Перший
медіа-семінар у Стащині
29 лютого 2016 року в Стащині Снинського округу
відбувся перший
семінар в рамках медіа-проекту «Убля –
Великий Березний - інформації не знають кордонів» (č.
CBC02/PSK-I/009). Проект фінансується в рамках гранту Королівства
Норвегії посередництвом
Норвезького фінансового механізму та з державного бюджету Словацької
Республіки. Проект розробило село Убля, яке є й одержувачем. Партнерами з української
сторони є Великий Березний, газета
«Карпатська зірка», з словацької
сторони – села Стащин, Збой і
Колониця, Humenská
televízia, s.r.o, NV-SKV Snina, s.r.o. i «Sninské noviny». Норвезьким
партнером є журналіст
Тріне Гамран. Грант становить суму
142,755 євро.
В ході медіа-семінару експерти зі Словаччини та з
України у своїх виступах
представили природні
і культурні
пам'ятки Великого Березного і Стащина. Українські партнери також представили визначних
уродженців Великого
Березного. Серед них це
французький
художник Еміль Ланер (Emile
Lahner) (28.09.1893, Великий Березний - 14.12.1980, Париж), близький
соратник знаменитого Пабло Пікассо. Учасників заінтересував український диригент, музикант, народний артист
України Ігор
Лацанич, який народився 11.7. 1935 р.
в селі Убля.
Свою діяльність по охороні дерев'яних церков представила добровільна
організація
«Карпатські дерев'яні церкви з Снини». Сільська самоуправа Стащина на
семінарі
презентувала нову публікацію під назвою «Kniha
o Stakčíne, Zboji, Kolonici», яка є одним
з результатів
проекту. Семінар був завершений оглядом
двох національних культурних пам'яток – стащинського
каштелю і православного
храму Сошествія Св. Духа.
Дальший медіа-семінар відбудеться в березні у селі
Збой.
Мирослав БУРАЛЬ.
Нещадна
відвертість
Чеське зацікавлення сучасною українською
літературою триває. Свідченням
цього є і факт, що нещодавно у чеському
видавництві «Větrné mlýny» вийшов переклад повісті Олеся Ульяненка (на
фото) «Там,
де Південь» («Tady na Jihu»). Цей останній прижиттєвий твір О. Ульяненка
вийшов
чеською у перекладі Їржини Дворжакової за підтримки Міністерства культури Чеської
Республіки.
Олесь Ульяненко написав
приблизно
двадцять романів. У читачів викликали значний резонанс. За роман
«Сталінка» він
став лауреатом Малої Шевченківської премії. Нагадаємо і його дальші
романи:
«Дофін сатани», «Богемна рапсодія», «Вогненне око», «Син тіні», «Знак
Саваофа»,
«Квіти Содому», «Жінка його мрії», «Пророк».
Літературний критик Костянтин Родик про творчість
Олеся Ульяненка написав,
що наскрізною темою усієї його творчості є вивчення людських ілюзій…
«Незважаючи на похмурість своїх
текстів,
Олесь Ульяненко – письменник-мораліст, в чиїх творах зло завжди
самознищується».
У повісті «Там, де Південь» автор заведе читача у
Місто Миколаїв в кінці
70-х років ХХ століття. Заведе нас у суворе середовище – до людей, які
опинились на периферії суспільства.
Щоб прочитати прозу Олеся Ульяненка, треба багато
витримки, але якщо ви
насправді «прогризетесь» його твором, то здобуваєте неабияку насолоду з
прочитаного.
Чеський переклад є першою книгою письменника, що
вийшла за кордоном.
-ія-
Письменник Олесь Ульяненко (1962-2010).
«Маяк
глибокого пізнання України»
Що знав і знає чеський читач, та не лише чеський,
але і наш, про
Український Вільний Університет (УВУ)? На сторінках наших періодичних
видань
ширше про цю навчальну установу почало говоритись аж після 1989-го року.
«(Не)щасна Україна. Особистості
Українського Вільного Університету в Празі 1921-1945 рр. «(Ne)šťastná
Ukrajina. Osobnosti Ukrajinské svobodné univerzity v Praze
1921-1945». Під такою назвою було видано у 2015 році
Філософським
факультетом Карлового університету в Празі публікацію, авторами якої є Петр Главачек і Михайло
Фесенко.
Як пишеться на закладці цього видання, книга
виникла на основі однойменної
виставки на Філософському факультеті Карлового університету з нагоди
70-річчя
переміщення цього українського навчального закладу з Праги у Мюнхен.
Мета цього
видання: «пригадати світла і тіні долі українського екзилю у першій
половині
ХХ-го століття і його внесок у чеську та європейську науку і культуру.
А це у
часі, коли Україна перед очима Європи намагається зберегти демократію і
свободу, воюючи за свою державну самостійність і міжнародну
повноправність. Це
відкриття, так би мовити, ще одного розділу багатої історії
чесько-українських
відносин».
Видання приносить медальйони особистостей, які
створювали обличчя Українського
Вільного Університету (Федір А. Щербина, Іван Горбачевський, Отто
Ейхельман,
Степан Смаль-Стоцький, Сергій Шелухин, Олександр Колесса, Станіслав
Дністрянський, Сергій Бородаєвський, Андрій Яковлів, Августин Волошин,
Федір
Стешко, Дмитро Антонович, Володимир Старосольський, Дмитро Дорошенко,
Леонід
Білецький, Олександр Мицюк, Наталія Полонська-Василенко, Гиполліт О.
Бочковський, Іван Панькевич, Іван Мірчук, Панас Феденко, Дмитро
Чижевський,
Іван Борковський, Олександр Оглоблин, Володимир Кубійович, Ярослав
Рудницький).
Про Український Вільний Університет широко писав академік НАНУ Микола
Мушинка на сторінках
журналу «Дукля», наприклад, у циклі статей «Україністика Чехословаччини
міжвоєнного
періоду» (ж. «Дукля», № 1 – № 5-6/1991).
Академік НАНУ Микола Неврлий, який належав до останніх абсольвентів з
доби його
празького побуту, у статті «УВУ в чеському й європейському контексті»,
яка була
надрукована у журналі «Дукля» (№ 1, 1997, с.18-23), пише, що УВУ понад сімдесят років був базою вільної української
науки
у вільному світі, стояв на стороні інтересів і честі українського
народу. «В
очах світу він був розумом і прапором України, символом непереможної
віри в її
свободу», – написав Микола Неврлий.
/ія/
Читати,
щоб думати…
У Пряшівському краї відбулась вже 17-та
загальнословацька імпреза «Тиждень словацьких бібліотек»
під девізом
«Бібліотеки для всіх». Однак слід нагадати, що «Тижнем словацьких
бібліотек»,
властиво, розпочинається місяць, який вже за традицією спрямований на
книгу та
читання.
У Пряшівському краї активно працює триста три
громадські бібліотеки та одна
крайова, шість регіональних, шістнадцять міських та двісті вісімдесят
сільських
бібліотек.
Пряшівський самоврядний край управляє семи
бібліотеками – у Пряшеві,
Бардієві, Гуменному, Попраді, Старій Любовні, Свиднику та Воронові на
Топлі. У
своїх фондах вони нараховують майже 800 тисяч книг та інших документів.
Складовою частиною «Тижня словацьких бібліотек» у
Пряшеві були бесіди з
авторами книг для дітей і дорослих. У Пряшів знову завітав письменник
Йозеф Банаш, який твердить, що на сході республіки
знаходить найкращих
читачів.
З нагоди «Тижня словацьких бібліотек» Державна
наукова бібліотека у
Пряшеві підготувала
презентацію
публікації-бібліографії «Художній
текст
і теорія літератури» відомого словацького прозаїка, літературознавця,
педагога
Станіслава Ракуса. Презентація книги була пов’язана з бесідою з автором.
Станіслав Ракус (на фото) – прозаїк,
літературознавець. Дебютував повістю
«Старці» (1976), у дальшій збірці оповідань
«Пісня про криничну воду» (1979) художні прийоми спрямовані зокрема на зображення психології
персонажів. Тема
сучасності зарезонувала у його повісті «Примітки на тлі часу» (1993).
Наступні
книги його художньої прози: «Котяча країна» (1982), «Ненаписаний роман»
(2004),
«Ексцентричний університет» (2008), «Телеграма» (2009). С. Ракус -
автор
літературознавчих видань: «Проза
і
дійсність» (1982), «Етичні позиції» (1988), «Між багатозначністю і
точністю»
(1993), «Поетика прозаїчного тексту» (1995).
Станіслав Ракус у своєму літературознавчому
зацікавленні не обминув і
українську літературу. Нагадаємо, що до словацького видання вибраного
Василя
Стефаника (Vasyľ
Stefanyk: Chýr, Východoslovenské vydavateľstvo,
Košice 1976. Preložil Juraj Andričík) Станіслав Ракус написав післямову «Прозаїчний світ
Стефаника». Під час
презентації він ще раз повернувся до творчості В. Стефаника, згадуючи
його як
одного з найкращих новелістів світової літератури.
Отже, «Тиждень словацьких бібліотек» у Пряшеві
закінчився, але читання не
закінчується, бо французький філософ Дені Дідро застерігав: «Люди
перестають
думати, коли перестають читати».
Іван Яцканин.
Акцент
– на активізацію членської бази
17.2.2016 р. в Пряшеві відбулось чергове засідання
Президії Центральної ради СРУСР, присвячене підготовці центральних
акцій Союзу,
перевірці стану членської бази організації, стану і проведенню
звітно-виборних
зборів первинних організацій СРУСРу та декотрим іншим питанням.
Президія ухвалила Програмно-організаційного
забезпечення
55-го Фестивалю драми і художнього слова ім. О. Духновича в Пряшеві
(12. –
13.5.2016 р.) та 51 Фестивалю фольклору русинів-українців Словаччини в
Камйонці
(4. – 5.6.2016 р.).
Окремий акцент було поставлено на активізацію
членської
бази організації в ході звітно-виборної кампанії та підготовки
регіональних
конференцій СРУСРу в Гуменному, Кошицях, Пряшеві, Свиднику та Старій
Любовні Черговий
VІІ з’їзд СРУСР
заплановано провести на початку 2017 року.
-мі-
Рік
Івана Франка в Словаччині
15.2.2016 р. в Пряшеві в Центральній раді СРУСР
відбулось
засідання ініціативної групи по підготовці і проведенню святкувань з
нагоди 160
від дня народження і 100-річчя від дня смерті видатного українського
письменника Івана Франка. Під
час
засідання було домовлено створити організаційний комітет, завданням
якого буде
належним чином підготувати святкування річниць Івана Франка в
Словаччині.
Як стало відомо, в Році Івана Франка в Пряшеві і в
інших
місцевостях нашого краю відбудуться семінари, конференції, виставки,
літературні вечори за участю дослідників творчості Івана Франка. Так
само
передбачається, що самодіяльні колективі і драмколективи підготують
літературно-художні композиції чи вистави з франківською тематикою.
Передбачається також, що в рамках Року Івана Франка глядачі
будуть мати змогу
побачити виставу
українського професійного театру. Який це буде театр –
буде уточнено в
ході підготовки окремих акцій в рамках Року Івана Франка.
-мі-
Новий
компакт-диск празького гурту «Іґніс»
«Ідуть хлопці…»
Наприкінці 2015 року побачив світло світу черговий
компакт-диск українського
вокально-інструментального гурту
з Праги «Іґніс» - «Ідуть хлопці…»
На
диску 12 пісень, між ними балади «Широкоє болотище», «Чайка», «Сон»,
жартівливі
пісні «Косив сіно няньо», «На Україні», «Чудо» та інші.
Запис із згадкою присвячений пам’яті Лідії
Райчинець,
співзасновника капели, життя якої закінчилося передчасно в 2001 році.
Пісні
символічно присвячені українцям, які загинули, борючись за свободу і
незалежність України.
Виконавці:
Віктор Райчинець - ведучий проекту,
аранжування, спів,
гітара, бонго
Богдан Райчинець - реалізація
проекту, аранжування, спів,
піаніно, бас гітара, скрипка, бонго, дримба
Віктор Гвоздянчук - бас гітара,
спів
Андрій Козак - баян, бас гітара,
спів
Олександр Вісич - класична гітара,
домбра, мандола
Світлана Загарук - спів
Ян Вотава - кларнет, саксофон
Празький
вокально-інструментальний гурт «Іґніс»
заснований студентами у 1969 році, впродовж своєї
діяльності представив ряд українських відомих і мало
знаних
пісень, присвячуючи свій інтерес передусім
західноукраїнським та карпатським мелодіям у власних обробках, не
забуваючи
також розмаїтість народної музики центральної України. За 47 років
існування «Іґнісу»
в капелі виступало чимало музикантів, друзів
родини Райчинців. Народилися вони в Україні, в Словаччині, Чехії.
Електронна
пошта: uicr@centrum.cz
-мі-
Переклад
і його творці
Не буває часто, щоб на полицях книгарень появилась
книжка про переклад і
перекладачів.
Братиславське видавництво «Калліґрам» видало
«розмову про переклад і
літературне життя» –
«Дев’ять життів» («Deväť
životov»), авторами якої є Радослав
Пассія та Ґабрієла Маґова. Йдеться про книгу розмов з визначними
словацькими
перекладачами та одним чеським (Міхаела Юровська, Ян Віліковський,
Карол
Влаховський, Йозеф Кот, Ярміла Самцова, В’єра Геґерова, Ладіслав Шімон,
Юрай
Андрічик, Еміл Хароус).
І так перед читачем постає різний підхід до
художнього перекладу, але й
позиція перекладача до питань літературного і громадського життя
(«Суспільне
значення художнього перекладу в Словацькій Республіці падає вниз і
становище
перекладача художньої літератури не є достойним, більше того, у цьому
негативно
відбивається і цілковита втрата суспільного престижу літератури та
мистецтва»,
– це слова Міхаели Юровської, яка відома як перекладач з французької та
італійської літератур).
Зрештою, це видання інколи більше наближує долі
окремих перекладачів, ніж
їх перекладацький хист.
Нас зацікавили ті перекладачі, творчість яких
пов’язана з українською
літературою.У розмові з редактором і перекладачем В’єрою Геґеровою
зустрінемось
з цікавою згадкою і про нашу літературу, а саме у зв’язку з колишньою
цензурою:
«Ми готували до друку переклад роману східнословацького автора Михайла
Шмайди
«Тріщать криги» («Pukajú
ľady»), темою якого була невдала колективізація
східнословацького села, бунт хліборобів прийшла придушити армія. У
цьому й був
камінь спотикання.
Як
відповідального редактора видання, покликав мене цензор, який мав своє
приміщення по вулиці Ґонди. Це був чорнявий мужчина з вусиками.
Побачивши, що я
нетямуща і наївна, то пояснив мені: частину про придушення бунту
військом треба
усунути, бо до такого кроку мусила б бути згода Центрального комітету
КПС, а це
не може статися».
Книга приносить і розмову з перекладачем Юраєм
Андрічиком, творчий
перекладацький доробок якого значний саме щодо української літератури,
та й сам
він зізнається: «Парадоксально,
найбільше книг я переклав з української, прозу і вірші,
кілька книг з
білоруської, і, здається аж на третьому місці є російська». А все ж
таки у
розмові з цим перекладачем про українську літературу говориться
найменше.
Нагадаємо, що як перекладач української літератури він брав участь в
антологіях
«Čistými
rukami», «Verše
proti smrti», у вибраному поезії Бориса Олійника «Zaklínanie
ohňa», Віталія Коротича «Zrkadlo», Максима Рильського «Babie
leto», Ліни Костенко «Na
brehu večnej rieky». З прози не можна оминути вибране з творчості
Олександра Довженка «Začarovaná
Desna», вибране прози Василя Стефаника «Chýr», твори Олеся Гончара «Zástavníci», «Breh
lásky», вибране прози Григора Тютюнника «V
podvečer», Михайла Коцюбинського
«Tiene
zabudnutých predkov», Євгена Гуцала «Súmrak», Валерія Шевчука «Žlté
lístie v júli», роман Гната Хоткевича «Kamenné
srdce», Юрія Щербака «Kronika
mesta Jaropoľa», з української літератури для дітей та молоді,
наприклад, твори Д. Ткача та В. Нестайка, не згадуючи вже переклади
творів
українських письменників Словаччини.
Можна тільки погодитись зі словами перекладача і
письменника Ладіслава
Шімона, який твердить, що перекладачі переносять не тільки «простий» зміст, але і
запах та смак
оригіналу з надією, що адресат перекладу це все буде спроможний
сприймати.
Видання спонукає до дальших міркувань про роль
перекладу в наш час, про
місце перекладача в
сучасному суспільстві, але й про рівень поцінування
внеску перекладача у національну літературу.
Іван Яцканин.
РІК ІВАНА
ФРАНКА
ТА 100-РІЧЧЯ ДОСЛІДНИКА ЙОГО
ТВОРЧОСТІ - МИКОЛИ НЕВРЛОГО
В Україні 2016
рік, на який припадає 160 років з дня народження і 100 років з дня
смерті
найвизначнішого після Тараса Шевченка українського поета та
громадського діяча Івана Франка
(1856-1916), проголошено РОКОМ ІВАНА
ФРАНКА. У
Словаччині до ювілею Івана Франка долучається 100-ліття з дня
народження
найвизначнішого дослідника його життя і творчості за межами України МИКОЛИ НЕВРЛОГО, який, не зважаючи на
свій поважний вік, живе у Братиславі й уважно стежить за подіями в
Україні.
Виникає питання: як українська громада у Словаччині відзначить (і чи
взагалі
відзначить) ці ювілеї?
У святкуванні
ювілеїв Івана Франка у Словаччині є багата і славна традиція, яку варто
пригадати. 60 років тому саме у Пряшеві відбувалася величава міжнародна
наукова
конференція, присвячена 100-літтю з дня народження Івана Франка „З історії
чехословацько-українських взаємин“.
Організатором
конференції був Чехословацько-радянський інститут САН у Братиславі, а
її
фактичними реалізаторами – Михайло Мольнар – науковий працівник даного
інститут, та Микола Неврлий – методист Науково-дослідного інституту
педагогіки
у Братиславі. В роботі конференції брали участь 32 науковці, між ними
двоє з
України: Євген Кирилюк із Києва та Марія Мундяк (1928-1958; майбутня дружина М. Мольнара) зі Львова. Перша
частина конференції була
присвячена життю та творчості І. Франка, друга – різним аспектам
чехословацько-українських зв’язків. Виступи
на конференції були опубліковані в об’ємному збірнику „Z dejín československo-ukrajinských
vzťahov“. (Братислава, 1957.
– 624 с.; тираж
850 прим.).
Чехословацько-радянський
інститут по домовленості з Інститутом літератури АН УРСР та іншими
українознавчими організаціями Радянської України матеріали конференції
видав у
перекладі українською мовою тиражем
3 500 примірників (З історії
чехословацько-українських зв’язків.
– Братислава,
1959. – 688 с.).
Редактором українського видання був Микола Неврлий. Саме йому належить
найоб’ємніша розвідка „Іван Франко і прогресивний рух в Чехії у
дев’яностих роках ХІХ століття“ (с. 99-142) та співавторство вступної статті „Короткий огляд історії
чехослословацько-українських зв’язків“ (с. 16-40).
Видання було призначене на книжковий ринок України, однак радянська
ідеологічна
цензура знайшла у книзі якусь „крамолу“
і вона на книжковий ринок України не потрапила. В
чому полягала ця „крамола“, видавці так і не довідались.
До 100-ліття з
дня народження Івана Франка у Пряшеві було видано і досі неперевершений
майже 700-сторінковий
збірник “Зв’язки Івана Франка з
чехами та словаками“ . (Упорядники Михайло Мольнар та Марія Мундяк).
Взагалі можна
сказати, що 1956 рік у Словаччині був неофіційним Роком
Івана Франка. У тому році було започатковане п’ятитомне
словацькомовне видання творів Івана Франка та видано десятки його
віршів,
оповідань та статей про нього. До багатьох з них був причетний Микола
Неврлий.
Микола Неврлий
народився 15 листопада 1916 року в Ростові-на-Дону в сім’ї чеського
емігранта
Ярослава Неврлого, одруженого з галицькою українкою Ольгою Рудинською,
яка
померла 1919 року, коли Миколі не було ще й три роки. Виховувала його
та на рік
старшу сестру Ярославу бабуся, пізніше, коли батько з дітьми
переселився із
Росії в Україну – мачуха Катерина Бурлюк (українка татарського
походження) та
третя дружина батька Фросина Коровай.
Після
закінчення семирічної школи у м. Куп’янську 1931 р. Микола поступив у
автодорожній технікум у Харкові, де на початку 30-х років був свідком
масових
арештів української інтелігенції та штучно викликаного голоду. Аби
уникнути
арешту та голодної смерті, батько Ярослав з сім’єю наприкінці 1933 року
переселився у Чехословаччину.
Від 1934 року
він викладав українську (руську) мову в Ужгородській учительській
семінарії, а
Микола там же продовжував вчитися в гімназії, яку закінчив 1940 року в
Ярославі, у нинішній Польщі. В тому ж році він поступив на славістичний
відділ
німецького Карлового університету у Празі (всі чеські вузи були
німецькою
владою закриті), а паралельно там же вчився на філософському факультеті
Українського вільного університету. Обидва університети він успішно
закінчив,
однак нова чехословацька влада не визнала дипломів цих університетів і
М.
Неврлому довелось повторити весь курс навчання на філософському
факультеті Карлового
університету в Празі, який він успішно закінчив у 1948-му році та
працював
учителем середньої школи у Чеських Будєйовицях, де одружився з чешкою
Лібушею
Тесаржіковою.
В Брненському
університеті він у 1950 році захистив докторську дисертацію на тему „Життя і творчість
Івана Франка“. З того часу франківська тематика
стала провідною в його науковій діяльності. Він їй присвятив низку
статей та
чеськомовну монографію „Ivan Franko – ukrajinský básník-revolucionář“ (Прага, 1952). Кілька праць він присвятив життю і
творчості Т. Г. Шевченка. Окремими книжками вийшли: „Безсмертний Шевченко“ (Пряшів, 1954) та
словацькою мовою „Taras
Ševčenko –
revolučný básnik Ukrajiny“
(Братислава,
1960).
Коли на початку
50-х років Пряшівщина вступила на шлях т. зв. „українізації“, М. Неврлий одним з перших
співпрацював з
нашими українськими
установами. 1956 р. він переселився із Брно у Братиславу. У
Наукового-дослідному інституті педагогіки він укладав програми та
підручники
для українських шкіл Пряшівщини. В 1954 році він переклав українською
мовою „Історію Чехословацької республіки“. У 1958 р.
вийшла його „Хрестоматія з української літератури“. У 1963 р. його було прийнято на роботу в
Інститут словацької і світової
літератури Словацької АН. Там
він 1965
р. видав покажчик „Bibliografia
ukrainik v slovenskej reči” (1945-1964), який охоплює 2117
позицій, а 1966 р. захистив дисертацію на звання кандидата філологічних
наук – „Українська радянська поезія 20-х років“.
В другій
половині 60-х років, використовуючи тимчасову „відлигу“, М. Неврлий опублікував цілу серію
ґрунтовних статей про аванґардні течії в українській літературі 20-х
років
(футуризм, експресіонізм, неоромантизм, неокласицизм і т. д.), про
репресованих
українських письменників та письменників, що з різних причин опинилися
в
еміграції.
Тоді ж він
впорядкував і у Пряшеві видав комплексні художньо-дослідницькі зібрання
творів
Б. І. Антонича („Перстені молодості“, 1966) та Д.
Фальківського („Ранені дні“, 1969). Обидві книжки були натхненно прийняті в
Україні та українській
діаспорі.
М. Неврлий в атмосфері
демократичних процесів у Чехословаччині другої половини 60-х років
по-новому
глянув і на твори реномованих українських радянських письменників (М.
Рильського, П. Тичини, В. Сосюри, М. Бажана). В часі т. зв. „нормалізації“ (70-80 роки) його доступ до
видань України та українських видань Чехословаччини був обмежений. Та
М.
Неврлий не перестав працювати навіть й тоді. Для словацької енциклопедії
„Pyramida“ він написав анонімно кілька десятків статей про
українських діячів
культури. Статтями про Україну він постачав теж
закордонні енциклопедії та довідники, зокрема „Енциклопедію українознавства“ в Сарселі.
Майже чотири роки працював над „Словацько-українським
словником“ П. Бунґанича. Скрупульозно провірив і
виправив та доповнив кожне гасло без того, щоб претендувати на
співавторство.
Переломним
моментом у його житті став 1987 рік, коли за „перебудови“ та
„гласності“ і в Україні почали заповнювати „прогалини“ в літературі. Наш Микола один з перших почав
популяризувати в Україні
творчість письменників української діаспори, публікуючи в наймасовішому
українському журналі „Україна“ серію статей зі спогадами про О. Олеся, Є.
Маланюка, О. Бурґтардта (Юрія
Клена), О. Ольжича, Л. Мосендза, О. Стефановича, С. Гординського, І.
Качуровського та М. Ситника. В інших журналах він опублікував спогади про І. Кулика, В.
Сосюру, М. Бажана,
Б. Беднарського, А.
Гарасевича, І.
Панькевича, О. Зілинського, І. Мацинського та ін. Майже усіх цих людей
він знав
особисто.
У 1991 році
з’явилася в Києві його 270-сторінкова монографія „Українська радянська поезія 20-х років“ з підзаголовком „Мікропортрети в художніх стилях і напрямах“. Це був підсумок життєвого доробку вченого на
ниві дослідження
літературного ренесансу 20-х років.
Слідом за цією „ластівкою“ в тому ж 1991 р. М. Неврлий
опублікував у Пряшеві дальші дві унікальні книжки: зібрані твори двох
визначних
поетів-емігрантів:
„Земна Мадонна“
Євгена
Маланюка та „Цитаделя духа“ Олега Ольжича. Обидві книжки спричинилися до
перевидання цих творів в
Україні. Наприкінці 80-х років відновилася співпраця М. Неврлого з
пряшівською „Дуклею“, в якій він з того часу опублікував
кілька десятків статей.
У 1994 році при
фінансовій допомозі української діаспори було видано в Києві його
монографію „Олександр Олесь. Життя і творчість“. Антологія
української поезії
празької школи
„Муза любові й боротьби“, до якої увійшли
добірки віршів дванадцяти в Україні замовчуваних поетів, вийшла у Києві 1995 року. Для читачів
України обидві книжки
виявилися справжнім відкриттям.
З його
ініціативи на Слов’янському острові в Празі в 1956 р. була відслонена
пам’ятна
дошка Івану Франкові, 1990 р. – пам’ятник Т. Шевченкові в Братиславі, а
2002 р.
у Братиславі – меморіальна дошка Григорію Сковороді. Слід підкреслити,
що
найвизначніші свої підсумкові роботи М. Неврлий опублікував на 93-ому
та 98-ому
роках свого життя. Це – „Ivan
Franko. Život
a dielo“.
(Пряшів, 2009; співавтор Мирослав
Даніш;
336 с.) та „Encyklopédia
ukrajinskej literatúry a kultúry“
(Сладковічово, 2014;
478 с.)
Незалежна
Україна по заслузі оцінила внесок М. Неврлого в українознавство,
нагородивши
його орденом Президента України „За заслуги“ та обравши іноземним членом Національної академії
наук України.
Та, мабуть,
найвизначнішим поцінуванням його внеску в українознавство було видання
в
Україні збірника слов’янознавчих праць М. Неврлого „Минуле й сучасне“ (В-во „Смолоскип“, Київ, 2009. – Передмова Івана Дзюби. 956 с.), в
якому подано 129 його
україномовних статей, розкиданих у періодичних і неперіодичних виданнях
багатьох країн.
Вже цей
короткий огляд внеску академіка Миколи Неврлого в українознавство
свідчить про
те, що в його особі Словаччина та Чехія має найвизначнішого сучасного
дослідника й популяризатора української культури, послідовного
продовжувача
справи Івана Франка. Було б гріхом не відзначити його столітній ювілей
достойним способом у поєднанні з двома ювілеями Івана Франка.
Микола
Мушинка.
Іван Франко.
Дослідник творчості Івана Франка Микола Неврлий.
Закордонні
українці просять підтримки
Українська всесвітня координаційна рада (Київ)
звернулася до керівників
коаліційних депутатських фракцій та Прем’єр-міністра України Арсенія
Яценюка із
проханням включити в нову Програму діяльності Уряду на 2016 рік
положення для
підтримки української діаспори й закордонного українства.
Серед пропозицій представників діаспори — розробка
спеціальної урядової
програми розвитку українського шкільництва за кордоном, яка б
передбачала
забезпечення навчальними посібниками українських шкіл у діаспорі.
Окрім того, в УВКР просять внести зміни до
Положення «Про статус
закордонного українця», які б полегшили процедуру його набуття й
отримання
відповідного посвідчення.
А ще — «вибудувати через механізми народної
дипломатії потужне
проукраїнське лобі в державах проживання українських громад, відновити
діяльність консульств або відкрити почесні консульства України в місцях
компактного проживання українців (Сучава (Румунія), Пряшів
(Словаччина), Парана
(Бразилія), Владивосток (РФ) тощо)».
В УВКР нагадують, що за різними оцінками, від 15
до 20 млн. осіб, котрі
мають українське етнічне походження й ідентифікують себе українцями –
проживають за межами України.
Нагадаємо, у столиці Фінляндії
запрацювала українська школа.
VIDIA, 4.2.2016 p.
Йосиф
Збіглей – лауреат премії ім. Зореслава
Покликанням
поета не є пояснювати, але віддати у слові своє почуття часу, його
ритм.
Заглибившись у поезію українського поета Словаччини Йосифа
Збіглея (на фото), можна
переконатись, що йому це вдається.
До таких думок
ми забрались, дізнавшись, що наш поет, Йосиф Збіглей,
став лауреатом Всеукраїнської премії імені Зореслава за
рік 2015 за видання «Вибрані твори» (Ужгород:
«TIMPANI», 2015. – 560 с.).
Нагадаємо, що
Всеукраїнська премія імені
Зореслава вручається
за твори, що мають важливе культурне та історичне значення. Вже шостий
рік
поспіль її вручають двом літераторам – одному із Закарпаття, другому –
з-поза
меж області.
Літературну
премію імені Зореслава було засновано 2008 р. Закарпатською
організацією
Національної спілки українських письменників України та народним
депутатом
України, письменником та меценатом Станіславом Аржевітіним для
вшанування та
збереження пам’яті про культурно-освітнього та релігійного діяча
Зореслава
(Степана Сабола (1909-2003), ім’я якого у радянські часи було під
забороною. У
духовних колах український поет, публіцист та доктор теології був добре
відомий
як отець Севастіян Чину Святого Василія Великого.
(ія)
Категорії
- Новини
- Моніторинг
- Про нас
- Про нас пишуть
- Нове життя
- Історія та фотографії
- Календар акцій
- Консульство
- Цей веб–сайт