ukrajinci.sk

Новини - березень 2013

ГОЛОС КАРПАТСЬКОЇ ЗЕМЛІ І ДОЛІ

(До 100-річчя від дня народження Федора Лазорика )

Lazorik Нашу розмову про літературну творчість видатного нашого українського поета, прозаїка і публіциста Федора Лазорика (1.04.1913 -4.7.1969) хочеться розпочати думкою, яку висловила свого часу Леся Українка в листі до Михайла Старицького 1894 року: „Мені судилося жити й працювати у тяжку добу, - хто зна, чи діжду кращої! – Я знаю, яка тяжка й терниста путь українського літератора”, бо вона цілком стосується життя і творчості Федора Лазорика. Федір Лазорик народився в Бехерові на день-два раніше ніж його записали в метриці у Зборові 1.04.1913, бо не було коли зайти до уряду бідному батькові.

Батьки мріяли, щоб із Федора став священик і тому погодилися, щоб він вчився у Пряшеві, спочатку в горожанській школі, але Федір пізніше змінив бажання батьків і поступив до Руської учительської греко-католицької семінарії, хоч сам був православним, як і його батьки (1928-1932). В обох школах не викладали літературною мовою російською, тим більше українською, а „ячзичієм”. Федір мав щастя на таких учителів, якими були тоді Д. Зубрицький та М. Мацієйович, які заохочували його до українського слова, давали читати твори українських авторів, в тому числі й Т.Шевченка, І. Франка, П. Тичини та інших, які полонили молодого студента. Захоплювався він й творами О. Пушкіна чи М.Лермонтова, Ф. Достоєвського. Багато творів названих поетів знав напам’ять.

Тяжко жилося схизматикові серед професорів і студентів-уніатів учительської семінарії, як згадує у своїй автобіографії сам Ф. Лазорик (Карпатська замана, 1971), бо різні насмішки „вкраїнець”, „схизматик” глибоко вражали чутливу душу молодої людини. Але це не завадило, щоб Федір не писав свої твори народною розмовною мовою, але коли його вірші „переробили” на язичіє в газеті „Русское слово”, перестав там висилати свої твори.

Переїзд Ф. Лазорика на Закарпаття (1933), коли півроку не одержав зарплати в церковній школі в Лютині, був для Ф. Лазорика як поета, прозаїка і публіциста щасливим кроком, хоч учив у значно відсталому, аж патріархальному селі Руський Мочар, що знаходилося на великоберезнянській верховині, глибоко в лісах. Тут він провчителював до 12.08.1940 року, коли втік перед мадярськими гонведами. В Руському Мочарі він познайомився не лише з життям села, у Великому Березному знов одержував інформації про життя Закарпаття, де вирували різні міжпартійні „сварки”, господарська криза, мовна гризня, розпад Чехословаччини і окупація Закарпаття мадярськими фашистами. Все це відчув і на власній шкірі. Серце і розум йому підказували, на який бік має стати. Обрав собі українську орієнтацію, українську літературну мову, слово бідного люду і став на їх захист. В орієнтації йому допомогли твори українських авторів та демократична українська преса, яка виходила на Закарпатті.

У вільний час від учителювання він повернувся до літературної творчості. Писав переважно вірші ліричні, навіяні карпатською природою, особистими переживаннями молодої людини, тугою за особистим щастям, але іноді писав і соціальні, викликані господарською кризою, безробіттям, голодом, соціальною ситуацією. Бо він ніколи не був байдужим до того, що його оточувало. І так його поетична ліра від самого початку до кінця розвивалася у двох напрямах: інтимно-ліричному аж романтичному і суспільно-громадському. Правда, переважали романтичні поезії, бо це відповідало його душевному складу. Його поезія поступом часу мінялася, збагачувалася за формою і змістом в залежності від того, як мінявся і збагачувався його світогляд та зростала його художня майстерність. Правда, його твори на Закарпатті виходили зрідка, але такі вірші, як „Повія”, „Жебрачка”, „Верховинський краєвид”, „Верховинські жнива”, „В поповій бричці”, „Карпатська замана”, „Мій шлях” та інші були співзвучні з тогочасною закарпатською та навіть словацькою демократичною поезією. Жаль, вони тоді не доходили до нашого краю. Так само, як не доходили до нас й поезії пряшівчанина Зореслава (зб. „Зі серцем в руках” (1933), „Сонце і блакить” (1936), який жив на Закарпатті. Ф. Лазорик не мав такого щастя та, може, й конексій, щоб його твори вийшли окремими збірками вже на Закарпатті. Тому багато його віршів залишилось в шухляді чи загинуло під час війни.

Тут на Закарпатті він пробував свої сили і в прозі та публіцистиці, які пізніше розвинулись після 1945 року на Пряшівщині.

Новий етап у житті і літературній творчості Ф. Лазорика почався після 1945 року, коли його Українська Народна Рада Пряшівщини запросила на посаду редактора газети „Пряшевщина”. Потім поступово був редактором всіх пряшівських українських газет і журналів („Нове життя”, „Дружно вперед”, „Дукля”), багатьох календарів, збірок інших авторів, організатором літературного і культурного життя русинів-українців Пряшівщини. Була це виснажлива робота, що позначилось на його здоров’ї. Не було культурної події, не було такого українського села Пряшівщини, щоб він там не побував як редактор, журналіст. Нові суспільні обставини давали йому імпульси для нових творів.

Перша його поетична збірка „Слово гнаних і голодних” (1949) зразу викликала велику радість і схвальне прийняття читачами та критикою. За нею вийшли збірки „Велика сила” (1955), „Сніжні хризантеми” (1968), пізніше „Карпатська замана” (1971), які значно збагатили нашу літературу.

Збірка „Слово гнаних і голодних” рішуче заявила, що тут під Карпатами живе, працює і розмовляє українською мовою населення, яке є складовою частиною великого українського народу; показала, що й тут живуть таланти, які спроможні поетичною мовою висловити свої почуття, настрої, сни і бажання. До неї увійшли майже всі твори, написані на Закарпатті, в Млинарівцях та й кілька поезій, написаних після 1945 року. Жаль, друга збірка „Велика сила” вже своїм змістом цілком відрізняється від першої. Це була певна данина загальній атмосфері в культурі та її ідеології того часу і він не зміг їй уникнути. Так писали майже всі в соціалістичному таборі і ми критики їх за те хвалили. Збіркою Ф. Лазорик довів, що йому чужа була політика, що вірші написані не від душі і тому вийшли кострубато, не художньо.

Вершину своєї поетичної творчості Ф. Лазорик здобув, видавши збірку „Сніжні хризантеми”. Це своєрідний діалог поета з прожитим життям, своїми ровесниками, своїми читачами, це своєрідний підсумок поетичного мислення його і всієї нашої повоєнної поезії. Поезія Ф. Лазорика має глибокий народний, національний характер, в якій ніби чутливий прилад реагує на всі пориви людської душі на потрібному художньому рівні. До поетичного доробку поета Лазорика належить чимало віршів для дітей, які користуються значним успіхом, вони вже стали хрестоматійними творами. На його поезії відчутний вплив української народної пісні. Недивно, адже він все життя записував народні пісні, знав чимало напам’ять, деякі видав у збірнику „Співаночки мої” (1956).

Федору Лазорику належить першість і у виданні прозового твору українською літературною мовою після 1945 року, хоч з першими прозовими книжками вже в 20-х роках виступила Ірина Невицька, але та після 1945 року відмовчалася. Вже 1935 року вийшло друком перше його оповідання „Панько Котик”, в якому зобразив тяжке поневіряння наших людей, шукаючи роботу поза межами свого краю. Друге оповідання „Хатина в горах” (1942), написане в дусі т.зв. ліризованої прози, що мала місце в словацькій літературі. Сьогодні можемо сміло сказати, що воно написане в романтичному ключі. Ф. Лазорик і після 1945 року писав у такому ключі свої прозові твори, як наприклад, „Фронтовий помічник”, „Мишко Медвідь” та навіть повісті „Світанок над селами” (1953), „Вік наш фестивальний” (1958), „Роздуми і співи” (1963) та інші. І в прозових творах він почував себе більше поетом, ніж прозаїком.

Ф.Лазорик був своєрідним публіцистом, в його творах переважає ліризм, хоч іноді не уникав ані сатирі чи сарказму, залежно від проблеми, яку зображував. Його публіцистична діяльність багатогранна, стильово різнобарвна, завжди була актуальна, ба ані сьогодні не втратила свого сенсу.

Ф. Лазорик користувався значною популярністю і пошаню в Україні, де часто виходили його твори. Навіть колективна збірка творів пряшівських авторів вийшла під назвою, яку носив його вірш „Карпатська замана” (1990).

Його твори виходили словацькою, чеською, мадярською мовами і в Югославії .

Закінчуючи свої роздуми, хочеться ще раз підкреслити, що Федір Лазорик належить до перших повоєнних авторів, які писали українською літературною мовою, збагатив майже всі роди і жанри нашої української літератури. Своєрідне сплетіння художніх, фольклорних і публіцистичних прийомів характеризує його творчу манеру, яка не завжди вела до художньої перемоги. Значення багатогранної творчості і діяльності Федора Лазорика велике. Досі, однак, належно ще не оцінене, хоч вийшло двотомне видання його творів (1985-1988) та була проведена наукова конференція (1983) і її матеріали вийшли друком (1985). Взагалі його твори вимагають нового, сучасного прочитання та акцентацію інших рис, ніж ми дотепер робили. Без його доробку наша культура і зокрема література були б значно бідніші. Його твори – це голос нашого люду, несуть його найкращі риси, як чесність, справедливість, гуманізм і гордість на своє походження.

Життя і творчість Ф. Лазорика переконують нас, що не легко бути українським письменником в Словаччині.

Михайло Роман

УКРАЇНЦІ СЛОВАЧЧИНИ

про життя і діяльність

ГОЛОС КАРПАТСЬКОЇ ЗЕМЛІ І ДОЛІ

Категорії

Архів новин