Становлення
писемності в Україні
До 1150-річчя прибуття Кирила і Мефодія на нашу територію
Перші
написи
на території України збереглися від часів трипільської культури
(IV—II) тисячоліття
до н. е.). Ці написи були зроблені на глеках (на іншому матеріалі вони
не
збереглися б) і мали побутовий характер. Письмо, винайдене трипільцями
(а
вони, зважаючи на їхній високий рівень господарського й культурного
розвитку,
не могли обходитися без письма), як вважають деякі вчені, поширилося на
Середземномор'я й дісталося Греції, щоб потім у зміненому вигляді
повернутися
знову на береги Дніпра.
Проте
писемна традиція не могла безслідно зникнути на землі, де вона виникла.
Є
відомості, щоправда, скупі, що на території України писемність існувала
ще до
прийняття християнства.
Як
стверджують історики, «початок стабільного державного життя
українців-русів
пов'язаний з діяльністю князя Кия». А це 60 - 70-і pp. VІІ ст. Були й
інші
державні чи напівдержавні утворення на території України: пригадаймо
союз слов'янських
племен, очолюваний князем Божем (середина IV ст.), чи Аль Масуді
державу
«валінана», яка «за давніх часів» об'єднувала «всі інші слов'янські
народи». А
держава не може обходитися без письма.
Болгарський
чернець X ст., на ім'я Храбр, у творі «Про письмена» свідчив, що
слов'яни до
прийняття християнства, «не маючи письма, чертами й різами читали й
загадували», а також користувалися «римськими й грецькими буквами».
«Черти й
різи» теж могли бути і були своєрідними писемними знаками, але, мабуть,
не дуже
схожими на латинські чи грецькі букви, якими були написані тодішні
християнські
книги, - тому чернець Храбр і говорить про них якось ніби зверхньо.
Можливо,
й
Кирило (чи Климент Охридський), укладаючи слов'янську азбуку, спирався
на
попередній писемний досвід наших предків. У «Житії Костянтина» (тобто
Кирила)
розповідається, що він у грецькому місті Херсонесі (Корсунь біля м.
Севастополя, у якому пізніше прийняв хрещення Володимир Великий)
знайшов
Євангелію і Псалтир, «руськими письменами писані, і чоловіка обрів,
глаголячого тою бесідою». На той час мали б бути богослужбові книги,
писані
мовою, зрозумілою для слов'ян. Адже князь Аскольд (загинув 862 p.,
тобто ще до
створення слов'янської азбуки) прийняв християнську віру, а без
ознайомлення з
основами християнського віровчення, зокрема з Євангелією, навряд чи це
могло
статися. Княгиня Ольга близько 957 p., до прийняття християнства
Володимиром
Великим, хрестилася й у Києві побудувала церкву, у якій читалося слово
Боже
(напевно, мовою, зрозумілою для киян).
Прийнявши
988 р. християнство, Володимир Великий прийняв і слов'янську азбуку,
якою були
написані болгарські богослужбові книги. Якщо в Україні-Русі до того
була якась
писемність, вона мусила поступитися нововведеній, як поступився Перун
та інші
боги перед християнським Богом.
Старослов'янська
азбука (кирилиця) тривалий час була в Україні чи не єдиним видом
письма. 1 це
письмо не було весь час однаковим, воно видозмінювалось,
удосконалювалось.
У
X—XIV ст.
основним типом українського письма був устав. Для нього характерний
чіткий
рисунок кожної букви, що є комбінацією прямих і заокруглених ліній.
Букви
строго прямі, симетричні, майже однакової висоти й ширини, розташовані
на
однаковій відстані одна від одної. Скорочене написання слів, яке
траплялося
досить часто, позначалося надрядковим знаком — титлом. Проміжків між
словами
не було. З розділових знаків уживалися крапка; три крапки, проставлені
трикутником; чотири крапки, розмішені ромбиком. Вони позначали лише
членування
тексту, зумовлене потребою перепочинку того, хто писав.
Починаючи
з
XIV ст., застосовують півустав. Для забезпечення більшої зручності й
швидкості
письма написання букв робиться простішим і менш вибагливим: букви дещо
звужуються
й зменшуються, лінії стають похилими й викривленими, заокруглення не є
правильними дугами, проміжки між буквами стають неоднаковими. Зростає
кількість
скорочень і надрядкових знаків. З'являється кома, крапка з комою,
двокрапка,
змінюються функції крапки. Між словами, щоправда, непослідовно,
робляться
проміжки.
У
XVI—XVІІ
ст. поряд із півуставом розвивається скоропис. Він переважає в ділових
записах
(ним, зокрема, написані різні козацькі документи). Для нього властиве
заокруглення
букв і безперервність письма. Спрощеність написання одних елементів
поєднується
з ускладненням інших: букви стають ширшими, розгонистішими й
гачкуватими,
окремі частини їх непропорційні й виходять далеко за рядок тощо. Із
скоропису
виникає курсив — сучасне ручне письмо з пов'язаними буквами.
Сучасний
алфавіт і тип письма
простішим
і
більш заокругленим накресленням букв розвивався поступово. Великий
вплив на
вдосконалення шрифту мав розвиток книгодрукування, яке в Україні
розпочалось із
XV ст.
Уже
в
друкованих виданнях середини XVII ст. («Учительноє Євангеліє»,
«Патерик» та
ін.), зокрема на титульних сторінках, застосовуються форми букв,
близькі до
сучасних, що нагадували латинські.
З
1708 р. в
Росії внаслідок проведеної тут реформи алфавіту й графіки почали
використовувати так званий «гражданський шрифт», розроблений за участю
й
українських вчених. Перші зображення 32 літер цього шрифту виготовили
в м.
Жовкві (тепер Львівської області).
З
алфавіту в
цей час було вилучено зайві букви — омегу, фіту, ксі, псі, іжицю, юс
великий,
юс малий, усунено титла. Натомість було закріплено вживання букв ю та
я, які до
того використовувалися спорадично. Буквам було надано форми, яка в
основному
збереглася дотепер.
Український
алфавіт поступово набував сучасного вигляду. Протягом XIX ст. до нього
було
введено букви і (1818), є (1837), ї
(1873), буквосполучення йо, ьо (1837) тощо. З часом вийшли з ужитку
букви ять, ъ,
ы, э
як такі, що не відбивали особливостей української фонетики.
Остаточно
український алфавіт у його сучасному вигляді був закріплений у «Словарі
української мови» Б. Грінченка (1907—1909). 1933 р. з нього було
вилучено
літеру ґ, яку 1990 р. відновили.
ukrainskamova.narod.ru/Links/
Категорії
- Новини
- Моніторинг
- Про нас
- Про нас пишуть
- Нове життя
- Історія та фотографії
- Календар акцій
- Цей веб–сайт