Преподобний Алексій, Карпаторуський сповідник
Олексій
Герасимчук
Православна
Церква на Закарпатті пройшла складний і тернистий шлях. Ця земля у
складі
Карпатської Русі була освячена Православ'ям ще за сивої давнини.
Численні
археологічні знахідки римських монет кінця І - початку II століть
свідчать про
перебування на Закарпатті римських громадян, серед яких, без сумніву,
були
християни. А в могилах VII-VIII століть ученими-археологами серед
ритуальних
предметів знайдено символи християнства - візантійські хрести.
Утвердили ж
Православ'я на Закарпатті святі брати Кирило і Мефодій зі своїми учнями
у
другій половині IX століття. Східний обряд і східну догматику
карпаторусини
утримували неушкодженими аж до середини XVII століття, коли 24 квітня
1646 р. у
храмі Ужгородського замку 63 священики прийняли унію з Римом. Останній
Карпаторуський
єпископ Досифей, якого було осліплено, помер у 1734 р. в Угольському
монастирі.
Після його смерті угорська влада не дозволила вибори нового
православного
владики.
Михалівський
надмогильний напис
Михалівський
надмогильний напис
1060 року був виявлений на кам’яній брилі, викoпaній 1977 р. біля мурів кoлишньoї рoтoнди XI cт. у Миxaлівцяx. Нa кaмeні у 5-ти рядкax виcічeнo: «Cьдe лeжитъ кънязь Прєcіaнъ *въ літo 6505 + въ літo 6559». Тeкcт викaрбoвaнo кириличними
буквaми з дoтримaнням нoрм cтaрocлoв'янcькoгo пиcьмa. У пeрeклaді нa cучacну українську мoву тeкcт звучить так:
«Тут лeжить князь Прecіaн. Нaрoдивcя рoку 996, пoмeр рoку 1060». Тeкcт
рoзшифрувaв В. Ткaдлчік.
Князь Прecіaн - відoмa ocoбa
пeршoгo Бoлгaрcькoгo цaрcтвa. Зa учacть у змoві прoти цaргoрoдcькoгo
імпeрaтoрa
йoгo 1030 ocліпили і пoміcтили у мoнacтир. Зa прoф. П. Чучкoю,
«Миxaлівcький
нaпиc є нaйдaвнішoю тoчнo дaтoвaнoю пaм'яткoю пиceмнocті Зaкaрпaття, і
він
знімaє нe oднe з диcкуcійниx питaнь cтaрoдaвньoї eтнічнoї, пoлітичнoї
тa
культурнoї іcтoрії цьoгo крaю», щo цeй дoкумeнт «нe мoжнa квaліфікувaти
як щocь
oдиничнe, ізoльoвaнe від іншиx cвідчeнь нaшoї дaвньoї культури», щo
«вжe caмі умoви
йoгo виявлeння бeзaпeляційнo дoвoдять, щo кириличнa пиceмніcть ceрeд
руcькoї
люднocті Зaкaрпaття в ті чacи булa пoширeнa: тaм, дe
Літ.: Ткaдлчік В. Кирилівcький
нaпиc в Миxaлівцяx. НЗ МУК у Cвиднику.
Т. 14. Пряшів,
1986; Чучкa П. Пoчaтки пиceмнocті нa Зaкaрпaтті:
гіпoтeзи,
вигaдки і фaкти. У кн. Культурa Укрaїнcькиx Кaрпaт. Ужгoрoд,
Михалівський надмогильний напис 1060 року
Кирило і Мефодій: закарпатський аспект
(До 1150-річчя прибуття свв. Кирила і Мефодія на Велику Моравію)Існують твердження про те, що, мандруючи до Великої Моравії на прохання князя Ростислава, святі Кирило і Мефодій прямували через історичне Закарпаття та охрестили жителів Потисся.
Ось якої думки про це професор Ужгородського національного університету Любомир Белей.
У сучасних наукових і публіцистичних джерелах часто згадують про перебування свв. Кирила та Мефодія на теренах України та оцінюють їхню роль в історії України чи окремих її регіонів. Як правило, йдеться про перебування солунських братів у Криму та на Закарпатті.
Справді, під час хозарської місії Костянтин не лише відвідав Херсонес, а й віднайшов там мощі св. Климента. 863 року патріарх Фотій заявляв про християнізацію Русі, проте чи мав якийсь стосунок до початку християнізації Русі Костянтин, є питанням вельми складним, яке, на жаль, не входить у коло зацікавлень сучасних славістів. Натомість об’єктом загальної уваги вчених став фрагмент із «Житія св. Кирила», в якому стверджується, що в Херсонесі «знайшов він Євангеліє і Псалтир, писані РОУСЬСКЫ ПИСЬМЕНЫ, і чоловіка, що розмовляв цією мовою. І, порозмовлявши з ним, збагнув цю мову та, порівнявши її зі своєю, виокремив голосні та приголосні. І, вознісши молитву Богові, незабаром почав читати і говорити». Ця фраза ще 1848 року стала основним аргументом для І. Срезневського на користь існування слов’янських, точніше «руських», перекладів богослужбової літератури в докирило-мефодіївську добу. 1848 року цей науковець безапеляційно заявляв: «Нема найменших підстав піддавати сумнівам правдивість переказу про «руський» переклад книг у ІХ ст., до Кирила та Мефодія».
Згодом на основі тверджень І. Срезневського сформувалася так звана руська, або українська, теорія походження старослов’янської мови та слов’янської азбуки, що завжди знаходила своїх прихильників та популяризаторів, проте ніяких інших свідчень, що говорили б на користь цієї гіпотези, не існує. Тому правильніше називати твердження про існування слов’янських, або руських чи українських, перекладів у докирило-мефодіївську добу не гіпотезою, а легендою чи міфом, що постав на зорі слов’янського відродження.
Із західноукраїнськими землями пов’язані твердження, за якими свв. Кирило й Мефодій принесли християнство на терени історичного Закарпаття. Такі міркування виникли ще наприкінці ХІХ ст., проте в кінці ХХ ст. гіпотезу про християнізацію Закарпаття свв. Кирилом та Мефодієм підхопили так звані неорусини, які почали використовувати пропагандистський ресурс цієї гіпотези: мовляв, місцеве автохтонне населення Закарпаття, на відміну від українців, було охрещено свв. Кирилом і Мефодієм, а не Володимиром Великим. Як основний аргумент на свою користь вони використовують той факт, що моравська місія Костянтина і Мефодія відбувалася на суміжних із сучасним Закарпаттям землях — Моравії й Паннонії, а тому солунські брати охрестили автохтонне населення Закарпаття на більш як 120 років раніше, ніж відбулося хрещення України-Русі.
Хай якою сильною була б спокуса оголосити себе спадкоємцем славних кирило-мефодіївських традицій, проте вона безпорадна перед доказовістю цілої низки фактів. Так, досі не з’ясованим залишається статус державних утворень на теренах сучасного Закарпаття в середині ІХ ст. Не відомо, хто і коли з місцевих князів ухвалив доленосне рішення християнізувати своє князівство та запросив із цією метою Костянтина і Мефодія. Костянтин на час свого перебування в Моравії та Паннонії не мав священицького сану, а тому й не міг нікого хрестити. Навіть якщо припустити, що закарпатців охрестив Мефодій, то годі пояснити, як існувала християнська церква на Закарпатті в середині ІХ ст., тобто які священики з якими сакральними книгами та в яких церквах залишилися після хрещення, адже перші висвячені учні Костянтина та Мефодія, а також перші переклади старослов’янською мовою потрапляють на Моравію та Паннонію після смерті св. Кирила.
На Закарпатті, на відміну від Моравії та Паннонії, досі не виявлено жодних слідів християнізації в середині ІХ ст. Переконливо спростовує міф про християнізацію Закарпаття солунськими братами той факт, що на теренах історичного Закарпаття, тобто сучасного Закарпаття та Східної Словаччини, не виявлено жодної глаголичної пам’ятки, а, як відомо, кирило-мефодіївська християнська традиція нерозривно пов’язана саме з глаголичною писемністю. Більше того, в Михалівцях було виявлено надгробний камінь князя Пресіана, датований 1060 роком, напис на якому було виконано кирилицею, тобто письмом, нерозривно пов’язаним із святоволодимирівською, а не кирило-мефодіївською християнською традицією.
Заперечення ймовірності християнізації Закарпаття свв. Кирилом та Мефодієм аж ніяк не означає, що у другій половині ІХ ст. окремі предки сучасних українців не мали жодних контактів із слов’янами Моравії та Паннонії: передусім завдяки торгівлі вони, очевидно, бували у своїх сусідів, де могли ознайомитися з місцевою християнською традицією (дехто міг навіть і охреститися) і потім популяризувати її серед своїх співплемінників. Однак такі факти не були масовими, тому й автохтонне населення Закарпаття, як й інших українських земель, було охрещено та одержало кириличну писемність завдяки святоволодимирівській традиції.
Любомир БЕЛЕЙ, доктор філологічних наук
Входження Закарпаття до складу
Чехо-Словаччини
Одразу після
розпаду Австро-Угорщини частина українського
населення виявила бажання до об'єднання з Українською Народною
Республікою.
Проте через відсутність об'єктивних можливостей такого об'єднання
представники
політичних сил краю, під впливом активної позиції в цьому питанні
закарпатської
еміграції в США і намірів країн Антанти, вирішили орієнтуватися на
новоутворену
ЧСР, яку справедливо вважали меншим злом. Про намір об'єднання краю з
Чехо-Словаччиною проголосила утворена 8 квітня 1919 р. Центральна
Руська
Народна Рада. Саме це рішення підтвердив укладений в ході Паризької
конференції
у Версалі Сен-Жерменський мир (10 вересня 1919 p.), який разом з
Тріанонським
мирним договором (4 червня 1920 р.) став міжнародно-правовою основою
входження
території українського Закарпаття до складу ЧСР.
Де-юре територія
Закарпаття була виділена в окремий
адміністративний край під назвою "Підкарпатська Русь" (11,4 тис. кв.
км). Як адміністративна одиниця, яка за назвою враховувала історичні
традиції
та численну перевагу на Закарпатті саме українського фактора,
Підкарпатська
Русь не об'єднувала усіх етнографічних українських земель у межах
Чехо-Словацької держави (поза її межами залишалися землі Пряшівського
українського етнографічного масиву (всього 3,5 тис. кв. км) та
Мараморощини
невеликої смуги українського етнічного розселення на південь від Тиси
площею в
700 кв. км, котра, як уже відзначалося,- відійшла до Румунії). За
переписом
1930 р., на Закарпатті проживало 616 тис. чоловік, зокрема 438 тис.
українців
(71%), 85 тис. євреїв (14%), 40 тис. угорців (7%), 29 тис. чехів та
словаків
(до 5%). У Пряшівському етнографічному масиві налічувалося 118 тис
осіб, з них
87 тис українців (74%). Ще понад 10 тис. українців проживали у Східній
Словаччині за межами Пряшівщини.
Згідно з
Сен-Жерменським мирним договором місце
українського Закарпаття ("Підкарпатської Русі") у державно-правовому
полі ЧСР визначалося як цілком автономної адміністративно-політичної
одиниці в
складі федеративної держави. Зокрема, Чехо-Словаччина як суб'єкт
міжнародного
права щодо Закарпаття Договором взяла на себе зобов'язання стосовно
необхідності встановлення території Підкарпатської Русі у міжнародно
визначених
кордонах й забезпечення їй автономного статусу у складі Чехо-Словацької
держави. ЧСР зобов'язалася гарантувати надання Підкарпатській Русі
найвищого,
сумісного з цілісністю держави, ступеня самоврядування, яке, серед
іншого,
передбачало: право на наділений законодавчою владою (питання мови,
шкільництва,
релігійні, місцева адміністрація) Сойм (сейм), сприяння щодо обрання
адміністрації краю (за можливості із місцевих жителів), забезпечення
населенню
Підкарпатської Русі пропорційного представництва в парламенті ЧСР тощо.
Крапкою в процесі
юридичного оформлення входження
Закарпаття до складу ЧСР стало укладення Тріанонського мирного договору
(4
червня 1920 р.), за яким, відповідно до існуючих міжнародно-правових
норм,
Угорщина відмовилася на користь Чехословацької республіки від території
Підкарпатської Русі разом з її населенням.
Отже, з погляду
норм тодішнього міжнародного права,
територію Підкарпатської Русі законно і легітимно на правах автономного
утворення було включено до складу Чехо-Словацької республіки, яка була
суб'єктом міжнародного права. Як автономна одиниця українське
Закарпаття під
офіційною назвою "Підкарпатська Русь" мало одержати найширші права:
автономний сейм з юрисдикцією в питаннях мови, освіти, релігії і
місцевого
управління та представництво в парламенті республіки.
Зазначимо, однак,
що приєднання Закарпаття до ЧСР було
вчинено проти волі більшості русино-українського населення краю те
уряду
Української Народної Республіки. Так, збори в Хусті, що відбулися 21
січня 1919
р. за участю 420 делегатів від 175 сіл, одноголосно прийняли рішення
про
возз'єднання Підкарпатської Русі з "...усією Україною". До цього
Національні ради закарпатських русинів-українців (в Любовні - 8
листопада, в
Сваляві - 8 грудня, в Мараморошським Сиготі - 12 грудня 1918 р.) також
висловились за приєднання краю до України.
10 грудня 1918 р.
угорський уряд, аби зберегти
Підкарпатську Русь у складі своєї держави, створивши перед тим у
Будапешті
Руську Народну Раду, скликав з'їзд (в основному із русинів), на який
було
запрошено й делегацію з Підкарпатської Русі. Проте переважна більшість
делегатів висловилась за приєднання краю до України. Але остаточне
рішення з
цього питання тоді прийнято не було, оскільки на вимогу делегатів з'їзд
було
перенесено з Будапешта до Хуста, де він і відбувся 21 січня 1919 р.
22
січня 1919 р. в столиці України Києві, де відзначався акт соборності
(Злуки) України, тобто возз'єднання західних і східних українських
земель,
Підкарпатська Русь розглядалась як складова частиш Української держави.
Урядова
делегація УНР, яка офіційно брала участь у роботі мирної конференції в
Парижі в
1919-1920 рр., виступила проти приєднання Підкарпатської Русі до
Чехо-Словацької республіки. Проте воля русинів-українців Підкарпатської
Русі і
позиція урядової делегації УНР не були враховані державами Антанти
Нанківська ікона Богоматері
...Це
був серпень 1690 року, село Нанково (нині — Хустський район
Закарпатської
області України) тоді складалось з декількох хат. На місцевості, що має
назву
„Полянки”, де паслись отари овець і корів, як сяюче сонце, з’явився
образ Божої
Матері. З очей Пресвятої Богородиці стікали сльози. Навколо ікони
зібрався весь
нанківський люд, котрий в глибокому роздумі обдумував, що б значило це
чудо!
Важко
відповісти на питання, чим було зумовлено таке
рішення, але спочатку ікону не хотіли прийняти. Згідно народного
передання,
господар поля пожалів ділянку землі де з’явилась ікона, яку, за
традицією,
потрібно було віддати для побудови монастиря в честь Пресвятої Діви.
Поставили
ікону на підводу, запрягли волів, але ті стояли мов вкопані, бо були
затримані
Божою силою. Ікона не хотіла покидати своє вибране місце. Запрягли ще
декілька
пар волів і відвезли ікону до Венгрії в Маріо-повчу.
Про
те, куди була відвезена і де зараз знаходиться
оригінал Нанківської чудотворної ікони достовірно не відомо. В січні
2008 р.
М.В. Ярема мандруючи містами Європи, відвідав католицький собор святого
Стефана
у Відні (Австрія), де звернув увагу на ікону Богородиці у правій
частині храму
і знайшов дуже багато спільного між тим образом та образом Нанківської
Богоматері. Можливо це і є оригінал ікони Нанківської Пресвятої
Богородиці, що
був вивезений у давнину до Відня.
Нині
в Нанківській Свято-Духівській церкві зберігається
список зі святої ікони. А на місцевості де було з’явлення ікони, забило
джерело, з якого утворився колодязь. Вже більше трьох століть вода в
криниці
ніколи не висихає, навіть в найзасушливі роки. Вода в цьому колодязі
чудодійна.
Хто її вживає з вірою, той виліковується від душевних та тілесних
недугів.
9
лютого 2004 року, Священний Синод Української
Православної Церкви встановив щорічний день святкування 10 серпня (за
новим
стилем).
На теперішній час, на місці з’явлення Нанківської Ікони Божої Матери, з благословіння керуючими Хустської Єпархії, та працею жителів с.Нанково і з фінансової підтримки Благодійною організацією «Духовний центр Нанківської Ікони Божої Матери» , збудована каплиця яку обрала собі під покров Пресвята Богородиця, і упорядковано це св’яте місце, для здійснення Архієрейських богослужінь і прийому численних паломників.
Каплиця
на місці явлення ікони Пресвятої Нанківської Богородиці
в час будівельних робіт
Stephansdom
у Відні
"Закарпатський ведмідь" Фірцак-Кротон, або "Забута" сила
Відомий закарпатський атлет і циркач Іван Фірцак-Кротон, якому аплодувала сама англійська королева, помер у рідному селі на Закарпатті у повному зубожінні й під пильним оком НКВС.