Тарас
Григорович Шевченко
(9.3.1814
— 10.3.1861)
До 200-річчя від дня народження
Тараса Шевченка.
Класик
української
літератури, національна гордість українського народу.
Народився
в сім'ї селянина-кріпака в с. Моринцях на Черкащині. Рано лишився
сиротою.
Грамоти навчився у дяка. У 14 років узятий "козачком" до двору
поміщика П. Енгельгардта, з яким переїхав до Вільна, а потім до
Петербурга. В
1832 р. відданий у науку до художника В. Ширяєва.
У
1838 клопотами К.
Брюллова, В. Жуковського, О. Венеціанова, М. Вієльгорського, Є.
Гребінки, І.
Сошенка та інших Тараса Шевченка було викуплено з кріпацтва. Цього ж
року його
прийнято до Академії мистецтв, яку закінчив у 1844 р.. У 1843 і 1845
роках
відвідав Україну, працював художником у київській Тимчасовій комісії
для
розгляду давніх актів. У лютому 1847 р. затверджений на посаді вчителя
малювання в Київському університеті.
24
березня 1847 р. за участь
у Кирило-Мефодіївському товаристві та за антисамодержавні поезії
заарештований
і засланий солдатом до Орської фортеці Оренбурзького окремого корпусу з
царською резолюцією про заборону писати й малювати. На засланні Тараса
Шевченка
як художника включили до складу експедиції, завданням якої було
дослідження
Аральського моря.
У
1857 р. завдяки
клопотанням друзів Тараса Шевченка звільнили з заслання. У 1858 р. він
прибув
до Москви, потім до Петербурга. У 1859 р. приїхав в Україну, де
перебував під
наглядом поліції. Постійно проживати на батьківщині йому заборонили і
зобов'язали виїхати до столиці. Тяжке десятирічне заслання, хвороби
спричинилися до передчасної смерті поета. Поховали його спочатку на
Смоленському кладовищі Петербурга, а в травні 1861 р. прах перевезли на
Чернечу
(тепер Тарасову) гору поблизу Канева.
Тарас
Шевченко почав писати
вірші у другій половині 30-х років. У 1840 р. у Петербурзі вийшла перша
збірка
його поезій "Кобзар", у 1845 р. — героїчно-романтична поема
"Гайдамаки". В 1843—1845 роках написав цикл поезій "Три літа"
(центральним твором якого є "Сон"), поему "Кавказ",
послання "І мертвим і живим...", поезії "Чигирине,
Чигирине", "Великий льох", "Стоїть в селі Суботові" та
ін., в яких гостро виступив проти соціально-національного гноблення
українського народу. В ув'язненні писав вірші, які згодом об'єднав у
цикл
"В казематі". У 1854—1858 роках написав російською мовою повісті
"Музикант", "Художник", "Нещасний",
"Капітанша", "Близнята". Останніми прозовими творами Тараса
Шевченка є повість "Прогулянка з задоволенням і не без моралі"
(1856—1858) та щоденникові записи "Журнал". В Україні у 1859 р.
написав низку високих зразків інтимної та пейзажної лірики. Кілька його
творів
цього періоду опубліковано в журналі "Основа" та альманасі "Хата".
Тарас
Шевченко був одним з
найвидатніших майстрів українського образотворчого мистецтва. Він
працював у
галузях станкового живопису, графіки, монументально-декоративного
розпису та
скульптури, досконало володів технікою акварелі, олії, офорту, малюнка
олівцем
і пером. Він є автором понад тисячі мистецьких творів (не збереглося
більше
160). У 1859—1860 роках виконав офорти з творів зарубіжних та
російських
художників, за які отримав звання академіка гравірування.
Ім'я
Тараса Шевченка відоме
в усьому світі: у багатьох країнах йому встановлено пам'ятники, його
твори
перекладені майже на всі мови світу, його ім'ям в Україні названо
навчальні
заклади, театри, площі, вулиці, міста. Національна опера України,
Київський
національний університет, центральний бульвар міста Києва носять ім'я
видатного
сина українського народу — Тараса Шевченка.
Українська
мова та українці з їхніми сусідами на початку 20-го століття
Source:
-
Atlas of the Ukrainian
history (1914-1939) - ISBN 978-9669-538192. Ukrainians in the first
half of
20th century
-
Geographical atlas of the
USSR for the secondary school (Географический атлас СССР для средней
школы).
1941. Ethnic groups of the USSR
(Национальности
СССР)
-
Canadian Institute of
Ukrainian Studies, historical map of Ukrainian National Republic
ЗAНИКЛІ ПРAВOCЛAВНІ
МOНACТИРІ НA CЛOВAЧЧИНІ
Іри́на
Павлівна Неви́цька
(*10
грудня 1886, Збудська Бела — †21
листопада1966, Пряшів) — українська письменниця Словаччини.
Відігравала
значну роль в
культурному житті Словаччини: видавала перший жіночий календар,
заснувала
український журнал «Слово народу».
Народилася
Ірина Невицька 10
грудня 1886 року у селі Збудська Біла на Лабірщині (Східна Словаччина).
Батько
— Павло Бурик,
український інтелігент, випускник Будапештського та Віденського
університетів, гімназійний
професор, і мати — вроджена Анна Ковалицька, походили з родини
священників.
Своїм
дітям (в сім'ї
виростали старший брат Ірини Павло і молодша сестра Ольга) батьки
прищеплювали
любов до віри предків, слова та народної пісні. Немало зусиль вихованню
онуків
доклала бабуся по батькові, яка особисто зналася з О. Духновичем,
слугувалася у
навчанні його букварем, граматикою М. Лучкая, творами О. Павловича. За
твердженням А. Волошина, «родинний дім Павла Бурика був домом духу щиро
руського».
Жила
в м. Пряшів та Стара
Любовня. Закінчила німецьку школу. Деякий час жила в містах Чичава,
Удол та Ужгород. З 1922
року і до смерті жила в Пряшеві. Перші твори друкувала в журналах
«Неділя» та «Наука».
Автор книжок «Правда побідила» (1924), «Дарунок» (1929), «Матій
Куколка»
(1968,1994). Написала також кілька драматичних творів, з яких потім
була
складена п'єса «Боже Провидіння».
За
відсутності шкіл з рідною
мовою навчання, початкову освіту Невицька отримала в німецькій школі, а
горожанську — в угорській. Згодом шістнадцятирічною студенткою
Пряшівської
семінарії вийшла заміж за богослова, відомого культурного діяча
Пряшівщини,
письменника і народовольця Омеляна Невицького.
Після
розпаду Австро-угорської
монархії О. Невицький ініціював заснування у Старій Любовні першого
народного
органу закарпатських українців — Руської Народної Ради під гаслом злуки
з
Україною. В ухваленому 8 листопада 1918 року «Маніфесті до русинів
Угорщини»
було заявлено: «На другому боці Карпат живуть такі ж самі русини, як і
ми. Їх
мова, звичаї такі ж, як і у нас, а тому вони наші брати. З ними ми
етнографічно
ставимо один великий багатомільйонний народ…». Така позиція не
узгоджувалася з
офіційною політикою Чехословаччини стосовно Підкарпатської Русі, тому
О.
Невицький емігрував до Америки, після чого І. Невицька поселяється в
Пряшеві,
де організовує «Союз руських жін», а у 1930 році стає ініціатором
заснування
місцевої «Просвіти». У 1931-32 роках — редагує газету «Слово народа» —
першого
у Східній Словаччині часопису, що виходив українською літератуною мовою.
У
1933 році будучи визначною
письменницею І. Невицька переїжджає до Ужгорода та поринає в
громадсько-політичне життя краю. Вона засновує жіночу секцію при
товаристві
«Просвіта», входить до Першої Руської Центральної Народної Ради, очолює
Жіночий
союз, як член центрального проводу УНО бере безпосередню участь у
підготовці та
проведенні виборів до Сойму Карпатської України.
Як
прозаїк і поет, Невицька
дебютувала ще на початку минулого століття в газетах «Наука» та
«Неділя», що
виходили в Ужгороді та Будапешті. До цього періоду відноситься її
публіцистична
праця «До руських жін» з соціальних проблем карпатського жіноцтва. В
1912 році
в Удолі, де проживали Невицькі, побачила світ і була поставлена п'єса
«Боже
провидіння». Перу Невицької належать також п'єси «Огонь»,
«Рождественський
дарунок», «Безнадійні», «Доля», «Князь Федір Корятович» та інші.
Численні
вірші І. Невицької
були відгуком на злободенні теми. Ця віршована публіцистика служить
своєрідним
літописом і не втрачає актуальності і в наш час… Високим громадським
звучанням
сповнені такі рядки: «…До праці, до діла, до волі, до життя, — доста
було
спання!» («Соловей»), «…За правду бій, спасе рід мій!» («Дзвін
перемоги»). У
віршах «Верховина» та «Завіяв вітер» тривога за нещасливу долю краю
змінюється
сподіваннями, що «зацвіте весною нива», і «буде ще тут рай!».
Гімном
злуки українських
земель сприймаються рядки вірша «Корятович на верхах Карпат».:
І
злучиться народ князя з
народом Карпат,
І
в своїй любові щирій брата
вбійме брат.
І.
Невицька авторка першого
закарпатоукраїнського історичного роману «Правда побідила» про добу
переслідування християнства. Із малої прози заслуговують уваги її
оповідання
«Дарунок», «Буря», «Подорож», та вершиною літературного дару
Невицької-прозаїка
стала повість «Пригоди Матія Куколки», яка частинами надходила до юних
читачів
зі сторінок журналу «Пчілка». Писала також публіцистичні статті з
проблем
народної культури, соціології, феміністки, нариси, казки, поезію і
прозу. І.
Невицька друкувала переважно під псевдонімами в тогочасних виданнях:
«Неділя
русина», «Руське слово», «Наш рідний край», «Свобода», «Літературний
листок», в
альманасі «Трембіта» та ін.
У
30-х роках письменницю
вшановувала громадськість Праги, Львова, Ужгорода, Пряшева, Коломиї… А.
Волошин
відзначив «каменярську працю» своєї «щирої помічниці для блага
улюбленого нею
нашого народу». Та повернувшись у Пряшів після придушення Карпатської
України,
вона була позбавлена уваги літературного товариства і померла 21
листопада 1965
року забутою.
Меморіальна
дошка Федору Головатому
Адреса:
Словаччина,
Руська Волова,
GPS:
N48.944856, E22.366201
З історії Маковицького замку і його околиці
Руські літописи про Бардіїв
Рік
1241
Отож
Батий послухав ради Дмитрової, пішов в
Угри, а король Бела і [брат
його] Коломан стріли їх на ріці Солоній. Билися їхні війська, [і]
побігли угри,
і гнали їх татари до ріки Дунаю. Стояли вони після побіди три роки.
Перед
цим поїхав був Данило-князь до короля в Угри, маючи
намір заприязнитися з ним, посвататись. Та не було приязні межи ними
обома, і
вернувся він од короля, і приїхав у Синеводсько в монастир
святої
Богородиці.
Але
назавтра, вставши, побачив він безліч утікачів од
безбожних татар і вернувся назад в Угри,— не міг бо він пройти Руської
землі
[до Холма], тому що мало було з ним дружини. І, зоставивши сина свого
[Льва] в
Уграх,— бо [не] оддав він його в руки галичанам, знаючи невірність їх:
тому не
взяв його з собою,— він пішов із Угрів у Ляхи, на [город] Бардуїв, і прибув у [город] Судомир.
[Тут] почув він про брата
свого, і про дітей своїх, і про княгиню свою
[Анну], що вони вийшли з
Руської землі в Ляхи перед безбожними татарами, і постарався одшукати
їх. І
знайшов він їх на ріці, що зветься Полиця, і зраділи вони, що зібралися
всі
разом, і жалкували, що побідили [вороги] землю Руську і що взято
городів
іноплемінниками множество.
Галицько-Волинський
літопис. За Іпатським списком.
Роки
1224 – 1244.
* *
*
\Батый
въ Угры поше(л)\
Батыѝ же послушавь съвЂта Дмитрова, иде въ Угры. Коро(л) же БЂла и
Калома(н) срЂтоша и на рЂцЂ Солоноѝ. Бившимся и(м) пол(ь)ко(м), бежаша
угре, и
гнаша и[хъ] татаре до рЂкы Дунаа. Стоаша [по] побЂ(ди) 3 лЂта.
Пре(ж)е
того ехалъ бЂ Данило князь къ королеви въ Угры,
хотя имЂти с ни(м) любовь сва(т)ства: и не бы любовъ /675/
межи има. И воротися о(т) короля; и пріеха в
Синево(д)ско в манастырь ст̃ыа Бц̃а, \БЂгу(т)
о(т)
тата(р)\
нау(т)ріа же въставь видЂ мно(ж)ество бЂжащи(х) о(т)
безбожны(х) татарь, и въротися наза(д) въ Угры. Не може бо проѝти [до]
Ру(с)кое земли, зане мало бо с ни(м) дружины; и остави сн̃а своего въ
Угре(х) и
[не] вдасть и в руцЂ галичано(м), вЂдаа невЂр(ь)ствіа и(х), про то его
не поня
ис(ь) собою.
\Sudomir\
Иде изь Угоръ в Ляхы на
Бор(ь)дуевь, и пріиде в Судомирь.
Слыша о братЂ си и о дЂте(х) си и о княгини своеѝ, яко вышли су(т) из
Руское
земли в Ляхы пре(д) безбо(ж)ными татары, и потц(ь)нуша(с) възыскати
и(х), и
обрЂте я на рЂцЂ, рекомЂи́ Пол(ь)цЂ; и възра(до)ваша(с) о совокупленіи
свое(м),
и жалиша си о побЂдЂ землѝ Ру(с)кое и о в(ь)зятіи гра(д) о(т)
иноплемен(ь)никь
мно(ж)ства.
Галицько-Волинський літопис.
За Острозьким (Хлєбниковським) списком.
Заснування
Ужгорода. Славний князь Лаборець
Давніх слов'ян,
що
населяли землі майбутнього Ужгорода, відносять до племен білих
хорватів. Якийсь
час вони були під владою тюрків-аварів. Звільнившись з-під їхнього
панування,
білі хорвати у VII ст. переселилися до Чехії і на Балкани. Решта ж
продовжувала
жити в районі Карпат.
Cторінки
життя Олександра Духновича, або Як виник гімн
«Я русин був, єсмь і буду»
7
листопада 1847 року було скликане засідання мадярського
сейму в Прешпурку (тепер Братислава). В мадярській політиці та її
проведенні
зіграв провідну роль Лойош Кошут (1802 – 1894).
Лойош Кошут виступав головно проти
Габсбургів, але акцентував на
слов'янських національностях в Мадярщині. Його помічник Ференц Пулскі
на сеймі
вигукував: «Дати право іншомовним народностям в Мадярщині — це звичайне
самогубство мадярів, які собі здобули землю і мають виключне право нею
володіти. Якщо слов'яни не хочуть з цим змиритись, нехай ідуть геть з
Мадярщини».
Преподобний Іов Угольський
Село
Іза Закарпатської області називають «селом святих» — лише в першій
половині ХХ ст. з нього вийшло понад 160 ченців. Пам’ять про деяких із
них закарпатці зберігають із особливим трепетом.
У Георгія та Анни
Кундрі було п’ятеро синів і три дочки, та для жителів Ізи така сім’я не
вважалася багатодітною. Дехто мав і по 10–12 дітей. Сина, який
народився 18 травня 1902 р., батьки назвали Іваном. Давши хлопцеві ім’я
на честь Предтечі Господнього — батька ченців і пустельників, батьки
ніби передрікали, що він стане духоносним старцем — наставником
багатьох ченців.
Коли Івану Кундрі було близько десяти років, у
його житті відбулася зустріч, яка стала для нього і для його брата
Василя «моментом істини». Тоді в їхньому будинку переховувався від
угорської влади православний ієромонах Амфілохій (Кемінь). Хрест
подвижника виблискував золотом, і хлопцям дуже хотілося його
поцілувати. «Цей хрест — подарунок імператора Миколи ІІ, тому той, хто
його поцілує, повинен усе життя присвятити Богові і стати ченцем», —
серйозно відповів старець. Хлопці не спали всю ніч, вагалися, а вранці
рішуче підійшли до священика і пообіцяли, що стануть ченцями
Категорії
- Новини
- Моніторинг
- Про нас
- Про нас пишуть
- Нове життя
- Історія та фотографії
- Календар акцій
- Цей веб–сайт