Преподобний
Іов Угольський
Село
Іза Закарпатської області називають «селом святих» — лише в першій
половині ХХ ст. з нього вийшло понад 160 ченців. Пам’ять про деяких із
них закарпатці зберігають із особливим трепетом.
У Георгія та Анни
Кундрі було п’ятеро синів і три дочки, та для жителів Ізи така сім’я не
вважалася багатодітною. Дехто мав і по 10–12 дітей. Сина, який
народився 18 травня 1902 р., батьки назвали Іваном. Давши хлопцеві ім’я
на честь Предтечі Господнього — батька ченців і пустельників, батьки
ніби передрікали, що він стане духоносним старцем — наставником
багатьох ченців.
Коли Івану Кундрі було близько десяти років, у
його житті відбулася зустріч, яка стала для нього і для його брата
Василя «моментом істини». Тоді в їхньому будинку переховувався від
угорської влади православний ієромонах Амфілохій (Кемінь). Хрест
подвижника виблискував золотом, і хлопцям дуже хотілося його
поцілувати. «Цей хрест — подарунок імператора Миколи ІІ, тому той, хто
його поцілує, повинен усе життя присвятити Богові і стати ченцем», —
серйозно відповів старець. Хлопці не спали всю ніч, вагалися, а вранці
рішуче підійшли до священика і пообіцяли, що стануть ченцями.
Обидва
брати виконали обітницю, але це сталося через багато років, а попереду
було непросте дитинство. Закарпаття тоді перебувало під владою
Австро-Угорщини, і бути православним означало бути поза законом. Заради
звершення богослужіння віруючі збиралися по домівках таємно, вночі.
Православних священиків перевозили від селища до селища, ховаючи у
візках під сіном. Лише діти могли пересуватися вільно, не викликаючи
підозр жандармів. Саме діти збирали людей на богослужіння, вони ж могли
принести лист від архієрея або освячене миро.
Одного разу отець
Амфілохій (Кемінь) служив чергову нічну Літургію, а Івану Кундрі та
його брату доручили стежити за жандармами. Хлопці захопилися
богослужінням і упустили момент, коли будинок оточили. Старця
заарештували і на очах у селян повели в Хуст. Брати плакали. Вони не
могли пробачити собі цієї помилки.
«З раннього дитинства полюбив
Господа нашого Іісуса Христа, Його Пречисту Матір і православну віру. А
наше бідне Закарпатті зовсім не мало спокою. Постійно воно переходило з
рук у руки. Так, у нас були то мадяри, то румуни, то чехи, то знову
мадяри. Всі вони, крім румунів, переслідували православну віру і
всіляко нав’язували унію з Римом».
Будь-який підліток мріє про те,
щоб потрапити в далекі країни або здійснити кругосвітню подорож. Іван
мріяв про Сербію. Для нього вона була казковою країною, в якій жили
безстрашні мученики та святі царі, в якій нікому не вдалося знищити
православну віру. Хлопцеві тоді виповнилося 17. Грошей він не мав,
однак дізнався, що р. Тиса впадає в Дунай і якщо плисти за течією, то
можна потрапити прямо до Белграда — столиці православної Сербії. І він
поплив… Побудував пліт, взяв запас провізії і, гаряче помолившись Богу,
віддався на волю стрімкої річки.
Хлопця чекало гірке розчарування:
адже тільки вода може вільно рухатися вниз за течією, минаючи державні
кордони, а людям цього не дано. Його пліт зупинили прикордонники, і
довелося Івану ні з чим повертатися додому.
«У храмі мого рідного
села служив отець Доримедонт, який наставляв мене в Законі Божому і
благословив допомагати йому у вівтарі. Коли я підріс, то з
благословення батьків і отця Доримедонта вступив послушником у
монастир, де з часом мене постригли в рясофор із ім’ям Іов.
А тут,
як на зло, почалася Друга світова війна. Чехи з Закарпаття пішли —
знову прийшли мадяри. Зробили вони ревізію монастиря і наказали мені
йти в мадярську армію. Яка напасть — тільки мене там і не вистачало!».
Отець
Іов розумів, що фашисти-мадяри змусять його воювати проти Радянського
Союзу. Не бажаючи стріляти у братів-слов’ян, він вирішив утекти до
Росії. Взяв сумку, поклав туди Євангеліє, хліб, сіль, кухоль,
попрощався з ігуменом і пішов у ніч. Де пішки, де на попутках, вдало
перейшов кордон із Польщею, нарешті вийшов до кордону радянської Росії.
Щиро помолившись, він перетнув кордон СРСР. Ішов 1939 р.
«Я
відразу натрапив на прикордонний наряд. Кинулася на мене собака, я
відбився палицею, клацнули затвори гвинтівок. Кричать: “Лягай!”. Я ліг
на землю, плачу, цілую її від радості: “Брати рідні, я до вас із самого
Закарпаття йду, нарешті Бог мене привів на Русь
святу!”
Старший відповів: “Пішли на заставу, там розберуться, що ти за птаха”.
На заставі мене відразу визнали шпигуном, відвезли в НКВС. Суд тривав
сім хвилин. Вирок такий: за шпигунство — 15 років, за релігійність —
п’ять і про всяк випадок ще п’ять років заслання. І всього —
25».
Радянський
ГУЛАГ жив за принципом: «Злочинний світ повинен знищити сам себе».
Людям створили такі умови, щоб вони звіріли і вбивали одне одного.
Особливо важко доводилося на Норильських рудниках. Голод, каторжна
праця і жорстокість охоронців були такими,
що смерть від
морозу вважалася легким позбавленням від страждань. Несподівано отця
Іова викликали до начальника табору і замінили вирок мобілізацією в
Чехословацький корпус Людвіга Свободи, адже за паспортом монах був
громадянином Чехії.
«Ох, війно, війно, важка ти, проклята! Каїнів
це труд і ченцеві не заняття. Єдине, що мене втішило — пам’ять про
святих воїнів-ченців Осляба і Пересвіта, яких преподобний Сергій
Радонезький благословив битися на полі Куликовому. Так, із боями, я
дійшов до Праги. Після перемоги, нарешті, мене демобілізували.
Повернувся на батьківщину. Здрастуй, Верховино, мати моя. Знову я в
своєму монастирі».
Сім років отець Іов не був удома. Це були роки
випробувань, які загартували його дух. Він пропустив через себе біль
багатьох людей, і Господь дарував йому здатність цей біль вгамовувати.
У нього відкрився дар молитви і прозорливості. Він став тим, кого на
Русі здавна називали старцями.
За 40 років служіння у священному
сані було всього кілька днів, коли отець Іов (Кундря) не звершив
Літургію. Одного разу це сталося через операцію, коли подвижнику
довелося видаляти великий осколок, який сидів у грудях багато років із
часів війни. Іншим разом він пропустив Літургію через непорозуміння —
його помічницям не вдалося спекти просфори. «Якби ви знали, що ми
втратили сьогодні», — з глибоким сумом сказав тоді старець.
Храм в ім’я святителя Димитрія Солунського в с. Мала Уголька
Він
випромінював особливу, благодатну радість. Тим, хто приходив за
розрадою, він говорив: «Ніч би ся журила! Дасть Бог —
все
буде добре». При цьому його обличчя світилося від радості, і прості
слова, сказані русинським діалектом, діяли сильніше за будь-яку
проповідь.
Але при всьому милосерді він був нетерпимий до пороків,
особливо коли це стосувалося святині. Одного разу він побачив, що
після читання Псалтиря за душу померлого на поминальний стіл поставили
горілку. «Люди! Що ви робите! Псалми читалися, а ви таке робите! Я йду
звідси!»
Якось до старця приїхав із Москви професор МДУ з
дружиною, аби обговорити важливі духовні питання. Професор був
віруючий, із дружиною давно розписаний, але в храмі вони не вінчалися.
«Ви ж у блуді живете, а прийшли про високі матерії розмовляти!» — від
самого порога дорікнув їм старець. Відразу ж серед присутніх вибрав
свідків, які могли тримати вінці, і повінчав нову пару.
«Колись
чаші для Причастя були дерев’яними, а люди —
золотими. Тепер
— навпаки. Не розуміють люди, що причащаються Тіла і Крові
Христових. Зменшилась віра. Будуть церкви зводити, але благодаті в них
не буде, любові не буде. Якщо людина і захоче жити за вірою, то їй
стануть сильно заважати».
Храм в ім’я святителя Димитрія Солунського в с. Мала Уголька
Храм в ім’я святителя Димитрія Солунського в с. Мала
Уголька
Особливу
владу Господь дав старцю над злими духами. Письменник Валерій Лялін
розповідав про те, як став свідком вигнання демона з русина Івана
Гойду, одержимого блудним бісом: «Рано вранці, ще до Літургії, батюшка
разом із церковним сторожем — міцним чоловіком-лісорубом — завели Івана
у притвор. Незабаром звідти пролунав такий вереск, ніби кабана на
Різдво різали. Потім почувся покаянний плач, а ще півгодини було тихо.
Нарешті, хитаючись, вийшов Іван. Він витирав рукою сльози і повторював:
“Щоб я ще колись — ні, Боже мій. Навіки все. Щоб
мене Бог вразив. Завтра запишуся у ченці”. Питаю, чи
вийшов
біс? “О-го-го, ще й який! Великий, смердючий, кудлатий, як горила”. —
“А батюшка що робив?” — “Та все робив. Молитву читав, батогом мене
вчив, святою водою кропив, ладаном курив, великою іконою тиснув”».
У
1966 р. отця Іова звели в сан архімандрита. Сивому старцю йшов тоді
63‑й рік. Він служив в с. Угля, був духівником величезного округу і
кількох монастирів, за його рекомендацією понад 150 юнаків прийшли до
духовних семінарій та стали пастирями, а батюшка щиро вважав себе
недостойним сану архімандрита.
«Смиренно прошу Вас, владико, —
писав старець архієпископу Григорію, — залишити мене в сані ігумена,
який я маю. Є багато священиків, богословів і протоієреїв, які вже
понад 40 років служать Церкві, і вони гідні такої нагороди, а не я.
Тому вдруге прошу Вас не нагороджувати мене таким високим саном».
Однак
не всі йшли в Углю тільки за порадою до отця Іова. Дехто вважав, що в
угольському храмі є чим поживитися, оскільки його відвідували багато
паломників, і кожен залишав там якусь копійку. Якийсь Петро із с.
Драгово вирішив пограбувати старця. Під час нападу отець Іов попросив
розбійника не віднімати у нього життя — не заради себе, а заради пастви
і душі самого нападника. Петро не став чіпати священика. Він забрав
гроші і зник. Його спіймали і засудили. Він розкаявся у вчинку і все
життя радів, що Господь не дав йому вбити святу людину. Однак родичів
старця дуже схвилював цей випадок. Вони благали батюшку переїхати з
Углі до рідної Ізи або хоча б дозволити поховати його в рідному селі.
Саме тоді старець написав свій заповіт.
«Я 20 років прослужив у
селі Мала Уголька при храмі святого великомученика Димитрія
Солунського. Моє життя підходить до кінця, і скоро мені виповниться 80
років. Я забороняю кудись вивозити моє грішне тіло. Наказую відспівати
чернечим чином і поховати біля хреста на середині кладовища.
Архімандрит Іов».
28 липня 1985 р., у день пам’яті
рівноапостольного князя Володимира, в угольському храмі було
багатолюдно, як зазвичай буває в такі великі свята. Батюшка служив
завжди ревно і піднесено, ніби розмовляючи з Богом. Однак під час
проповіді він здивував віруючих. Завжди лаконічний, на цей раз він
говорив довго і натхненно, немов прощаючись із паствою. В кінці дня він
звершив вечірню, під час якої по його обличчю безперервно текли сльози.
Після служби вихованець батюшки отець Іосиф Ярема почув останнє
повчання. Старець казав про те, що скоро настануть часи, коли
православних не переслідуватимуть за віру, але свободою нової епохи не
слід тішитися, бо відбудеться надзвичайний занепад моральності. Під час
розмови отцю Іову стало погано, і того ж вечора він помер.
Рака з мощами Іова Угольського
Старець
заповідав поховати себе в Углі, проте його заповіт сьогодні частково
порушено. Він спочиває не на кладовищі, а в угольському храмі, бо 12
жовтня 2007 р. відбулося його прославлення в лику святих.
Після
знайдення мощей, із кладовища їх було перенесено в церкву, але, щойно
процесія увійшла до храму, на електропроводи впало дерево й у всьому
селі згасло світло. Богослужіння відбувалося при свічках.
Його
мрією з дитинства було стати православним ієромонахом. Не великим царем
і не лицарем на білому коні, а звичайним ченцем, щоб служити Богу і
людям. Він хотів дарувати людям нескінченне щастя віри. Заради
здійснення мрії він колись присягнув на золотому хресті, і його мрія
здійснилася.
Олександр
Ворсін
Категорії
- Новини
- Моніторинг
- Про нас
- Про нас пишуть
- Нове життя
- Історія та фотографії
- Календар акцій
- Цей веб–сайт