширення вживання азбуки, руської викладової мови, більших політичних прав та створення культурної автономії чи приєднання до Підкарпатської Русі, або не вимагали приєднання до Мадярщини. Стежили також за руською пресою, як «Русское слово», «Народная газета», «Русская народная газета», «Русская школа», «Пряшівська Русь», припиняли видавання деяких газет тощо.
Так, жупан Кошицької жупи
(місто Пряшів і сучасний Пряшівський край тоді належали до Кошицької жупи –
М. Р.) 29 січня 1924 року Країнському уряду (КУ) в Братиславі писав, що ще
в 1921 року була проведена греко-католицькими священиками агітація за
запровадження руської мови в словацькі школи в тих селах, де живуть руські,
тобто русини-українці чи греко-католики, агітували за відрив Східної Словаччини
і за приєднання до Підкарпатської Русі (Закарпаття – М. Р.). Президія КУ в
Братиславі6 3.09.1930 р. хотіла знати, чи в районі Пряшева ведеться
агітація за запровадження руської викладової мови в руських греко-католицьких
школах. Районний начальник Пряшева інформував КУ, що в селі Руське Пекляни була
скасована греко-католицька школа, в селах Руська Нова Весь, Фулянка, Керештвей
(нині Окружна) школярі вчаться три години руську мову на тиждень.
З таким листом Президія КУ
звернулася і до начальників та поліційних комісарів районів: Кежмарок, Левоча,
Ліптовський Микулаш, Списька Собота, Списька Нова Весь, Стара Любовня, Бардіїв,
Ружомберок, Ґелница, Ґіралтівці, Гуменне, Капушани, Кошиці, Кральовський Хлмец,
Меджилабірці, Молдава, Михалівці, Пряшів, Сабинів, Собранці, Снина, Стропків,
Требішів, Воронів, Вишній Свидник.
Словацькі органи турбувалися,
навіть боялися, бо насправді був створений «Комітет для запровадження руської
мови О. Духновича в греко-католицькі школи» у складі: о. Емілій Левканич,
священик села Чирч, о. Алексій Мидлик, декан села Никльова (нині Микулашова),
д-р Степан Ґойдич, проф. Пряшівської греко-католицької учительської семінарії,
Іван Гендер, учитель (Пряшів), Євген Козак, Іван П’єщак (Пряшів).
Комітет для запровадження
руської мови О. Духновича видав листівку – звернення до батьків, щоб
виконали плебісцит у греко-католицьких селах з метою, щоб була запроваджена в
школах руська мова Духновичівського типу7.
Районний начальник відповів
листом Президії КУ, що такого плебісциту в районі Пряшів не було. Чи він був
проведений в інших районах Пряшівщини, в архіві немає такої інформації.
Гадаємо, що це була реакція на
Відкритого листа о. Емілія Андрійовича Левканича, священика із Чирча, який
написав 30.04.1928 року Президентові ЧСР (Лист був надрукований і в газеті
«Народная газета» 10.5.1928 р.), в якому скаржився на погане становище руських
у ЧСР. Нa листа відреагував і кошицький жупан д-р Славік, який просив районні
уряди, щоб дали пояснення, в якому стані знаходяться русини Пряшівщини.
Пряшівський шкільний інспектор Імрих Міка про стан руських шкіл, між іншим,
написав: «В русинських або греко-католицьких школах працюють лише населенням
обрані учителі русинського походження і в таких школах діти вчаться читати і
писати кирилицею. Інакше викладовою мовою і в тих школах є словацька мова. В
районі (обводі ІІ.) є лише одна державна початкова школа русинська у селі
Лачнов, в якій би мав працювати учитель греко-католицького віросповідання,
тобто русинського походження, але такий учитель у так віддалене село не
з’явився. В моєму районі (обводі) є 7 греко-католицьких церковних шкіл. Лише в
селах Руське Пекляни і Миклушовці школи знаходяться у несприятливих будинках»
(OA, D/a, krabica č.39).
Кошицький жупан 18 березня
1927 року інформував Президію КУ в Братиславі, що Греко-католицька єпархія в
Пряшеві намагається, щоб була приєднана до Львівської архієпархії, якою керує
архієпископ д-р Андрей Шептицький. Таких матеріалів, які би підтверджували
твердження пана жупана, ми в архіві не знайшли. Припускаємо, що єпископ Павло Ґойдич
міг десь висловитись за таке приєднання, оскільки він був у контактах з
архієпископом А. Шептицьким під час свого перебування в Галичині (Крехів)
та й потім пізніше, коли став єпископом Пряшівської єпархії.
Може, найбільше матеріалів у
Пряшівському архіві знаходиться відносно діяльності «Обществаим.
А. Духновича» та Товариства «Просвіта». Цікавилися їх діяльністю та
доповідали КУ до Братислави про них державні начальники, нотаріуси, поліцаї та
політики. Так, Районний уряд Пряшів повідомляв, що 28.05.1931 року Міністерство
внутрішніх справ ЧСР ухвалило Статут «Общества А. Духновича –
русского культурно-просветительного общества», що офіційною мовою товариства
стала російська мова і місцем його знаходження буде місто Пряшів (OA Prešov, č.
krabice 301).
Пізніше, 17.12.1931 р.
районний нотаріус міста Пряшів д-р Ліесковський начальнику району Пряшів писав:
«Товариство «Духнович» протягом 1925-1930 років було філіалом Товариства в
Ужгороді. Від 1931 року воно стало самостійною організацією. «Виконує скромну
діяльність, дбало про побудову пам’ятника О. Духновичу та «Русского дому»,
які були побудовані і за рахунок зборів русинів з Америки та людей нашого краю.
Вони були побудовані для загальнонародних, русинських потреб... На зборах
«Общества» учасники розмовляють переважно мадярською мовою. Про антидержавну
діяльність цього «Общества» не можна говорити... «Общество» очолює комітет у
складі: д-р С. Смандрай8, д-р Ст. Ґойдич9, д-р
І. Кизак10 , М. Ількович11 та інші».
Була дана характеристика
деяких членів комітету. Наприклад, про Миколу Ільковича було написано 7 січня
1932 таке: «Микола Ількович – син греко-католицького священика села Фулянка.
Його батько – прихильник аграрної партії. Микола навчався в словацькій
гімназії, є слов’янського переконання і не можна передбачати, щоб він виконував
антидержавну діяльність, ані «Общество» не виконує антидержавну діяльність».
Про д-р Ст. Ґойдича, між іншим,
написано: «Д-р Степан Ґойдич, коли прийняв уряд Греко-католицької учительської
академії після проф. М. Мацієйовича12, встановив, що той
розтратив державні гроші в розмірі приблизно 25.000 Кчс і про цей кримінальний
вчинок розповів д-ру І. Кизаку та М. Ільковичу, які, як особисті
приятелі М. Мацієйовича, цей факт замовчали, але й так скоро пряшівська
публіка дізналася про цей вчинок і проф. М. Мацієйович не зміг пережити цю
ганьбу і тому покінчив життя самогубством». Про інших членів характеристики в
архіві ми не знайшли.
Країнський уряд в листі від 5
січня 1931 року інформував пряшівського районного начальника, що на підставі
заяви «Комитета для построения памятника карпаторусскому будителю Александру Вас.
Духновичу» (голова д-р С. Смандрай, секретар Т. Дуфанець13)
він вирішив 11.12.1930 за № 163.916/30 дати йому фінансову допомогу в розмірі
8.000.– Кчс для його побудови (Okresný archív OU-P, Prezidiálny protokol).
Районний уряд в Пряшеві
фінансово допомагав Товариству «Духнович», як свідчить документ від 22.12.1930
р., в якому твердиться, що було дано допомогу в сумі 450.– крон (Spis. 16309
zodňa 22.12.1930), задовольняючи так просьбу, яку надіслали д-р
С. Смандрай та Т. Капішинський. Наступного року, тобто 1931-го,
Товариство «Духнович» за № 13552/31 знов одержало від Районного уряду Пряшів
фінансову допомогу в сумі 300 Кчс (ОА, krabica 301) та інформував, що
товариство «Духнович» від 1.08.1931 року стало самостійною організацією,
незалежною від Ужгорода. Міністерство внутрішніх справ ЧСР ухвалило статут
«Русского культурно-просветительного общества имени Александра Духновича в Пряшеве»
28.05.1931 р. і що офіційною мовою товариства стала російська мова (OA, krabica
301). Статут був написаний російською та чеською мовами.
Русская народная партия та її
орган «Народная Газета»14 підтримували діяльність товариства
«Духнович». Однак,1935 року газета була заборонена. Газета виходила двічі на
місяць. Відповідальним редактором газети був учитель Іван Круцик села Руський
Кручів Ґіральтівського району. Сьогодні вже в цьому селі не чути руського слова
та навіть сучасні жителі зняли прикметник руський від назви свого села. Руська
(українська) школа ще існувала в селі у 1945-1968 роках. Тоді там учителювали
відомі українські патріоти Павло Капішовський та Іван Ковальчук. Перехід на
словацьку викладову мову в селі Руський Кручів та навколишніх селах Фіяш,
Кобильниці, Руська Воля, Матяшок, Вавринець та ін. засвідчує, як далеко
поступила денаціоналізація руських сіл та шкіл Пряшівщини. Подібна ситуація до Другої
світової війни настала в селахПряшівського району Руське Пекляни, Миклушовці,
Фулянка, Дем’ята, Керештвей (зараз Окружна), Кокиня (зараз Трнков), Лачнов,
Градисько, Дрєнов, Суха Долина, Янов, Руська Нова Весь та інші. Наш перелік сіл
Пряшівщини, які поступово словакізувалися до війни (зокрема після 1936 року,
коли багато церковних греко-католицьких шкіл стало державними), був би довгий,
якби ми перелічували руське чи греко-католицьке село за селом. В деяких селах
після 1945 року руська (українська) викладова мова знов була запроваджена в
багатьох селах Пряшівщини за бажанням батьків, але після 1968 року вони масово
перейшли і завдяки сприянню влади, КПЧ та їх політики в дусі пролетарського
інтернаціоналізму, районізації, ліквідації однокласних сільських шкіл тощо.
Словакізацію руських сіл, на мою думку, викликали передусім політичні,
соціально-економічні, релігійно-церковні причини 50-х років та після 1968 року,
не виключаючи й суб’єктивні дії окремих осіб у селах...
Який склад руських був у
районі Пряшів станом на 21 березня 1924 року наводить статистика пряшівського
нотаріату, яка збереглася в Пряшівському архіві. Вона була надіслана КУ до
Братислави.
1. Пряшів
із загальної кількості населення 18.699 осіб, 12.251 булор.-кат.,1.526 гр.-кат.
і 75% записалося русинами.
2. Янов
– 191 особа, з них 67 р.-кат., 30 гр.-кат., 30% записалося русинами.
3. Луковець
– 271 особа, з них 93 р.-кат., 171 гр.-кат.,70% записалося русинами.
4. РуськіПекляни
– 260 осіб, з них 120 р.-кат. і 121 гр.-кат., 50% записалося русинами.
5. Суха
Долина – 247 осіб, з них 89 р.-кат., 114 гр.-кат.,70% записалося русинами.
6. Дрєнов
– 1525 осіб, з них 1151 р.-кат., 319 гр.-кат., 75% записалося русинами.
В статистиці чомусь відсутні
такі села Пряшівського району, як Фулянка, Дем’ята, Градисько, Керештвей
(Окружна), Кокиня (Трнков), Миклушовці, Руська Нова Весь та інші.
Через 5 років,тобто 14.11.1929
р., нотаріат у Пряшеві надіслав Районному
уряду нову статистику про національний склад Греко-католицького приходу –
деканату в Пряшеві.
1. Пряшів
– 24% гр.-кат. слов. національності, русинів –75%, інших 1%.
2. Янов
– 70% гр.-кат. слов. національності, русинів – 30%.
3. Луковець
– 30% гр.-кат. слов. національності, русинів – 70%.
4. РуськіПекляни
– 50% гр.-кат.слов. національності, русинів – 50%.
5. Суха
Долина – 60% гр.-кат.слов. національності, русинів – 40%.
6. Дрєнов
– 95 % гр.-кат.слов. національності, русинів 0,75%, 4.25% іншої національності.
Далі в листі доповідалося, що
в тих та інших селах району Пряшів люди греко-католицького віросповідання
пишуть собі словацькунаціональність, але літургію та інші церковні обряди
виконують старослов’янською мовою (ОА –4021/24).
Якби ми порівняли наведені
статистичні дані з тими, які наводить проф. А. Петров у статті «К вопросу
о словенско-русской этнографической границе» (Ужгород), то ми б ще ясніше
бачили, як відбувся процес словакізації за активного сприяння словацьких
органів та зрозуміли інтерпретацію терміну «русин» словацькими істориками.
До 1991 року релігійний та
національний склад у місті Пряшеві значно змінився: В 1991 року в місті жило
вже 87788 жителів, з них 83125 словаків, 1195 українців-русинів, 787 росіян та
інших національностей 2673. В місті жило 50780 р-кат., 6275 гр.-кат., 961
православних та майже 30 тисяч іншого віросповідання або ніякого.
Вище наведені села сьогодні
вже не вважаються руськими, люди не пишуть собі русинську чи руську або русинсько-українську
національність, хоч ще в деяких з них є греко-католицькі фари, але літургія та
інші церковні відправи вже виконуються словацькою мовою.
Ми навмисно навели статистичні
дані, які зберігаються в Пряшіському архіві, щоб переконатись, що заходи
словацьких державних органів, їх слідкування і допити гальмували священиків і
учителів у боротьбі за збереження руськості, азбуки, церковного візантійського
обряду тощо. Тому високо позитивно треба оцінити діяльність Русского клубу,
Руського дому, Общества им.А. Духновича, «Просвіти», Союзу руських жінок,
професійних учительських спілок та газет, які у складний міжвоєнний період
боролися за збереження азбуки-кирилиці та руського слова взагалі. Високої
оцінки заслуговують керівні діячі греко-католицької церкви, очолювані єпископом
Павлом Ґойдичем, який весь час вважав себе руським, відстоював руське слово та
в останні роки своєї єпархіальної діяльності писав собі навіть українську
національність. Не дивно, адже українську мову вивчав у монастирі на Чернечій
горі біля Мукачева і в західноукраїнському Крехові, зустрічався з великим
українолюбом архієпископом А. Шептицьким тощо. Справді, відстоювати
руськість у міжвоєнний період вимагало від наших патріотів витривалість,
завзятість, аж героїзм.
Але повернімося до справи.
Русский клуб (голова Іван Кизак)
виник 1923 року і вийшов з ініціативою, щоб за народні гроші (добровільні збори
від людей дома і в Америці) купити будинок для «Русского дому», який би став
центром руськості Пряшівщини. «Русский клуб» мав членську базу. Його членами
були видатні руські діячі Пряшівщини. В Руському домі відбувалися різні
культурні і політичні заходи руських, українців Пряшівщини, передусім «Общества
О. Духновича» та «Просвіти». В архіві не збереглися документи про всі акції,
але хочемо звернути увагу на зустріч, яка відбулася 13 вересня 1936 р., про яку
доповідала державна служба у «Звіті про збори д-р Івана Жидовського15
з членами «Русского клубу» 13серпня 1936 року». На зустрічі обговорювалися
питання автономії «руського люду Підкарпатської Русі». Очолював збори о.
Георгій Невицький, греко-католицький декан із Меджилаборець. З доповіддю
виступив адвокат д-р Іван Жидовський. Всього в зустрічі взяло участь 50
чоловік. Доповідач, між іншим, підкреслив, що вимога «автономії для Підкарпатської
Русі не торкається лише самої Підкарпатської Русі, але й всього руського населення
на південь від Карпат. Тому треба підтримувати її намагання». Присутні прийняли
меморандум, в якому вимагали, між іншим, «щоб райони, які заселяють руські люди
від Попраду аж до Тиси були приєднані до Підкарпатської Русі, щоб було створено
руське міністерство (тобто міністерство для справ русинів-українців
–М. Р.), щоб були створені руські школи, щоб в районах, заселених
руськими, офіційною мовою поряд із словацькою була руська мова, щоб руські люди
могли працювати в державних органах, установах, урядах, армії, жандармерії, на
пошті, фінансовій службі тощо». Резолюція вимагала провести підписну акцію в
руських селах, що вони «добровільно приєднуються до Підкарпатської Русі».
Підписи мають організувати священики й учителі в руських селах. Всього в резолюції
було названо 43 вимоги політичного, суспільно-культурного і економічного
характеру.
Резолюцію-меморандум підписали
о. Георгій Невицький, голова зборів та письмоводитель Іван Прокіпчак (учитель,
пізніше суспільний і політичний діяч, депутат СНР, голова ЦК КСУТ, голова ОНК в
Гуменному, письменник – М. Р.) і надіслали її Голові уряду ЧСР.
Серед учасників зборів були:
прелат д-р С. Смандрай (Пряшів), Г. Невицький (священик,
Меджилабірці), д-р І. Жидовський (Пряшів), д-р І. Камінський
(Ужгород), Й. Збіглей (банківський урядник, Пряшів),
А. Бродій(депутат з Ужгорода), М. Лихвар (учитель, Якуб’яни),
М. Капішинський (священик, Пряшів), Ю. Зима (священик, Пряшів),
І. Добрянський (священик, Чемерне), Л. Коленка (учитель,
Меджилабірці), І. Невицька (Пряшів), І. Шлепецький (Буковець),
Д. Шудих (декан, Ладомирова), С. Бескид, М. Молчаній,
Г. Ількович, Д. Миллий, Н. Няхай, д-р І. П’єщак,
А. Федор, І. Шутяк, М. Бісага, М. Дубайова,
А. Грицько, С. Лукач, М. Прессова, В. Пресса,
А. Молчаній, А. Рудловчак, А. Савуляк, А, Голодко,
І. Іванчо, Г. Калиняк, Й. Сопко (учитель, Дубова), І. Урам,
І. Няхай, І. Турчані, М. Ількович та інші.
Районний уряд в Пряшеві в
листі від 6.02.1939 р. пише д-р Ґейзі Фрітцові16, пізніше міністрові
Словацького штату, що райони Східної Словаччини делегували своїх членів до
комісії, яка має вирішувати русинське питання. «Від району Сабинів були
делеговані: Д. Миллий, учитель села Орлів, і Ян Ґайдош, селянин села Чирч;
від району Меджилабірці: Л. Коленка, учитель міста Меджилабірці і
В. Гей, селянин села Репеїв; від району Стропків: М. Бонько, директор
школи ВишнійСвидник і П. Дуцар, староста села Вишній Свидник; від району
Бардіїв: В. Мигалич, священик села Луків і П. Дупей, селянин села
Ондавка; від району Снина: Е. Владимир, каноник села Стащин і
С. Суто, селянин села Телепівці». Райони Гуменне, Воронів, Михалівці,
Собранці та Пряшів ще не делегували своїх членів до цієї комісії.
Передбачалось, що вони будуть представляти Руську Народну Раду. Чи ця комісія
зійшлася і чи взагалі працювала, на підставі матеріалів архіву невідомо.
КУ в Братиславі і після
розпаду Чехословацької республіки та виникнення Словацького штату надалі
слідкував за подіями серед руського населення Пряшівщини. Так, 27 лютого 1939 р.
Країнський уряд просить від пряшівського начальника докладну інформацію про
руське питання в Пряшеві та на сході країни взагалі. Районний начальник
відповів так: «Місто Пряшів на підставі папської булли від 20 серпня 1820 року
стало місцем новоствореної єпархії Греко-католицької церкви, яка притягла за
собою до міста руські установи: богословську семінарію, учительську академію,
гімназію, горожанську школу, народну школу, сиротинець, монастир Василіянок
тощо. Не бути греко-католицької єпархії, не було б в Пряшеві руського питання.
Руське питання піднімає і розвиває виключно греко-католицька інтелігенція».
31 березня 1939 р. Президія КУ
в Братиславі просить від районних начальників список втікачів із Карпатської
України, які поселилися в їх районі. Як свідчать документи, в Пряшівському
районі на той час було лише троє втікачів, які опинилися у Великому Шариші –
Федір Куртанич і Штефан Дравецький та в Розгановцях – Микола Левканич. Дещо
пізніше Країнський уряд 30 червня 1939 року знов пише в листі всім начальникам
Східної Словаччини, що «Русини на Східній Словаччині готують підписну акцію
проти Словацького штату і що така вказівка вийшла від Греко-католицького
єпископату в Ужгороді. Ніби цю акцію уповноважені проводити в Словаччині Микола
Ількович і Михайло Кизак. Підписані листи мають бути передані мадярській владі,
що вони бажають бути приєднані до Угорщини». Президія КУ просить дати негайно
відповідь. Відповідей районів в архіві ми не знайшли.
Не меш малий інтерес виявляла
словацька державна служба безпеки і до діяльності українського товариства
«Просвіта».
Так, 17.12.1931 року районний
нотаріус міста Пряшева писав Районному уряду Пряшів таке: «Товариство
«Просвіта» було засновано 1930 року небіжчиком проф. МаріяномМацієйовичем з
метою культурного розвитку народу руського і досі, крім організації святкувань
«Дня свободи» та «Дня народження Президента Республіки», іншої публічної
діяльності не виконувало. Його діяльність «малоруського», тобто українського
спрямування...» Далі, дає характеристику МаріянаМацієйовича: «Небіжчик проф.
Мацієйович був завжди відвертий і щирий прихильник інтересів Республіки. Серед
прихильників «Просвіти» він проводив серйозну роботу, був своєрідним ідеалістом
відносно своєї діяльності. Однак, більшість членів «Просвіти» так, як і
«Общества О. Духновича» – це люди з огляду національного зовсім байдужі,
ба багато з них в душі і в приватному житті – «мадярони», бо загальновідомо, що
зокрема греко-католицьке духовенство на сході Словаччини більшість з них
політично організована в антидержавній Християнсько-соціалістичній партії...».
Президія КУ писала районному
начальнику Пряшева, що 14.11.1931 р. застрелив
себе в готелі «Royal» в Празі-2, Гавлічкова, 3 проф. Чехословацької реальної
гімназії в ПряшевіМаріянМацієйович, який народився 1881 року в с. Воїнтське,
Росія17, який проживав за адресою Пряшов, Масарикова, 49/2 і залишив
листа, адресованого дирекції поліції в Празі, з якого випливає, що в Словаччині
і в Підкарпатській Русі діє «Общество Духнович» з місцем находження в Пряшеві,
яке під виглядом руськості проводить політику для Чехословацької держави
небезпечну і його діяльність дорівнює діяльності т.зв. «Туковини в Словаччині»18.
Керівниками «Товариства О. Духнович» є професори д-р Ст. Ґойдич, д-р
І. Кизак, М. Ількович. Дайте нам інформацію про діяльність «Общества»
(Okresnýarchív B/a, č. krabice 64).
Районний начальник відповів
Президії КУ так: «Товариство О. Духновича намагається підняти національну
свідомість русинського населення, хоч самі його керівники великоросійського
спрямування. До заслуг його діяльності належить побудова пам’ятника
О. Духновичу. Товариство «Духнович» очолюють: прелат д-р Симон Смандрай,
проф. Іван Кизак, Теодор Дуфанець, проф.д-р Степан Ґойдич та інші» (OА Prešov,
č. krabice 301).
Президія КУ пильно стежила і
слідкувала за діяльністю і православної церкви на Пряшівщини, про що
розповідають деякі документи в Пряшівському архіві, як-от: Православна община в
Пряшеві, яку очолювали Д. Діомідов та А. Григор’єв, писала листа
районному начальнику, що «оскільки в Словаччині немає школи, яка б готувала
священиків із власних рядів, община використовує людей із інших країн». На це
відреагувала листом Президія КУ, що «священиком православної общини в
Словаччині може бути лише громадянин ЧСР». Чи православні общини дотримувалися
цього наказу, невідомо.
Районні уряди регулярно
подавали інформації про діяльність православних священиків та їх парафій. Так,
18.02.1933 р. Районний уряд Сабинів
писав, що в його районі православні віруючі є лише в селах Лютина і Ганиґівці-Мілпош.
В Лютині буде створена самостійна православна релігійна община з приходом
(фарою) в Лютині (OА, B/a, krabica 304).
Районний уряд в Бардієві
7.01.1933 р. повідомляв, що будуть системізовані православні приходи в Бехерові
і Венеції (нині частина Лукова). В приході Бехерів є 425 православних віруючих,
з того в Стебнику 49 і Комлоші 20. Священик в Бехерові одержує зарплату в
розмірі 300 Кчс готівкою, натуральну квартиру вартістю 100 Кчс і державну
зарплату 200 Кчс. Православний приход Венеція (Луків) і Грабське має 450
православних віруючих. До приходу належать села Венеція, Грабське, Луків-на-Топлі,
і Снаків (Okresný archív B/a, krabica 304).
Обводний уряд Ладомирова писав
Президії КУ, що в Ладомировій виконує свою діяльність архімандрит Віталій Максименко
і його приход налічує 666 православних
віруючих. Будуть ще створені приходи в Медвежому, де буде священиком ігумен
Серафим, у Вишньому Орлику, священиком буде ієромонах Йов. Далі точно
розписано, скільки православних віруючих живе в окремих селах: Ладомирова –
316, Вільшавка – 12, Крайня Бистра – 3, Доброслава – 1, Ваґринець – 188, Крайнє
Чорне – 162, разом 666 православних віруючих.
Президія КУ в Братиславі 16
вересня 1932 року своїм листом вирішила створити систематизований православний
приход в Пряшеві (OА, 4a. krabica 304). 3 червня 1937 року Районний уряд Пряшів
пише КУ до Братислави, що в Пряшеві немає православного священика, той
приходить раз в місяць із Лютини і відбуває служби Божі в складі фірми «Люкс»
Пряшів, по вулиці Масариковій, на які ходить 7-8 віруючих. В місті Пряшеві не
поширюється православ’я. Православні віруючі живуть переважно в Лютині,
Бардієві, Вишньому Свиднику та Ладомировій».
КУ в Братиславі в листі до
Районного начальника в Пряшеві від 28.02.1934 року писав, що дав згоду «на
відкриття 12 православних духовних станцій: Бехерів, Ладомирова, Меджилабірці,
Медведже, Мілпош – Ганиґівці, Пряшів, Ребрін, Стащин, Телепівці, Улич-Криве,
Венеція (Луків), Вілаґи» (OА Prešov 4a, č. krabice 76)..
Русинське питання цікавило
словацькі державні і політичні органи від самого початку виникнення ЧСР, але
зокрема під час Словацького штату ще посилила стеження за рухом
русинів-українців у зв’язку з подіями в Закарпатті. Стежили не лише за
діяльністю греко-католицької чи православної церков, але й за політичними
партіями, їх газетами чи виступами окремих руських діячів чи політиків.
Жупний уряд Шарисько-Земплинської
жупи наказав 27.08.1942 р. районним урядам, щоб пильно стежили за русинським
питанням в Східній Словаччині, бо, на його думку, «греко-католицька церква в
більшості випадків знаходиться в руках антисловацьких (мадярських) священиків,
які домагаються, щоб мали своїх руських депутатів». Жандармські станції і
нотаріуси подали звіти, в яких писали, що не виявили ніякої антидержавної
діяльності серед руського населення. Гадаємо, що хтось навмисно поширював такі
чутки, щоб можна було активно виступити проти греко-католицької церкви та її
єпископа владики Павла Ґойдича, який не користувався симпатією навіть у президента
Словацького штату д-р Йозефа Тіса. Наприклад, той, коли був у Пряшеві 1942
року, не подав йому руки на трибуні, хоч з усіма учасниками привітався
сердечно, та робив все, щоб його було усунуто з посади єпископа Пряшівської
єпархії і замість нього поставлено словака, лояльного до його політики. Жупний
уряд Шарисько-Земплинської жупи заборонив видавання газети «Пряшевська Русь»
2.12.1942 року.
Під час Словацького штату
державні органи, зокрема органи безпеки (UŠB – Центр державної безпеки – М .Р.) ще
посилили слідкування за діяльністю русинів-українців чи росіян, за українськими
і російськими емігрантами.
3 квітня 1940 року жупний уряд
Шарисько-Земплинської жупи інформував районні уряди, крім іншого, і про те, що
в Східній Словаччині ніби проводиться агітація серед руського населення,
щоб виїхало в СРСР. Він просить, щоб
негайно дали відповідь. Відповіді районних начальників, як свідчать документи
архіву, негативні.
25. квітня 1940 районний
начальник Пряшева писав жандармським станціям в районі, що «керівні русинські
політики Східної Словаччини Грицько, Коленка іКараман хотіли б співпрацювати зі
словацькими діячами Східної Словаччини, але нібито не знаходять у них
порозуміння. Комуністична пропаганда використовує таку ситуацію і поширює серед
людей недовір’я до словацької інтелігенції і таким способом здобувають людей
для себе. Ніби в багатьох селах був піднятий червоний прапор, ніби троє
студентів руської греко-католицької семінарії втекло до СРСР і мають зараз бути
в Києві. Один з них має повернутись назад до Пряшева і після двотижневого
перебування знов має повернутись до СРСР».
4 травня 1940 року районний
начальник інформував, що не була дозволена діяльність Руської політичної партії
і була заборонена.
Не знаю пояснити, чому органи
Словацького штату дещо змінили своє ставлення до Товариства «Просвіта», про що
свідчить лист від 13.11.1940 року Президії Жупного уряду Шарисько-Земплинської
жупи. В листі жупан просить начальників районів Пряшів, Свидник, Михалівці,
Гуменне, щоб «не перешкоджали товариству «Просвіта» в його діяльності та не
гальмували його розвиток». Через два тижні в листі від 25.11.1940 р. жупан д-р Дудаш ще писав: «Діяльність
товариства «Просвіта» та його прихильників або цілого складу сучасної
українсько-русинської єдності (jednoty) треба терпіти лише до такої міри, доки
вона буде у згоді з нашими державними інтересами. Треба терпеливо слідкувати за
її діяльністю й у випадку, якщо виникнуть якісь антидержавні кроки, зразу в
зародку заборонити».
Особливу папку в Пряшівському
архіві складають листи, різні інформації Президії КУ в Братиславі та UŠB
(Центру державної безпеки Совацького штату – М. Р.), які слідкували за
поведінкою українських емігрантів, про що мова буде нижче.
Хочемо звернути увагу на
документи, які знаходяться в Пряшівському архіві, що свідчать, як служба
безпеки ЧСР, в тому числі й в Пряшеві, слідкувала і за діяльністю української
еміграції не лише в Чехословаччині, але й в інших європейських державах. Вже
20.11.1930 р. КУ Братислава попереджає державні органи Пряшева, що до
Чехословаччини має приїхати полковник Євген Коновалець із Німеччини і за ним із
Польщі (Малопольської) дальші терористи. Метою їх діяльності є переворот в
Україні, розбиття ЧСР, приєднання Закарпаття та частини Східної Словаччини,
заселеної русинами, до Великої України. Очолює цю організацію полковник
російської армії, козак Полтавець фон Остравіца, далі Іван Волошин з Луцька.
Всі витрати, зв’язані з їх діяльністю, несе Німеччина. Українські емігранти
організують т.зв. трійки, десятки...Треба слідкувати, чи й у вашому районі щось
таке не діється. Питає, чи пастор Ваґнер не приходив до емігрантів-українців у
Пряшів. Дещо пізніше районний начальник 20січня 1936 р. писав, що в нашій
республіці веде бойову акцію відносно розбиття Росії і Чехословаччини якійсь ЮД-рЕ. С. Федорів
(Лантух), який живе у Празі і допомагає йому в діяльності лютеранський священик
пастор Ваґнер, якого платить Німеччина. КУ Братислава 27.04.1935 р. пише
районному начальнику, що з Варшави до Праги приїхали керівники українського
національного руху д-р Андрій Левицький і Володимир Сальський, генерал
української армії, прихильники Петлюрівської Народної Республіки. Вони вели
переговори в Празі з українцями-емігрантами, як провести конгрес, який би мав
опрацювати тактику об’єднання всіх українських патріотичних сил в боротьбі за
створення української держави. Д-р А. Левицький ніби проголосив, що
польський прем’єр Ю. Бек (заступник голови уряду та міністр закордонних
справ Польщі в1932-1939 роках – М. Р.) підтримує утворення самостійної
української держави. В. Сальський говорив про можливості створення української
армії з рядів емігрантів і вітчизняних борців чисельністю аж 8 дивізій. Було
ніби доручено виконати в ЧСР реєстрацію бажаючих емігрантів вступити в
українську армію Д. Антонюку, журналісту і аташе та колишнім
підполковникам інж. Василю Проході і інж. Василю Філіповичу. Д. Антонюк
працює для українського лідера Якова Маколуна в Женеві, В. Прохода живе у
Сазаві (Чехія), аВ. Філіпович – у Празі.
25.02.1935 року КУ Братислава
просить районні уряди, щоб були пильні, бо в ЧСР ніби опинився вбивця
польського міністра внутрішніх справ Броніслава П’єрацького(1895-1934) Григір
(Грицько) Мацейко та одночасно інформує, що після видворення із ЧСР знов
повернулись до республіки Іван Дуб, Іван Волошин, Йосип Бойдунник, Ярослав
Барановський, Євген Кульчицький, Олександр Хмелєвський. З Чехословаччини на
початку 30-х років було видворено15 українських емігрантів, переважно
студентів, як-от: Володимир Забавський, Ярослав Барановський, Олександр Хмелєвський,
Ярослав Бойдунник, Дмитро Равич, але й
інж. Євген Кульчицький, Іван Волошин, Іван Дуб, Федір Збудкин, Євстахій Цвічкієвич, Роман Мирович, Василь Пікуш, Омелян Грабець, Володимир
Мартинець, Юрій Артюшенко (прізвища наведені так, як написано по-словацьки в
архіві, могли бути і перекручені прізвища – М. Р.).
Ще 29. квітня 1936 року
пряшівський районний начальник пише президентові КУ Братислава: «Український
рух в Німеччині «РОНД» намагається, щоб до Великої України була приєднана
Підкарпатська Русь і частина Східної Словаччини. РОНД... має центр в Горлітці
(Gőrlitz, Німеччина) і складає підрозділ Гестапо, яке його фінансово підтримує.
«РОНД» в основному працює проти Чехословаччини, висилає до нас шпигунів,
організовує курси, намагається придбати для себе емігрантів та пряшівських
русинів... Керує ними ніби полковник Євген Коновалець». Він ніби живе в Празі і
має приїхати навіть до Пряшева... Є Коновалець – керівник української
терористичної організації ОУН (Організація українських націоналістів –
М. Р.).19.Звідки у начальника були такі інформації, невідомо.
Жупний уряд 16.2.1942 року
просив районних начальників, щоб йому надіслали списки російських та
українських емігрантів. Як свідчить документ, в районі Пряшева їх було в 1942
року 24. Ось список (так, як їх подав пряшівський районний начальник –
М. Р.): Франтішек Коковник, Мойсей Чабаненко, Давид Ковалишин, Тимотей Гузі, Василий Сазонов,
Александра Барткова, Іван Корієнко, Клара Барткова, В’єра Барткова, Федір Бондаренко,
Дмитро Грегор, Леонід Ізмайлов, Борис Кононенко, Василина Максимова, СимеонМузиченко,
інж. АлександрЄвдокимов, інж. ДмитрійСоколов, ЮД-р Владимир Замайгаєв, інж. Петр
Єрмоленко, інж. Павел Сомов, Євгенія Сомова, Татяна Мусатова, Іван Цімлянський, Євгенія Цімлянська. Деякі з
них працювали у фірмі «Люкс», інші були викладачами іноземних мов в школах,
робітниками в місті і в селах району тощо. Чи в пізніші роки їх було більше або
менше, не відомо. Але під час війни їх було насправді більше. Чимало дівчат та
жінок приїхало з нашими солдатами з фронту. Багато людей приїхало із Закарпаття
після його окупації мадярськими фашистами у березні 1939 року. Правда, це
колишні громадяни Чехословаччини, оскільки Підкарпатська Русь була складовою
частиною Чехословацької республіки.
В архіві є інформація, щоу
Словаччині був створений «Ліквідаційний
комітет для справ утікачів із Карпатської України», який очолює ЮліянРевай,
колишній міністр Карпатської України. Він живе у П’єщанах. Комітет дбає, щоб
втікачі одержали дозвіл для перебування на території Словаччини, щоб здобули
роботу чи навчання та забезпечує інші необхідні справи для їх життя.
Словацькі державні органи
безпеки в 1939-1945 роках хотіли знати навіть, які книжки російських,
українських авторів знаходяться в шкільних, сільських та державних бібліотеках
і чи читають їх наші люди. Керівники цих установ мусили подавати списки книг та
виключити із бібліотек «шкідливі» радянські книги. Як переконують нас списки,
що знаходяться в архіві, то в кожній бібліотеці в словацьких перекладах були
переважно твори таких російських класиків - О. Пушкіна,
М. Лермонтова, Л. Толстого, А. Чехова, М. Достоєвського,
І. Тургенєва, М. Гоголя, твори А. Аверченка, Л. Пантелеєва,
Ільфа Петрова. Так, в бібліотеці села ШариськіБогдановці із 426 книг було
шість російських авторів. В селі Брестів із 200 книг дев’ять було російських авторів, в селі Плоске із 329 титулів
були лише дві книжки російських авторів. Невідомо, чи ці книги взагалі читали
відвідувачі бібліотек.
Із сказаного випливає, що
словацькі державні органи пильно стежили та слідкували за всім, що торкалося
російського, руського, українського слова на території Словаччини, кожен прояв
боротьби руських людей за свободу азбуки, руського слова, руського
віросповідання, за суспільно-економічний розвиток краю. Для мене дивно, що словаки
самі були змушені роками боротись за своє існування, вижиття, за свою мову і
таке намагання не хотіли припустити для русинів-українців.
Цікаво, що в архіві ми знайшли
більше документів про руське(українське) питання, ніж про діяльність
робітничого руху у районі Пряшів.
Коли поглянемо на життя
руського (русинсько-українського) населення Словаччини в Австро-Угорщині,
Чехословаччині, під час Словацького штату та й сьогодні, бачимо, що весь час
було пригнічуване, переслідуване. Словаки під час Словацького штату не давали
русинам-українцям можливість остаточно ідентифікуватися, національно дозріти,
емансипуватися економічно, політично і суспільно-культурно. Навпаки, вбачали в
них небезпеку для свого розвитку і робили все для їх придушення, звиродніння і
словакізації.
Жаль, ані після 1945 року
словацькі органи державної безпеки не припинили інтерес до діяльності
українських діячів Словаччини. Безпека надалі активно слідкувала за
національним, мовним і політичним життям русинів-українців Словаччини. Зокрема,
за діячами Української Народної Ради Пряшівщини (УНРП), яких нарешті
обвинуватила в українському буржуазному націоналізмі, що було сильним ударом для
русинів-українців. Державна безпека мала своїх співпрацівників-інформаторів в
українських установах (КСУТ), редакціях, школах, УНТ, ПУЛЬСі, Спілці
письменників, на кафедрах української мови. Зокрема посилила свою
діяльністьпісля 1968 року. Але про це розповідають уже інші матеріали, які ми
не мали в розпорядженні.
Хочемо нагадати, що зразу
після 1945 року настав своєрідний «вибух», ренесанс українського духу на
Пряшівщині, національна свідомість зазнала такого розвитку в перших повоєнних
роках, аж словацькі та й чеські політики злякалися і приймали різні заходи,
закони під прапором пролетарського інтернаціоналізму. Маємо на увазі
районізацію шкіл, ліквідацію малокласних шкіл в русько-українських селах,
об’єднування українських класів з класами із словацькою мовою навчання,
переселення активних учителів-патріотів в райони Західної Словаччини або
заборонили їм учити, далі, ліквідацію греко-католицької церкви, носія руськості
до війни на Пряшівщині, ув’язнення її керівників, застрашування
русинів-українців, що їх вивезуть в Україну чи у Сибір Не дивно, що вогонь
національного життя русинів-українців почав згашати. Оновлена греко-католицька
церква після 1968 року, внаслідок того, що зажила після 1950 року, перестала
цікавитися національним життям своїх парафіян і перейшла на словацьку мову.
Патріотична генерація церковних і шкільних діячів повмирала, а молодшу не мав хто
виховувати в національному дусі. Загальна політична, економічна атмосфера
негативно впливала на підростаюче покоління. Не дивно потім, що так масово і
радикально відбувалася денаціоналізація, словакізація нашого населення. Це
результат і діяльності державних органів..
Болить мене, що й сьогодні стан русько-українського слова не кращий за роки минулого століття. Держава радикально скорочує субсидії для існування, не кажучи вже про розвиток української культури, видавання української преси, поширення українського слова по радіо, телебачення, в театрі тощо. Нехотячи виникає у мене питання, що зробили поганого русини-українці, що вони протягом свого існування були змушені до сьогодні весь час боротись за своє вижиття, існування?
Михайло Роман
–------------------------
1 Обществоим. А. Духновича було
засновано 22.3.1923р. в Мукачеві. Першим
головою був Є.
Сабов. В Пряшеві був його філіал.
Самостійною організацією Общество стало у Пряшеві
18.6.1930 р. Державні органи ухвалили його
статут аж 28.5.1931 р. Було проросійського чи
пізніше карпаторуського спрямування.
Офіційною мовою була російська мова старого
дореволюційного типу. Видавало журнали
«Карпатский край»(1924-1925), «Карпатський свет»
(1923-1933,1938), газети «Русскийвестник»,
«Русская земля», «Карпаторусский голос» та ін.
Заникло 1945 року. 1990 року у Пряшеві
«Общество» оновило свою діяльність. Головою став
проф. д-р Михайло Ричалка. Після його
смерті воно майже перестало діяти.
2 Товариство «Просвіта» виникло в Ужгороді
1920 року. В Пряшев було засновано 1930 року
заслугою І. Невицької,
М. Мацієйовича, Е. Бігарія. Очолив товариство Е. Бігарій.
Товариство
було українського спрямування. Видавало
газету «Голос народа»(1931-1932). Діяло до 1944
року.
3 «Русский дом» заснований 17.6.1925 р. за
гроші краянів-русинів Пряшівщини і Америки. Першим
4 «Русский клуб» було засновано 1925 року.
Першим головою був д-р Й. Кизак. Об’єднувало
руську інтелігенцію карпаторуського спрямування.
«Русский клуб» діє і нині.
5 Союз руських жінок заснувала Ірина
Невицька 1922 року в Пряшеві.
6 Prezídium Krajinského úradu v Bratislave
– найвищий орган Словаччини у міжвоєнний період.
Він не обирався, але був призначений
Урядом Чехословацької республіки в Празі.
7 Російська мова Духновичового типу – це
карпаторуська мова, яка складалася з російської
мови (дореволюційного періоду),
карпатських українських діалектів та деяких слів мадярських
і словацьких. Такою мовою в міжвоєнний
період в Росії вже не користалися.
8 Д-р Симон Смандрай (1874-1947), священик, педагог,
культурно-освітній діяч, ректор
богословської семінарії (1928), голова Товариства
ім. О. Духновича (1929-1945), засновник
Руського клубу, на який жертвував 5000
Кчс, на спорудження пам’ятника О. Духновичу
жертвував 7000 Кчс (1933), на організацію
російської гімназії – 10000 Кчс, підтримував газети
«Русское слово» та «Душпастир».
9 Д-р Степан Ґойдич (1889-1968), педагог, церковний і культурний
діяч. Директор Пряшіської
греко-католицької учительської семінарії
(1931-1940, 1945-1948), голова Товариства О.
Духновича (1925-1929), редактор багатьох
газет і журналів («Русское слово», «Русская
молодежь» тощо ), автор літературних
творів і підручників карпаторуського спрямування.
10 Д-р Йосиф Кизак (1898-1966), педагог, священик,
культурно-освітній діяч, викладач
греко-католицької богословської семінарії
в Пряшеві, російської гімназії. Після 1950 року
прийняв православ’я, викладач і заступник
декана православного факультету в Пряшеві. Редактор
11 Микола Ількович, викладач Пряшівської
руської греко-католицької учительської семінарії.
12 В документах, які сам особисто
підписав, а саме в анкеті для Чехословацької реальної
гімназії ім. П. Й. Шафарика в
Пряшеві і на заяві Районному комітету в Пряшеві від 4
березня 1931 року підписався як
«Мацієйович»,тому інші форми підпису вважаємо за
неправильні. МаріянМацієйович,
абсольвент Ягеллонського університету в Кракові,
боровся, будучи професором в Самборі і
Львові, за незалежну Україну, був інтернований в
чеському місті Яблонов. Від 1921 року
викладав російську, латинську та німецьку мови в
Пряшівській державній гімназії. Директор
Пряшівської руської греко-католицької семінарії
1929-1931 рр. Активно працював у
«Просвіті», «Руському клубі»,Матиці словацькій та
співацькому колективі «Мойзес». Був
українського переконання.
13
Теодор Дуфанець, поштовий урядник, активний діяч Общества
ім.А. Духновича.
14 Д-р Іван Жидовський (1897-1982),
адвокат в Ужгороді, в Ґіральтівцях, директор
Підкарпатського банку в Пряшеві, видавав
«Народную газету» (1924-1936), «Русскую народну
газету»(1937-1938). Виступав проти
словакізації, за запровадження російської мови в школах
Пряшівщини. Діяч Русской народной партии і
Товариства ім.О. Духновича. Учасник
антифашистського опору (1943-1945),
працівник Міністерства інформації ЧСР (1945-1947),
нотаріус в Пряшеві (1947-1953).
15 Д-р Ґейза Фріц (Fritz), депутат
Глінкової словацької народної партії (HSĽS), пізніше міністр
уряду Словацького штату. Походив із
Пряшева – Солівара.
16М. Мацієйович насправді народився в
Галичині в родині священика, в сучасній Львівській
області України, а не в Росії.
17 «Русскаянародная газета» виходила двічі
на місяць (20.11.1935-6.04.1936). Відповідальним
редактором був Іван Круцік, учитель села
Руський Кручів. Видавцем була Русская народная
партия. Редакція газети знаходилась у
Пряшеві по вулиці Масарикова, 75. В ці роки Русскую
народную партию очолював голова Д-р
Констянтин П. Мачік із села Камйонка
Старолюбовнянського району та д-р Іван
Жидовський із Пряшева.
18 «Туковина в Словаччині» – політичний
напрям, який очолив політик, проф. д-р Войтех (Бела)
Тука (1880-1946), щоб приєднати Словаччину
до Угорщини, відвертий мадярський
іредентист.
19 В цій інформації багато неправди,
тенденційності. Насправді ОУН не була терористичною
організацією, а навпаки, сильно
патріотично орієнтованою, яка боролася за незалежну,
демократичну Українську державу, яка б
об’єднала всі історичні українські землі в
єдину, соборну Україну. Організація
українських націоналістів (ОУН) виникла у Празі 1929 р. і
діяла за межами радянської України і мала
свої осередки на всіх континентах світу, в тому
числі й в тодішній Чехословаччині. Головою
Проводу українських націоналістів
(ОУН) був полковник Євген Коновалець
(1891-1938) видатний український військовий і
політичний діяч. Після поразки української
національної революції жив у Чехословаччині,
Німеччині, Швейцарії, Італії та утримував
контакти з політичними діячами цих країн, які
підтримували його антирадянську
діяльність. Користувався серед них великим
авторитетом. Трагічно загинув в Роттердамі
внаслідок атентату на нього радянського агента
НКВД Павла Судоплатова 1938 року.
20
Юзеф Бек (Вeck Józef (1894-1944)
польський політик, заступник прем’єр-міністра
і міністр закордонних справ Польщі (1932-1939).
Категорії
- Новини
- Моніторинг
- Про нас
- Про нас пишуть
- Нове життя
- Історія та фотографії
- Календар акцій
- Цей веб–сайт