Українці у Східній
Словаччині
По
цьому боці Карпат чи
Бескиду загалом мало людей знає щось точнішого про наших братів, у т.
зв.
Пряшівщині. Та й сама Пряшівщина не давала про себе нічого знати. Життя
там
назверх немов завмерло. Свого часопису не було, "Просвіта" майже не
працювала чи бодай назверх не виявляла ніякої діяльности. Товариство
ім.
Духновича, опановане москвофілами, також не рухалось, як остаточно не
рухались
всі товариства чи установи, що їx вони опанували. Отже повний застій
культурного життя. Хіба що тут і там учитель чи священик щось робив у
свому
селі, але зорґанізованої діяльности на українському селі взагалі не
було.
Причини були різні. Брак ініціятиви, надії на щось, що мало прийти, а
не
прийшло і т. д. Державні круги до нашої освітньої праці щойно тепер
поставились
доброзичливо і в останніх тижнях настали великі зміни. Зміни рішальні
для
дальшого життя українців у словацькій республиці. У висліді заходів
кол.
міністра Юліяна Ревая та інших світських і духовних осіб словацький
уряд, за
посередництвом своєї шарисько-земплинської жупи в Пряшеві, декретом з
13.
листопада ц. р. повідомив централю "Просвіти" в Пряшеві, що
"проти її діяльности, чи діяльности її уповноважених представників на
цілій території цієї жупи, себто на цілій Пряшівщині, немає закидів".
Опісля Президія поліційної дирекції у Пряшеві письмом з 15. листопада
ц. р.
дала дозвіл видавати український тижневик "Народне Слово". Тижневик
буде появлятись у Пряшеві і перше число вийде вже в найближчому часі.
Поки ці
рядки дійдуть до наших Читачів, то вже може й у Пряшеві вийшло "Народне
Слово".
З
цього бачимо, що й на
Пряшівщині настали тепер вже кращі можливості праці. Провід Т-ва
"Просвіта" у Пряшеві, повідомляючи про цей радісний факт українське
громадянство й усі свої досі нечинні філії, підкреслює, що напевно всі
щирі
українці приймуть оцю можливість праці на культурно-освітній ниві з
радісним
вдоволенням, та що тепер стрінемо всіх — читаємо дальше в цьому дійсно
історичному заклику — в пильній праці. Цієї праці ще більше, як на
нашій
Лемківщині. Т-во у Східній Словаччині дуже, дуже треба! "Просвіта" у
Пряшеві задумує переорґанізувати свою дотеперішню канцелярію на
секретаріят з
належним персоналом так, щоб крім постійного секретаря були ще й
референти-інструктори для справ соціяльних, господарських і
пропаґандивно-освітніх.
Крім того має бути зорґанізований окремий реферат для жінок і реферат
для
молоді. Задуми і пляни гарні, широкі, але щойно пізніше переконаємось,
чи
справді щось з того всього буде зроблене. Перешкод для праці тепер
нема. Треба
тільки хотіти і — не гаятись.
Та
хоч прямих перешкод не
буде, все ж прийдеться поборювати великі труднощі. Ці труднощі будуть в
першу
чергу на церковному тлі. Хоч це дуже сумне явище, проте фактом є, що
українській освітній праці перешкоджує тут Церква: однаково —
греко-католицька,
як і православна. Тут у Пряшівщині, у церковно-реліґійному житті ті
самі
обставини, що були колись на Закарпатті. Греко-католицькі священики з
дуже
малими виїмками це непримирні вороги всього українства. Формально
називають
себе русинами, руськими, тощо, хоча дома чи між собою говорять тільки
по-мадярськи. Вони послідовно поборюють все українське. Знову ж
православні
батюшки це здебільша всі — чорносотенці. Православя на Пряшівщині це
дійсне і
незакрите царославя. Отже на священиків (крім одиниць) не можна
рахувати,
навпаки, прийдеться з ними на кожному кроці боротись. Є ще на
Пряшівщині наші
отці-Василіяни, що переселились із Закарпаття.
Живе
тут і відомий пoет
Зopеcлaв. Та вони, хоч свідомі українці, примушені обставинами не
виявляти досі
ніякої громадсько-культурної активности. Деякі з них навіть проповіді в
церкві
виголошують якоюсь тарабанщиною, що не наражувати себе на закиди
чорносотенців.
Це дуже прикро, бо мають на селян великий вплив, якщо Боже слово
проповідуване
рідною, простою селянською мовою. І тут треба підкреслити, що на будуче
треба
нікого боятись, бо словаки нам вже перешкоджувати не будуть, тих других
не маєм
чого боятись.
Як
же виглядає тамошня школа?
Більша частина вчителів, це всякого рода "русини, малороси,
підкарпатороси"
і т. д. Це здебільша вихованці учительської семінарії. Ще недавно
шкільна
молодь говорила "ґаспадін" "здраствуйтє" тощо. Тепер уже
кажуть до вчителя "пане", вже починають здоровити українськими
привітами.
Заходжу
до горожанської школи
в Межилаборцях, до кляси, де вчить мій приятель, кол. секретар о. д-ра
Волошина. З найвищою клясою приготовляє саме українську діточу виставу.
Слухаю
і приглядаюсь. Шкільна молодь, хлопці і дівчата — здорові, назагал
добре
одягнені. Тільки мова в них трохи попсована. Це висліди довголітньої
чорносотенної праці. По пробі молодь обступила мене, я розговорився з
ними й
питаю, чи вже всі мають "Кобзар". Всі радісно потакують. Довідуюся,
що в цій школі розійшлось понад 90 "Кобзарів"! Це на тутешні обставини
дуже багато. У дітвори прокинулась національна свідомість. У Пряшівщині
молодь
просто захоплюється українськими книжками. Біда одна, що тих книжок,
головно
для молоді, нема. Час до часу Краків чи Прага перешле кілька книжок,
але цього
мало. Молодь хотіла б на другий рік іти сюди до нас, до Ґен.
Ґубернаторства, до
середніх та фахових шкіл.
Наші
Читачі напевне цікаві
довідатися, скілько власно живе укранців у Пряшівщині, себто в гряницях
словацької держави? Точна відповідь на це питання майже неможлива. На
підставі
словацької урядової статистики живе у Словаччині всього яких 70.000
українців
(русинів). Але всіх греко-католиків і православних є у Словаччині понад
150.000, себто понад 150.000 українського етнічного населення, з якого
кількадесять тисяч говорить по-словацьки, або шарисько-земплинською
говіркою.
Тепер буде у Словаччині новий урядовий перепис всього населення, і
знову вирине
питання, чи всі греко-католики є українцями і чи направду є й
словаки-греко-католики, у Пряшеві, де всеціло панують мадяри й
москвофіли. Тільки
незначна частина вчительства у Пряшівщині це українці, вчителі-втікачі
з інших
українських земель. До того ще й не всі вчителі-українці виконують
якслід свої
обовязки супроти народу й батьківщини. Деякі працюють пильно,
послідовно і ця
праця має успіхи, але більшість сидить тихо та нарікають на "невідрадні
обставини". Вчителі, різні "роси" говорять "как",
"да", "ґаспадін" і "харашо", але літературною
російською мовою ніодин зних не володіє. Ці вчителі крім того носять
"рубашки" і новонатворені шапки східнього типу та співають
"Волга, Волга..." В повітовому містечку Межилабірці — є окрім
українських нар. шкіл також горожанська школа (це чеський тип школи, —
відповідає III—IV клясі ґімназії). У горожанській школі є три
вчителі-українці,
один учить у словацькій школі. Єпископ Гойдич з Пряшева видав
пастирський лист,
в якому закликає, щоб усі вірні греко-католики при недалекому переписі
населення проголошували себе сміло за українців (русинів), дбаючи про
те, щоб
ніодна душа не пропала. Тому велика відповідальність паде на
інтеліґенцію у
Пряшівщині. Звичайне нарікання на долю та на "несприятливі обставини"
тепер не поможе!
Наприкінці
коротенька згадка
про історію українців у Східній Словаччині. Історія доказує, що наші
предки
прийшли сюди десь в IX. ст., ще перед приходом монголів в дунайську
кітловину.
Наші предки перенеслися сюди з Великої України, головно з Чернигівщини
і
Подільщини. Потім згадується про більше переселення на південну сторону
Карпат
і Бескиду в XIV. ст., коли то князь Корятович, покинувши Поділля,
перейшов сюди
з численними подільськими переселенцями. Але зчерги прийшли століття, з
яких і
досі залишилась пісня-лєґенда між нашими селянами у Пряшівщині:
Коли
мурували білу Маковицю
Гонили
на панське убогу вдовицю,
На
панське ю гнали, на панське ся брала
І
гірько плакала...
Пряшів-Межилабірці,
в листопаді 1940.
Юрій Таркович
[Краківські
вісті]
08.12.1940
Мапа
України, яку використовували на Паризькій мирній конференції
Репертуар
українсько-руських аматорських
театральних гуртків
Репертуар, з
яким виступали українсько-руські аматорські театральні гуртки в Східній
Словаччині протягом 1919 – 1949 рр., визначається великою строкатістю
та
різноманітністю. Він строкатий і різноманітний як з погляду жанру, так
і з
погляду свого походження. Із драматичних жанрів бачимо у ньому класичні
п’єси
української та інших європейських літератур, загальновідомі в Україні
та в цілій
Європі драми, комедії, водевілі, сцени, сценки, жарти, діалоги,
монологи та
бачимо у ньому й твори місцевих драматургів, метою яких було не тільки
розважати і забавляти сільського глядача, але й впливати на нього,
виховувати
його, вести його до розуміння мистецтва й бути активним у його
створюванні.
Класичну
українську драматургію в сільських виставах русько-українських
аматорських
театральних гуртків у Східній Словаччині представляють п’єси, які
належать до
золотого фонду українського сценічного мистецтва. Найдавнішим твором,
поставленим на русько-українській сцені в Східній Словаччині на цей раз
студентами Пряшівської греко-католицької богословської семінарії, був
твір Осме
блаженство, що кореспондує із твором барокового поета і
письменника Івана
Максимовича. Із новочасних авторів гуртки у свій репертуар включали
п’єсу Михайла
Старицького Ой, не ходи, Грицю, на вечорниці. Цю
п’єсу в Східній
Словаччині спершу представив ужгородський професіональний театр
Просвіти. П’єса
мала величезний успіх у глядачів, і закономірно, що до неї потягнулись
аматорські театральні колективи. В репертуарі театральних гуртків
фігурує й
дальший твір Михайла Старицького Як ковбаса та чарка, то
минеться сварка.
Аматорські гуртки включили до свого репертуару твори дальшого класика
української драматургії Івана Тобілевича (Івана Карпенка-Карого). Вони
поставили його п’єсу Безталанна. Ставили гуртки й
інші широковідомі й
популярні твори української сцени. Серед поставлених на сцені
драматичних
творів бачимо драму Верховинці
Й. Корженьовського, перероблену
українськими авторами, п’єсу І. Гушалевича Підгоряни,
перероблену
Вербицьким та Кропивницьким. Далі, аматорські гуртки ставили п’єсу
І. Тогобочного
Жидівка – вихрестка, твори Спиридона Черкасенка Ювілей
та Чудо
св. Миколая. Парох у Шариському Щавнику Володимир
Капішинський для аматорів
околиці пристосував п’єсу із сценічної майстерні Ярослава Стадника Про
чоловіка, котрий редагував Хлібороба. Далі, гуртки ставили на
сцені п’єсу
Івана Наумовича Знімчений Юрко, Кара
совісті Григорія
Цеглинського, Ворожба М. Упоренця, Три
до вибору у сценічній
обробці Б. Мартиновича, Зустріч
В. Королева-Старого, За
сиротою бог з калитою І. Луцика, Гостина
св. Миколая С. Калитовського,
Голгота Меріяма-Лужницького. Русько-українські
аматорські гуртки
перебирали в українських режисерів і драматургів сцени й жарти як Тік
– так,
Жена горою та інші.
Українсько-руські
аматорські театральні вистави в Східній Словаччині (1919 – 1949)
Вступ
Розпад
Австро-Угорської монархії і виникнення Чехословацької республіки
позитивно
відбилися в житті української меншини в Словаччині. Відродилося і
швидко стало
розвиватися її культурно-національне життя. В школах у підготовці учнів
почала вживатися
народна мова, стали появлятися свої газети, друкуватися азбукою книжки
та
зазнав небувалого розвитку русько-український аматорський театр. В
окремих
селах почали виникати сільські любительські театральні гуртки, які
стали
розучувати і ставити на сільській сцені різні драматичні твори.
Найвизначнішу
роль у розвитку сільських аматорських театральних гуртків та їх вистав
виконали
сільські вчителі, які закінчили учительські семінарії в Ужгороді та в
Пряшеві.
Ці учителі вже в семінаріях готувалися до освітньої роботи серед свого
народу і
часто ще під час навчання, набуваючи досвід у театральній роботі,
виступали у
виставах, які ставилися в школі. У підготовці студентів у Пряшівській
греко-католицькій учительській семінарії до роботи в сільських
драматичних
гуртках багато зробив її директор Олександр Дзіяк, який мав неабиякі
режисерські здібності. Він підбирав студентів для театральних вистав,
які
ставилися у стінах школи, розучував з ними п’єси і готував їх до
виступів на
сцені. Під його керівництвом та за його режисерськими інструкціями
студенти
семінарії поставили п’єсу Олександра Духновича Добродітель
превишаєт
богатство, далі п’єси Правда побідила, Знімчений
Юрко
та Кандидат. (Див. газета Русскоє слово, ч. 8, 1929
р.). Другим учителем
Пряшівської греко-католицької учительської семінарії, який вів
студентів до
роботи з театральними гуртками, був Микола Ількович. (Див.
газ. Русскоє слово, ч. 8, 1933 р.).
Книгодрукування в українців
Східної Словаччини
Невід’ємним компонентом
культури української національної меншини Східної Словаччини є книжкова
культура, яка традиційно охоплює видавання, розповсюдження і перцепцію
книжок
та їх суспільне покликання на різних етапах суспільного розвитку.
Книжкова культура
національних меншин виконує загальносуспільні інтереси, служить
передусім
представникам національної меншини, сприяє розвитку їх культури, науки,
освіти і
виховання, задовольняє їх інтереси і потреби, забезпечує видавання і
поширення
оригінальної наукової і художньої літератури, уможливлює реалізацію та
виявлення творчих талантів, документує, зберігає національні традиції і
результати суспільного пізнання, опосередковує книжкову культуру інших
народів,
передусім мажоритарного народу, в даному випадку словаків.
Поруч із загальними ознаками книжкова культура національної меншини містить ряд специфічних рис, зумовлених історичними умовами і сучасним становищем цієї меншини. Будучи одним із стабільних і формотворчих елементів національної культури, книжкова культура національних меншин є одночасно проявом інтраетнічних та інтеретнічних відносин. Вона обумовлена – так само, як уся національна культура, – культурою материкового народу, культурою та традиціями народів і національностей, з якими національна меншина жила в державних або територіальних одиницях, та власною специфічною культурою, яку протягом історичного розвитку створювала. Цими загальними і специфічними ознаками обумовлена також національна культура і національна книжкова культура української національної меншини Східної Словаччини.
Музей української культури у
Свиднику і українська
ідея в Карпатах
Якось так сталося,
що вже від самого початку існування Музею української культури в
абревіатурному
скороченні назви – «МУК», мов прокляття, зашифрувалося мученицьке
становище
тих, які поставили собі за мету відкривати й оприлюднювати правду про
карпатських русинів – про їхню історію та культуру. А чинити таку
справу,
звичайно, нелегко, бо вона вже сама по собі вимагає багато жертовності.
Наука –
то мука. Тим паче, коли йдеться про національно-культурне відродження в
середовищі віками гнобленої спільноти, коли йдеться про право меншини
на
самовизначення. Адже «більший меншого кусає та ще й б’є, затим, що сила
є».
Отже, й колектив МУК – це люди страждань, які на своєму тернистому шляху зазнали чимало мук – зневаг, принижувань, переслідувань та інших скрут, але так само й звитяг та радості з успіхів. «Останньою баштою українства» назвали цей музей вороги та зрадники нашого народу, які в рамках сумнозвісної «програми деукраїнізації» безуспішно штурмували його майже два десятки років. Від 1991 року з їхньої ініціативи аж 8 разів офіційно мінялися його назви, а ще більше їх було неофіційних. Найбільшою і непростимою провиною цього музею було те, що він у своїй назві завжди гордо ніс означення «український». За це він муки тяжкії терпів.
Як словацькі органи стежили
за русинами-українцями
і росіянами Пряшева у міжвоєнний період
В нашій розвідці хочемо звернути увагу на підставі документів у Пряшівському районному архіві, як у міжвоєнний період минулого сторіччя словацькі державні органи слідкували, стежили за діяльністю російських та українських емігрантів, за діяльністю місцевих руських чи українських суспільно-політичних організацій («Обществоим. Александра Духновича»1, «Просвіта»2, «Русский дом»3 , «Русский клуб»4, «Союз руських жінок»5, Греко-католицькою єпархією і церквою взагалі за діяльністю їх окремих посадових осіб, особливо за тими, хто боровся за збереження азбуки, які дбали, щоб були побудовані нові руські школи, пам’ятник О. Духновичу і «Русский дом» у Пряшеві та взагалі за діяльністю культурно-національного життя русинів- українців. Гадаємо, що чимало матеріалів на цю тему «зникло», загубилось, частина була вилучена, але й ті дають певне уявлення. Чимало діячів, зокрема греко-католицькі священики і учителі, виконали багато позитивного, жертвували час, енергію і гроші, щоб збереглася руська азбука, віра, щоб обидва пам’ятники були побудовані (за рахунок зборів русинів з Америки та місцевих людей), щоб всі організації служили загальнонародним, руським, тобто русинським потребам. (Тут і далі під поняттям руський, русин розуміємо сучасну назву русин-українець). В 20-х роках минулого століття активізувалося національне життя руських чи русинів-українців Пряшівщини, як ніколи в історії дотепер, тому словацькі органи боялися, щоб вони не добивалися дальшого поширення вживання азбуки, руської викладової мови, більших політичних прав та створення культурної автономії чи приєднання до Підкарпатської Русі, або не вимагали приєднання до Мадярщини. Стежили також за руською пресою, як «Русское слово», «Народная газета», «Русская народная газета», «Русская школа», «Пряшівська Русь», припиняли видавання деяких газет тощо.
Вплив
ідей Тараса Шевченка на творчість Ірини
Невицької
(До 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка)
Величезна увага
поета-кріпака, революціонера-демократа до жінки-матері
жінки-трудівниці, наймички
і покритки та сиріт не в одної людини викликає
емоції жалю і гніву за їх долю і нелюдське життя.
І. Франко
говорив: «Історія світової літератури не знає
поета, який би став таким послідовним, таким гарячим,
таким свідомим
оборонцем права жінки на повне і людське життя, яким був Тарас
Шевченко».
Жіноча проблематика притягувала увагу і нашої письменниці, самовідданої і сильної духом Ірини Невицької. Вона щиро вболівала за жіночу долю і під впливом свого чоловіка Омеляна Невицького, який мав дуже близькі стосунки з Галичиною, черпала силу волі і духу з Шевченкового «Кобзаря», датованого 1898 роком, що зберігається у фондах СНМ - МУК у Свиднику з написом – Власність Омеляна Невицького.
Закарпатські
стежки Якова Головацького і
Володимира Гнатюка
Слова
Олександра Духновича: «Бо свої то за горами – не чужі», – закарпатці
цитують
ситуативно: так кажуть і про галичан, і про людність від Львова аж до
Києва, а
то – й до Москви. А доброзичливі мандрівники з тих саме теренів
Україниі Росії
йшли до закарпатців як до етнічних братів. Микола Гоголь, представник
двох культур – української і російської, маючи інформацію про
«карпатороссов»
від свого учителя Івана Орлая, у повісті «Страшна помста» писав
(цитуємо мовою
оригіналу):
«Далеко
от
Украинского края, проехавши Польщу, минуя и многолюдный город Лемберг,
идут
рядами высоковерхие горы... Еще до Карпатских гор услышишь русскую
молвь, и за
горами еще кой-где отзовется как будто родное слово; а там уже и вера
не та, и
речь не та».
Російський
вчений-славіст Ізмаїл Срезневський (1812 1880), професор Харківського
університету, видавець «Запорожской старины» (1833 – 1838), у 1839 –
1842 роках
здійснив наукову подорож по західних слов’янських землях, побував і в
Ужгороді
та Мукачеві (13-17 липня 1842 р.), опублікував статтю «Русь Угорская»
(1852), у
якій писав:
«Едучи
по южным
отлогостям Карпатского хребта с запада на восток, путешественник
встречается с
людьми русскими в окрестностях Бардеёва и Ужгорода, или как мы привыкли
называть, Бартфельда и Унгвара... На востоке же от окрестностей (Шариша
и
Земплина. – И. С.) живут люди русские в полномсмысле этого слова,
родные братья
наши, однокровные с нами потомки древней Руси, и по народности и по
своим
древним воспоминаниям... Все русские в этом краю не иначе называют
себя, как
именем Русинов или, собирательно, Русью» (цит. по кн. «Вчені Росії про
Закарпаття», Ужгород, 2009).
Відійшла
Маша з «Трьох сестер…»
У п’ятницю, 29 серпня
2014 р.,
відійшла в акторське небо визначна актриса Марія
Сисак-Шептак.
Кожне життя має
свій початок і завершення. У кожної людини є своя райдуга і в часі
життя
спонукає нам можливість бути з нею в її пригодах. Бути з її вірою, її
любов’ю
та надією. Але і з її смутком, відчаєм, її самотністю та часто й
одинокістю…
Поет Рудо Чижмарик пише:
Є така хвилина. Закінчиться життя,
почнеться спогад./Вирветься з життя, як таємне джерело / і розливається
у дні./
Є така хвилина./ Якраз хтось близький відходить…
… мені, на жаль,
відходить сценічна сестра, подруга, чудова людина, незвичайна жінка,
неповторна
й гідна подиву актриса…
Дорога Машо!
У травні цього
року, під час зустрічі в театрі в Пряшеві, я покликала Тебе і з Твоїм
чоловіком
Яром до нас у Братиславу. Але Ти мене випередила. Знову прийшли ми, але
на цей
раз з великим болем і сумом, бо кожен відхід болить, а Твій торкнувся
не лише
Твоїх найближчих, але й колег, пряшівчан,
нас усіх, як і всієї культурної та театральної громади Словаччини.
Познайоммося з тією
знаменитою жінкою.
Марія Сисак, дівочим іменем
Шептак, разом з чоловіком режисером Ярославом
Сисаком та
актором Іваном Стропковським є першими випускниками Театрального
інституту ім. К.
Карпенка-Карого в Києві, нині Київського національного університету
театру,
фільму та телевізії ім. К. Карпенка-Карого. Ти народилася в Габурі, яка
недалеко
від Гавая, де я виростала. Властиво, з того краю походять і інші наші
колеги –
актори: Анна Симко, дівоче ім’я Клець (з Меджилаборець), Анастасія
Югас, дівоче
ім’я Сакала, Янка Трущинська-Сива та літературний працівник театру
Василь Дацей
(Вирава), Йосиф Ткач (Кожухівці), Павло Маскалик (Буківці), Марія
Міхрин-Куниця
(Крушинець), Іван Стропковський (Токаїк), Ігор Латта (Пчолине), Твій
чоловік
Ярослав Сисак (Пихні) та багато інших. Ви троє з нашими раніше
народженими
колегами визначали напрямок театру.
Генерація наших
батьків виростала на класичних вартостях. Нас виховували до того, що
жити треба
чесно, наполегливо та чесно працювати. Тому не дивно, що красу та
чистоту серця
того краю, повагу до людини як рідкісний здобуток Ти принесла й
перенесла в
Пряшів на сцену, якій залишилася вірною на все життя. Я захоплювалася
Твоїми спочатку
дівочими, ніжними героїнями, згодом уже зрілими жіночими красивими,
гордими,
непідкупними, сильними, чистими Дамами, якою була й Ти сама. На сцені і
в
житті. У Твоїй душі було закодовано, що людина ніколи не сміє втратити
свідомість. Авторові слова Ти втілювала в красиві емоції… хоч те
шукання
акторської правди в житті та на сцені є завжди про нанесення ран, воно варте того! Лиш
хороший актор знає,
що тому, хто шукає правду, не легко на землі… а Ти це знала!
Дорога Машо!
Твоя людяність була
заразлива. Наведу бодай один приклад. Після закінчення Інституту 1977
р. я ще в
холодному листопаді носила тонке демісезонне пальто… Ти відчувала, що я
однокурсницям у Києві роздала весь одяг, як і Ти. Ти підійшла до мене і
дуже
обережно сказала: «Машенько, де в тебе тепле пальто? Хто буде з нами
виступати,
якщо ти захворієш?» Я
відповіла, що в
мене нема коштів, правда, в «Тузексі» отримали гарні штучні кожушки,
але мені
треба заощадити на нього. Ти напоготів привітно зареагувала: «Завтра
підемо
купити його!» Так і трапилося, бо Ти завжди дотримала слово! Протягом
п’яти
місяців я повертала Тобі гроші, але мені було тепло!
Мила Машо!
На сцені колишнього
УНТ (Українського народного театру), в сучасності Дівадла Александра
Духновича
в Пряшеві ми разом виступали на протязі шести сезонів.
На тій нашій сцені Ти відтворила
багато постатей. Їх перелік лишу фахівцям, але ми разом виступали в
кількох
казках, п’єсах сучасних авторів, а також в світовій та російській
класиці.
Розгляну сценічну постановку п’єси Антона
Павловича Чехова «Три сестри», в режисурі та обробці твого
чоловіка
Ярослава.
Був 1979 рік. Головні
ролі Твій чоловік довірив так: Ольга – Тамара Симко в альтернації Тані
Кучеренко, Машу виконувала Ти, а я виконувала роль Ірини, ще дівочим
прізвищем
- Марія Калиняк. Для акторів нашого театру завжди є дійсним, що сцена –
це наша
святиня, храм, благородне місце, де можемо правдиво прожити життя своїх
героїв,
як це робив Станіславський і як нас вчили великі особистості в Україні.
Якраз
тому цей театр був, є і буде винятковим. І наперекір невідповідним
умовам, в
яких театр існує, постійно утримує свій особливий і неповторний
характер. Є в
ньому визначні творці, рукопис яких є незвичним. Такою незвичною була й
Ти та
Твоя Маша. Вона була красива зовнішністю, сильна духом, комплікована в
своїй
простоті і як єдина з трьох сестер Твоя Маша стояла непохитними ногами
на
землі. Ми всі на Тебе спрямовувалися. Як впевненo Ти нас вела й
охороняла! Біля
Тебе ми почували себе безпечно, як під крилами. А як Тебе оцінювала
публіка!!!
Для мене було честю
мати таку красиву сценічну сестру!
Для мене було честю
пізнати й бути Твоєю колегинею та приятелькою!
Наші батьки нас
навчили все розуміти. І смерть – так по-Волькровському «лиш клаптик
життя
важкого». Зокрема тому, що ми ще не думали про свою. Про те, що й ми
колись підемо
у безвороття. Нас це немов не торкалося. Ще довго ні. І так смерть ми
вважали міфічною
таємницею. Сумною баладою, які розповідались давно-давно. Той процес
усвідомлювання проходив не крізь життя, але його зображення в мистецтві.
Позичу собі
фрагмент з думок іспанського письменника Габріеля Гарсія Маркеса, який
в певній
хвилині отак роздумує:
«Коли б Бог на
хвилину забув, що я є лише лялька і подарував мені ще крихту життя, я б
використав цей час найкраще, як лише зможу. Правдоподібно, я б не
сказав те,
про що думаю, але, напевне, я б продумав усе, що скажу. Я оцінював би
речі не
по вартості, але за значенням. Я б спав мало, снив більше, знаю, що
кожну мить
із закритими очима втрачаю шістдесят секунд світла. Я б ішов, коли інші
зупиняються, я б просипався, коли інші сплять.
Коли б Бог
подарував мені ще крихту життя, я б просто одягнувся і ступав до сонця,
щоб
пізнавав не лише власне тіло, але й власну душу. Я б переконував людей,
як дуже
помиляються, коли думають, що в старості не годиться закохатися. Вони ж
не
знають, що старіють якраз тому, що втікають від любові».
Ти, напевне, погодилась
би з тими словами і попрощалася з нами, коли б Тобі було дозичено…
можливо, Ти
б додала, які ми були потрібними в Твоєму житті.
З повагою додам, що
свою велику любов Ти знайшла в Ярославові. Якою чудовою парою ви були!
Радісно
було бодай подивитися на вас. Пара, яка кохає себе і поважає свою любов
і
підтримує своїх дітей та внуків. Жаль, що це так передчасно обірвалося.
Шановний та милий
Ярославе, дочки Ярка, Мірка та Ваші близькі, траурна родино, мені жаль
і сумно
за Машею.
Прийміть від мене й
моєї сім’ї, а також від всіх членів Музично-драматичного ансамблю Т. Г.
Шевченка в Братиславі і всіх наших краян і обожнювачів мистецтва Маші
щире
співчуття.
І ще тихо:
Дорога Машо!
Дякую, що ми могли певний час разом іти життям. Хай Тобі буде пухом земля! До зустрічі в акторському небі!
Марія Шлосер.
З постановки п’єси Антона Павловича Чехова
«Три сестри». На фото (зліва): Маша – Марія Сисак, Ірина – Марія
Калиняк,
(сидить) Ольга – Таня Кучеренко. (УНТ, Пряшів, 1979).
Кий,
Щек, Хорив та сестра їх Либідь (5 ст. н.е)
Згідно «Повісті временних літ» Нестора Літописця, Кий, Щек та Хорив були головами полянських родів. Троє братів побудували місто і нарекли його на честь старшого брата. Також з Несторового літопису відомо, що Кий мав стосунки з Візантійським імператором, і, скоріш за все, був його федератом, тобто васалом. Трохи згодом Кий переселився на узбережжя Дунаю та побудував там своє місто. Проте місцеві жителі прогнали Кия, і він був змушений повернутись до Києва, де і помер. Схожі легенди про заснування Києм і його братами міста можна знайти в новгородському літописі, вірменській «Історії Тарона» та «Хроніці Польщі» Яна Длугоша. Сучасні історики ототожнюють князя Кия з декількома постатями: з антським воєначальником Хільбудієм та вождем прикарпатсько-дунайських слов’ян Кувером. В самому «Літописі временних лєт» легенда про Кия, Щека і Хоріва з’являється для пояснення Аскольду і Діру історії Києва, в якому вони збирались правити. Щодо датування, то прототип князя Кия міг з’явитись приблизно у 5 столітті нашої ери.
Київська
Русь
Київська
Русь - державне утворення слов'ян,
яке існувало з IX до XIII століття на території, що охоплювала в часи
найбільшої могутності територію від Балтійського моря на півночі до
Чорного
моря на півдні, і від верхів'їв Вісли на заході до Таманського
півострова на
сході. Основні відомості про дане утворення черпають із літописів та
археологічних знахідок.
Столицею
Русі було транзитне місто Київ,
центр полянського племінного союзу.
Утворення
Русі пов'язують зазвичай із
приходом князя Рюрика на ці землі, його ватажками були Аскольд
та Дір, що зайняли місто Київ у 862 році.
Регент малого сина Рюрика Ігоря, Олег,
за легендою, хитрощами зайняв Київ у 882 році,
вбивши Аскольда і Діра. Так було об'єднано Новгород, яким заволодів на
той час
Рюрик, та Київ - це був центр майбутньої держави.
Правління
Олега тривало з 882 до 912 року,
він проводив численні війни та походи, підкорив своїй владі племена
полян,
древлян, сіверян, радимичів. За його правління влада Києва - тобто
право
збирати данину - поширювалась ще й на словен, кривичів, радимичів,
хорватів, уличів,
фіно-угорські племена, чудь, мерю. З Олегом пов'язують багато легенд,
зокрема
легенду про прибиття щиту на воротах Царгорода (Константинополя) у 911
році та
легенду про його смерть від зміїного укусу.
Син
Рюрика, Ігор. Історики досі не
розуміють, чому так довго Олег був його регентом, чому Ігор почав своє
правління лише у 912 році. За звичаєм, князь мусив утверджувати свою
владу над
підлеглими племенами, проте проти Ігоря повстали древляни та уличі (не
хотіли
платити данину новому князю). Після кількох походів і вони підкорилися.
В 941
році угода, якої Олег досягнув своїм походом у 911 році, розпалася, і
Ігор
вирушив у морський похід на Константинополь. Для нього він закінчився
катастрофою. За допомогою пальної суміші, що називалася "грецьким
вогнем",
візантійці спалили руський флот, змусивши Ігоря до поспішної втечі.
Внаслідок
цього у 944 році він мусив укласти дуже невигідну угоду з візантійським
імператором. Того ж року Ігор спробував щастя на сході, і тут йому
більше
пощастило. Велике руське військо, зійшовши Волгою, пограбувало багаті
мусульманські міста на Каспії та зі здобиччю повернулось до Києва.
Князювання
Ігоря закінчилося у 945 році, як і почалося, повстанням древлян.
Розлючені
частими походами за даниною, древляни влаштували засідку, в якій і
загинув Ігор
зі своєю невеликою дружиною (військовий загін).
Ольга (945-962).
Запам'яталася особливою прихильністю авторів літописів як сильна
правителька,
що здійснила помсту за свого чоловіка, проявила мудрість у проведенні
реформи
збору данини (встановила землі та час зборку данини), а також як перша
християнка серед князів на Русі.
Святослав (962-972).
Був насамперед князем-воїном. Грушевський називав
його козаком на престолі, а його бурхливе князювання влучно описував як
велику
авантюру. Все його правління - безперервні війни.
Так,
у походах за даниною і в намаганнях
підпорядкувати собі торгові шляхи до далеких країн князі з їхніми
дружинами
менш ніж за сто років створили величезне й могутнє об'єднання -
Київську Русь.
Після смерті Святослава Київська Русь уперше зазнала того, що згодом
розвинеться
в хронічну виснажливу політичну недугу: чвари між членами династії
Рюриковичів
за верховну владу в країні. У сутичці, що спалахнула за право збирати
данину,
Ярополк убив свого брата Олега. Побоюючись, що його теж спіткає така
доля,
молодий Володимир утік із Новгорода до Швеції. Через кілька років він
повернувся на чолі великих варязьких сил і розпочав війну з Ярополком,
у якій
той знайшов свою смерть.
Володимир
Великий (980-1015).
За його князювання Русь почала підноситися як цілісне суспільство й
держава. Володимир посадив власних синів (мав він 12 законних
синів) по
великих містах і землях своїх володінь. Так він усунув від влади
місцевих
князів, зосередивши її виключно у руках своєї династії. Замість далеких
походів
Володимир зосередився на захисті власних кордонів. Щоб протистояти
загрозі
печенігів, він збудував розгалужену мережу укріплень, а також нові
міста на
південь від Києва. Знову порушуючи традицію попередників, він звернув
погляд на
захід і додав до своїх володінь землі сучасної Західної України, тим
самим
поклавши початок тривалому суперництву з поляками за цей регіон.
Внаслідок
своїх надбань володіння Володимира стали найбільшими в Європі,
охоплюючи
близько 800 тис.кв.км. Найголовнішим досягненням Володимира
було, без
сумніву,впровадження
на його неозорих
землях християнства.
Ярослав
Мудрий (1034-1054).
Смерть Володимира спричинилася до нової братовбивчої війни між
Рюриковичами. За
підтримкою поляків старший син Володимира Святополк (літописці часто
називають
його "Окаянним") напав на своїх молодших братів Святослава, Бориса і
Гліба та повбивав їх. Двох останніх, молодих і особливо популярних у
народі,
православна церква приєднала до святих. Наслідуючи батька, інший син
Володимира, Ярослав із Новгорода, у 1019 році за допомогою великого
варязького
війська розбив Святополка. Проте перемога ця не дала йому повної влади.
На
Ярослава пішов війною його брат Мстислав
Хоробрий, і, щоб уникнути кровопролиття, вони
погодилися розділити володіння між собою. Лишаючись у Новгороді,
Ярослав
отримував усі землі на захід від Дніпра, водночас землі на схід
відходили до
Мстислава, що перебрався з Тмуторокані до Чернігова. Київ - це
надзвичайно
важливе для обох князів місто - лишався нічиїм. Тільки після смерті
Мстислава у
1036 році на київський престол сів Ярослав, що став єдиним правителем
Русі.
Тривале
князювання Ярослава прийнято
вважати апогеєм могутності Київської Русі. Він розвинув і вдосконалив
багато з
того, що започаткував Володимир. Як і його батько, Ярослав продовжував
розширювати кордони своїх і без того величезних володінь, встановлював
дипломатичні відносини із країнами Європи. У середньовічній Європі
ознакою
престижу й могутності династії була готовність інших провідних династій
вступити з нею у шлюбні зв'язки, історики часто називають Ярослава
"тестем
Європи".
За
часів його правління
"золотоверхий" Київ ряснів понад 400 церквами. Найбільшим діамантом у
цій короні був собор
Святої Софії, зведений на зразок храму Софії у
Константинополі. Свідченням княжої турботи про церкву стало те, що у
1051 році
він уперше призначив митрополитом київським русина Іларіона. Але
досягненням, з яким чи не найтісніше
пов'язується ім'я Ярослава і за яке його прозвали Мудрим, стало
зведення
загальноприйнятих у ті часи законів у єдину "Руську правду", яка
стала правовим кодексом усієї країни.
Незадовго
до смерті Ярослав спробував
розв'язати проблему, яка терзала його і його батька Володимира, а саме:
як
запобігти міжусобній боротьбі за київський престол, що, як правило,
спалахувала
після смерті князя між його синами. У розподілі земель і політичної
влади він
застосував принцип старшинства в межах родини. За старшим сином
Ізяславом
Ярослав закріплював Київ і Новгород із навколишніми територіями;
другому,
Святославу, віддавав Чернігів, третьому, Всеволоду,- Переяслав;
четвертому,
Вячеславу,- Смоленськ, а молодшому, Ігорю,- Володимир-Волинський. Щойно
в
якомусь із цих князівств звільнявся престол, кожний брат, за задумом
Ярослава,
сходив на щабель вище, доки кожний по черзі не досягав вершини всієї
системи -
київського престолу. Надаючи у такий спосіб кожному синові можливість
правити в
Києві, Ярослав сподівався уникнути запеклих сімейних чвар, у які він
колись був
утягнутий. Хоча деякий час система ротації влади діяла
переважно завдяки
співробітництву між трьома найстаршими синами - Ізяславом, Святославом
і
Всеволодом, незабаром вона зіткнулася з рядом перешкод. Найсерйознішою
була та,
що ідея ротації влади суперечила іншому глибоко вкоріненому принципу -
спадкоємства від батька до сина. Сини деяких померлих князів стали
домагатися
права зайняти місце своїх батьків і не бажали поступатися перед
дядьками.
Внаслідок цього характерною рисою поярославової доби стали запеклі
сутички між
племінниками й дядьками. До того ж із збільшенням числа князів чвари
все більше
розгорялися.
На
додаток до зростаючих соціальних
суперечок, над українськими кордонами знову нависла давня загроза зі
степу, щоб
цього разу довго терзати Русь. Кочові племена половців, могутніших за
печенігів, учинили ряд нападів, небезпечно близько підходячи до Києва і
унеможливлюючи рух торговельних караванів по Дніпру. Вина за деякі з
цих
наскоків лежала на самих князях. Неспроможні власним коштом зібрати
достатньо
сильне військо, чимало молодих князів, позбавлених права спадкоємства в
системі
ротації влади (їх називали ізгоями), в боротьбі з суперниками кликали
собі на
підмогу половців.
Володимир
Мономах (1113-1125).
З цим правителем
пов'язують зустріч князів у Любечі в 1097 році з питання припинення
міжусобних
воєн, переможні походи на половців (за легендою, Мономах ходив на
половців 83
рази) та останні часи згоди на Русі.
Синові
Володимира Мономаха Мстиславові все
ж удалося тримати вкупі руські землі та зберігати владу над дедалі
більшим числом
князів. Але він був останнім київським правителем, якому це було під
силу. Його
смерть у 1132 році позначила кінець історичної доби, в якій Київ
відігравав
роль основного центру руських земель, і поклала початок періодові
політичної
роздробленості.
Аналогічна
доля спіткала інші середньовічні
імперії Європи, зокрема державу Карла Великого. Цим величезним, хоч і
примітивним, політичним утворенням просто бракувало відповідних
технічних
засобів та організаційних структур для того, щоб утримувати обширні
території
протягом тривалого часу. На Русі Рюриковичі через членів своєї
розгалуженої
династії забезпечували принаймні позірну єдність земель. Хоч це тривало
рівно
стільки, скільки між князями була згода щодо того, хто серед них
найстарший і,
отже, мав право на верховну владу. З порушенням такої одностайності
різко
слабшали родові та особисті узи між різними князівствами.
Справжньою
Немезидою для Києва були його
давні вороги - кочовики. Проте найтяжчого удару завдали Києву не
половці,
оскільки по десятиліттях затятої та виснажливої для обох суперників
боротьби
руські князівства встановили з цими племенами постійні стосунки, а
деякі руські
князі навіть вступали у шлюбні зв'язки з представниками половецької
знаті.
Нищівного удару завдали Києву монголо-татари. В останні десятиліття XII
ст.
серед них з'являється надзвичайно обдарований вождь на ім'я Темучин (у
1206
році він прибрав собі високий титул Чингізхана, тобто хана над ханами),
який
досягнув нечуваного: вдаючися до сили й політичних інтриг, він об'єднав
ворогуючі
племена монголо-татар, змусивши їх визнати свою абсолютну владу.
Наступним його
кроком стало спрямування величезної військової сили та агресивності цих
племен
проти сусідніх некочових цивілізацій. Монголо-татарські війська, що
ніколи не
були багаточисельними (найбільше від 120 до 140 тис. воїнів), зате
надзвичайно
рухливими, добре організованими й блискуче керованими, спочатку
підкорили
Китай, Середню Азію та Іран. У 1222 році монголо-татарський загін
перейшов
Кавказ і напав на половців. Половецький хан Ко-бяк звернувся по
допомогу до
кількох руських князів, що підтримали його. У 1223 році об'єднані
русько-половецькі сили зустрілися біля річки Калки з монголо-татарами й
у
жорстокій битві зазнали страшної поразки. Але монголи, надто
розпорошивши свої
сили, вирішили не користатися з цієї перемоги й повернули назад,
додому.
Руські князі швидко забули
цей
катастрофічний випадок, знову поринувши у внутрішні чвари. Проте у 1237
році на
кордонах Русі з'явилося сильне монголо-татарське військо на чолі з
онуком
Чингізхана Батиєм. Вогнем і мечем зруйнувало воно міста Рязань, Суздаль
і
Володимир, а у 1240 році дійшло до Києва. Хоча місцевий князь Михайло
втік,
городяни на чолі з воєводою Дмитром, що його послав Данило
Галицький,
вирішили оборонятися від нападників.
Облога міста була тривалою й жорстокою, й навіть коли монголо-татари
подолали
міські мури, бої точилися за кожну вулицю й за кожний будинок. Нарешті
на
початку грудня 1240 року Київ упав під ударами монголо-татар. На цьому
закінчився Руський період історії України.
Історія Криму
Етнологія Криму
У
передгірному і гірському Криму, а також на
Південному березі, мешкали таври. Від таврів і походить стародавня
назва
гірської і прибережної частини Криму Таврика, Таврія, Таврида. До наших
днів
збереглися і були досліджені залишки укріплених пристанищ і житлових
споруд
таврів, їхні кромлехи (кільцеподібні огорожі з вертикально поставлених
каменів)
і таврські гробниці - «кам'яні скрині».
Новий
період історії Таврики починається із
захоплення Криму скіфами. Цей період характеризується якісними змінами
у складі
населення. Дані археології свідчать, що після цього основу населення
північно-західної частини Криму складали народності, що прийшли з
Придніпров'я.
У
VI—V століттях до н. е., коли в степах
панували скіфи, на узбережжі Криму заснували свої торговельні колонії
вихідці з
Еллади. На згадку про себе вони залишили назви найважливіших
стародавніх міст.
Так, Пантікапей або Боспор (сучасна Керч) і Кафа (Феодосія)
були побудовані колоністами з
давньогрецького міста Мілета. Херсонес, розташований в межах нинішнього
Севастополя, споруджений греками з Гераклеї Понтійської.
У
першій половині V століття до н. е. на берегах
Чорного моря виникають дві самостійні грецькі держави. Одна з них —
демократична
рабовласницька республіка Херсонес Таврійський, до складу якого входили
землі
західного Криму: Керкинітіда (Євпаторія), Калос Лімен (Чорноморське).
Херсонес
ховався за могутніми кам'яними стінами. Він був заснований на місці
таврського
поселення. Інша - Боспорська автократична держава, столицею якої став
Пантікапей («шлях риби»). Акрополь цього міста знаходився на горі
Мітридат, а
поруч археологи розкопали знамениті кургани Мелек-Чесменській і
Царський. У цих
курганах виявлені кам'яні склепи — унікальні пам'ятники боспорської
архітектури.
Ім'я
кипчаків ще в XIX столітті носили 23
кримських села. Назву гори Аю-Даг (Ведмідь-гора) багато дослідників
зводять до
половців. Звідти ж й Артек (від імені Артик або Артук сина половецького
хана).
Лучкай
Михайло Михайлович
Михайло
Лучкай народився 19 листопада 1789 року у Великих Лучках на
Мукачівщині,
в колишній Березькій жупі (комітаті),
у сім'ї багатодітного греко-католицького
священника Михайла Попа. Михайло був старшим і мав чотирьох сестер
(Марія,
Катерина, Анна, Пелагія) та брата (Іван).
Початкову
освіту
отримав у рідному селі, потім навчався в Другетівській гімназії вУжгород. У 1812 році
закінчив філософські студії у
гімназії Великого
Варадину(тепер — Румунія).
Продовжив освіту в греко-католицькій семінарії
(конквіті) Святої Варвари у Відні (1812-1816),
відвідував лекції в
університеті. Був учнем відомихславістів В. Копітара та Й. Добровського.
Протягом 1816-1817 років —
священик у рідному селі
Великих Лучках, в 1817-1827 роках
Лучкай — бібліотекар, архіваріус
та керівник консисторії Мукачівського єпархіального управління,
директор
міської школи в Ужгороді. У 1826 році
прийняв ієрейські свячення з рук
єпископа Алексія Повчі, і його було призначено парохом Ужгородського
Свято-Преображенського храму. Завдяки сприянню отця Івана Фогарашія, 28
липня 1829 року
Михайло Лучкай виїхав до Італії,
де був придворним парохом герцога Карла Людовика Бурбона в місті Лукка разом
із дяками В. Талапковичем та І.
Микуличем. В Італії о. Михайло захопився вивченням архівних матеріалів
та
філологією. Як наслідок його праці — видання «Граматика
слов’яно-руська: або
старослов’янська і теперішня, поширена у карпатських горах,
малоросійська мова,
що є живим її діалектом» (Буда, 1830).
У 1830 році
повернувся до Закарпаття, де
до кінця життя був священиком в Ужгороді (на
Цегельні, парохом Ужгородського Свято-Преображенського храму,1831-1843 роки);
служачи тривалий час
єпархіальним шкільним референтом, сприяв заснуванню та впорядкування
парафіальних шкіл на території єпархії.
Помер Михайло Лучкай 3
грудня 1843 р. Похований на території
Преображенського храму у капличці.
---
У 1830 Михайло
Лучкай видав, у м. Буда «Граматика
слов’яно-руська: або старослов’янська і
теперішня, поширена у карпатських горах, малоросійська мова, що є живим
її
діалектом» (написана
і видана латиною)
—
першу на Закарпатті українську граматику з широким використанням
народної
розмовної мови та фольклору.
Сучасники високо оцінили працю вченого.
«Unica
Dialectus mansit absque
Grammatica, et forte corruption, scilicet: Ruthenica, aut Карпато-рускаѧ,
quae praeter parvam
Russiam, Poloniam, preacipue usu venit in Galicia, Lodomeria, Bukovina,
et ab
hinc per latus meridionale montium Carpathicorum, seu superiorem
Hungariam
usque Scepusium, cujusque labii animae in Diaecesi Munkatsiensi et
Eperjesiensi, in parteque M. Varadinensi ad medium millionem numerantur».
«Без
граматики, а може, і без сильного зіпсуття, залишилася єдина мова –
руська або карпато-рускаѧ,
яка вживається, крім
Малоросії, Польщі, ще в Галичині, на Волині, на Буковині, і звідси
через
південний бік карпатських гір, або верхню Угорщину, по Спиш, нею
говорить кожен
у мукачівському та пряшівському єпископстві, та у частині єпархії
Орадя-Маре до
пів мільйона осіб».
Він
призвичаїв до кави всю Європу
У
Львові рятівникові Відня, уродженцеві села Кульчиці, що на
Самбірщині, Юрію Кульчицькому на
площі Данила
Галицького
встановили пам'ятний знак. Ініціатором його спорудження
виступила знана
в Україні кавова фабрика «Галка».
Довідка
Юрій-Франц
Кульчицький назавжди увійшов в історію, як видатний
герой та рятівник Відня під час турецької навали. За свої заслуги
козацький ватажок
отримав щедру
винагороду: всі захоплені у ворога запаси кави (близько 300 мішків).
Отож галичанин,
котрий знав технологію приготування тоді невідомого в Європі напою,
започаткував у Відні, а згодом і у Львові кавову традицію. Спершу
Кульчицький
розносив каву на таці по вулицях міста, а згодом відкрив першу
кав'ярню. Напій
набув такої популярності серед віденців, що через деякий час у багатьох
куточках міста почали діяти подібні заклади, а Кульчицький очолив
окрему
спільноту продавців кави.
Австрійці
пам'ятають і шанують українця, бо саме йому завдячують
знаменитою на весь світ віденською кавою. Ще у 1862 р. одну з
віденських вулиць
було названо на честь Юрія-Франца Кульчицького — Kolschitzky-Gasse, а в
1885 р.
на одному з наріжних будинків цієї вулиці було встановлено бронзову
скульптуру
українця. Це одягнутий в турецький стрій козак-галичанин, який тримає
тацю з
невеличкими філіжанками кави.
Також
у Відні існує кав'ярня з промовистою назвою «Grand Cafe
Zwirina zum Kolschitzky».
На
жаль,
шанована у Західній Європі, постать Юрія-Франца Кульчицького й досі
залишається
маловідомою на теренах батьківщини. Пам'ятний знак йому до того був
встановлений лише у рідному селі Кульчиці. Але насамперед у Львові є
кількастолітні
традиції споживання кави. І саме Кульчицькому столиця Галичини завдячує
справжньому кавовому буму. Тут його дійсно пам'ятають та вшановують.
Сам
пам’ятник
встановили за фінансування СП
Галка ЛТД. Скульптор – Роман Кикта. Його
виготовлено з бронзи, а постамент – з граніту.
«Встановлюючи
пам’ятник знак Юрію Кульчицькому, ми повертаємо ще одну постать
української
історії. Пам’ятник знак – це художній символ, художній образ. У кожної
людини
від буде викликати свої асоціації. Щоб розкрити повністю образ Юрія
Кульчицького, тут є
геральдична стела,
на якій зображений герб роду Кульчицьких, що символізує, що він був
шляхетного
роду. Алегорія зброї навкруги геральдичного щита говорить про те, що
Юрій був
славним лицарем. А мішок кави, з якого всипляться зернятка й
перетворюються в
золоті монети, символізує, що Юрій Кульчицький був добрим підприємцем,
як на
теперішні часи, ресторатором. Мішки кави, кавник і горнятко
символізують те, що
він навчив культури споживання кави й навчив Європу її споживати.
Нарешті
кульчик у вусі символізує те, що він власне Кульчицький», - розповів
Володимир
Сколоздра, один із авторів пам’ятника.
«З кожним роком
збільшується кількість гостей, які приїжджають до Львова. Ми
хвилюємось, чи
вистарчить кави для всіх. Відкриваючи це пам’ятник, я зрозумів, що кави
стане для
всіх і назавжди. Бо кава в Європі має щось особливе українське. Це
велика честь,
що наш земляк навчив всю Європу пити цей прекрасний напій. Ми горді, що
цей
пам’ятник тепер буде у Львові. Думаю, що не один туристичний маршрут
буде тепер
тут проходити. Сьогодні всі львів’яни, українці, весь світ ще раз собі
закарбують, яку добру справу зробив Кульчицький для всієї Європи й
прослави
міста Лева», - своєю чергою зазначив міський голова Львова Андрій
Садовий.
Ігор
Галущак
Львів
Євген СТАХІВ – націоналіст,
демократ і… останній молодогвардієць
З
нагоди 95-річчя правдивого українського патріота
З
нинішнім ювіляром Євгеном Стахівим я запізнався особисто наприкінці
1990-их
років, коли працював над своїми книгами про Українську
Головну Визвольну
Раду (УГВР) та діючого провідника Організації Українських
Націоналістів
(1941-43) Миколу Лебедя. Після того ми час від часу зустрічались з ним
переважно в Києві, а 2009 року – поблизу села Сприня на Львівщині, де
якраз у
липні 1944 року й постала УГВР, – цей «верховний та найвищий керівний
орган українського народу в його революційно-визвольній
боротьбі» в
часі Другої світової війни та у повоєнні роки. Тоді, як і
натепер, пан
Євген є Головою Середовища УГВР, замешкав у американському місті
Волдвіку й,
незважаючи на досить поважний вік, має чимало енергії, жваво цікавиться
процесами на материковій Україні й часто відвідує рідні землі. Він є
автором
двох направду знаменитих книг – «Крізь тюрми, підпілля й кордони.
Повість мого
життя», яка вийшла друком 1995 року у київському видавництві «Рада» та
оновленої книги спогадів «Останній молодогвардієць» (Київ,
видавництво
«Варта», 2004).Пряшівщина
Пряшівщина на карті Лемківщини
Квітка
Цісик
(*
4
квітня 1953, Квінз, Нью-Йорк — † 29 березня 1998, Мангеттен, Нью-Йорк)
—
американська співачка українського походження, популярна виконавиця
рекламних
джинґлів у США, оперна і блюзова співачка
Квітка
Цісик записала за життя два альбоми українських
пісень і донині її пісні популярні. Вона не любила багатолюдних
концертів у
великих залах, пригадують рідні і друзі, віддавала перевагу студійним
записам.
Її голос у тиші звучав по-особливому чарівно. Сім років жінка боролась
із
важкою хворобою – раком.
Батько
Квітки Цісик був львівським скрипалем. Її бабуся,
дідусь, мама мешкали у Львові до 1944 року. Родина була знаною
інтелігенцією у
місті. Квітка Цісик приїздила один раз із мамою у Львів на початку
80-х, у
радянський час. Ця їхня мандрівка, звісно, ніким не афішувалась,
пригадує
племінниця співачки Марта Цісик.
«Так
сталося, що родина мусила емігрувати у США, вона там
народилась, але Квітка відчувала себе українкою, частинкою цієї землі,
бо була
з нею генетично пов’язана. Вона була мужньою жінкою, бо ті
випробування, які
випали на її молодий вік, не зламали її, вона тримала себе в руках, у
тій
гармонії, що генетично у ній була закладена. Ми вдома мали платівку
Квітки і
пригадую, коли слухали, то батьки боялись, щоб це не було чути з
квартири, бо
мали б неприємності. Ми давали людям цю платівку слухати, і вона до нас
повернулась, хоч вже гадали, що втратили», – каже племінниця співачки.
Батько навчав Квітку музиці, вона закінчила Нью-Йоркську консерваторію, де опанувала вокальну техніку і ще студенткою обрала для себе псевдо Кейсі. Квітка також була голосом у комерційній рекламі відомих американських корпорацій. За зароблені гроші і видала альбоми українських пісень. Співачка працювала і допомагала багатьом відомим американським музикантам і продюсерам.
Квітка
Цісик - Верше,
мій
верше
До
100-річчя від дня народження Митрополита Дорофея
Митрополит Дорофей, Предстоятель
Православної Церкви Чеських
земель і Словакії
(20.10.1913-30.12.1999)
Категорії
- Новини
- Моніторинг
- Про нас
- Про нас пишуть
- Нове життя
- Історія та фотографії
- Календар акцій
- Цей веб–сайт