УКРАЇНЦІ СЛОВАЧЧИНИ

Яношик - Життя наших Карпат

Становлення писемності в Україні

До 1150-річчя прибуття Кирила і Мефодія на нашу територію

Перші написи на території Ук­раїни збереглися від часів трипільської культури (IV—II) ти­сячоліття до н. е.). Ці написи були зроблені на глеках (на іншому матеріалі вони не збереглися б) і мали побутовий ха­рактер. Письмо, винайдене трипільцями (а вони, зважаючи на їхній високий рівень господарського й культурного роз­витку, не могли обходитися без письма), як вважають деякі вчені, поширилося на Середземномор'я й дісталося Греції, щоб потім у зміненому вигляді повернутися знову на береги Дніпра.

Проте писемна традиція не могла безслідно зникнути на землі, де вона виникла. Є відомості, щоправда, скупі, що на території України писемність існувала ще до прийняття хрис­тиянства.                        

9 березня 2013 р. минає 199 років від дня народження Тараса Шевченка (9.3.1814 – 10.3.1861)

Образ матері у творах Тараса Шевченка

І перед нею помолюся, мов перед
образом святим тієї матері
святої…

Т. Шевченко

Для кожного з нас матір – це найдорожча, найрідніша людина в світі, яка завжди може вислухати, порадити, захистити від недруга, врятувати від біди та розділити тугу чи душевний біль. Будь-яка матір ладна віддати за дитину своє життя, залишити цей білий світ заради того, щоб часточка її плоті продовжила своє існування в цьому жорстокому, але такому дорогому серцю світі.

Що є величніше від образу матері? Що є благородніше від вдячності сина своїй матері за подароване йому життя, за витрачені на його виховання роки, за безсонні ночі, проведені над колискою, за лагідне серце та велику душу, що завжди прощала й наповнювала все навкруги теплом та світлом?

Тарас Шевченко – великий син України, творчість якого пронизана «образом святим тієї матері святої». Поет написав безліч творів, в яких чітко викресленим виступає саме образ матері – берегині роду та сімейного вогнища.

Кобзарю була добре відома доля жінки-матері в тогочасному суспільстві. З великою любов’ю згадує Шевченко свою матір, яка ростила його, просила у Бога та пречистої матері щасливої долі для своєї дитини. Вона

…вночі
На свічку Богу заробляла;
Поклони тяжкії б’ючи,
Пречистій ставила, молила,
Щоб доля добрая любила
Її дитину…

Слово «мати» для поета особливо дороге, адже він дуже рано залишився сиротою і не встиг зазнати радощів дитинства, зігрітого материнською ласкою. Його добру матір «ще молодую у могилу нужда та праця положила». А тому біль і туга пронизують кожен рядок, кожне слово великого Кобзаря.

Дуже реалістично зображує Шевченко  тяжку долю матері-кріпачки, що змушена терпіти злидні, щоденну виснажливу працю на панщині, важку хатню роботу, долю жінки, яка виховує своїх дітей у мирі та любові, а потім  змушена віддавати їх  у рекрути на двадцять п’ять років, що приносило невимовні страждання. А скільки жінок ставали жертвами поміщицької розпусти, народжуючи позашлюбних дітей! І все це ми бачимо в творах Шевченка, які показують трагічну долю української матері.

Яскравим прикладом материнської любові та невмирущої надії може послужити поема «Сова», в якій єдиного сина матері віддають у солдати. Марно чекає жінка на повернення своєї дитини, адже від нього немає жодної звістки. Стара знесилена, вона стає жебрачкою та божеволіє від горя. Поет ніби розділяє душевний біль героїні та плаче разом із нею.

З великим жалем та співчуттям ставиться автор до мук матерів-покриток, зганьблених панами. Ця тема вдало розкривається в поемах «Катерина», «Лілея», «Слепая»,   «Відьма», «Марина» та багатьох інших. Ці багатостраждальні жінки постають чистими, вірними, великими у своїй материнській любові.

В поемі «Катерина» розкрито трагедію молодої матері-покритки, яку батьки за її гріх виганяють із дому. Катерина з немовлям на руках йде шукати милого. Вона змушена просити милостиню, щоб не померти з голоду. Любов до дитини перемагає сором. Відштовхнута тим, кого так палко кохала, Катерина закінчує життя самогубством, а сина лишає при дорозі.

Велич материнської любові показано в поемі «Наймичка», де змальовано, як покритка Ганна, проявивши величезну силу волі, підкидає своє дитя бездітній сільській родині, а сама стає у них наймичкою, щоб весь час бути поруч зі своїм сином. Образ матері-наймички приваблює читача своєю скромністю, добротою, здатністю на самопожертву заради дорогої людини. Все життя Ганна прожила поряд зі своїм сином і жодного разу не сказала ні слова про те, що вона його матір. І лише перед смертю жінка зізнається Маркові у своєму безталанному материнстві:

Прости мене! Я каралась
Весь вік в чужій хаті…
Прости мене, мій синочку!
Я… я твоя мати.

У поемі «Відьма» головна героїня Лукія не має навіть такого неповного материнського щастя, як Ганна. Жінка, народивши двох діток, втратила право на особисте щастя, право на виховування  своїх дітей, на життя поряд із ними.

Ніхто до Шевченка в українській літературі не зміг створити таких хвилюючих образів жінок.

За біблійними мотивами великий Кобзар написав поему про Божу Матір, наділивши її загальнолюдськими рисами. Марія постає перед читачами люблячою та ніжною матір’ю. Поема сповнена епізодами її страдницького життя, поневірянь, мандрування в чужі краї. Після розп’яття сина Марії за проповіді нових ідей, жінка вселила мужність у душі учнів і послідовників, які взялися продовжувати його справу.

Жінка-мати виражає у Шевченка думи, прагнення, мрії трудового народу. У вірші «Сон» поет реалістично змальовує картини з життя жінки, яка брала немовля з собою на панщину, щоб там, на полі, його годувати.

У сні матері відображається бажана мрія про волю, вільну працю та щасливе майбутнє для її дітей і внуків:

І сниться їй той син Іван
І уродливий, і багатий,
Уже засватаний, жонатий –
На вольній бачиться, бо й сам
Уже не панський, а на волі;
І на своїм веселім полі…

Прокинувшись, жінка розуміє, що нічого того немає. Вона радіє тому, що в неї росте син. Але ця радість неповна, адже повного щастя не може бути в пригнобленому людському становищі.

            Мати з дитиною – це найсвітліший образ для Шевченка, образ, який поєднує в собі красу, ніжність і благородство:

У нашім краї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.

Мати у поета оповита ореолом величі. Саме на такий святий образ автор міг молитися за святість її материнської любові. Шевченко вірив, що колись доля жінки стане кращою, що з життя зникне тяжка наруга та кривда, а на зміну їм прийде щастя та свобода:

І на оновленій землі
Врага не буде супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.

Вірші великого Кобзаря змушують задуматися не лише над недоліками тогочасного покріпаченого суспільства, а й над недоліками сьогодення. Ці поетичні рядки відкривають читачам новий світ, зовсім інший, не схожий на той, який ми малюємо в своїй уяві кожного дня, не такий, про який ми можемо прочитати в історії. Світ, створений Шевченком, наповнений найрізноманітнішими почуттями та надією на світле майбутнє.

Катерина Горбань

Олександр Духнович не вважав русинів окремим народом

24 квітня минає 210 років від дня народження будителя

Ще в 1992 році  Степан Гостиняк на сторінках газети «Нове життя» на базі першоджерельних документів, в тому числі щоденникових записів Олександра Духновича (24.4.1803 – 30.3.1865), довів, що він   русинів розумів не окремим народом, а складовою частиною малорусинів, т. є. сьогоднішніх українців.

 В своєму щоденнику «Записці» з 1863 року О. Духнович власноручно написав, хто ми є і до якого народу нале­жимо.   На двох сторінках сво­го щоденника О. Духнович подає статистичні дані про слов'ян за 1862 рік і поіменно наводить всі слов'янські народи. Згідно цих да­них, слов'ян в той час разом нараховувалось 95 мільйонів, а саме: великоросів - 50 мільйонів, малорусинів і білорусинів - 15 мільйо­нів, ляхів, поляків та мазурів - 9 450 000, чехів, морав’ян та шлезаків - 5 600 000, сербів, хорватів і славонців - 5 300 000, болгарів - 5 мільйо­нів, словаків - 3 020 000, словінців та країнців - 1 200 000, кашубів, словенців і кабашків – 250 000, і, нарешті, лужичан - 180 000.

Як бачи­мо, при поіменному переліку слов'янських народів в статистично­му матеріалі О. Духновича жоден окремий народ під назвою руси­ни не наводиться. Закономірно виникає питання: невже О. Духнович про своїх же власних русинів забув, чи, може, не зарахував їх до слов'ян або зовсім їх зігнорував? О. Духно­вич в нічому не помилився і не забув про своїх русинів, вони є при­сутні між слов'янами і фігурують там під дійсною своєю назвою, під назвою малорусини. Русини і малорусини у О. Духновича - то­тожні поняття.

Отже, в щоденниковому матеріалі,  О. Духнович черговий раз стверджує відому істину, що етноназва русин, котрою він сам не раз користався, однозначно дорівнювала етноназві малорусин (що в сьогоднішній термінології означає українець). Інших русинів, не то­тожних з малорусинами (нинішніми українцями),  не було і немає.

                                                                                                                      р

БАТЬКО слов’янознавства і українці

Слава тобі, Шафарику,
Вовіки і віки!
Що звів єси в одне море
Слов’янськії ріки.

Ці слова Тараса Шевченка, адресовані Павелові-Йозефові  Шафарику, стали вже хрестоматійними. Хто був цей вчений, до якого з такою високою повагою ставився геній української літератури?

                                                                                                                                                                  читати далі

Правда Олександра Духновича

Лемки, бойки, гуцули… Ці три поняття живуть сьогодні у свідомості майже кожного закарпатця, 
незалежно від того є він корінним жителем Краю, - від часу Білих бузьків, - чи прихудчим Божим чоловіком, що пригобрів собі нову батьківщину, забувши про свою вутцюзнину.

Категорії

• Новини
• Моніторинг
• Про нас
• Про нас пишуть
• Нове життя
• Історія та фотографії
• Календар акцій
• Цей веб–сайт

Архів новин

• січень
• лютий
• березень
• квітень
• травень
• червень
• липень
• серпень
• вересень
• жовтень
• листопад
• грудень