«Кипить
зелена заметіль»
І я знову в
краю, «де корови моляться до сонця, що
полум’яним сходить маком». Та я не один, зі мною ще двоє
українських
письменників – Володимир Барна,
який
бездоганно знає цей край. Він же лемко. Другий – Володимир
Вознюк з Буковини, з Чернівців, який уперше в цих краях,
де квітчасте сонце спить в криниці на
мохом стеленому дні». Обоє є гостями Свидницького свята культури
русинів-українців, і обом
захотілося побувати у краю Богдана Ігоря Антонича. Більше того,
добираємось до
поета Володислава Грабана, який у
ці
дні зупинився у селі Воловець. У Гладишеві ми трохи розгубились.
Зупиняємось на
перехресті і розмірковуємо, як нам краще туди добратися, котра з доріг
є
коротшою. По дорозі йде отець духовний, він і порадив, підказав, та ще
й
благословить нас на дорогу.
Шлях знову
вертиться, крутиться, мов гадюка. «На
схилі гір неначе лата, пришите до лісів село». І ми на місці.
«Село в долині загубилось
Там похилився
дужий хрест
Нікого
вже не залишилось
Лиш
бродить тінню діда честь».
(Б. Грабан)
І якщо ми
зранку прагнули «дива дня», то ми й з ним спіткалися, ми його насправді
знайшли.
Перед
дерев’яною хатою зустрічає нас господар, його дружина і донька Наталка.
Правда,
ще до того мене В. Барна поінформував, що Володислав Грабан є поетом
високого
таланту, непересічна особистість, член Національної спілки письменників
України, перекладач, редактор, фотомитець, громадсько-культурний діяч.
Очима обводжу
господарство. Ґаздиня запрошує в хату. А там ще одне здивування. «Ну,
майстер
цей Грабан», – подумав я, переступивши поріг дерев’яної хати. Тут усе –
«Крилата скрипка на стіні, червоний дзбан,
квітчаста скриня…Співучі двері, сивий явір, старий мальований поріг… Я
маю дім,
при ньому сад, ліричні яблуні у ньому…».
Спочатку
розмова про книжки, про літературу. Володислав Грабан (1955) - автор
поетичних
збірок: «Лице поміж тіней» (1984), «На ковпаку гір» (1991), «Розписані
пейзажі»
(1995), «Іконостас болю» (1997), «Віднайти рівновагу душі» (2004),
«Віра
зелених трав» (2005). На польську мову переклав збірки Богдана Ігоря
Антонича
«Увесь хміль світу» (1994), Володимира Барни «Роса на списах трав»
(1998). Він
ініціатор і засновник міжнародного фестивалю лемківської культури
«Ватра»
(1983), міжнародного літературно-мистецького свята «Лемківська поетична
осінь»
(1994).
Нарешті ми почали
говорити й про буденні справи, та В. Грабан знову повертається до
книжок. Дарує
нам вибране його поезії польською мовою «Із землі до неба», яке вийшло
минулого
року. У виданні, крім його поезії, ще і
художні фотографії, які посилюють атмосферу його
віршованих творів. А на
обкладинці цього видання – «Воловець в тумані». Про В. Грабана
польський
літературознавець Флоріян Неуважний зазначив: «У випадку Грабана маємо
справу
зі справжнім ліриком і через його ліричні окуляри ми оглядаємо
Лемківщину в її
неповторній і повній красі, з
різних
аспектів і в різних порах року. Можна навіть сказати, що Грабан є справжнім поетом
літа… До речі,
справа не в порах року, але у способі зображення природи, яка у віршах
Грабана
є майже головним героєм, супроводить поета, визначаючи його тотожність».
Виходимо
надвір. Треба ж детальніше
оглянути
господарство. Володислав Грабан мешкає у Криниці, де працює менеджером
фірми
«Криничанка». Саме там, біля Криниці, й купив цю дерев’яну хату.
Перевіз її, і
вона знову ожила на новому місці, у Воловці, куди приїжджає на вихідні.
«Мужчина
майже
п’ятдесятилітній
записує вірші
Він каже
що
це тільки
слова
що знайшов їх
на небесній
полонині
взяв у
пригорщі
приніс до села
і
каже
тут зроблю з
них
хижу».
(В.
Грабан: «Записую слова»)
Велике
подвір’я, а на ньому три сипанці, один з 1880 року. Неподалік ще одне
його
захоплення – пасіка. Виявляється, що він «завше прагнув бути серцем при
серці
матері – землі». Не тільки в літературі, але і в житті.
Прощаємось. Але
не прощаємось з його поезією. Вона в нас.
Знову ми в
дорозі, машина муркоче, мов кішка.
– «Світло бачиться
тоді, коли світло в очах є», – звертаюсь до В. Барни.
– Ти про кого?
– Про
Володислава Грабана.
Іван Яцканин.
Володислав Грабан, поет і майстер на всі руки.
Володислав Грабан з друзями по перу – (вліво) Володимир Вознюк, (вправо) Володимир Барна.
Один з трьох «сипанців» на господарстві В. Грабана у Воловці чудово вписується в цю чарівну місцевість.
Перші
кроки Музею української культури
(Зі
спогадів першої директорки музею Ольги Грицак)
Мотто:
Згадуючи мої
найдорожчі деталі про початки
заснування і
праці Музею української культури,
мені стає тепло
і радісно на душі…
Роки невпинно біжать, їх неможливо зупинити,
багато всього, що відбувається
в житті, стирається з пам’яті, але завжди залишаються приємні спомини
про
особливі події, про людей, які їх
творили.
Так хочеться мені пригадати найдорожчі деталі про
початки заснування Музею
української культури, згадати перші кроки моєї праці, в якій я залишила
найкращий кусочок
моєї молодості. Я
відчувала і знала, що музей повинен стати
святим вогнищем, яке буде огрівати душу нашого народу, освітлювати
його, стане
скарбницею його історії.
Декілька хронологічних кроків: влітку 1955 р. мій
колишній професор -
Михайло Дубай запропонував мені допомогти йому
заснувати музей, який би
зберігав історію і пам’ятки прекрасного клаптика землі, на якій живуть
русини-українці у Східній Словаччині.
1 серпня 1955 р. я отримала декрет з відділу
шкільництва і культури
Крайового національного
комітету в
Пряшеві на посаду працівника Краєзнавчого музею в Пряшеві. Один місяць
я
працювала у п. Копчака, мовляв,
навчитися писати на машинці (я переписувала йому скрипта),
а від 1
вересня 1955 р. мене перевели до Краєзнавчого музею в Пряшеві для
вишколення –
ознайомлюватися з працею – музейництвом (мої керівники – директор
Кончек, д-р
Кома – етнограф, п. Глінка – історик, Маґда Лукачова –
адміністрація і
опис експонатів). Я читала багато фахової літератури, а вже у жовтні 1955 р.
була на конференції
музейних працівників Чехословаччини
в
Оломоуці, пробувала оцінювати експонати. З 1 січня 1956 р. був
ухвалений статут
музею, приділений бюджет, думаю, що тоді
була ухвалена і назва
– Музей
української культури. З 1 січня 1956 р. я одержала декрет тимчасової
директорки
музею. На три місяці я наступила на материнську відпустку (народився
син
Василько), але постійно утримувала
контакт з Краєзнавчим музеєм і Михайлом Дубаєм.
У той час опрацьовувався проект музею: було
вирішено, що музей буде
складатися з етнографічного та
історичного відділів, але остаточний осередок не був становлений.
Моя праця почалася з 1 квітня 1956 р. Як починати,
що робити? Я думала, що
мені призначать директора, адже я була повірена тимчасово! Треба ходити
між
людей, потрібно збирати експонати. Було багато зустрічей з учителями, я пропонувала і просила їх
писати хроніки. Це
були перші милі зустрічі. Не дивлячись на те, що вдома був тримісячний
синок, я
почала ходити з двома валізами в
руках
по селах купувати експонати, до 300 крон можна було платити готівкою, а
над цю
суму дозвіл повинен був давати місцевий національний комітет - чи
випадково
продавець не довгує податки. Пізно вечором я повертала додому. Перші
подорожі я
здійснила в Камйонку, Орлів і Чирч. Моя радість була короткою, тому що
15 липня
1956 р. було ухвалено одне місце. Я
думала, що наступить директор, але прийшла старша людина – д-р Діоніз
Волковський. Його
призначили бухгалтером, а мене – остаточно
директоркою.
Треба було брати участь в конференціях і семінарах
музейних працівників в
Опаві, в експедиції, яку з 8 по 22.7.1957 р. організувала Словацька
академія
наук в Бардієві, відкривати першу виставку експонатів МУК на Святі
пісні і
танцю у Свиднику у червні 1957 р., далі, перебрати експонати з
колишнього
українського музею в Празі зі Слов’янської бібліотеки, але вже нас було
двоє! Я
брала участь у семінарі в Опаві, здійснила наукову
подорож до музеїв в Брно,
Плзні, Усті над Лабем і зупинилася в Празі
оглянути експонати колишнього
українського музею, які потім перевіз д-р Д. Волковський. Найгірше було з приміщеннями. Музей
української культури
був на одному столі в Краєзнавчому музеї в приміщенні, де працювало
двоє людей,
ми одержали один стіл і шафу, була ще одна кімната в Меджилабірцях і
одна
кімната в будинку Крайового національного комітету у Свиднику. Отже,
потрібно
було виїжджати то сюди, то туди. Аж в половині 1957 р. мені вдалося
придбати
дві кімнати в Руському домі в Пряшеві. Була велика радість – ми
отримали пишучу
машинку, стіл і шафи.
Доля постійного осередку МУК ще не була вирішена.
Кімнату в Меджилабірцях
ми ліквідували, закуплені експонати давали до Свидника і деякі
залишались у
Пряшеві. Я почала
описувати етнографічні
експонати, а д-р Волковський – історичні і сільськогосподарські.
Допомагала нам
Маґда Лукачова.
Моя праця в МУК тривала два роки – від 1.9.1955 р.
до 27.8.1957 р., коли я
передала агенду д-ру Д. Волковському за присутності М. Лукачової.
Я жаліла, що мушу покинути установу, якій я
присвятила найщирішу діяльність
моєї молодості. Були то тяжкі
кроки у суспільній праці для народу, але, як я згадала в моєму мотто,
згадуючи
те все, із відстані часу мені стає тепло і радісно на душі.
Дай, Боже, Музеєві української культури, всім
працівникам багато літ
прожити та далі трудитися на
науково-освітній ниві.
Ольга
ГРИЦАК,
Братислава.
Музей української культури «на одному столі» в приміщенні Крайового музею в Пряшеві. Липень 1956 р. На фото: Ольга Грицак і д-р Діоніз Волковський.
У відкритті виставки з нагоди 60-річчя Музею української культури 17 червня 2016 року взяли участь колишні і теперішні працівники музею. Фото Мирослава Ілюка.
Ольга Грицак.
Вісник СФУЛО 03-04(41-42) 2016
62
Свято культури русинів-українців - відео з
суботи
62 Свята
культури русинів-українців
Словаччини у Свиднику
62
СВЯТО
КУЛЬТУРИ
РУСИНІВ-УКРАЇНЦІВ
СЛОВАЧЧИНИ
17
- 19 червня 2016 р.
Премії за
українську літературу
Щороку
Літературний
фонд (Братислава) оцінює кращу минулорічну книжкову продукцію, яка
виходить у
Словаччині. Премії присуджуються також кращим художнім
творам літератури національних меншин
Словацької Республіки. За рішенням журі, засідання якого відбулось в
Братиславі
19 травня ц.р. (голова журі Марія Шлосссер), Премію ім. Івана Франка
одержав
реномований український прозаїк Словаччини Іван Яцканин за книжку оповідань «Мить
блискавки». Нагороду
Літературного фонду було присуджено Павлові Маскалику за книжку
«Оптація,
оптанти, реоптанти…». Церемонія
вручення
премій відбудеться в Братиславі у вівторок, 14.6.2016 р.
-мі-
Категорії
- Новини
- Моніторинг
- Про нас
- Про нас пишуть
- Нове життя
- Історія та фотографії
- Календар акцій
- Консульство
- Цей веб–сайт