Закарпатські стежки Якова Головацького і
Володимира Гнатюка
Слова
Олександра Духновича: «Бо свої то за горами – не чужі», – закарпатці цитують
ситуативно: так кажуть і про галичан, і про людність від Львова аж до Києва, а
то – й до Москви. А доброзичливі мандрівники з тих саме теренів Україниі Росії
йшли до закарпатців як до етнічних братів. Микола Гоголь, представник
двох культур – української і російської, маючи інформацію про «карпатороссов»
від свого учителя Івана Орлая, у повісті «Страшна помста» писав (цитуємо мовою
оригіналу):
«Далеко от
Украинского края, проехавши Польщу, минуя и многолюдный город Лемберг, идут
рядами высоковерхие горы... Еще до Карпатских гор услышишь русскую молвь, и за
горами еще кой-где отзовется как будто родное слово; а там уже и вера не та, и
речь не та».
Російський
вчений-славіст Ізмаїл Срезневський (1812 1880), професор Харківського
університету, видавець «Запорожской старины» (1833 – 1838), у 1839 – 1842 роках
здійснив наукову подорож по західних слов’янських землях, побував і в Ужгороді
та Мукачеві (13-17 липня 1842 р.), опублікував статтю «Русь Угорская» (1852), у
якій писав:
«Едучи по южным
отлогостям Карпатского хребта с запада на восток, путешественник встречается с
людьми русскими в окрестностях Бардеёва и Ужгорода, или как мы привыкли
называть, Бартфельда и Унгвара... На востокеже от окрестностей (Шариша и
Земплина. – И. С.) живут люди русские в полномсмысле этого слова, родные братья
наши, однокровные с нами потомки древней Руси, и по народности и по своим
древним воспоминаниям... Все русские в этомкраю не иначе называют себя, как
именем Русинов или, собирательно, Русью» (цит. по кн. «Вчені Росії про
Закарпаття», Ужгород, 2009).
А Іван
Нечуй-Левицький, відвідавши русинські села на етнічній межі між Польщею та
Словаччиною у 1884 році, як про це український письменник розповів у нарисі «В
Карпатах», він побачив і почув русинів-українців:
«Тутешні русини
мають тип, одмінний од мазурського та словацького: вони чорнявіші, мають темніші
очі, чорніше волосся на голові... В цих останніх селах Руси-України добре
задержалася народність та віра. Мова українська збереглася так само добре» (цит.
по кн.: «Подорожі в Українські Карпати», Львів, 1993).
Із такою ж
місією – вияснити, хто такі русини – «русские» чи українці? – здійснили свої
мандрівки на Закарпаття Яків Головацький та Володимир Гнатюк. Своєю
науково-просвітницькою діяльністю вони сприяли народовецькому поступу в краї.
Яків Головацький на Закарпатті
Руський
з руським повстрічався,
Руський
з руським повітався...
Хоч
з далекой України,
Хоч
з далекої родини –
Вже
один другому брат!
(Яків
Головацький, В альбом
Ізмаїлу
Срезневському 28 липня 1842 р.
у
Львові на згадку про зустрічі в Ужгороді)
«Руська
трійця», «Русалка Дністрова», «Народні пісні Галицької й Угорської Русі». Тобто
національно-патріотичний літературний гурток галицької молоді при Львівському
університеті (заснований в 1831 році), перший галицький альманах народною мовою
(1837), чотиритомна збірка народних пісень русинів-українців пообидва боки
Карпат (1863 – 1878). У всіх цих етапних подіях української культури брав
активну участь Яків Федорович Головацький.
Народився Яків
Головацький 17 (29) жовтня 1814 року у селі Чепелях на Львівщині у родині
священика, навчався в гімназії та семінарії у Львові, а потім в університеті на
філософському факультеті. Знайомство з творами Івана Котляревського, із збіркою
народних пісень Михайла Максимовича надихнуло його до активної літературної та
фольклористичної діяльності, вивчення мови, побуту та звичаїв свого народу. Це
входило і в програму «Руської трійці», фундаторами якої разом із Головацьким були
Маркіян Шашкевич та Іван Вагилевич. Збираючи народні пісні, Головацький у
1832-1834 роках пройшов пішки Галичину, побував на Буковині і Закарпатті. Він
був освіченою людиною свого часу, слухав курси філології в Кошицькій академії, в
Будапештському університеті, підтримував наукові зв’язкиз М. Погодіним, О.
Бодянським, П. Й. Шафариком, Я. Колларом...
Життєвий шлях
Якова Головацького – як стежка на полонину через видолинки, серпантинами. У
1842 – 1848 роках служив священиком у селах Микитинці та Хмелева на Прикарпатті,
у 1848 – 1867 роках працював професором руської мовиі словесності руської у
Львівському університеті, був деканом філософського факультету (1858 – 1859) і
ректором цього університету (1864 – 1866), а в 1868 році переселився в Росію,
прийняв громадянство цієї країни, став православним, полишив церковні справи,
займав високі посади у науково-культурних товариствах і комісіях, помер у Вільно
1(13) травня 1888 року, там його й поховано.
Коли
починається розмова про Якова Головацького, то перш за все наголос робиться на
його народовецькій діяльності: участь у виданні «Русалки Дністрової», у якій
застосовано сміливий і прогресивний принцип ставлення до літературної мови й
орфографії: «Пиши, як чуєш, а читай, як видиш»; участь у виданні двохвипусків
альманаху «Вінок русинам на обжинки» (Відень, 1846 – 1847); участь устворенні
просвітницького товариства «Галицько-руська Матиця» (1848), комплектування книгами
бібліотеки Народного дому у Львові; допомога галицькимі закарпатським будителям
– Б. Дідицькому, М. Устияновичу, О. Духновичу; боротьба проти спроб
австрійського уряду нав’язати русинам-українцям Галичини латинської азбуки;
видання його головної праці – «Народніпісні Галицької й Угорської Русі»...
Угорська Русь,
як у XIX столітті називали наш край, постійно була в колі зацікавленості
вченого. Познайомившись з піснями, обрядами й звичаями русинів на Прикарпатті,
Головацький здійснює народознавчу мандрівку й на Закарпаття. Це було влітку 1839
року. Верхи, на хурі, на бокорі (плоті) він здійснив мандрівку за маршрутом:
Жаб’є – Чорногора – Кваси – Рахів – Требушани (Ділове) – Великий Бичків – Хуст –
Липецька Поляна – Довге – Кушниця – Дусино – Свалява – Мукачів– Середнє –
Ужгород – Доманинці – Невицьке – Перечин – Зарічеве – ВеликийБерезний – Улич –
Перемишль... Про побачене й почуте тут він розповів у формілистів з дороги до
приятеля в Л. (тобто у Львів). Ці нариси під назвою «Мандрівкапо Галицькій та
Угорській Русі» опублікував чеською мовою в журналі «Časopis Českého Muzeum» у
1841 році. Згодом вони у дещо скороченому варіанті були надруковані російською,
польською і німецькою мовами. Українською їх опублікував журнал «Жовтень» у
1976 році, атакож у збірнику «Подорожі в Українські Карпати» (Львів, 1993).
Цікава згадка
мандрівника про зустріч з Михайлом Лучкаєм в Ужгороді (лист 8-й): «Багато
нового розповів мені Лучкай про тутешню околицю, особливо про народ і його
говірку, і мені задавав багато питань». Допитливий гість дізнався, що Лучкай
працює над історією краю, що місцевих славо-русинів вважав першими мешканцями в
Карпатах, що хоче видавати часопис, має збірку народних пісень. Потім про
смерть Лучкая Яків Головацький узнав від брата Івана. Той просив відправити за
Лучкая «і увесь Єго Род три Служби Божі».
Був Яків
Головацький у дружніх стосунках й із Олександром Духновичем. Збереглося 28
листів закарпатського будителя до побратима у Львові, їх видав Михайло Демко у
1927 році в Мукачеві: «Письма А. Духновича к Я. Головацькому». Один, зболений,
починається словами: «Брате, у нас читательство вельми слабое, книги куповати
не обыкли... Найбольше даром роздаваю, чтоб привыкли помалу». Лист написано
влітку 1853 року, йдеться в ньому про «Мѣсяцеслов на 1853 год», виходу якого у світ сприяв
Головацький.
Духнович
допомагав упоряднику збірки «Народні пісні Галицької й Угорської Русі»,
залучивши до цієї справи понад десять кореспондентів. Олена Рудловчак в архівах
виявила пісенні рукописні збірки семи записувачів з Пряшівщини й п’яти
записувачів з території сучасної Закарпатської області України – Олександра
Митрака, Анатолія Кралицького, Корнелія Шафранковича, Василя Талапковича,
У збірці
знайдемо ладканки із Волового (тепер Міжгір’я), жниварські пісні зІмстичева,
коломийки з Ясіня і Студеного, балади «Ой на горі кінь турецький»,«Ой там дале
пуд явором» (обидві із Лучок). І формою й змістом вони співзвучнітим пісням,
які співали русини по той бік Карпат.
До
народнопісенної поетики тяжіли й вірші Якова Головацького. Їх у нього небагато:
«Туга за родиною», «Два віночки», «Річка», «Весна», «Над Прутом»...
У Будині над
Дунаєм, де займався виданням «Русалки Дністрової», він тужить за рідним краєм,
за рідним словом:
Солоденька
рідна мово,
Як
би-м рад тя вчути!
Із
глибини серця свого
Рад
би-м піснь добути.
(«Туга
за родиною»)
Його роздуми
про рідну культуру знаходимо у вірші «Річка». На питання, чому пливе так
повільно, річка відповідає, що їй не потрібно «хвилею гриміти», бо від цього
береги підмиваються, каламутять її, перегороджують шлях, а вона хоче «зличком
чистим, незмученим» дійти до моря. Поет був упевнений, що поступовістьу
розвитку рідної культури, а не революційні потрясіння, допоможуть їй
стати повноцінною серед інших культур слов’янського світу.
Алегоричний і
вірш «Весна», у якому галичанка на запитання ліричного героя,чи не марно вона
сіє, відповідає:
Хоч
десяте та посходить,
Сотне
зерно хоч поспіє,
Мою
працю нагородить...
І
він сіяв. Найдобірніші його слова-зернини проростали золотими колосками нам,
русинам-українцям, на обжинки.
Володимир Гнатюк і Закарпаття
В.
Гнатюк, феноменально щасливий збирач усякого
етнографічного
матеріалу, якому з наших давніших
збирачів,
мабуть, не дорівняв ні один.
(Іван
Франко, Рец. на зб.
В.
Гнатюка «Коломийки»)
Закарпатські
сторінки життєпису Володимира Гнатюка (1871 – 1926) неодноразово перегорталися
дослідниками – Миколою Яськом, Миколою Мушинкою, Олегом Мазурком, Іваном
Хлантою... Тож легко зробити узагальнюючу статтю про його внесок у розвиток
культури краю.
Закарпаття, яке
тривалий час входило до складу Угорщини і називалося Угорською Руссю, у другій
половині XIX століття етнологами Словаччини й Центральної України сприймалося як
terra incognita. Володимир Гнатюк, закінчивши Львівський університет (1898) і
працюючи разом із Іваном Франком та Михайлом Грушевським у Науковому товаристві
імені Т. Г. Шевченка, яке взялона себе обов’язок вивчення матеріальної й
духовної культури українського народу, вирішив «переїхати всі комітати, заселені
русинами, звідати всі руські колонії, подати докладне число русинів, доси
невідоме з ріжних причин, визначити етнографічні границі руські, списати назви
географічні руські, усунені зовсім зуживання найновішою ухвалою мадярського пештенського
сойму, та звернути головну увагу на етнологічний бік, а не, як доси,
обмежуватися майже виключно на збирання усної словесности». Проштудувавши
літературу, що стосувалася історії та культури Угорської Русі, Гнатюк у липні
1895 р. здійснив свою першу експедицію на Закарпаття.
Експедиції. У 1895 – 1903 роках (з перервами) Гнатюк здійснив шість поїздок на
Закарпаття для збору фольклорно-етнографічних матеріалів. Першу експедицію,
приїхавши поїздом із Львова разом з фольклористом О. Роздольським на перевал у Лавочне,
почали пішки: через галицьку Волосянку добралися до закарпатського
верховинського села Ляхівця (тепер Лісковець). Звідти їх шлях проліг через
Голятин, Майдан, Сойми, Волове, Вучкове (тепер Міжгірського району), Нижній
Бистрий, Березове, Горінчово, Ізу до Хуста, з якого залізницею через Кіральгазу
(Королево), Батєво, Мукачево, Сваляву повернулися до Лавочного. У селі Голятині
зустріли талановитого оповідача Андрія Бряника,
У другу наукову
подорож на Закарпаття В. Гнатюк відправився у березні 1896р. З Лавочного
приїхав до Сваляви (тоді Сольва), далі через Стройне, Дусино, Керецьки (тепер
Свалявського району), Кушницю, Броньку, Довге, Приборжавське(тоді Заднє),
Луково, Імстичево, Великий Раковець (тепер Іршавського району) до Виноградова
(тоді Севлюш), звідки у квітні поїздом через Лавочне повернувся до Львова. У
селі Стройному він зустрівся з краєзнавцем Юрієм Жатковичем і талановитим
оповідачем Михайлом Фотулом, від якого записав тридцять три казкита легенди.
Добрий ужинок мав і в Дусині: чотири легенди, десять казок і п’ять анекдотів
розповіли йому Микола Проць та Іван Русин. І в Кушниці був примовнийказкар –
Михайло Нодь, від нього записав казки «Чудесний столик, коза і палиця», «Про
хлопця, що сім літ у колодязі сидів», «Марко багатий і подорож до сонця».
Під час третьої
подорожі на Закарпаття у липні 1896 р. В. Гнатюк знову приїхав до Сваляви, знову
гостював у священика Юрія Жатковича в Стройному, звідти через Солочин, Плоске,
Оленеве (Свалявський район), Порошкове, Тур’ї Ремети, Ворочево (Ужгородський
район), затим, завітавши до Ужгорода, поїхав до Великого Березного, а потім
пішки через Ублю подався на Пряшівщину, побував у Кленовій, Розтоці, Уличі,
Збую, звідки через Стужицю, Ставне, Луг, Гусний (теперішній Великоберезнянський район),
Буковець, Щербовець, Верецьки у серпні добрався до залізничної станції Воловця,
щоб через Лавочне повернутися до Львова. Записав репертуар Михайла Кулі та Митра
Бочка (обидва із Солочина), Пилипа Опаленика (Ворочево) й Михайла Пустая (Збуй).
У Ворочеві познайомився з місцевим священиком О. Митраком, який трудився й на
ниві красного письменства. Та найбільшою удачею цієї поїздки важав зустріч із
збуйським оповідачем Пустаєм, від якого почув 13 легенд, 25 казок, три
анекдоти. «Він оповідав мені цілих шість днів, від рана до вечора, – згадував
пізніше фольклорист, – а коли я шостого дня, примушений обставинами, мусив
покинути Збуй і попрощатися з ним, він заявив мені, що потрапив би ще пару днів
говорити... Очевидно, що це не мала шкода, що я не міг з його пропозиції
скористатися».
Інші поїздки –
до русинів Бачки, на Земплинщину, в Шариш та Спиш, у Чанад. У1897 році він
відвідав Керестур, Коцур, Дюрдєво, Старий Вербас, Новий Сад; у 1899 році побував
на Земплинщині (село Чертіжне), в Шариському (села Шамбронь, Вишній Свидник,
Кружльова, Мальцово) та Спиському (села Сулин, Великий Липник, Орябина,
Литманова, Якуб’яни, Кремпас) комітатах; у 1903 році поїхаву Чанадський комітат
(Південна Угорщина).
Під час
останньої експедиції в області Банату він простудився, захворів на сухоти, і
стан його здоров’я з тих пір не дозволяв працювати на повну силу. Коли у червні
1921 року за видатні заслуги перед Закарпатським краєм його було обрано
почесним членом ужгородського товариства «Просвіта», він у
листі-подяці поскаргувався: «Жалую дуже, що тяжка, довголітня хвороба відтягнула
мене від продовження праці над Угорською Україною та не позволила мені
здійснити того плану, який я колись уклав собі, будучи здоровим». Але висловив
надію, що «плани, доповненій розширені виконають уже самі та мошні уродженці», бо
«для Угорської України минув довгий період вегетовання та настав новий, що віллє
внеї правдиву національну струю життя».
Під час
експедицій на Закарпаття Гнатюк шукав не тільки перлини народної мудрості, але й
рукописи, стародавні книги, знайомився з літературою в домашніх бібліотеках
закарпатських священиків, фіксував особливості місцевих говірок, розпитував про
обряди й повір’я.
Обнародування
зібраних матеріалів. Багато із записаного з уст народу
Володимир Гнатюк опублікував. Третій випуск «Етнографічного збірника»
(Львів,1897) склал и перший том зібраних фольклористом «Етнографічних матеріалів
з Угорської Руси». У ньому подано тільки легенди і новели. За ним у тому ж
«Етнографічному збірнику» під тією ж назвою «Етнографічні матеріали з Угорської Руси»
видано наступні томи: т. II – «Казки, байки, оповідання про історичні особи,
анекдоти» (Етн. зб., т. 4, 1898); т. III – матеріали з «західних
угорсько-руських комітатів» та « Бач-Бодрогського комітату» (Етн. зб., т. 9,
1900); т. IV. – «Казки,легенди, новели, історичні спомини з Банату» (Етн. зб.,
т. 25, 1909); т. V – «Казкиз Бачки» (Етн. зб., т. 29, 1910); т. VI – «Байки,
легенди, історичні перекази, новели, анекдоти з Бачки» (Етн. зб., т. 30, 1911).
Вражаєне тільки
обсяг зібраних матеріалів (понад 1700 сторінок друку, 485 зразків прозового
фольклору та 583 пісні), але й сумлінна паспортизація та стенографічно точний
запис народної творчості.
Зробив він
публікації й про знайдені на Закарпатті рукописні збірники: «Угро-руські
духовні вірші» (ЗНТШ, Львів, 1902, т. 46, 47, 49), «Угроруський співаник Івана
Грядилевича» (ЗНТШ, Львів, 1909, т. 89), «Збірник Петра Колочавського» (Науковий
збірник товариства «Просвіта» в Ужгороді, 1922).
Інформація про
Закарпаття. Перший друкований матеріал Гнатюка про
наш край – публікація «Дещо про Русь Угорську» у львівському часописі
«Радикал» (1895, № 2, № 3). Наступного року у редагованому Іваном Франком
журналі «Житєі слово» (1896, т. 6, кн. 2) з’явилася інформація Гнатюка
«Угроруські новини». Щечерез рік у газеті «Буковина» (Чернівці, 1897, №№ 80,
87, 88) він опублікував два матеріали про наш край: «Світлі духи на Угорській
Руси» та «Темні духи на Угорській Руси». Галицьких читачів, і не тільки їх, він
інформував про суспільно-політичне життя у нашому краї публікаціями у «Літературно-науковому
віснику»:«Причинок до історії зносин галицьких і угорських русинів» (ЛНВ, 1899,
т. 7, кн.9), «Число русинів на Угорщині» (там саме, 1899, кн. 6), «Вражіння з
Угорської Руси Івана Петрушевича» (там саме, 1899, кн.1), «Общество св. Василія
в Унґварі»(1902, кн. 5). У 1919 році в часописі «Вперед» (№ 73-74) опублікував
інформаційну статтю «Літературне товариство ім. Олександра Духновича в Унґварі».
Вірогідно, що
Гнатюк зібрав матеріали про становище русинів Закарпаття, які лягли в основу
резонансного листа-протесту галицької інтелігенції «І мив Європі» (15 червня
1896 р.) проти офіційної політики поугорщення краю. Утому листі-протесті
читаємо: «В кількох північних комітатах Угорщини живедо 500 000 русинів. І
походженням, і традицією історичною та літературною,і з погляду на тип
етнографічний та на устну словесність вони – частина того українсько-руського
народа, що заселює східну часть Галичини і полудневу часть Росії і в цілому
числить сьогодні около 25 міліонів душ». Такі погляди на єдність русинів
Закарпаття, Галичини й Буковини зі всім українським народом відстоював
Тут варто зробити наголос, що коли у
1922 році в Празі виходив у перекладі чеською й українською мовою меморандум
Едмунда Еґана «Економічне становище руських в Угорщині», передмову до видання
написав Гнатюк. Цікаві його пропозиції, як покращити життя наших краян: «А можна
би при добрій волі поліпшити долю угорських русинів. Хоч земля, заселена ними,
гірська, отже і не врожайна, то можна їх піднести іншими способами. Купелеві
заведеня, яких можна би позакладати багато на Угорській Руси, бо є для того
підстави, принесли б для околичних селян немалі зарібки. Промислові школи,
особливо для виробів із дерева, до чого у населення є вроджений талан, принесли
б йому також немалу користь. Піднесення ткацтва, годівлі худоби, дробу,
молочарство, пасічництво,гончарство і т. і., підтримані правительством,
поставили б також русинів на ноги».
Добре слово про
людей краю. Відомо, що Гнатюк був у дружніх
стосунках із закарпатцем Юрієм Жатковичем. Професор-історик Олег Мазурок
розшукав уархівах 89 листів сільського священика із села Стройно до Володимира
Гнатюкау Львів. Перший лист датовано 30 жовтня 1895 р. Останній – 10 травня
1914-го. Ізлистів можемо дізнатися, чим цікавився адресат, яку допомогу надав
адресанту.
При сприянні
Гнатюка в «Етнографічному збірнику» (1896, т. 2) опубліковано «Замітки
етнографічні з Угорської Русі» Жатковича, при його спонуканні й підтримці
закарпатський друг зайнявся перекладами угорською творів Івана Франка («Для
загального добра», «Украдене щастя», «Учитель»), Марка Вовчка («Свекруха»,
«Сестра», «Кармалюк»), Юрія Федьковича («Стрілець», «Люба згуба», «Три як рідні
брати»).
Ось лише
декілька прохань, які задовольнив його львівський друг: «Будьте ласкаві,
заслати мні труды «Слово о полку Ігореві» и «Правда Русская» (17 лютого
1896),«Прошу чім скорше прислати мні всі стихотворенія и обширну біографію
Шевченка, чтоб я мог переслати одному нашему молодому поету и священику, который
готовна один том перевести из тых стихотвореній» (17 червня 1896), «Повісти
Нечуя иЧайченка и такожде нісколько из новіших повістей др. Франка. Як будете
ласкави заслати мні си сочиненія, то назначить, як долго могу я каждое задержати
у себе»(21 жовтня 1896), «Истинно ож бы я рад читати «Богдана Хмельницкого» от
Костомарова» (27 жовтня 1896), «Дуже бы я Вам вдячный был, як бы Вы ласкави
были заказати діля мене у Вашей книгарни «Поученіе Владимира Мономаха дітям»
вона и новійшем изданіи со коментарем» (29 березня 1905), «Сердечно дякую Вам за
Жаткович подав Гнатюковіінформацію про
М. Лучкая, А. Кралицького,О. Митрака, Т. Легоцького, М. Врабеля, Л. Чопея, Є.
Фенцика, І. Сільвая, А. Годинку. Завдячуючи закарпатському краєзнавцеві, Гнатюк
знайшов родичів ЮріяГуци-Венеліна, передав для них зібрану болгарами Одеси
грошову допомогу,опублікував «Кілька причинків до біографії Юрія Гуци
(Венеліна) з нагоди століття ого уродин» (ЗНТШ, 1902, т. 47, кн. 3), «Роковини
уродин Юрія Гуци (Вєнеліна)» (ЛНВ, 1902, кн. 5).
І про Жатковича
Гнатюк опублікував дві біографічні статті у львівському «Ділі»(1896, № 263) та
у «Літературно-науковому віснику» (1904, кн. 10-12). У часописі«Вперед» (1919,
№ 73-74) подав біографічний нарис ще про одного діяча культури Срібної Землі –
про Гіядора Стрипського.
Пропагування
культурного набутку. Пильно відслідковуючи, що з’явилося
друком на Закарпатті, Гнатюк часто на прочитане відгукувався
рецензіями:«Угроруські календарі» (Житє і слово, 1897, т. 6, кн. 4), рецензія
на журнали«Листок», «Наука», «Неділя» (ЛНВ, 1898, кн. 5), «Нова збірка
угроруських пісень»(ЛНВ, 1899, кн. 10), «Ответ г. Сабову на его критику
«Етнографічного збірника»(Листок, Ужгород, 1898, № 9,10). Він у львівських
часописах схвально, і в той жечас прискіпливо відгукнувся про книги
«Угроруськии народны співанки. ИздалМихаил Врабель» (Будапешт, 1901),
«Робинзон. Для угро-русского народа переробил А. Ив. Волошин» (Унгвар, 1904),
«Граматика руського языка для молодшихклас шкіл середних і горожанських.
Написав др. Іван Панькевич» (Мукачево,1922), «Літературні стремління
Подкарпатської Руси» (Ужгород, 1921) В. Бірчака.
Утвердження
української національної ідеї. Спостерігаючи
інтеграційні явища в культурі Закарпаття (його стаття «Словацький опришок Яношик
в народній поезії», ЗНТШ, 1899, т. 31-32), локальні особливості в побуті і мові
закарпатських русинів (його статті «Руські оселі в Бачці (в Полудневій
Угорщині)»,ЗНТШ, 1898, т. 22, кн. 2; «Весілє в Керестурі (Вач-Бодрогської
столиці в полудневій Угорщині)», Матеріали до української етнології та
етнографії, Львів, 1908, т. 10;«До бойківського говору», ЗНТШ, 1902, т. 48, кн.
4; «Гуцули», Подкарпатська Русь, № 1 за 1923, № № 2, 3,4 за 1924), Володимир
Гнатюк переконливо утверджував( перш за все на основі мови), що русини Закарпаття
– це українці. Висвітленнюцієї проблеми присвятив дослідження «Руська мова в
Угорщині» (ЛНВ, 1902, кн.2), «Русини Пряшівської єпархії і їх говори» (ЗНТШ,
1900, т. 35-36, кн. 3-4), «Чибачванський говір словацький?» (ЗНТШ, 1905, т. 43,
кн. 1), «Словаки чи русини? (Причинок до вияснення спору про національність
західних русинів)» (ЗНТШ,1901, т. 42, кн. 4), «Чи закарпатські українці
автохтони?» (ЛНВ, 1922, кн. 3).
За назвами його
статей легко прослідкувати, як Гнатюк етнонім «русин» замінив етнонімом «українець»,
а Русь почав називати Україною. У рецензіях початку XXстоліття на дослідження
В. Францева («Из эпохи возрождения Угорской Руси»)та А. Будиловича («К вопросу
о племенных отношениях в Угорской Руси») він сприймав цю назву без якихось
коректив. Та у 1920 році в газеті «Вперед» (№ 224 )порушив питання про уточнення
назви краю статтею «Підкарпатська чи Угорська Україна? (В справі назви)». І
через два роки в часописі «Книжка» (Станіслав, 1922,№ 4-7) в назву статті ввів
відповідну до корінного етносу назву краю: «Праці проф. Е. Перфецького по
Історії Угорської Руси-України».
Даючи оцінку
заслуг вченого щодо збору і дослідженню закарпатоукраїнських фольклорно-етнографічних
матеріалів, Філарет Колесса відзначив: «Цими «Матеріалами й розвідками Гнатюк,
можна сказати, відкрив Закарпатську Україну для українського громадянства й
української науки, він дав змогу вперше пізнатине тільки багатство народної
творчості на українському Закарпатті, але й покла в основу для вивчення тамошніх
українських говірок та зібрав найважніші дані дороз’яснення спірного питання
про українсько-словацьку межу і взагалі про розселення закарпатських українців
та їх взаємини з сусідніми народами. Це одно з найважливіших досягнень В.
Гнатюка, його найбільша заслуга».
Це справді так!
Іван СЕНЬКО
Журнал «Дукля»,
№ 4/2014. (Пряшів).
Категорії
- Новини
- Моніторинг
- Про нас
- Про нас пишуть
- Нове життя
- Історія та фотографії
- Календар акцій
- Цей веб–сайт