УКРАЇНЦІ СЛОВАЧЧИНИ

Книгодрукування в українців Східної Словаччини

   

Невід’ємним компонентом культури української національної меншини Східної Словаччини є книжкова культура, яка традиційно охоплює видавання, розповсюдження і перцепцію книжок та їх суспільне покликання на різних етапах суспільного розвитку. Книжкова культура національних меншин виконує загальносуспільні інтереси, служить передусім представникам національної меншини, сприяє розвитку їх культури, науки, освіти і виховання, задовольняє їх інтереси і потреби, забезпечує видавання і поширення оригінальної наукової і художньої літератури, уможливлює реалізацію та виявлення творчих талантів, документує, зберігає національні традиції і результати суспільного пізнання, опосередковує книжкову культуру інших народів, передусім мажоритарного народу, в даному випадку словаків.

Поруч із загальними ознаками книжкова культура національної меншини містить ряд специфічних рис, зумовлених історичними умовами і сучасним становищем цієї меншини. Будучи одним із стабільних і формотворчих елементів національної культури, книжкова культура національних меншин є одночасно проявом інтраетнічних та інтеретнічних відносин. Вона обумовлена – так само, як уся національна культура, – культурою материкового народу, культурою та традиціями народів і національностей, з якими національна меншина жила в державних або територіальних одиницях, та власною специфічною культурою, яку протягом історичного розвитку створювала. Цими загальними і специфічними ознаками обумовлена також національна культура і національна книжкова культура української національної меншини Східної Словаччини.

Українська національна меншина, сконцентрована на своїй етнічній території в північно-східних округах Словаччини, пройшла складним історичним розвитком. Сформувавшись у важких умовах соціального і національного утиску та в складних етнічних процесах, вона займала області з відсталою економікою, переважна частина етносу складалася з бідного сільського населення, тісно пов’язаного з сільським господарством і використовуваного чужими феодалами, поміщиками та церковною ієрархією. З основною масою українського народу, культурно і мовно пов’язаного з ним як найзахідніша гілка, ніколи не жила в спільній державі. Довгі століття вона була невід’ємною етнічною частиною закарпатських українців на території сучасної Закарпатської області України. До 1939 року їх поєднувала спільна історична доля в угорській державі, в Австро-Угорській монархії, а згодом в міжвоєнній Чехословаччині.

Специфікою української культури в області Карпат було те, що вона виникла і розвивалася в різноманітних умовах на території декількох держав, в яких українське населення не займало мажоритарне  становище. Звідси випливає також довготривала національна невизначеність та значно диференційована орієнтація (російська мова, підкарпаторуська, або русинська мова-суржик та українська мова). Несприятливі економічно-соціальні та культурні умови гальмували процес національного усвідомлення та інтенсивність процесу об’єднання, були важливою перешкодою для виникнення національної літератури та несприятливо впливали на мовну, змістовну та культурно-політичну структуру та рівень книжкової культури.

Але і наперекір такій складній ситуації українська книжкова культура в Східній Словаччині має багаті традиції та становить цінне надбання нашої спільної загальноукраїнської спадщини. Її розвиток слід розглядати в тісному контексті з історією українського населення всієї карпатської області та історією сусідніх народів чи етнічних груп. Чимало спільних рис її поєднує з словацькою книжковою культурою. В нашій роботі ми зосередимось головним чином на історію книгодрукування, яке пройшло складний шлях свого розвитку, й наперекір несприятливим умовам досягло значних успіхів.

Досі питання книгодрукування в українців Східної Словаччини розглядалися в наукових працях, статтях, розвідках і замітках П. Беґені,¹ Ю. Железника,² Ю. Кундрата,³ І. Мацинського,⁴ Й. Шелепця⁵, М. Шкурла⁶ та ін. Проте досі в нас немає синтетичної праці, в якій би дана проблематика була опрацьована всебічно. Поки що найповніше ця тема опрацьована в розлогій статті Йозефа Сулачека Príspevok k dejinám tlačenia ukrajinských kníh na východnom Slovensku⁷, яка і наперекір певній заідеоло­гізованості містить багатий і маловідомий фактографічний матеріал. У ній питання кириличного книгодрукування розглядається в історичному контексті та в тісному зв’язку з розвитком словацької книжкової культури, простежується видавання кирилич­них книжок від найдавніших часів  до кінця минулого століття.

Дослідженню нашої теми перешкоджає, крім іншого, також відсутність повної бібліографії українських книжкових видань. Частково ці видання зареєстровані в Bibliografii slovenskej knižnej tvorby za roky 1945-1955,⁸ в Бібліографії книжкових видань української редакції Словацького видавництва художньої літератури в Братиславі й Відділу української літератури Словацького педагогічного видавництва в Пряшеві, укладеної О. Пажур,⁹ та в списках книжок Відділу української літератури Словацького педагогічного видавництва в Пряшеві, опублікованих в ювілейних бюлетенях з нагоди 25-ти і 30-річчя його виникнення.¹⁰  Набагато складнішою є справа з бібліографією підручників і методичних посібників, які взагалі ніде не реєструвались.

 

І. Книгодрукування до Першої світової війни

 

На території Закарпаття і Східної Словаччини книгодрукування розпочалося значно пізніше. Тому для задоволення духовних і культурних потреб закарпатських і східнословацьких українців книги привозились перш за все з Галичини, Волині, Києва, Петрограда, Москви, Почаєва, Чернігова та інших друкарень тодішньої Росії. Спочатку це були переважно церковні книги – «Апостол», «Євангеліє», «Псалтир», «Требник» та інші, пізніше привозились також шкільні підручники, зокрема букварі, календарі та книги літературного характеру. Серед останніх знаходились і твори видатних давньоукраїнських письменників – Йоаникія Галятовського, Лазара Барановича, Іннокентія Гізеля ті ін. Чимало з привезених книг зберігається в бібліотеках і книгосховищах Ужгорода, Пряшева, Михаловець, у деяких церквах, монастирях і парафіях. Свого часу ці книги знайшов український мовознавець Іван Панькевич, який подав їх опис у своїй роботі «Покрайні записи на південнокарпатських церковних книгах», опублікованій у 4 номері Наукового збірника Музею української культури у Свидинку.

З цієї роботи ми довідуємось, що рукописні й друковані книги привозились на територію Закарпаття і Східної Словаччини різними шляхами та при різних нагодах. Однією з таких нагод були прощі в монастирях, на яких продавалися привезені книги. Торговими центрами церковних книг були Краснобрідський монастир близько Меджилаборець, Лаврівський і Добромильський монастирі в Західній Україні. Крім цього, церковні книги купувалися від принагідних купців або приватних осіб. Серед купців були й такі, які займалися тільки продажем книг і тому їх називали книгоношами. Про існування купців-книгонош свідчать записи на церковних книгах. Наприклад, на «Євангелії» села Потоки є запис, що воно було куплене від Василя Мишанського, книгаря львівського. З цих записів ми довідуємось також про ціни книг, які коштували від 10-ти до 30-ти золотих різних валют. Крім грошей, за книги платили також зерном, сукном та худобою. Наприклад, у Клокочові за «Апостол» у 1745 р. заплатили 17 золотих і корець вівса, а овес у тому часі, як далі зазначено, коштував 17 грошей. У Стрічаві (недалеко Великого Березного, що на Закарпатті) за «Апостол» 1654 року видання заплатили одну корову і 12 п’ядей сукна. Жертводавцями таких книг були громадяни села, церкви або священики.

Наприкінці ХVІІ і ХІХ ст. значно поширюється тематика книг, привезених з Росії. Наявні книжкові фонди Ужгородської бібліотеки свідчать про зростаючий інтерес закарпатських українців до художньої, наукової та іншої літератури. Серед світських книжок цієї бібліотеки знаходимо художні й наукові твори з різних дисциплін, граматики, словники, збірники пісень, перекладні видання. Посередниками книжок з Росії в той час були здебільшого закарпатоукраїнські культурні діячі, науковці, літератори та інші особи, які жили й працювали в Росії, як, наприклад, І. Орлай, І. Венелін-Гуца, М. Балудянський та інші.

Що стосується привезення книг з Росії, треба сказати, що панівні кола монархії всякими способами намагалися перешкодити ввозу книжок «руської віри». Свідченням цього є звіти про їх затримання на митницях. В недалекому Ужоцькому перевалі у вересні 1756 р. та у квітні 1762 р. було затримано 1146 руських книжок, в 1760 р. в Ужгороді було затримано 907, в 1762 р. 877, а в 1770 р. 431 книжку. Наперекір цьому ці книги сюди проникали. З принесених в 1762 р. 677 книжок було 400 букварів¹¹.

Як уже було сказано, книгодрукування закарпатських і східнословацьких українців значно відставало від інших слов’янських і неслов’янських народів. Адже на Закарпатті друкарство розпочалося тільки у ХІХ ст. – перша друкарня в Ужгороді була відкрита у 1863 р. Правда, певні спроби організації власної друкарської були і раніше, але вони не принесли тривалих результатів. До таких спроб можна віднести й заснування кириличної друкарні при Трнавському єзуїтському університеті, яке було мотивоване скоріше політичними, ніж культурними цілями. Трнавська Університетська (Академічна) друкарня за дорученням остригомського митрополита і кардинала Колонича придбала кириличний шрифт, щоб своїми виданнями послабити релігійні та культурні зв’язки закарпатських українців з культурними осередками на сході, сприяти поширенню унії та обмежити розповсюдження «схизматичних» книг, що друкувалися в Україні, особливо в Галичині та Росії. Руська друкарня в Трнаві існувала недовго й встигла видати кілька книжок для слов’янського населення Бачки і Трансільванії, в 1698, 1699 та 1727 роках видала три руські книжки рутенським письмом і мовою для богослужбових шкільних потреб греко-католицької церкви в північно-східній частині Угорщини. Першою книжкою, яка вийшла в друкарні Трнавського єзуїтського університету в 1698 р., був «Катехизис для наоуки Оугорским людем зложеній от Превелебніиш гдна Іосифа Декамелиса...» першого греко-католицького мукачівського єпископа Йосифа де Камеліса, за походженням грека. Та найцікавішим і найпопулярнішим сьогодні для нас є його «Буквар языка славенська, писаніи чтенія оучитися хотящим в полезное руковоженіє», з якого до наших днів збереглося тільки два примірники. Фотокопія цього «Букваря» опублікована в книзі М. Мольнара «Словаки і українці» (Пряшів, 1965). Третім виданням трнавської друкарні, що появилось у 1727 р., була книжка єпископа Георгія Геннадія Бізанція «Краткоє прападков моральных, или нравных Собрание Духовным особам потребное». Близько 1727 р. слов’янський шрифт було перенесено в Коложвар (сучасна Румунія), де у 1746 р. вийшов підручник Мануїла Ольшавського «Начало писмен Дітем к наставленію на Латинском языці». Ще до ліквідації Університетської друкарні приблизно в 1730 р. кириличний шрифт був перенесений з Трнави в Клуж, де в тамтешній Академічній друкарні вийшло кілька релігійно-дидактичних книжок, призначених для українського населення. Для подібних цілей було відкрито друкарню також і в трансільванському Брашові.

У 1765 р. єпископ Йосиф де Камеліс наполегливо взявся за створення на Закарпатті кириличної друкарні, але його намагання не увінчалися успіхом через опір угорських уніатів, які вбачали в цій друкарні тільки засіб поширення чужої їм культури. Подібна друкарня була створена тільки декретом Марії Терезії від 17 лютого 1770 р. у Відні. На підставі цього декрету  віденському друкарю Осипу Курцбеку було доручено заснувати кириличну друкарню, як б обслуговувала культурно-церковні потреби сербів та закарпатських українців. Друкарня Курцбека видала понад 50 книжок, головним чином, для сербів і хорватів. Для закарпатських українців було видано три книжки, а саме: «Букварь, или руководіє хотящим оучитися писмены руско-словенскими книг» (1770), «Сборник церковних моленій» та «Урбар» – юридичний документ, що регулював взаємовідносини між поміщиками та підданими. Велика заслуга у виданні цих книжок належить єпископу Іванові Брадачу. Та доля цих книжок була трагічна, бо після виходу з друку вони потрапили до рук цензорів уніатських книг крижевацького єпископа Василя Божчикова. Той, переглянувши їх, звинуватив Брадача в схизмі, бо в «Букварі» він знайшов кілька місць, які суперечили догмам католицької церкви, а в «Сборнику» згадувалися святі Петро і Олексій, київські митрополити, яких католицька церква не визнає. Тут була вміщена також молитва за тих, хто жив на горі Афон – центрі православ’я в Греції, а, на думку цензора, там жили тільки самі схизматики. Це послужило приводом для конфіскації і спалення всього тиражу згаданих книг. Але Курцбеку не дуже велося в друкарській справі й тому 1796 р. він передав концесію на кириличні книги будинській університетській друкарні.

Сприятливі умови для книгодрукування в закарпатських українців виникли після першого поділу Польщі 1772 р., коли Галичина на чолі з Львовом увійшла до складу Австрії. В результаті цього закарпатські українці опиняються в одній державі з галицькими та буковинськими українцями, й значно пожвавлюється їх національне життя. Їм відкриваються можливості доступу до кириличних друкарень, про організацію яких вони мріяли цілі століття. Йдеться про друкарню Ставропігійського інституту, засновану ще в 1536 р., та українську друкарню в Перемишлі, засновану єпископом Іваном Снігурським. У Львові та Перемишлі було видано переважну більшість тогочасних книжок, зокрема букварів, якими користувалися в школах Закарпаття й Східної Словаччини, та твори О. Духновича, особливо відомі його «Місяцеслови», тобто календарі. Крім Львова й Перемишля, руські книжки в той час видавалися також у Відні й Будині. Наприклад, у Будині вийшли три видання букваря О. Духновича «Книжиця читальная для начинающих». Фотокопія цього букваря опублікована в другому томі творів О. Духновича, виданого 1967 р. в Пряшеві. У Відні було видано також кілька букварів та збірник О. Духновича «Поздравленіє Русинов на 1851 год от Литературного заведения Пряшевского» (1850).

Дальша спроба заснування кириличної друкарні на Закарпатті відноситься до першої половини ХІХ ст. У 1845 році в Ужгороді була створена друкарня з латинським шрифтом, яка становила складову частину кошицької друкарні Якуба Єллінгера. Її виникнення було викликане передусім пожвавленням торговельного життя та потребами поширення інформацій. Але ця друкарня не мала майже ніякого впливу на розвиток руського книгодрукування на Закарпатті. Його розвиток пов’язаний з друкарнею Кароля Єгера, що виникла влітку 1861 року та яка в 1863 році придбала руський шрифт. Першою книгою, надрукованою цим шрифтом, був «Місяцеслов на год 1884 для русских Угорския Краины» О. Ю. Гомічкова.

У 1920 році на Закарпатті була заснована «Школьная помощь» відомою російською есеркою Брешко-Брешковською, яку Марко Бараболя дотепно назвав «бабушкой Держимордской». Брешко-Брешковська прибула на Закарпаття у 1919 році слідом за чеськими військами і за допомогою «русской католической мисси в США» К. Авророва взялася за організацію даної друкарні. В програмі друкарні говорилося, що вона створена для сприяння «шкільної справи» на Підкарпатській Русі, а насправді перед нею стояло завдання русифікувати народну освіту в краї та розгорнути антиукраїнську кампанію. На американські гроші «Школьная помощь» організувала найбільшу в той час друкарню та кілька шкільних інтернатів для дітей російських білоемігрантів і для утримання та виховання у відповідному дусі верховинських дітей. «Школьная помощь» у значній мірі спричинилася до русифікації Мукачівської гімназії, Мукачівської учительської семінарії, впливала на русифікацію й Ужгородської гімназії, горожанських і народних шкіл. У друкарні, яку очолював П. Сова, крім російських і русофільських підручників та молодіжного журналу «Юный друг», виходила майже вся чорносотенна україно­фоб­ська писанина російських білоемігрантів та представників «Карпатськой трудовой партии», які домагалися реставрації царизму в Росії та приєднання до неї «Карпатської Руси». Протягом 15 років тут виходив також часопис «Новая Россия». З комерційних міркувань вона друкувала також «Карпатську правду» та випустила й інші видання (особливо агітаційно-пропагандистські і матеріали, брошури з виступами К. Готвальда, О. Борканюка та інших діячів комуністичного руху), які своїм змістом випадали з ідейного спрямування цієї організації.

 

ІІ. Книгодрукування у міжвоєнний період

 

Виникнення Чехословаччини після Першої світової війни принесло певні полегшення в житті українського населення Східної Словаччини. Поступово почало відроджуватися їхнє національне життя, ожило шкільництво, стали виходити газети. Як результат нових суспільних і політичних умов стала діяти на північному сході Словаччини досі єдина позапряшівська друкарня з кириличним шрифтом.

Мова йде про друкарню, яка виникла у Свиднику в 1924 р. Вирішальну роль в її заснуванні відіграв Юрій Лажо (1867-1929), про якого пише словацький дослідник Йозеф Сулачек в роботі Príspevok k dejinám tlačiarne ukrajinských kníh na východnom Slovensku (zb. Historické knižničné fondy, SVK, Košice, 1988, 71-120). З неї ми довідуємось, що Ю. Лажо народився 1867 р. в Свиднику в селянській родині і сам був селянином. Котрогось року перед Першою світовою війною він виїхав до Сполучених Штатів Америки, де працював на будівельних роботах і одночасно вникав у таємниці будівництва доріг, мостів та будинків. Це ремесло він освоїв так досконало, що після повернення до рідного краю став будівельником і розгорнув будівництво мостів на маковицьких річках, зводив шкільні будинки. Під його керівництвом, наприклад, було споруджено будинок початкової школи в Свиднику. Поряд з будівельними роботами проводив національно-освітянську діяльність. Він тісно співпрацював із священиком Михайлом Артимом з Бехерова, який був депутатом Угорського сейму від одної з угорських партій та який всупереч тому проводив на околиці патріотичну народно-освітянську роботу. Як свідчать мемуаристи, Лажо таємно зустрічався з ним, агітував за його обрання під час виборів до сейму та обговорював з ним існуюче становище і перспективи розвитку свого народу. Після закінчення Першої світової війни Юрій Лажо ще з кількома однодумцями заснували у Cвиднику споживчий кооператив «Троїца». Після виникнення Чехословаччини Юрій Лажо був обраний депутатом сенату ЧСР за соціал-демократичну партію.

Маючи на увазі потреби народу в друкованому слові, він разом з М. Бойком із села Ладомирова купив від лемківських емігрантів з Галичини друкарню з кириличним шрифтом. Первісно це був подарунок американських краянів лемківському полку, який воював на стороні російської армії проти австро-угорських і німецьких військ. Через Томськ та Владивосток друкарня потрапила до Праги. Та оскільки ні він, ні його спільники у друкарській справі не розумілися, то відшукали і прибрали до компанії православного монаха Віталія Максименка (1871-1962), який до Першої світової війни був однією з керівних осіб у монастирі в Почаєві, де завідував друкарнею. Після Жовтневої революції він емігрував до Югославії, а звідти до Чехословаччини. Закуплена ними друкарня  в 1924 р. була встановлена в приміщенні споживчого кооперативу «Свята Троїця» у Свиднику, а від 1926 р. - у тимчасовому дерев’яному будинку в Ладомировій. Друкарня появилася у Свиднику в умовах боротьби за перехід віруючих Маковиці на православне віросповідання і служила, головним чином, для потреб православної церкви. В першій рік роботи друкарня видавала різні летючки, пропагандистські матеріали та книжки. З книжок, виданих 1924 р., видала кілька елементарних публікацій для культових потреб. З погляду українського населення Східної Словаччини ширше значення має надрукований у ній «Православний календар» на 1925 рік, в якому була опублікована одна-єдина стаття, яка розповідає про етнічну групу лемків.

У 1926 р. друкарню було переведено до Ладомирової, де остаточно сформу­вався православний монастир з емігрантів Росії. В Ладомировій у ній друкувалися видання для потреб російської православної церкви в Чехословаччині та взагалі в Західній Європі. Від 1926 р. монастирське братство намагалося систематично видавати часописи для православних священиків «Русский пастырь», а для віруючих - «Православна Лемківщина». Від 1928 р. братство видавало щомісячник, а пізніше двотижневик «Православна Карпатська Русь». У 30-х роках в ній друкувався також щомісячний додаток для дітей і молоді (останній номер часопису вийшов 21 липня 1944 р.). З книжок, які були надруковані в ладомирівській друкарні, на увагу заслуговують вибір з поезій О. Павловича та кілька інших видань.  Треба  також додати, що до самої смерті Ю. Лажа 1929 року на її виданнях фігурувало ім’я її засновника, хоч він дедалі мав все менше відношення до її роботи та всього, що в ній друкувалося.¹²

Крім ладомирівської друкарні, в міжвоєнний період видаванням часописів та книжок кириличним шрифтом займалася також «Книгопечатня Св. Николая» в Пряшеві, яка виникла у 1911 р. з ініціативи та за  підтримки греко-католицької єпархії в Пряшеві. Першим її завідуючим став Юліус Завацький. Вона видавала переважно релігійну літературу, книжки на місцевому діалекті друкувались переважно латиницею, а кирилика використовувалась тільки в окремих випадках. Під доглядом діячів єпархії від 6 січня 1916 р. єпископська типографія св. Николая видавала тижневик «Наше отечество». Його редакторами були Е. Сухий, Я. Кизак та С. Ґойдич. У 1929-1938 роках вона видала 36 книг, переважно на на т. зв. підкарпаторуській мові. Проте під час Другої світової війни видавнича діяльність типографії св. Николая почала занепадати. В грудні 1940 р. Поліційна президія в Пряшеві не дозволила видавати вже готовий номер суспільно-культурного тижневика «Слово народа», що його взявся видавати син письменниці Ірини Невицької Діонісій Невицький. Не було дозволено видавати і «карпаторуський тижневик» «Слово Руси» чи «Слава Руси», що його готував Іван Жидовський. Виходив усього один тижневик «Новое время» – москвофільський у мовному і культурницькому відношеннях. Світлі моменти виказував у якійсь мірі лише його додаток «Юношество», що виходив для шкільної молоді, окремі риси якого після продовжив журнал «Колокольчик-Дзвіночок». Журнал «Ярь» товариства руських студентів «Добрянський» у Братиславі, що виходив протягом 1943 р., призначався для інтелігенції. Маючи солідний науковий та журналістський рівень, він являв собою скоріше тип російського емігрантського журналу, що абсорбував і наші російськомовні літературні сили. Тижневик «Новое время», в якому інколи можна було знайти й літературні твори, припинив своє існування в липні 1944 р., а його додаток «Юношество» – ще скоріше.

Ще в гіршому стані знаходилося видавання книжок. Поступово перестали появлятися книжкові видання, які видавала видавнича секція «Общества ім. Духновича» заслугою гімназіального професора Олексія Фаринича. Якщо твір Івана Даниловича-Коритнянського «Семейное праздненство» та збірник «Образованіє» ще появилися нормальним друком, то збірник творів з російської літератури «Жизнь и слово», що його підготував Олексій Фаринич, був надрукований циклостилем. На циклостилі були видруковані також одноактні п’єси Дмитра Поповича «Обманство», «Віс майор», «Племіний бик» та «Карпаторуська хрестоматія» Олексія Фаринича й Степана Ґойдича. Воєнні події призвели до того, що не було видано ані традиційний у нас календар на 1945 рік. Ще гірше стояла справа з розповсюдженням книжок. Перед Другою світовою війною наші книжки можна було купити в крамниці «Петра», що належала греко-католицькій церкві, та в кількох крамницях у Пряшеві й інших містечках нашого краю, що їх мали єврейські книготорговці. Їх крамниці ще в 1940 та 1941 роках в Пряшеві пропонували читачам російську й українську книжку, підручники, художню літературу та періодику. Голокост наших єврейських співгромадян був великим ударом і для нашої культури, для нашого книгодрукування та продажу книжок.

 

ІІІ. Книгодрукування після 1945 р.

 

Друга світова війна радикально змінила характер книгодрукування в русинів-українців Східної Словаччини, тому після її закінчення видавничу справу довелось починати майже з нуля. Єдиною, найбільш організованою і підготовленою до видавання книжок у той час, була в нас церква. Якраз перші книжкові видання безпосередньо після закінчення війни в нас виходили завдяки церкві. Були це невеликі книжечки для обрядових потреб та література духовно-повчального змісту. В 1946-1947 роках виходили такі книжки, як «Кресна дорога» В. Папа, «Його екселенція Павло Ґойдич, єпископ Пряшівський», «Великі чуда Фатими», «Єдинство Христової церкви» теолога Николая Руснака, що перед війною друкувався у львівських виданнях, книжки Василя Гопка, Августина Левканича, духовно-повчальні п’єси для дітей, як, наприклад, «Святый Николай не обманет», «С нами Бог» та ін. Усього церква від літа 1946 до осені 1947 р. видала 13 книжок і брошур оригінальних і перекладених з чеської і словацької мов.

Друга інституція, яка взялась за видавання книжок після 1945 р., була видавнича секція Товариства ім. О. Духновича, яка продовжувала свою роботу, розпочату раніше. Видавнича секція О. Духновича видавала маленькі книжечки – твори російської літератури, які перекладалися для потреб шкільної молоді. В 1945 р. вийшли казки О. Пушкіна і твори М. Гоголя. Та оскільки одночасно у нас виникали книжкові крамниці, які займалися продажем книжок, імпортованих із СРСР, а саме книжкові крамниці в Празі, Братиславі, Кошицях, а згодом і в Пряшеві, видавання таких книжок Товариством ім. О. Духновича ставало все далі безперспективнішим і швидко занепало.

Спроби у видавничій справі робила також Демократична партія, яка в грудні 1945 р. видавала газету «Демократический голос», на сторінках якої інколи друкувались і художні твори російських емігрантів та наших авторів, що писали російською мовою. Демократична партія видала один Календар демократичної партії.

Видавнича діяльність після Другої світової війни розвивалася дуже повільно. Найбільшою її проблемою були фінансові проблеми. Крім цього, її розвиток гальмували також культурно-політичні умови, зокрема культурна та мовна розпорошеність, яку не змогла радикально й однозначно вирішити  навіть УНРП. На перешкоді була також відсутність ширшої авторської бази. Протягом чотирьох післявоєнних 1945-1948 років було видано всього 27 книжок, переважно російською мовою, наперекір тому, що в деяких періодичних видання все більше появлялись також українські тексти.

Визначним організатором видавничої справи українців взагалі і книговидавання зокрема після 1945 р. була Українська Народна Рада Пряшівщини (далі – УНРП), яка була створена на з’їзді делегатів від українських сіл і округів 1-го березня 1945 р. в Пряшеві. Одним з найголовніших своїх завдань УНРП вважала видавання власних періодичних друкованих органів. Таким органом невдовзі стала щотижнева газета «Пряшевщина», яка друкувалася російською та українською мовами. Перший номер газети вийшов 18 березня 1945 р., останній – 16 серпня 1951 р. Спочатку газета друкувалась у типографії св. Николая, а від 3 червня 1947 р. – в типографії «Славкнига» в Пряшеві, яка виникла 1 березня 1947 р. за  фінансової та моральної підтримки УНРП. Основоположниками та функціонерами кооперативу були В. Караман, І. Масиця, П. Жидовський, інженер Суковський та Й. Збіглей. Свою діяльність типографія розпочала 3 червня 1947 р. в приміщеннях колишньої типографії «Паллас», друкуючи всі книги, брошури, летючки, часописи і газети, які виходили азбукою (крім греко-католицької преси, яка й надалі друкувалась у типографії св. Николая). «Славкнига» відкрила свою книгарню та паперову крамницю, її завідуючим був С. Білянин.

Завідуючим друкарні «Славкнига» був досвідчений друкар Василь Іванович Русин (нар. 1910 р.), який ще у 1924 р. як селянський хлопець почав навчатися «чорному ремеслу» в найвідомішій ужгородській типографії «Школьная помощь». Після закінчення навчання працював там складачем  до квітня 1932 р., коли внаслідок загальної кризи типографія була змушена обмежити кількість своїх працівників. Серед перших без роботи опинився В. Русин, який деякий час працював у приватній друкарні, а згодом знайшов роботу в Жиліні, де залишився  до 1946 р. Звідти на запрошення УНРП приїхав у Пряшів, де очолив типографію «Славкнига», обладнавши її типографічними та друкарськими машинками, привезеними з північних районів Чехії, а кілька з них придбав на власні кошти. Свою роботу друкарня розпочала з видавання газети «Пряшевщина» та журналу «Колокольчик-Дзвіночок».

Після націоналізації поліграфічної промисловості поступово відбувається концентрація всіх типографій та створення національних підприємств також і в цій галузі. 19 січня 1950 р. типографія «Славкнига» була приєднана до Видавничого кооперативу, а після закінчення націоналізації в 1950-1952 рр. стала складовою частиною національного підприємства «Правда». Після реорганізації поліграфічної промисловості «Славкнига» від 1 січня 1953 р. належала до національного підприємства Dukelské tlačiarne, куди перейшов працювати також В. Русин. Згодом після націоналізації всіх типографій і концентрації поліграфічного виробництва поступово ліквідуються малі типографії, в тому числі і «Славкнига». Подібна доля спіткала також типографію св. Николая, яка протягом своєї понад 40-ої діяльності в значній мірі сприяла друкуванню російських та українських книжок на території Словаччини.

Безпосереднім організатором книгодрукування в той час була Культурно-освітня рада, яка виникла при УНРП 12 вересня 1947 р. і створений нею видавничий відділ. Її заслугою в 1949 р. побачили світло світу перші друковані книжки – збірки поезій Ф. Лазорика «Слово гнаних і голодних» та І. Мацинського «Белые облака», перша українською, а друга – російською мовами. Паралельне видання двох книжок двома мовами було, по суті, реалізацією тогочасної двомовності на практиці. Третьою книжкою українського письменника, що вийшла у видавництві УНРП через два роки після виходу двох перших, була п’єса Є. Бісс «І настала весна» (1951).¹³

Після припинення діяльності УНРП його видавництво ввійшло до складу Культурного союзу українських трудящих (далі – КСУТ), який виник у 1951 р. Як видавництво УНРП, так і видавництво КСУТу якийсь час працювало з екстерними співробітниками під керівництвом В. Зозуляка, що став його завідуючим. У тематичному плані видавництва на 1952 р. не знаходимо ні однієї книжки художньої літератури місцевого автора. Він складався переважно зі збірників пісень, перекладних п’єс, перевидань української класики та твору радянського автора. Окреме місце в ньому посідають «Короткі правила українського правопису» І. Панькевича як реакція на перехід русинів Східної Словаччини на українську національну платформу. Більш різноманітним був тематичний план КСУТу на 1953 рік, що було обумовлено виникненням Української філії Спілки словацьких письменників (перша назва – Гурток українських письменників Спілки словацьких письменників) і виходом першого номера журналу «Дукля». Об’єднання творчих сил мало істотний вплив на формування видавництва КСУТ. Між іншим, першим інтерним редактором видавництва КСУТ був поет А. Карабелеш. У тематичних планах видавництва на наступні роки помітне місце посіли твори членів-основоположників УФ ССП: Ф. Лазорика, В. Зозуляка, М. Шмайди, Ю. Боролича, Ф. Іванчова, М. Пителя та І. Прокіпчака. Решту місця в тематичних планах на 1953-1955 роки займали твори чеських і словацьких письменників у перекладі на російську й українську мови, а також кілька перевидань творів наукової літератури з історії, «Вибране» О. Павловича та «Вибрані твори» І. Сільвая. Видавання спадщини наших будителів згодом стало одним з важливих завдань видавничої практики українців Східної Словаччини.¹⁴

У 1956 р. українська видавнича справа в Чехословаччині зазнала істотних змін. Видавництво КСУТ стало складовою частиною Словацького видавництва художньої літератури (далі – СВХЛ) у Братиславі як його українська редакція в Пряшеві. В складі СВХЛ українська редакція працювала  до 1959 р. У ці роки виходять книжкові видання поезії і прози А. Куська «Селянська правда», С. Макари «Осяяна любов», В. Гайного «Шумлять Бескиди», збірки поезії «Молоді голоси». Значна увага в тематичних планах приділяється видаванню наукових творів. Друком виходять монографії С. Добоша «А. І. Добрянський», М. Мольнара і М. Мундяк «Зв’язки І. Франка з чехами та словаками», О. Грабаря «Поезія Закарпаття», І. Волощука «Розвиток української літератури в ЧСР» і М. Ричалки «О. В. Духнович – педагог і освітній діяч». На увагу заслуговують також перший том «Українських народних пісень Пряшівського краю» Ю. Костюка і в «Горах Словаччини» І. Дорошенка та В. Мандрик, які започаткували видавання книжок з усної народної творчості українців Східної Словаччини та спогадів прямих учасників антифашистської боротьби.

У дальшому розвитку українського книгодрукування в Чехословаччині помітне місце належить Словацькому педагогічному видавництву, Відділу української літератури в Пряшеві, який виник у квітні 1960 р. Відділ було створено шляхом об’єднання редакції українських підручників, яка виникла ще в січні 1952 р. при Словацькому педагогічному видавництві в Братиславі, та редакції художньої літератури СВХЛ. Першим і головним редактором братиславської редакції підручників був Й. Припутен (1952-1953), після нього цю посаду зайняв Ф. Віцо (1954-1958). Завідуючим новоствореного Відділу української літератури в Пряшеві став поет І. Мацинський, який до того часу був директором Українського народного театру (далі – УНТ), редакцію підручників очолив А. Семанцо, а редакцію художньої літератури – Ф. Ковач. Разом з редакторами, адміністративними і технічними працівниками у редакціях Відділу української літератури в  той час працював 21 працівник.

Пряшівська редакція підручників займалася підготовкою, редагуванням та видаванням оригінальних і перекладних підручників, методичних посібників та іншої педагогічної і методичної літератури для шкіл з українською мовою навчання та з вивченням української мови. Від 1951-го до 1969 року редакція щороку видавала від 9 до 67 підручників. Найбільш плідними були: 1953 рік (33 підручники), 1957 – 1960 роки (по 45 підручників) та 1961 рік (67 підручників). Наприкінці 60-х років кількість видаваних підручників різко знизилась у зв’язку з масовим переходом українських шкіл Східної Словаччини на словацьку мову навчання та на словацьку мову вивчення природознавчих предметів у більшості українських шкіл. В останні роки свого існування редакція видавала переважно оригінальні підручники з української мови і літератури, краєзнавства, суспільствознавства, історії, музичного виховання, букварі, читанки, хрестоматії й методичні посібники.¹⁵

Друга редакція Відділення – редакція белетрії у своїй видавничій діяльності орієнтувалась, головним чином, на видання художніх творів українських письменників Східної Словаччини, а частково і творів словацьких і чеських письменників у перекладі на українську мову. Однак, крім оригінальних і перекладних художніх творів, редакція видавала також наукові та науково-популярні твори, спогади прямих учасників антифашистської боротьби, збірники народних пісень і казок, народні календарі та ін. Щороку редакція видавала від 12 до 15 публікацій, у 1990 р. вона видала 445 публікацію (Ванат І. «Нариси новітньої історії українців Східної Словаччини І (1918-1938),» друге видання). Склад тематичних планів художньої літератури великою мірою залежав від наявності рукописів, організаторських здібностей завідуючого редакцією, видавничої концепції та інших чинників. З цією метою завідуючий І. Мацинський за допомогою УФ ССП активізував творчі сили письменників, залучав до співпраці позапряшівських українських літературознавців, зокрема викладачів і наукових працівників Праги і Братислави, включав у тематичні плани твори забутих і замовчуваних письменників. Завдяки йому було знову повернуто до життя призабутий твір О. Олеся «Ніч на полонині» та невідомі «Грицеві крашанки», видано вибрані твори В. Ґренджі-Донського «Шляхом терновим», Б.-І. Антонича «Перстені молодості», Д. Фальківського «Ранені дні», Н. Королеви «Сон тіні та 1313», «Оповідання» В. Винниченка, повість Б. Носака-Незабудова «Лаборець» та переклад з французької мови повісті П’єр Жюля Сталя «Маруся» на мотиви однойменної повісті Марка Вовчка. Крім цього, шукаючи виходу з несприятливої ситуації на ділянці пропагування і збуту книжкової продукції видавництва, І. Мацинський ініціював створення Клубу приятелів української літератури «Дружба», який виник у 1964 р. і в перші роки свого існування мав понад 700 передплатників.

Протягом свого існування редакції художньої літератури СВХЛ та Відділу української літератури в Пряшеві видали твори всіх українських письменників Східної Словаччини. Від 1956 р. окремими книжками видано твори Ф. Лазорика, Ю. Боролича, А. Карабелеша, М. Пителя, І. Прокіпчака, А. Куська, В. Зозуляка, М. Шмайди, Ф. Іванчова, В. Ґренджі-Донського, В. Гайного, С. Макари, В. Дацея, С. Ганущина, Ю. Бачі, Л. Мольнар, Й. Шелепця, М. Дробняка, П. Гули, Й. Збіглея, І. Галайди, М. Ксеняка, І. Яцканина, Н. Вархол, М. Параски, С. Сухого, В. Конопельця, А. Коцур, М. Няхай, Л, Ярмак та ін. Крім індивідуальних збірок поезії, було видано кілька антологій, а саме: «Молоді голоси» (1956, 1958), «Восьмеро» (1963), «Зелений віночок – червоні квіточки» (1965), «Поети Закарпаття» (1965), «Карпати піснею вчаровані» (1974), «Зими і літа» (1969), «Пером і словом» (1972), «Сонячні криниці» (1977), «Карпатська весна» (1982), «Пригорщі весни» (1966) та ін.

Поруч з оригінальними художніми творами редакція белетрії велику увагу приділяла видаванню перекладних книжок з чеської і словацької літератур. Найбільше видань перекладних творів припадає на 1952-1966 роки. Згодом настає занепад, після якого знову пожвавлюється видавання перекладних творів, в результаті якого було видано перекладні книжки творів Я. Ботти, С. Халупки, Я. Краля, А. Сладковича та М. Руфуса. Останньою перекладною книжкою була антологія сучасного словацького оповідання «Полегшуючі обставини», що вийшла в 1994 р. в перекладі І. Яцканина.

За повоєнний період видавництва УНРП, КСУТ, СВХЛ і Відділу української літератури видали понад 50 книжкових перекладів з чеської і словацької поезії, прози і драматургії. В перекладі на українську, а спочатку і російську мови, було перекладено твори таких чеських і словацьких поетів і письменників, як: Й. Балаж, Я. Ботто, М. Валек, В. Ванчура, Б. Гайдучікова, П. О. Гвєздослав, П. Їлемницький, Я. Козак, Я. Краль, Ф. Краль, І. Кржіж, Я. Лихий, М. Маєрова, В. Мінач, Л. Мнячко, Р. Моріц, Ф. Новек, М. Руфус,  А. Сладкович, Д. Татарка, Я. Томечек, С. Халупка, Е. Чепчекова, Є. Шіпош та ін. Видавання творів чеських і словацьких авторів українською мовою було зумовлене насамперед культурно-національними потребами, які нездатна була задовольняти оригінальна література. Пізніше до цих потреб приєднується необхідність освоєння ідейно-естетичних якостей словацької і чеської літератури, які перебували на значно вищому рівні.

Крім белетрії, в репертуарі книжкових видань українців Східної Словаччини помітне місце займають наукові і фольклорні видання. Деякі з них вийшли за рамки регіонального значення і збагатили українську культуру взагалі. Видаванню наукових і фольклорних книжок сприяло поширення україністики в Чехословаччині, виникнення кафедр української мови і літератури на філософських факультетах Празького та Кошицького університетів, українських відділень при Словацькій і Чехословацькій академії наук, Музею української культури в Свиднику, Наукового товариства КСУТ (нині – СРУСР) та інших інституцій. З наукових видань на особливу увагу заслуговують головне праці «Літературний рух на Закарпатті середини ХІХ ст.» Ю. Бачі, «Українські хрестикові вишивки Східної Словаччини» П. Марковича, «Народ скаже, як зав’яже» Ю. Цигри і І. Легдана, «Поети Закарпаття» О. Рудловчак і В. Микитася, «Українські народні казки Східної Словаччини» (томи І – VІІ) М. Гиряка, «Словаки і українці» М. Мольнара, «Розмова сторіч» І. Мацинського, «Словацько-українське прикордоння до ХУІІІ ст.» О. Ставровського, «З глибини віків» М. Мушинки, «Твори» (том І-ІІІ) Олександра Духновича, «Юрій Іванович Венелін» Т. Байцури, «Література чехословацьких українців» О. Зілинського, «Михайло Бринський» та «Образотворче мистецтво українців Чехословаччини» С. Гапака, «Нариси новітньої історії українців Східної Словаччини». Книга перша (1918-1938) та «Нариси новітньої історії Східної Словаччини. Книга друга (1938-1948). І. Ваната, «Український художній переклад в Чехословаччині» (1945-1985) Ю. Кундрата, «Анатолій Кралицький. Життя і творчість» Й. Голенди, «Закарпатоукраїнська проза другої половини ХІХ ст.» Л. Баботи та ін.

Особливе місце серед наукових видань займають наукові збірники Музею української культури в Свиднику, видання якого було започатковано в 1965 р., коли вийшов перший том. Досі було видано 25 томів цього збірника у 26 самостійних книгах, здебільшого політематичного характеру. В них опубліковано понад 500 наукових статей, розвідок, рецензій з історії, культури, етнографії, мистецтва, мовознавства, літературознавства і т. п. З монотематичних збірників Музею слід загадати «Матеріали до історії мови південнокарпатських українців» І. Панькевича (1969), «Дерев’яні церкви східного обряду на Словаччині» Б. Ковачевичової-Пушкарової (1971), «Українські писанки Східної Словаччини» П. Марковича (1972), «Граматика русская...» А. Коцака (1985) та ін. Наведені та інші Наукові збірники Музею української культури у Свиднику стали широковідомими не тільки в нас, але й за кордоном як цінне джерело знань про культуру нашого населення в минулому і в наш час, як джерело історії матеріальної і духовної культури. ¹⁴

Крім Наукових збірників, Музей української культури у Свиднику видав цілий ряд монографій, каталогів виставок, путівників та інших пропагаційних матеріалів. З монографій на особливу увагу заслуговують наукові дослідження М. Сополиги «35 років Музею української культури у Свиднику (Братислава – Пряшів, 1991), «Народне житло українців Східної Словаччини» (Пряшів, 1983), «Перлини народної архітектури» (Пряшів, 1996), Ukrajinci na Slovensku. Etnokultúrne tradície z aspektu osídlenia, ľudovej architektúry a bývania. (Komarno-Dunajská Streda 2002), Tradície hmotnej kultúry Ukrajincov na Slovensku (Bratislava 2006), «Музей української культури у Свиднику – путівник» (Свидник, 2006) та Н. Вархол «Фразеологічний словник лемківських говірок Східної Словаччини» (у співавторстві з А. Івченко) (Пряшів, 1990), «Рослини в народних повір’ях русинів-українців Пряшівщини» (Пряшів-Едмонтон, 2002), «Звідки і коли» (Пряшів, 2009).

Різновидом наукових видань були Наукові записки КСУТ, які почали виходити в 1972 р. і до 1994 р. було видано 19 томів. На сторінках Наукових записок опубліковано десятки наукових праць, досліджень, розвідок з мови, літератури, історії, фольклору та інших галузей нашого національного життя, авторами яких є не лише наші, але й словацькі і закордонні дослідники. Сторінки окремих Наукових записок повністю відведені матеріалам наукових конференцій з нагоди 60-річчя з дня народження П. Павловича (НЗ, № 10), з нагоди 160-річчя з дня народження Ф. Лазорика (НЗ, № 12), з нагоди 70-річчя з дня народження В. Латти (НЗ, № 18) та з нагоди 70-річчя І. Мацинського (НЗ, № 19).

Традиційним жанром наших видавництв стали народні календарі, які свого часу започаткував ще О. Духнович своїми Місяцесловами на окремі роки. Крім календарної частини, вони містили багатий матеріал з історії, мови, літератури, фольклору, народознавства, поради городникам, бджолярам, домашнім господиням. Їх тематичне спрямування і зміст вирішальною мірою залежав від упорядника, його організаційних здібностей та кругозору. Першим повоєнним календарем був календар Демократичної партії, згодом «Календар на 1948 рік» УНРП, народні календарі КСУТ і Словацького педагогічного видавництва, Відділу української літератури в Пряшеві. Останнім календарем, виданим цим видавництвом, був «Народний календар на 1992 рік». З того часу було кілька спроб з боку СРУСР продовжити видавання народних календарів, але вони не увінчались успіхом із-за нестачі фінансів на їх видання. Єдиним календарем, виданим СРУСРом після 1992 року, був «Український народний календар на 2007 рік», упорядкований Ю. Дацком.

Листопадові події 1989 р. та наступні суспільно-політичні та економічні зміни в Чехословаччині призвели до занепаду книгодрукування українців Східної Словаччини. Останні негативно відбились насамперед на діяльності Відділу української літератури в Пряшеві як монопольного видавця наших книжок, який 1 травня 1996 р. став складовою частиною товариства з обмеженою відповідальністю СПН-«Прима» у Братиславі, а 31 січня 1999 р. зовсім припинив свою діяльність. У результаті цього дійшло до значного зменшення числа працівників Відділу та кількості книжкової продукції. Якщо на початку 60-х років у ньому працював 21 працівник, то у 1999 році залишилось усього троє (І. Яцканин, Б. Марец та С. Кокавец).

За нашими підрахунками, від 1991 до 31. 01. 1999 р., тобто до припинення своєї діяльності, Відділ видав усього 31 книжку (6 – у 1991 р., 4 – у 1992 р., 3 – у 1993 р., 6 у 1994 р., 3 – у 1995 р., 7 – у 1996 р. та 2 у – 1998 р.). Йдеться зокрема про збірки поезій М. Кочемби «З неба і землі», Г. Коцур «Від зорі до криниці», «Коли висихають криниці», С. Макари «Жовті метаморфози», М. Бобака «Судний час», І. Галайди «Моя печаль повсякденна», «Журавлиний клич» та Й. Збіглея «Вирівнюванння кривої», збірки малої прози В. Дацея «Кольорові сіті», «Синя фантазія», Н. Вархол «Погорда», «Інтер’єр несумісності», Є. Бісс «Шинок під лелечим гніздом», І. Яцканина «Тіні й шрами», «Втеча», «…як збиті пси», І. Невицької «Матій Куколка», вибрані твори Є. Маланюка «Земна мадонна», О. Ольжича «Цитадель духа», монографії «Нарис з історії українських театрів Закарпатської України до 1945 р.» Ю. Шерегія, «Закарпатоукраїнська проза другої половини ХІХ ст.» Л. Баботи, «Нариси новітньої історії українців Східної Словаччини І (1918-1938)». Видання друге. І. Ваната та інші. Деякі з них («Нарис з історії українських театрів Закарпатської України до 1945 р.» Ю. Шерегія, «Укрита фіалка» С. Сабова) були видані на кошти закордонних фундацій.

Крім оригінальних творів, у даний період побачили світло також книжкові переклади словацької поезії «Чорна свічка» І. Краска, «Із золотої фантазії» Я. Смрека в перекладі В. Конопельця, прози «Легенди і міфи старих слов’ян» І. Гудеца та антології словацької поезії «Полегшуючі обставини» в перекладі І. Яцканина.

Від ліквідації Відділу української літератури як монопольного видавця видавання і розповсюдження наших книжок перетворилось в індивідуальну справу їх авторів, а видавцями книжок стали словацькі і закордонні приватні видавництва, з яких найвідомішими в нас є «ЕХСО», «NITECH» та «Цупер», а за кордоном – «Мистецька Лінія» в Ужгороді. Крім того, книгодрукування в наш час великою мірою обумовлене фінансовими можливостями авторів книжок, наявністю спонсорів чи замовлень державних органів, організацій або приватних фірм. Однак, незважаючи на сучасну фінансову скруту, можна сказати, що від 1999-го до 2009 року в нас появилось чимало цікавих і цінних книжкових видань, якими є, наприклад, збірки поезій М. Бобака «Під сьомим небом», І. Галайди «Тривожними дорогами стелиться», прози Н. Вархол «Інтер’єр несумісності», В. Дацея «Крісла», спогадів «Очищення словом» (Діалоги з І. Галайдою), «Портрет в рамі спогадів» (Про Ф. Лазорика), «Час і пам’ять» (На пошану І. Мацинського), «Крилатий вітер» (Богдан-Ігор Антонич і Словаччина») в упорядкуванні М. Бобака, наукових і науково-популярних праць М. Мушинки «З твердого коріння: Спогади про рідний край і Канаду», Н. Вархол «Рослини в народних повір’ях русинів-українців Пряшівщини», «Звідки і коли», І. Яцканина «Діалоги літератур», С. Крушка «Діалоги», гуморесок І. Легдана «Сміх не старіє», «Епіграми» (Для вас, а може, й про вас), персональних бібліографій О. Рудловчак, М. Романа, З. Ганудель, українські переклади поезії словацьких поетів Д. Гев’єра «Посеред спокуси», К. Хмела «365 пір року: Вибрані поезії» (переклад із словацької М. Бобака) та Й. Лайкерта «Недовговічність» (переклад із словацької І. Галайди), словацький переклад поезії М. Бобака «Okamihy» (переклад з української Ю. Андрічика), документальних нарисів про села Баєрівці, Хмельову, Кечківці та інші.

В нашій статті ми розглянули книгодрукування в українців Східної Словаччини від найдавніших часів до сьогодні, не претендуючи на вичерпність даної проблематики. Як свідчать вищенаведені дані, книгодрукування в русинів-українців Східної Словаччини до 1945 р. розвивалось тільки спорадично й тому було неспроможне задовольняти духовні потреби широких народних мас. Внаслідок того виникла потреба привозити книги з інших держав, передусім з Росії та України. Справжній і цілеспрямований розвиток цього книгодрукування розпочався тільки після Другої світової війни, коли воно стало загальнодержавною справою, спрямованою на задоволення потреб усіх народів і національностей Чехословаччини. На жаль, перманентний розвиток українського книгодрукування в Словаччині повоєнного періоду був перерваний суспільно-політичними процесами після листопадових подій у 1989 р., які викликали докорінну зміну державної політики в галузі словацького книгодрукування взагалі та українського зокрема.

                                                                                                                 

                                                                                                             Юрій Кундрат

 

П р и м і т к и:

 

1. Беґені П. 25 років діяльності Відділу української літератури Словацько педагогічного видавництва. В кн.: Науковий збірник Музею української культури у Свиднику, № 4, 1988, с. 65-71; 25 років діяльності відділу української літератури Словацького педагогічного видавництва. В кн.: Наукові записки КСУТ, № 14, Пряшів, 1988, с. 65-71.

2. Железник Ю. Наші підручники. В кн.: 25 років Словацького педагогічного видавництва, відділу української літератури в Пряшеві, 1985.

3. Кундрат Ю. По слідах української видавничої справи. В кн.: Народний календар на 1970 рік. Пряшів, КСУТ, 1969, с. 98-101; Український художній переклад в Чехословаччині (1945-1980). Братислава, 1983, 257 с.; До питання розвитку художнього перекладу українців Чехословаччини (1945-1975). – «Дукля», 1976, № 3, с. 56-67; Видавнича діяльність в галузі перекладної літератури Чехословаччини. В кн.: Наукові записки КСУТ, № 14, Пряшів, 1968, с. 73-79; До перекладу підручників на українську мову. – «Дукля», 1989, № 3, с. 51-56.

4. Мацинський І. Розмова сторіч. СПВ – Відділ української літератури в Пряшеві, 1965, с. 138 – 142, 152 – 155; 20 літ української видавничої справи на сході республіки. – «Дукля», 17, 1969, № 3, с. 1-11.

5. Шелепець Й. До історії свидницької друкарні. – «Нове життя», № 22, з 2 червня 1989, с. 5; Бібліотеки служать населенню (До місячника книги). – «Нове життя», 27, № 10, за 6 березня 1987, с. 5; Rusínske a ukrajinské tlače (1939-1944). Štátna vedecká knižnica, Prešov 1995. 4. Решовський Й., Шелепець Й. Державна наукова бібліотека і українці Східної Словаччини. – «Дукля», 36, 1988, № 1, с. 58-63.

6. Шкурла М. Центр духовної культури. – «Нове життя», № 44 з 5 листопада 1994 р.

7. Sulaček J. Príspevok k dejinám tlačiarne ukrajinských kníh na východnom Slovensku. In: Historické knižné fondy, ŠVK Košice 1988, s. 71-120.

8. Bibliografia slovenskej knižnej tvorby za roky 1945-1955. 1. a 2. diel. Zost. A. Ferienčíková – E. Spišková. Martin, MS 1967, 1969.

9. Бібліографія Словацького педагогічного видавництва художньої літератури в Братіславі, української редакції в Пряшеві (1956-1960), Словацького педагогічного видавництва в Братіславі, відділу української літератури в Пряшеві (1960-1970). Уклала О. Пажур. Додаток до ж. «Дукля», № 6/71.

10. Список книжок, виданих українським відділом СПВ, див. публікації: Ювілейний бюлетень з нагоди 25-річчя виникнення відділу (1960-1985), Пряшів, 1985, без зазначення сторінок; Список книжок, які видав відділ української літератури СПВ. Ювілейний бюлетень з нагоди 30-річчя виникнення видавництва (1960-1990). Пряшів, 1990, без зазначення сторінок.

11. Рудловчак О. Шляхи російського друкованого слова до закарпатських українців. Закарпатоукраїнські кореспонденти російської періодичної преси 50-70-х років ХІХ ст. В кн.: Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. Пряшів, СПВ-Відділ української літератури в Пряшеві, 1988, № 13, с. 7-72; Добош С., Русские книги в городе Прешове. In: Zborník ševčenkovský (FF UPJS/. Bratislava 1965, с. 218-239. Мацинський І. Розмова сторіч. СПВ – Відділ української літератури в Пряшеві, 1965, с. 150 – 151.

12. Детальніше про ладомирівську друкарню дивись цитовані праці Й. Шелепця, М. Шкурли та публікацію Harbuľová Ľ. Ladomirovské reminiscencie: z dejín ruskej pravoslávnej misie v Ladоmirovej (1923-1944). Prešov 2000.

13. Про виникнення і діяльність «Славкнига» див.: Русин В. Дружество «Славкнига». Календарь УНРП на 1948 год, Пряшів, 1947; – «Пряшевщина», 19.11.1947, с. 4; 14.1.1948, с. 3; 31.3.1949, с. 3; Караман В. Типография «Славкнига». – «Пряшевщина», 1951, № 23, с. 3; – «Нове життя», 1968, № 19, с. 1, 4; св: Зачарований друкованим словом. – «Нове життя», 16.09.1983, с. 1.

14. Про видавничу діяльність УНРП і КСУТ детальніше див.: Копчак В., Издательская деятельность УНРП. – «Пряшевщина», № 5, 1950, с, 7; Прокіпчак І. Видавнича діяльність КСУТ. – «Дружно вперед», 1952, № 7-8, с. 29-30; Кундрат Ю., Видавнича діяльність Культурного союзу українських трудящих Чехословаччини. В кн.: Наукові записки КСУТ, № 6, Пряшів, 1978, с. 71-80; Шкурла М. «Репертуарний збірник» – активний помічник колективів НХС. В кн.: Наукові записки, № 14, Пряшів, 1988, с. 109-117.

Категорії

• Новини
• Моніторинг
• Про нас
• Про нас пишуть
• Нове життя
• Історія та фотографії
• Календар акцій
• Цей веб–сайт

Архів новин

• січень
• лютий
• березень
• квітень
• травень
• червень
• липень
• серпень
• вересень
• жовтень
• листопад
• грудень