УКРАЇНЦІ СЛОВАЧЧИНИ

Музей української культури у Свиднику і українська ідея в Карпатах

 

Якось так сталося, що вже від самого початку існування Музею української культури в абревіатурному скороченні назви – «МУК», мов прокляття, зашифрувалося мученицьке становище тих, які поставили собі за мету відкривати й оприлюднювати правду про карпатських русинів – про їхню історію та культуру. А чинити таку справу, звичайно, нелегко, бо вона вже сама по собі вимагає багато жертовності. Наука – то мука. Тим паче, коли йдеться про національно-культурне відродження в середовищі віками гнобленої спільноти, коли йдеться про право меншини на самовизначення. Адже «більший меншого кусає та ще й б’є, затим, що сила є».

Отже, й колектив МУК – це люди страждань, які на своєму тернистому шляху зазнали чимало мук – зневаг, принижувань, переслідувань та інших скрут, але так само й звитяг та радості з успіхів. «Останньою баштою українства» назвали цей музей вороги та зрадники нашого народу, які в рамках сумнозвісної «програми деукраїнізації» безуспішно штурмували його майже два десятки років. Від 1991 року з їхньої ініціативи аж 8 разів офіційно мінялися його назви, а ще більше їх було неофіційних. Найбільшою і непростимою провиною цього музею було те, що він у своїй назві завжди гордо ніс означення «український». За це він муки тяжкії терпів.

Історія Музею української культури складна і драматична. Перші спроби заснування такої установи для русинів-українців Пряшівщини пов’язані з іменем О. В. Духновича.¹

Питання створення музею неодноразово порушувалось і в пізніших періодах. Однак сприятлива ситуація для втілення цієї ідеї в життя настала аж після Другої світової війни, коли національно-усвідомлюючий процес східнословацьких русинів-українців підтримала навіть Словацька Національна Рада.² Офіційно музей виник на основі рішення Ради Крайового національного комітету у Пряшеві від 22-го лютого 1956 року.³ Але насправді його ще довго не було і все свідчить про те, що він уже в самому зародку сидів комусь у печінці. Адже ж як пояснити те, що аж 8 років (!) музей не міг знайти відповідних приміщень для своєї роботи – для фондосховищ, експозицій, виставок тощо. Формально він діяв у статусі відділення української культури Крайового музею у Пряшеві з 1-2 працівниками.⁴ Аж у 1960 році виділили для музею скромні та не дуже придатні приміщення будинку графа К. Вольмана в ексцентрично розташованому селі Красний Брід. Тут він дальших чотири роки намагався стати на ноги, але якихось великих зрушень в таких умовах і не могло бути.

Нарешті, доля склалася так, що згідно з ухвалою Ради Східнословацького крайового національного комітету в Кошицях від 8-го квітня 1964 року Музей української культури знайшов свій притулок у Свиднику – в просторах невеликого будинку, спорудженого наприкінці ХІХ ст.⁵ Сталося так завдяки ініціативі самих свидничан – патріотів руського роду, які тоді у великій мірі сприяли розвитку української культури. Вони ж охоче прихистили в своєму місті й Свято пісні й танцю українців Чехословаччини.

У Свиднику музей розпочав свою більш-менш систематичну науково-дослідну, колекціонерську, експозиційну, виставочну та іншу культурно-освітню діяльність. Якраз у тому ж Свиднику поволі, пласт за пластом, почалося відкривання нашої історично-культурної спадщини. З великим натхненням піднімалася ця цілина. А піднімали її неабиякі люди. Одним із зачинателів нашої музейної справи був славний краснобрідчанин, нині вже відомий письменник та фольклорист Михайло Шмайда. І завдяки ньому почали тріщати криги й у царині нашої минувшини. Таж і сам він, без належної освіти, самотужки став вивчати історію свого народу, пізнавати його культуру, збирати пам’ятки, записувати фольклор і разом з іншими в міру можливостей представляти це багатство широкій громадськості. Поступово на допомогу українським музейникам – початківцям приходили вже вишколом підкуті випускники пряшівського Філософського факультету Університету П. Й. Шафарика та інших вузів.

Молодим ентузіастам за порівняно короткий час вдалося нагромадити достатню кількість матеріалів для першої культурно-історичної музейної експозиції, яку було відкрито в 1968 році. Ще в 1965 році вийшов також перший номер «Наукового збірника Музею української культури у Свиднику», упорядником якого тоді був Микола Мушинка – нинішній член Національної академії наук України. Фахові працівники зорганізували цілий ряд стаціонарних та пересувних тематичних виставок про наше минуле, а також лекцій, бесід і т. п. Музей активно включився у підготовку та реалізацію свидницького фестивалю – нинішнього Свята культури русинів-українців Словаччини, на яке щороку приїжджали українці з цілого світу, а між ними й справжні патріоти – в тлумаченні тодішніх кермачів - «українські буржуазні націоналісти з імперіалістичних країн загниваючого капіталізму». Їх кроки, звичайно, вели й у музей. Музей та його діяльність не дуже подобались темним структурам тодішнього чехословацького суспільства. Насторожилися й правлячі, зокрема, партійні органи і так від кінця 60-х років музей був під постійним наглядом державної безпеки (ŠtB). А вже в період т. зв. нормалізації слідкували майже за кожним фаховим працівником цієї установи. «ŠtB»-аки мали своїх довірених осіб навіть серед музейного колективу. Спеціально опікувалися тими, які ідейно «провинилися» в т. зв. кризовий період 1968 – 1969 років. Штучно організовані партійні перевірки та з тим пов’язані підозри, доноси та переслідування значно ускладнювали ситуацію в Музеї української культури у Свиднику. Ця установа, як і цілий ряд інших у Словаччині, була включена в оберти політики. Тиск на тодішнє керівництво музею з метою політичної та ідейної консолідації установи мав за наслідок спротив та розкол в її колективі. На жаль, потерпіли й конкретні люди, які з тих чи інших причин змушені були відійти з музею. Всі вони, незалежно від того, за яку «правду» боролися, безсумнівно, були жертвою одного й того ж абсурдного режиму. Злодіяння цього режиму були відчутні на кожному кроці.

Наслідком втручання тодішніх партійних комісарів була, наприклад, зліквідована експозиція ікон Музею української культури – перша свого роду в Словаччині. Під постійним ідеологічним тиском була й науково-дослідна, публікаційна та, зокрема, культурно-виховна діяльність. Строга цензура торкалася усіх тематичних виставок, публікацій тощо.

Шалений опір чинили правлячі кола та інші структури нашим намаганням побудувати музей під відкритим небом – скансен. Крім Крайового національного комітету, у 1974 році нашим проектом «серйозно» зайнялися партійні, зокрема ідеологічні, органи та ними встановлені різні ради чи комісії. Ініціатива музею заінтригувала навіть ідеологічного секретаря Крайового комітету КПС – відомого українофоба. Не маючи вагомих аргументів проти наших зусиль в області збереження пам’яток народного будівництва, він твердо наполягав на тому, щоб автор проекту зайнявся побудовою загальнословацького, тобто неукраїнського музею під відкритим небом. Оскільки такої згоди він не домігся, музей повинен був забезпечити письмові експертизи від трьох, конкретно встановлених, найбільш знаменитих в той час словацьких етнологів. На щастя, якраз завдяки тим людям, а також іншим розумним словакам все-таки скансен вдалося побудувати. Парадоксально, що такої підтримки тоді важко було знайти навіть між своїми одноплемінниками.

Вкрай негативно поставилися «всемогутні» в Кошицях до проекту побудови картинної галереї ім. Д. Миллого – філіалу Музею української культури. До тяганини за право на власність художньої спадщини Д. Миллого на початку 80-х років ХХ ст. включився навіть сам тодішній голова Уряду СР.

Драматична ситуація створилася навколо сценарію головної культурно-історичної експозиції Музею української культури в 1988-1989 роках. Постійні постанови крайових та окружних партійних органів змінити характер цієї експозиції та влаштувати натомість «Експозицію успіхів побудови соціалізму в окресі Свидник» були аж небезпечно наступальними. У зв’язку з цим у 1989 році йшла мова навіть про зміну керівництва музею. Не сталося так лише завдяки т. зв. ніжній революції.

Але й «ніжна революція» по відношенні до Музею української культури у Свиднику, як і взагалі до українців, аж ніяк не стала ніжною. Навпаки, одночасно з нею розпочалася т. зв. програма деукраїнізації. Одним з перших об’єктів цієї абсурдної та дикої кампанії став якраз музей. Ця чорна пляма в історії словацького музейництва заслуговує собі на окрему увагу.

Наразі, з нагоди 55-річного ювілею свидницького Музею української культури, хотілося б однак звернути увагу читачів «Дуклі» на трохи світліші сторінки його історії. Адже, незважаючи на всі перипетії та труднощі, колектив музею вистояв, вижив та ще й загартувався, а нині пишається плодами своєї кропіткої праці.

«Ми в людську гідність відчинили брами» – ці слова поета Степана Гостиняка, довгорічного працівника музею, виткані на гобелені в головній музейній експозиції. Музей української культури в Свиднику – це «палата нашої історії, нашої багатої культури» – написав свого часу нинішній директор Національного музею народної архітектури та побуту України, відомий культурно-громадський діяч Павло Федака.⁶

Свидницький музей виконує багатогранну діяльність, специфічність якої полягає в діалектичному поєднанні його трьох основних функцій: науково-дослідної, колекціонерської та культурно-виховної. Ця установа з невеличким колективом працівників на основі інформативних і глибинних наукових досліджень планомірно зосереджує, науковими методами опрацьовує та для просвітницьких цілей використовує найвиразніші прояви матеріальної й духовної культури русинів-українців Словаччини. Музей має характер спеціалізованої установи, яка своєю діяльністю допомагає розвивати науку й культуру, поширювати освіту й знання, підвищувати національну свідомість та гордість наведеного населення.

Фахові працівники музею рішали та рішають багато вагомих науково-дослідних завдань в області загальної історії, етнографії, фольклору, літературної історії, мистецтвознавства і т. п., результатом чого стали, крім іншого, цікаві музейні експозиції, тематичні виставки, наукові статті та навіть самостійні монографії.

Музей утримує контакти з науковими закладами Угорщини, Чехії, Польщі та, зокрема, України. Рішаються спільні завдання з Інститутом народознавства НАН України, з Інститутом мистецтва, фольклору та етнографії НАН України, Ужгородським національним університетом, Закарпатським краєзнавчим музеєм та іншими музеями в Україні.

З року в рік фонди свидницького Музею української культури поповнюються, і то все дальшими цінними збірками, які документують усі періоди культурно-історичного розвитку українців Словаччини. Найбільше матеріалів, звичайно, торкається найновішого періоду – усіх сфер життя населення досліджуваного регіону (загальних соціально-економічних та політичних проблем, промисловості, сільського господарства, культури, шкільництва і т. п.). Надзвичайно цінні документи старших історичних періодів (знаряддя праці давнього віку, дарчі грамоти з ХІІІ-ХVI ст., пов’язані із заселенням краю, а також інші документи про соціально-економічне становище населення).

Оригінальні пам’ятки знаходяться у фондах літературознавства (наприклад, рукописи О. Духновича, О. Павловича, А. Кралицького, В. Ґренджі-Донського та, зокрема, сучасних українських місцевих письменників, розсяглі матеріали про історію літературного руху й театрального мистецтва в даній області і т. п.).

Етнографічні колекції представляють найрізноманітніші зразки традиційної матеріальної культури та народної творчості, як наприклад, окремі види знарядь праці та продукти виробництва, типові зразки народної ноші, найрізноманітніші прояви народного мистецтва, а також пам’ятки народного житла та побуту.

Солідними є також фонди мистецтвознавства. Крім цінних пам’яток іконописної творчості, в них знаходяться визначні художні роботи В. Касіяна, Й. Бокшая, А. Ерделі, А. Коцки, А. Борецького, Ф. Манайла, І. Кулеця, твори багатьох сучасних українських художників Словаччини. В 1975 році музей придбав спадщину народного художника Дезидерія Миллого, яка стала основою музейної картинної галереї.

Наприкінці 2010 року фонди Музею української культури нараховували майже 70 000 штук експонатів (без бібліотеки).

Декотрі рукописні матеріали, першодруки та, зокрема, фахова література зберігаються в бібліотечних фондах, які нараховують близько 50 000 бібліографічних одиниць.

Основною формою впливу на широку громадськість є музейні експозиції. Вони є найкращим віддзеркаленням науково-дослідної та колекціонерської роботи працівників музею.

Сучасна модерна головна експозиція свидницького Музею української культури (Центральна вул.) детально документує соціальний, політичний та культурний розвиток українського населення Східної Словаччини від найдавніших часів аж до сучасного періоду. Відвідувачі музею в трьохповерховому будинку на площі 1 700 м² мають змогу познайомитися з природними умовами, в яких жило та творило згадане населення, з цінними археологічними знахідками про перші сліди заселення нашого регіону, письмовими пам’ятками періоду середньовіччя про виникнення окремих сіл, визначними документами про соціальне та національне становище цього західноукраїнського населення та його боротьбу проти поневолювачів, документами про сучасне життя. Експонуються тут також окремі зразки народної творчості та етнографії: традиційні заняття населення, народне житло та побут, народний одяг, кераміка, вишивки, крашанки та інші прояви народного мистецтва. Належна увага приділяється документації літературних стремлінь та взагалі культурного й національного життя русинів-українців Словаччини. Частина просторів цього експозиційного будинку відведена під тематичні виставки, які систематично відкриваються з нагоди різних ювілеїв, святкувань та інших визначних подій.⁷ За цю експозицію авторам сценарію було присуджено І-у премію Словацького етнографічного товариства при Словацькій академії наук.

В 1975 році при свидницькому музеї розпочалася побудова етнографічної експозиції під відкритим небом (скансену). Експозиція знаходиться на площі 11 га в сусідстві з амфітеатром, де щорічно відбувається традиційне Свято культури русинів-українців Словаччини. Тут представлено майже 50 найтиповіших пам’яток народної архітектури та побуту: традиційні селянські житлові будівлі під солом’яними та гонтовими стріхами, господарські, технічно-промислові, культові та інші споруди. В окремих об’єктах – пам’ятках народного будівництва експонуються типові народні меблі та інші предмети хатнього устаткування, традиційне робоче знаряддя тощо.⁸

В ареалі експозиції вже традиційно відбуваються різні фольклорно-етнографічні програми: «Новорічне віншування...», «Великдень», «Скарби народу» (під час Свята культури русинів-українців), «День народних традицій» (поєднаний з міжнародним змаганням – святом вареників) і т. п.

В 2010 році свидницький Музей української культури успішно завершив визначний проект в рамках транскордонної співпраці між Польщею та Словацькою Республікою. Нашими партнерами з польської сторони є один з найбільших у Європі скансенів  – Музей народного будівництва в Сяноку, а також своєрідний та популярний Музей ремесла в Кросні. В основі проекту лежить тема: Традиційна народна культура в контексті туризму. Проект складається з інвестиційної частини та т. зв. м’яких (SOFT) продуктів. Передбачається закінчення побудови та модернізація мультифункціонального вступного об’єкту в ареалі скансену з відповідними послугами для заграничних та домашніх відвідувачів (турбаза, туристичний інфоцентр, приміщення для творчих майстерень, виставок, презентації народної гастрономії і т. п.). Наприкінці минулого року проект був ухвалений і чекає на своє фінансування.

З українського середовища Східної Словаччини вийшли визначні таланти в найрізноманітніших галузях професіонального мистецтва. В останніх десятиріччях, крім художньої літератури, дуже виразного характеру набув також розвиток місцевого українського образотворчого мистецтва, яке нав’язує на прогресивні традиції народних художніх проявів та професіональної творчості в минулих історичних періодах. Питання музейної презентації цієї творчості стало актуальним особливо після смерті визначного представника чехословацького образотворчого мистецтва – народного художника Дезидерія Миллого. Сильні патріотичні почуття у відношенні до свого рідного українського народу вели художника до того, що ще за життя він заповів свою творчу спадщину свидницькому Музею української культури. Бажання Д. Миллого виконала його дружина Пріська підписанням договору в 1975 році. І так у 1983 році при цьому музеї була відкрита картинна галерея ім. Д. Миллого.⁹

Результати своєї роботи, зокрема науково-дослідної, працівники музею поступово опрацьовують та публікують у різних суспільствознавчих збірниках, фахових журналах та місцевій українській і словацькій пресі. З пера працівників цієї установи вийшли також солідні монографічні видання.

Найвиразніші результати досліджень історії та культури русинів-українців Словаччини вже від 1965 року систематично публікуються в Науковому збірнику Музею української культури у Свиднику. Це видання користується широкою популярністю та дуже високо оцінюється в наукових і культурно-освітніх колах не тільки в рамках нашої республіки, але й за кордоном, зокрема в Україні. В написанні окремих статей беруть участь також вчені України та інших країн.

Досі видано 25 випусків (у 29-томах) збірника. В них опубліковано понад 500 наукових праць, в тому числі понад 50 робіт монографічного характеру. «Науковий збірник Музею української культури у Свиднику» вважається міжнародним карпатознавчим органом, на сторінках якого публікуються науковці різних країн. «Золота нива», «Доказ здібності» – такими суперлативами характеризують збірник деякі рецензенти.¹⁰

Академік Микола Мушинка в ювілейному 20-му номері збірника пише: «19 томів у 22 книжках «Наукового збірника Музею української культури у Свиднику» – найвизначніший почин в історії культури найзахіднішої гілки українського народу. Він вражає читача вже своїми розмірами – майже десять тисяч сторінок друку, на яких опубліковано 320 наукових праць, в тому числі 45 науково опрацьованих монографій від 40 до 900 сторінок друку. Отаким великим виданням сьогодні не може похвалитися жоден український музей у світі, включно музеїв України». Слід додати, що після цих похвальних слів вийшло ще 6 розсяглих випусків збірника розміром понад 3000 сторінок, які містять в собі дальших 190 наукових праць, в тому числі 7 монографічного характеру.

Як твердять спеціалісти, «Свидницький музей зберігає пам’ятки та видає збірники, які мають не лише локальне, регіональне, але й загальнонаціональне значення».¹¹

Свидницький музей став предметом зацікавлення багатьох домашніх та закордонних туристів, але й науковців та шанувальників української історико-культурної спадщини. «У 12-тисячному містечку містяться чотири поважні музеї (мається на увазі ще й воєнний історичний музей – примітка М. С.), кожен з яких розповідає про українську історію. Такого не зустрінете навіть в Україні.... Таким чином Свидник просто приречений стати центром українського паломництва» – це думка відомого письменника і журналіста Олександра Гавроша з Ужгорода.¹²

Музей української культури у Свиднику зі своїми модерними та змістовними експозиціями належить до найрепрезентативніших та найсконсолідованіших музейних установ у Словаччині. Від 2002 року він є складовою частиною Словацького національного музею. Він до певної міри послужив прикладом для заснування подібних інституцій для інших національних меншин (євреїв, німців, угорців, ромів, чехів, хорватів).

Музей української культури завдяки своїй цілеспрямованій та послідовній діяльності поступово завоював собі високий авторитет у мережі музеїв Словацької Республіки, а також серед інших наукових і культурно-освітніх установ дома і за кордоном. У 2007 році йому було присуджене друге місце в загальнословацькому конкурсі «МУЗЕЙ РОКУ».

Музей української культури зберіг своє справжнє обличчя. Разом з іншими музеями етнічних меншин проводить діяльність, яка достойно репрезентує національну культурну політику Словацької Республіки. Цією діяльністю у значній мірі виконуються відповідні положення Конституції СР, а також міжнародних конвенцій та зобов’язань нашої держави у сфері забезпечування прав національних меншин на розвиток власної культури. Словаччина може гордитися тим, що створила комплексну систему музейної документації та презентації культур національних меншин і що в цій системі діє найвизначніший український музей в країнах Європейського Союзу.

 

                                                                                              Мирослав СОПОЛИГА

 

ПРИМІТКИ

 

1 Сополига, М. – Гостиняк, С.: Презентація О. Духновича в СНМ – Музеї українсько-руської культури в Свиднику. – Науковий збірник Музею українсько-руської культури у Свиднику, № 23. Братислава, 2005, с. 129-135.

 

2 Gajdoš, M. – Konečný, S.: K politickému a sociálno-ekonomickému postaveniu Rusínov-Ukrajincov na Slovensku v povojnových rokoch. Vydal Spoločenskovedný ústav SAV. Košice 1991, s. 24.

 

3 Uznesenie Rady KNV v Prešove č. 47/1956, – ŠOBA. Prešov – protokoly (originál a kópia); archív SNM – MUK (kópia).

 

4 Správa o činnosti oddelenia ukrajinskej kultúry pri Krajskom múzeu v Prešove, 1959, spracovaná N. Zozuľakom. ŠOBA, Prešov, fond KNV.

 

5 Zdôvodnenie návrhu o premiestnení Východoslovenského ukrajinského múzea z Krásneho Brodu do Svidníka... . – ŠOBA, Košice, fond KNV.

 

6 Федака, П. : Музей українсько-руської культури – палата нашої історії... – Науковий збірник Музею українсько-руської культури, № 21. Пряшів, 1998, с. 483.

 

7 Сополига, М.: Музей українсько-руської культури у Свиднику. Провідник. / Мúzeum ukrajinsko-rusínskej kultúry vo Svidníku. Sprievodca. Свидник, 2006, 100 стор.

 

8 Сополига, М.: Скансен у Свиднику. Путівник по Етнографічній експозиції під відкритим небом СНМ – Музею української культури. / Skanzen vo Svidníku. Sprievodca po národopisnej expozícii v prírode SNM – Múzea ukrajinskej kultúry. Свидник, 2008, 128 стор.

 

9 Галерея ім. Дезидерія Миллого Музею української культури у Свиднику. Упорядник М. Сополига. Свидник, 1989.

 

10 Див. ж. «Вітчизна». Київ, 1968, № 10, с. 207 – 208; ж. «Дукля», Пряшів, № 2, с. 148 – 150.

 

11 Стебельський, Б.: Огляд книжок і рецензій... – «Література і мистецтво», рік видання ХХХVII, № 10. Торонто, 1991.

 

12 Г. «Нове життя». Пряшів, № 29 – 30, 30. 7. 2010, с. 1.

Категорії

• Новини
• Моніторинг
• Про нас
• Про нас пишуть
• Нове життя
• Історія та фотографії
• Календар акцій
• Цей веб–сайт

Архів новин

• січень
• лютий
• березень
• квітень
• травень
• червень
• липень
• серпень
• вересень
• жовтень
• листопад
• грудень