УКРАЇНЦІ СЛОВАЧЧИНИ

Рутени

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Руте́ни (лат. Rutheni, Ruteni) — латинізована форма назви русини, українці та білоруси, а також етнічних груп українців у Австро-Угорській імперії.

Німецька лінгвістична мапа 1880 р.Українці, що проживають в межех Австро-Угорської імперії позначені як рутени світло-зеленим кольором

 

Історія

Термін Рутени вживається вже в хроніках 11 — 12 ст. (Rex Ruthenorum в Annales Augustani, 1089; Mare Rutenum у Гельмольда; Ruteni у Саксона Граматика та ін.); згодом, у 15 — 17 вв., польськими і західно-єврпейськими істориками (Ян Длугош, Матвій з Мєхова — Ruteni на відміну від Moskouitae, Алессандро Гваньїні та ін.). З 1596 назва рутени була прийнята в документах римських пап і Римської Курії для унійних українців і білорусів.

Збірна назва Рутенія (Ruthenia) засвідчена тільки інколи на географічних картах 14 — 18 ст. для Червоної Руси чи усієї укр. території та в 20 ст. в західній літературі для Закарпаття. З кін. 19 і поч. 20 ст. назви рутени, рутенський (нім.Ruthenen , фр. Ruthènes й англ. Ruthenians) вживали у своїх працях ін. мовами укр. й ін. мовознавці (О. Огоновський,Є. Желехівський, С. Смаль-Стоцький, Теодор Ґартнер, Б. Унбеґаун, історик Ілько Борщак та ін.) для відрізнення термінів русини, руський від росіяни, російський у перекладі на ін. мови. З цією ж метою для відрізнення Русі від Росії, вживали назви Ruthenia деякі з польських істориків (О. Галецький).

У кінці 18 — на початку 20 ст. термін Рутени використовувався в Габсбурзькій монархії як етнонімів українців та їх підгруп або близько споріднених народів - карпатських русинів, лемків, бойків, гуцулів.

У другій половині 19 століття, в умовах боротьби між українцями народовецького напряму з консервативно-угодовими русинами, паралельно з назвою рутени вживано синонім «рутенці» з саркастично-презирливим забарвленням для визначення надто лояльних до австро-угорської влади елементів серед гал. суспільства. У цьому розумінні цю назву застосовували Іван Франко (оп. «Ruteńcy», зб. оп. «Рутенці: типи гал. русинів із 60-их та 70-их pp. минулого в.», 1913), М. Павлик та ін. у сатирах та ст. проти гал. назадництва. Назва «рутенці» подекуди відповідає назвам «малороси» або «тоже малороси» на Центр. і Сх. Укр. Землях.

Під час Першої світової війни, частково завдяки деяким адміністративним зусиллям, вдалось замінити терміни рутени і рутенський на українці і український.

Розбудова літературних мостів

 

Українська національна меншина  колишньої Чехословаччини  за прикладом словацько-чеського творчого єднання в міру своїх потенційних сил і можливостей включалася у розбудову українсько-словацьких і українсько-чеських культурних і літературних  мостів всередині спільної країни чехів і словаків, а згодом після мирного розлучення і в рамках окремих республік – Чеської Республіки та  Словацької Республіки.

Ці благородні почини творчого злету паралельно розвивались і в міждержавних вимірах. Результатом таких літературних змагань стали видання перекладів художніх творів: чеські і словацькі автори виходили українською мовою в Україні, а українські  - чеською або словацькою мовами. Справа в тому, що перекладачі, письменники  і критики, не дивлячись на національну приналежність,  часто утримували  приязні  зв’язки в рамках окремих чехо-словацьких творчих спілок. Завданням сучасників є посприяти тому, аби ці взаємини не занапастились на звивистих історичних стежках.

З одним таких позитивних прикладів будування літературних мостів знайомить голова Спілки українських письменників Словаччини, прозаїк і перекладач Іван Яцканин.

 

                                                                                              М. Ілюк.

«Витязь молодої української поезії»

 

Так назвав українського поета Василя Симоненка (1935-1963) письменник Олесь Гончар (1918-1995) і продовжував: «З глибини народного життя вийшла поезія Василя Симоненка. З мужності народу, з горя його і його звитяжної боротьби виспівалась вона. Звідси той дух непоборний, яким вона пройнята, звідси та розпашіла пристрасть, яка буяє в ній. Вітер часу не остудив  Симоненкових  поезій, вогнем душі жевріють вони й сьогодні, як і тоді, коли вперше так жагуче й неповторно вибурхнулись у світ».

Україна відзначає 80-річчя з дня народження Василя Симоненка. Полтавська та Черкаська області України, з якими пов’язане життя поета, навіть оголосили 2015 рік – Роком Василя Симоненка.

Чим характерна поезія Василя Симоненка? Це у першу чергу безкомпромісна любов до України. У час, коли російський агресор напав на Україну, як же актуально звучать його слова: Можна все на світі вибирати, сину//Вибрати не можна тільки Батьківщину. Новий час, у який вступав В. Симоненко в літературу, вимагав і нові поетичні поступи. Публіцистична гострість, афористичність – це атрибути поезії В. Симоненка. Пізніше до цього додає ще й іронічно-сатиричний тон. Характерним для його поезії є «моральний максималізм», тому й не дивно, що його віршовані твори не друкувались і під час «хрущовської відлиги». Вони поширювались  переписуванням. У цьому зв’язку слід сказати, що і українська молодь Словаччини у 60-70-і роки минулого століття цікавилась творчістю В. Симоненка.

Як знають творчість цього українського поета чехи та словаки? У 1965 році празьке видавництво «Svět sovětů» видало антологію української поезії під назвою «Mladá sovětská poezie», у якій  поміщено тринадцять  віршів у перекладі  Гани Врбової.

Про те, яким було зацікавлення В. Симоненка до цієї антології під час її підготовки, засвідчує його листування. У листі до Григорія Кочура з 2-го серпня 1963 р. В. Симоненко пише: «Я послав О. Зілинському в Прагу близько 20 своїх віршів (вирізки з газет), але не знаю, чи він їх одержав, бо не озивався до мене. Про «молоду українську антологію» краєчком вуха чув». У листі до Івана Світличного з 3-го вересня 1963 р. В. Симоненко пише: «Дістав листа від Зілинського з Праги. Мої вирізки домандрували туди спокійно і сподобалися їм. Перекладає вірші Г. Врбова, котра й Ліну «очешила», Зілинський вимагає ще нових віршів, хоч би й недрукованих, та хто ж би вчинив таке неподобство?» (Листи за виданням: Василь Симоненко: «На схрещених мечах». – Київ: «Пульсари», 2004. – 384 с.).

Словацький читач  знайомиться з поезією Василя Симоненка у 1980 році, коли у братиславському видавництві «Смена» виходить антологія молодої української поезії «Чистими руками» (Čistými rukami). Тут десять віршів В. Симоненка переклав Войтєх Кондрот. По-словацьки вийшли й три прозові твори. Оповідання «Вино з троянд» появилось у 70-х роках у журналі «Beseda», у газеті «Literárny týždenník» (№ 24, 2001 р.) – «Чорна підкова» та «Посмішки нікого не ображають».

Смерть Василя Симоненка ще постійно «оповита» догадками, легендами… Влучно про це свого часу написав український журналіст і письменник Олекса Мусієнко (1935-2002): «І хоч що б там базікали компартійні адвокати брежнєвщини, смерть поета Симоненка аж ніяк не була випадковою. Як засвідчили  подальші суспільні події, подібним способом, запозиченим у гестапо, були «знешкоджені» журналіст Євген Шинкарук, художниця Алла Горська, композитор Володимир Івасюк…»

 

                                                                                              Іван Яцканин.

Вісник СФУЛО 02(26) 2015

80 РОКІВ ТОМУ...

 

В березні поточного року минає 80 років від Чертіжнянсько-Габурського селянського заворушення, приводом якого була складна економічна ситуація Північно-Східної Словаччини в міжвоєнний період Чехословацької республіки, коли частина населення емігрувала в різні країни за заробітком, а ті, які залишилися вдома, вирішували своє скрутне фінансове становище різними позиками, що, само собою, призвело до великих боргів та екзекуцій.

Безпосереднім імпульсом спалаху Чертіжнянсько-Габурського селянського заворушення була оголошена Меджилабірським окружним судом ліцитація на рухоме та нерухоме майно дев’яти боржників з Борова, Габури та Чертіжного, яка мала здійснитися 13-го березня 1935 року. В селі Чертіжне селянин Павло Дімун, який серед місцевого населення був улюбленою та шанованою особою, клав активний опір після того, коли від його батька екзекутор хотів забрати зі стайні єдину корівку. Надто активного бунтівника відвели жандарми до старости села. Інші односельчани, зі солідарності, співчуваючи з ним, почали чинити масовий опір. Події швидко радикалізувалися і завершились 14-го березня 1935 року, після того, коли до чертіжнян приєдналися також жителі сусідніх сіл – Габури та Борова. Невдоволені клали опір жандармам, причому дійшло до сутичок, внаслідок яких був частково пошкоджений будинок жандармської станції. Прикликані свіжі жандармські сили придушили заворушення і вже 16-го березня дійшло до арешту бунтарів. Фотокопія цього історичного моменту експонується в культурно-історичній експозиції СНМ - Музеї української культури в Свиднику. Наводимо текст в оригіналі за тодішнім правописом:

Otvorený rozkaz.

Pre pohotovostný oddiel četníctva so sídlom v Medzilaborciach k doprovodu u podpísaného súdu uväzneného vyšetrovanca Petra Skreptača, ktorý sa do väzenia krajského súdu dopraviť má. Prevzatie menovaného má sa stať 18. marca 1935 pohotovostným oddielom so sídlom v Medzilaborciach a síce četníkmi dopravujúcich zavretých z obce Čertižného a Habury a zároveň s ostatnými zavretými četníctvom a dopravenými do väznice v Košiciach. Doprovod do väznice krajského súdu buď prevelený četníctvom hore podpísaným. Cesta buď vykonaná zo súdnej budovy v Medzilaborciach, odtiaľ do krajského súdu (väznice) v Košiciach, proti zapraveniu len hotových cestovných útrat vyšetrovanca Petra Skreptača.

                                    Okresný súd v Medzilaborciach, dňa 18. marca 1935, Okresný sudca.                                                                                                       Nečitateľný podpis.

В Крайовій в’язниці в Кошицях обвинувачених та ув’язнених було всього 105 осіб  - 63 з Чертіжного, 29 з Габури та 13 з Борова. Дані події Чертiжнянсько-Габурського селянського заворушення мали значний резонанс в цілій республіці, багато  симпатизувало із «відважними, сміливими селянами». Врешті, Крайовий суд в Михалівцях 23-го березня 1935 року припинив звинувачення й засудженим була дана амністія.

Вищенаведене заворушення залучив у свої фахові роботи авторитетний пряшівський історик Іван Ванат: «Селянський рух на Пряшівщині в першій половині 30-х років ц. ст.» - Науковий збірник Музею української культури у Свиднику № 7- 1976; «Нариси новітньої історії українців Східної Словаччини І (1918-1938)», Пряшів, 1990.

В художній літературі даному селянському заворушенню велику увагу присвятив у  прозових творах та п’єсах Василь Зозуляк (1909-1994), уродженець села Чертіжне. Розповідь про Чертіжнянсько-Габурське селянське заворушення подає Андрей Забредський (Andrej Zábredský) в своїй першій частині роману «Час над Габурою не зупинився» (Čas nad Haburou nezastal), неопублікований рукопис якого знаходиться у фондах СНМ – Музею української культури в Свиднику. А. Забредський (30.11.1906, Широке, окр. Пряшів – 29.11.1995, Нітра) в 1937-1941 працював на службовій посаді нотаріуса в Габурі, а дальші чотири роки - в Меджилабірцях.

80 років тому назад... Нібито колесо історії повертається назад. Знов безутішна економічна ситуація, безробіття, відхід населення за заробітками в інші країни, ліцитація на рухоме та нерухоме майно, екзекутори...

 

                                                                                                Йосиф ВАРХОЛ.

Порохняве слов’янофільство-русофільство в дзеркалі сьогодення

(Міркування про новітні словацько-українські відносини)

 

Від редакції:

Первісний варіант цієї статті був нещодавно опублікований у щорічнику українців у Польщі «Український альманах». Автор вирішив статтю дещо доповнити і запропонував її для публікації в  журналі «Дукля».

* * *

Минув рік від трагічних подій на Майдані Незалежності в Києві в лютому 2014 року. Понад сто протестувальників проти режиму Януковича були розстріляні. А його найвищий представник, вже екс-президент України Віктор Янукович самоусунувся від влади і стрімголов утік з України до Росії. На події в Києві відгукнувся також глава уряду Словацької Республіки Роберт Фіцо і пояснив, як Словаччина розуміє ситуацію в Україні. 21 лютого 2014 р. він сказав: «Незважаючи на те, що Україна є нашим сусідом, маємо з нею кордон довжиною майже в сто кілометрів, як політик я змушений визнати, що нам ніколи не вдалося налагодити нормальних політичних стосунків». А далі таке: «Нам важко орієнтуватися, що діється за лаштунками української сцени, бо ми не маємо стільки інформації, як у випадку з іншими сусідніми країнами» («SME», 22.02.2014).

Ось таке нестандартне пояснення глави уряду сусідньої з Україною держави. Згадано про куценький спільний міждержавний кордон і нічого не сказано про причини слабкого рівня відносин двох держав, які ніколи в минулому між собою не ворогували. Чи не існує між двома країнами-сусідами якась взаємна нехіть, обопільна байдужість і чи не заважає добросусідству ХХІ ст. релікт т. зв. слов’янської солідарності середини ХІХ століття? Інакше кажучи, може, сьогодні маємо до діла з інерцією слов’янофільських поривань, коли невеликі слов’янські народи, зокрема словаки, а з ними й закарпатські русини-українці, пригноблені Будапештом, мріяли про російського царя-визволителя «на білому коні»?

Про міждержавні словацько-українські політичні відносини можна говорити щойно від 1993 року, коли в результаті так званої оксамитної (ніжної) революції 1989 р. певні чеські та словацькі політичні гравці у спільній ще державі ЧСР вирішили, що чехам та словакам потрібно мирно розійтися. Це сталося 1 січня 1993 року. Саме цей день є початком функціонування двох незалежних держав – Чехії та Словаччини.

Україна була першою з-поміж пострадянських країн, яка визнала державну незалежність Словацької Республіки.

29 червня 1993 р. Україна і Словаччина підписали Договір про добросусідство, дружні відносини і співробітництво, а в серпні того ж року – угоду про торговельно-економічне та науково-технічне співробітництво. Здавалося б, договір і угода – солідна база для ефективного розвитку партнерства і співробітництва між двома державами. Але не так сталося, як гадалося...

В чому ж річ?

Втім, спершу варто бодай коротко згадати про історію взаємопізнання двох народів. У XIX ст., коли взаємини між слов’янськими народами помітно пожвавилися, контакти українців із словаками залишалися набагато скромнішими, ніж із тими ж чехами. Чехи, які від 1867 р. були під владою Відня, мали значно більше можливостей плекати міжслов’янські взаємини, ніж словаки чи закарпатські українці, гноблені Будапештом. У середовищі словацьких учених і культурних діячів у другій половині ХІХ ст. посилилося русофільство. Так, заслужений діяч на ниві словацької культури Йозеф Шкультети у 1899 році писав у листі до українофоба, професора Київського університету Тимофія Флоринського: «Перед нами, словаками, росіянин не потребує виправдовуватись щодо цього (української мови – І. Г.). В усьому, що робиться в ім’я малоруської мови, ми бачимо прагнення ослабити російську єдність, російську могутність, і тому кожна така річ противна нашій душі і мислі. Для нас це ворожа махінація». В такому ж дусі висловився також один з найвпливовіших діячів словацького літературно-громадського життя останньої чверті ХІХ – поч. ХХ ст. Светозар Гурбан-Ваянський. Будучи завзятим захисником самобутності словацької мови й літератури, він, водночас, засуджував прояви українського національного руху, бо вважав їх німецькою інтригою.

 

Парадокси ХХ століття

В словацько-українських стосунках ХІХ ст., попри епізоди взаємної симпатії, дедалі помітнішими ставали тенденції, які можна вважати парадоксальними. Вони були визначальними у ХХ сторіччі і навіть перекочували до наших днів. Йдеться про упереджене ставлення деяких впливових словацьких діячів до русинів-українців, які вважали себе окремим від росіян народом.

Після завершення Першої світової війни на руїнах Австро-Угорщини постали нові державні утворення і разом з тим набуло гостроти питання нових міждержавних кордонів. Створена тоді багатонаціональна Чехословацька республіка була своєрідною мініатюрою, спочилої в Бозі, Австро-Угорської імперії. На території ЧСР, крім чехів та словаків, проживали русини (українці), угорці, німці, поляки. Виникло дуже серйозне питання, як справедливо визначити кордон між Словаччиною та автономною складовою ЧСР – Підкарпатською Русcю.

Русинські (українські) громадсько-політичні діячі Пряшівщини дотримувалися думки, що територія «від Попраду аж до Тиси» заселена русинами. Саме так це було записано в резолюції Американської народної ради русинів від 12 листопада 1918 року (Скрентон, штат Пенсильванія, США). Згодом така ідея стала основою для переговорів про приєднання колишньої Угорської Русі до ЧСР на мирній конференції в Сен-Жермен.

Натомість словаки щодо своїх кордонів керувалися гаслом «від Татр аж до Дунаю», яке стало панівним у дебатах словацьких політичних діячів протягом 1918 – 1919 років. Зрозуміло, що обидва гасла не віщували створення надійної платформи для здорового компромісу між учора ще поневоленими Угорщиною народами. Тому виникли суперечності між чехословацьким урядом і карпато-русинською політичною репрезентацією (яка також була речником інтересів русинів Пряшівщини) щодо державно-правового впорядкування цих територій. Прага підпорядкувала західну частину руської (української) території в межах Словаччини словацькій адміністрації. Таким чином, територіальне питання стало яблуком розбрату між політичними репрезентаціями обох суміжних областей. Важливо зазначити, що русинське населення в межах Словаччини, на відміну від своїх одноплемінників із Закарпатської України, становило у Словаччині національну меншість, тому обґрунтовані побоювання «словацьких» русинів були зрозумілими. Так воно і сталося. На згаданій конференції в Сен-Жермен переміг голос більшості її учасників. Вони погодилися з наполяганням членів чехословацької делегації і демаркаційну межу словацько-русинського (українського) кордону пересунули від ріки Попрад на схід – до ріки Уж. Представники русинів потрактували це рішення як велику кривду. Невдовзі після цього, суперечки про кордони стали відчутними в галузі шкільної політики. В школах русинів Словаччини почався процес активної словакізації.

 

Парадокс перший

Наприкінці листопада 1918 р. репрезентативний орган словацького народу - Словацька Народна Рада - оприлюднив звернення до своїх співвітчизників русинів (так тоді словаки називали українців), закликаючи їх до об’єднання зі словаками і чехами задля створення спільної держави. У зверненні, ухваленому в м. Турчанський Св. Мартин (нині м. Мартин) русинському народові в ЧСР обіцяли зберегти рідні початкові й середні школи, а також створити окремий русинський університет. Дуже швидко виявилося, що ці обіцянки не були щирими. Одразу після встановлення в Східній Словаччині чехословацької, а насправді словацької адміністрації (1919 р.), Братиславський шкільний реферат Міністерства освіти і культури ЧСР розпочав тиск на русинських учителів, змушуючи їх складати присягу не на вірність Чехословацькій республіці, а присягу вірності «словацького вчителя». Тих, хто відмовився це зробити, звільняли з роботи.

Парадокс полягав у тому, що чехословацька влада, офіційно засуджуючи угорський шкільний закон Аппонія з 1907 року, який був знаряддям цілеспрямованої мадяризації слов’ян, свою політику щодо руських шкіл Пряшівщини здійснювали в дусі саме цього закону.

Боротьба за русинську (українську) школу на Пряшівщині складається з багатьох драматичних епізодів. Особливу увагу цьому питанню присвятив єпископ Греко-католицької церкви в ЧСР Павло Ґойдич (1888 – 1960). Звертаючи увагу державних органів – президента республіки, міністра освіти та інших високопосадовців ЧСР – на кричущі порушення прав своїх вірників єп. Ґойдич відважно захищав рідний народ і закликав до цього священиків. Невипадково він в архіпастирському посланні з 1930 року до священиків своєї єпархії, маючи на увазі добро всіх греко-католицьких вірників, серед іншого, нагадав: «Несемо тягар відповідальності як за релігійне, так і за національне його майбутнє перед Богом, перед людьми і перед історією».

1936 року владика Павло звернувся листом до глави уряду ЧСР (словака) Мілана Годжі, в якому, серед іншого, писав, що 20 тисяч чехів у Підкарпатській Русі мають п’ять гімназій, а 100 тисяч русинів Словаччини не мають жодної.

 

Чому в повоєнні роки багато русинів «стали» словаками?

Взимку та навесні 1944-45 рр. на теренах, заселених русинами-лемками в Бескидах,  завершилася Друга світова війна. Визволення від фашизму з радістю зустріли й найбільш постраждале під час війни русинське (українське) населення Пряшівщини, а також його кровні брати лемки (українці) у Польщі.

Втім, на зміну коричневій чумі прийшла червона... І по обидва боки Бескидів її першими жертвами знову стали русини-лемки-українці. Це помітив навіть відомий «старий» русофіл і колабораціоніст російських окупаційних військ на Буковині під час Першої світової війни Алєксєй Ґеровський. Тікаючи від чехословацьких органів правосуддя, які переслідували його за антидержавну діяльність, він опинився у США. Ґеровський навіть з-за океану продовжував співпрацювати з русофілами з карпатського регіону. У США він опублікував статтю Suďba Karpatskoj Rusi, в якій лив крокодилячі сльози над долею Галицької Лемківщини, доля якої тісно пов’язана з Пряшівською Руссю: Smerť halickoj Lemkovščiny, to predvistnyk smerti i dľa russkoj Prjašіvščiňy. У такий спосіб Ґеровський описував добровільно-примусове переселення українців з Лемківщини до СРСР.

У деяких листах з Пряшівщини, про які згадує в своїй статті Ґеровський, були натяки, що нас, «руських», чекає така ж доля, як лемків у Польщі – примусове виселення до СРСР. Він навіть засудив лемківських діячів-русофілів, які повністю орієнтувалися на «Совітський Союз і Росію»: Iz toj sovіtsko-lemkovskoj politiki, teper ostalasja tol´ko mapa Lemkoviny, a samu Lemkovіnu sterli z lica zemlі. Далі автор статті повертається до своєї наївної русофільської маячні про те, що Совітський Союз повинен поставитися до переселенців з Лемківщини по-джентльменськи: звільнити їх на десять років від сплати усіх податків і т.п.

З оприлюднених нині документів відомо, як ставилися до питання обміну населенням, точніше, переселенням нацменшин політичні кола ЧСР. Про це докладно пишуть словацькі дослідники М. Шмігель та Ш. Крушко у своїй словацькомовній монографії про переселення русинів з ЧСР до СРСР 1945 – 1947 років (Братислава, 2011).

Погляди політиків у Празі та Братиславі формувалися під впливом шокуючого досвіду – розшматування гітлерівцями Чехословаччини у 1938 році. Серед чехословацьких керівників поширилося переконання, що існування національних меншин на території відновленої після війни ЧСР є небажаним. «Питання (національних) меншин мусить зникнути з майбутньої відновленої республіки, вони не повинні існувати, як такі», – писав у вересні 1942 року особистий секретар президента ЧСР Е. Бенеша в листі до амбасадора ЧСР у Стокгольмі. Секретар, річ ясна, передав думку свого шефа – президента Бенеша, котрий тоді очолював екзильний уряд в Лондоні.

Про різні варіанти виселення (переселення) нацменшин зі Словаччини, повернення словаків з інших країн на батьківщину йшлося також на засіданні Словацької Народної Ради у травні 1945 року в Братиславі. Підсумки цього засідання сформулював представник словацьких комуністів Ґ. Гусак на сторінках газети «Nové slovo» реченням, яке не потребує коментарів: «Вільсон (президент США – ред.) бачив гарантію миру в захисті меншин, сьогодні бачимо таку гарантію в усуненні меншин». Зрештою, в травні 1946 р. у своїй передвиборчій декларації ЦК КПЧ наголосив, що комуністи хочуть підкреслити значення чеського та словацького народів у спільній республіці, «щоб назавжди щезло для нас питання нацменшин, яке призвело до Мюнхена»...

Згадані словацькі історики (М. Шмігель, Ш. Крушко) вважають, що становище, яке зайняли чехословацькі політичні діячі щодо переселення русько-українського населення з ЧСР до СРСР, було продиктоване вказівками з Москви. Мабуть, саме цим можна пояснити самовпевненість урядового уповноваженого Словаччини в справах обміну словацького та угорського населення Даніела Окалі, який у липні 1946 р. заявив, що «чехословацький уряд розпочав переговори з урядом СРСР щодо «переселення українців зі Східної Словаччини до СРСР в обмін на словаків з України». Це неабияк схвилювало русько-українське населення Пряшівщини. Державним чиновникам довелося заспокоювати обурених людей.

Проте, чутки про плани переселити з ЧСР всіх русинів-українців, яких начебто вивезуть в концентраційні табори до Сибіру, швидко поширювалися. У зв’язку з цим чиновники негласно рекомендували громадянам ЧСР «української, білоруської та російської» національностей змінити свою національність на словацьку. Мовляв, таким чином вони уникнуть переслідування та виселення. Такі події мали місце навіть у західному регіоні Пряшівщини – в округах Списька Стара Весь, Сабинів, Кежмарок, де багато мешканців сіл почали домагатися запровадження словацьких шкіл замість існуючих там українських (русинських). Цей негативний процес відмови від русинської (української) національності населення Пряшівщини дуже посилився, зокрема після квітня 1950 року у зв’язку з ліквідацією діяльності Греко-католицької церкви та її примусової православізації. Як свідчать оприлюднені документи, стрімко зріс відсоток словаків у селах з раніше переважаючим русинським населенням. Навіть селяни православного віросповідання в районах словацько-українського прикордоння масово записувалися словаками. Дослідники вважають, що протягом перших 10 років після завершення Другої світової війни у Словаччині приблизно 50 тисяч русинів-українців «перетворилися» на словаків. Це був наслідок підступної комуністичної політики уряду ЧСР, що реалізовувалась за сприяння його радянських радників.

 

Весна надій і розчарувань

У першій половині 1968 року, під час т. зв. Празької весни українці Чехословаччини дізналися про себе багато несподіваного. Зокрема те, що їхня організація Культурний союз українських трудящих (далі – КСУТ), заснована у 1951 році, упродовж десятиліть діяла де-юре нелегально. Цей казус був наслідком недбальства «рідної керівної і спрямовуючої сили», тобто КПЧ, яка, проте, не забувала суворо контролювати суспільно-культурну діяльність української меншини.

Про що дискутували українці ЧССР в розкутій атмосфері «Празької весни»? Наприклад, про питання реабілітації репресованих комуністами українських установ – Української Народної Ради Пряшівщини, Реферату українського шкільництва, Союзу молоді Карпат, Греко-католицької церкви чи окремих колишніх діячів русинів-українців Словаччини. Предметом особливої уваги української спільноти були випади зневажливого і нерідко шовіністичного характеру на адресу українців Словаччини в деяких словацьких газетах, а також політика КПЧ щодо української меншини після комуністичного перевороту (з лютого 1948 р. до кінця 1968 р.).

У цьому місці треба нагадати, що першим офіційним документом КПЧ, адресованим українцям ЧСР, була сумнозвісна Резолюція Президії ЦК КПС про ситуацію в Пряшівському краї від 28 червня 1952 р. У цьому документі засуджено «головних носіїв українського буржуазного націоналізму». Це був сигнал про початок комуністичного «полювання на відьом». Свідомих українців в Східній Словаччині на той час було кілька сотень, тим не менше влада вбачала в цій нечисленній групі націоналістичну загрозу. Як писав український діяч Василь Капішовський, звинувачений в «українському буржуазному націоналізмі», суть резолюції 1952 р. полягала в тому, що «треба було тоді засудити УНРП та всіх тодішніх (і майбутніх) представників русинів-українців, які б наважилися підняти свій голос за послідовне та справжнє вирішення українського національного питання в ЧСР» («Нове життя», 6.4.1968).

До цькування «українських буржуазних націоналістів» долучився 1955 року Василь Біляк, секретар Пряшівського крайкому КПС і депутат СНР. У своїй статті в часописі «Дукля» він написав, що «в сучасності для нашого (Пряшівського) краю є найнебезпечніший український буржуазний націоналізм», «проти нього найменше ведеться боротьба». Серйозним джерелом цього націоналізму, продовжував Біляк, є «українська, по суті, сільська буржуазія», котра «прагне втримати свої класові позиції, намагається приховати класові суперечності усередині української меншості». Черешнею на торті можна вважати твердження Біляка про те, що значна частина української інтелігенції походить із сільської української буржуазії, тому, мовляв, зрозуміло, що «буржуазний націоналізм в нашім краї найбільше проявляється між українською інтелігенцією». Від такої «діалектики» сталініста Біляка паморочиться в голові. Українську (русинську) сільську бідноту на Пряшівщині, яка «землю гризла», щоб дати дітям освіту, комуністичний демагог Біляк охрестив «буржуазією», котра виховала українську націоналістичну інтелігенцію.

Надзвичайно болючим питанням, яке виринуло на поверхню під час Празької весни, стала справа відновлення і реабілітації в ЧССР Греко-католицької церкви (ліквідованої на псевдособорі у Пряшеві в квітні 1950 р.). У квітні 1968 р. газета «Нове життя» опублікувала листа-звернення репресованого єпископа-помічника Василя Гопка. У цьому зверненні владика, крім іншого, зазначив: «Сьогодні, після 18-річного мовчання Греко-католицької церкви, не можна вже сумніватися в тому, яку позитивну роль відіграла вона в історії нашого населення, зберігаючи його національну свідомість, його традицію, без якої не може зберегтися ні один народ, його культура... Як один із вас, звертаюся нині до всіх наших селян з пропозицією підтримати наші справедливі домагання: реабілітації нашої Греко-католицької церкви і її покійного владики Павла Ґойдича». Підконтрольна комуністам газета «Нове життя» наважилася на своїх сторінках публікувати матеріали на захист віруючих Греко-католицької церкви. Це було щось нове для віруючих, навіть сенсаційне.

Утім, тогочасний процес відлиги супроводжувався й іншими явищами, малоприємними для українців. У низці словацьких комуністичних видань (Východoslovenské noviny, Smena, Pravda) з’явилися антиукраїнські статті. Дійшло до того, що тодішній голова ЦК КСУТу М. Миндош надіслав «Відкритого листа» до першого секретаря ЦК КПЧ О. Дубчека, в якому поскаржився на розгул шовінізму. М. Миндош розмірковував про ситуацію української меншини в ЧСР: «Політика денаціоналізації українців-русинів була офіційною політикою, а всі українські установи – КСУТ, УНТ, ПУНА, видавництво, радіо – були установами, які треба було терпіти, або просто мати, щоб доводити всім вдома і за кордоном, що соціалістична Чехословаччина послідовно вирішує українське національне питання» («Нове життя», 06.04.1968).

Після придушення «Празької весни» настала сумнозвісна «нормалізація». Влада припинила всі дискусії про заподіяні кривди часів комуністичного режиму. Мусило минути два наступні десятиріччя, щоб і в Чехословаччині канув у небуття комуністичний режим. А невдовзі після цього Чехія та Словаччина мирно «розлучилися». Як це позначилося на ситуації української меншини, що проживає переважно в Словацькій Республіці? На жаль, початок дев’яностих – це період розбиття єдиної громади на  українців та русинів.

 

Меншинний синдром

20 січня 1990 р. у Пряшеві відбувся позачерговий з’їзд КСУТу, в якому взяли участь 342 делегати. Назву організації змінили на Союз русинів-українців Чехословаччини (після розпаду ЧСР – Словаччини). Частина учасників з’їзду не погодилася з таким рішенням і наприкінці того ж року в м. Меджилабірці заснувала опозиційну організацію Русинська оброда («Русинське відродження»). Члени цієї організації вважають, що русини не належать до українського народу. Складається враження, що цей поділ був підготований і керований колективним режисером, імовірно, з-за меж Словаччини. У 2007 р. професор Л. Белей з Ужгорода опублікував статтю, в якій, посилаючись на документи,  твердить, що вже в середині 1950-их керівники радянських академічних установ, зокрема Інституту етнографії ім. Миклухо-Маклая АН СРСР, намагалися накинути вченим тогочасної Чехословаччини думку про те, що східні регіони їхньої країни заселяють не українці, а русини. Таку діяльність, ясна річ, можна було вести лише за вказівкою радянських партійних або дуже «компетентних» органів. Ця ініціатива несподівано заглохла, схоже, однак, що проект витягли з пропахлої нафталіном шафи на початку 1990-их років, коли в Москві запереживали, що на руїнах СРСР може постати незалежна Україна.

Організація Русинська оброда отримала від словацької держави щедру фінансову підтримку і взялася на початку 1995 р. кодифікувати літературний «русиньскый язык», щоб тим самим домогтися офіційного визнання існування окремого русинського народу. До процесу «кодифікації» активно включилися мовознавці-словаки із Словацької академії наук. Про те, якими темпами було створено нову слов’янську мову – русинську – довідуємося з газети Русинської оброди «Народны новинкы» (ч.7-8, 24.02.1997). Два речення щирого зізнання тодішнього голови цієї організації варто навести в оригіналі: «Добрі памятаме, в якій евфорії сьме тогды жыли... Там, де бы ся за нормальной сітуації мусило робити пару років – зробило ся за пару місяців. Де б за нормальных условій мав робити цілый научный тім (науковий колектив) – там то нашы лінґвісты з пару помічниками зробили за екстремно короткый час».

Історики М. Гайдош та С. Конечни, досліджуючи питання української і русинської нацменшини в Словаччини після 1989 року, говорять про наявність у значної частини словацького суспільства відчуття загрози для самобутності словацького народу (т. зв. меншинний синдром). Приблизно 12% населення Словаччини складають нацменшини, кількісно найбільша з них – угорська. Історична пам’ять словаків сильно травмована кривдами, завданими у минулому Угорщиною. В цьому коріння меншинного синдрому. Іноді він набирає гротескних форм щодо русинів-українців, які ніколи і нічим словаків не кривдили.

 

Що спільного між Т. Шевченком і В. Біляком?

Після вторгнення військ СРСР та інших членів Варшавського договору (крім Румунії) до Чехословаччини у серпні 1968 року група радикально налаштованих словацьких патріотів у Пряшеві домагалася перейменувати вулицю Тараса Шевченка в їхньому місті на вулицю «Матиці Словенскей». Ці «патріоти», імовірно, вважали Т. Шевченка (і його творчість) одним із «натхненників» радянської окупації ЧССР. (Це також парадокс – ознака того, щó знали словаки про творчість Т. Шевченка). На жаль, меншинний синдром, страх перед «підривною діяльністю українських націоналістів» був і, на жаль, залишається глибоко закоріненим у свідомості великої кількості словаків.

Це проявилося вже одразу після краху комуністичного режиму в Чехословаччині восени 1989 року. Вже у перших виступах першого глави уряду Словаччини Яна Чарноґурського прозвучали прикрі слова на адресу українців тоді ще в ЧССР, мовляв, вони за часів панування комуністів в ЧССР мали в республіці привілейоване становище і цього їх треба позбавити. Звісно, Чарноґурський мав насамперед на увазі «покровителя» Васила Біляка. Відомо, однак, що цей комуністичний діяч-сталініст 1968 року записав собі словацьку національність, категорично заборонив проведення тоді Всенародного з’їзду українців Чехословаччини, а 1966 року став притчею во язицих своєю заявою, що: «не залежить на тому, якою мовою навчають у школі. Важливим є те, щоб зміст навчання був соціалістичним».

Наприкінці лютого 2013 р. в м. Мартині на науковій конференції з нагоди 150-річчя заснування «Матиці Словенськей» (організації на кшталт української «Просвіти»), глава уряду Словаччини Роберт Фіцо заявив: «З боку меншин ми чуємо передусім претензії, але вони не вважають, що мають якісь обов’язки щодо держави. Натомість ми бачимо простягнуту руку і майже ніякого плекання громадянських чеснот... Державу ми створювали насамперед для державотворчого словацького народу, а не для меншин» («SME», 27.02.2014). Президія Союзу русинів-українців Словацької Республіки на таку зухвалу заяву прем’єра відреагувала відповідно. Слова Фіца названі образливими: «Меншини не простягають руку і не жебрають, домагаються лише того, що їм належиться згідно з законом і до чого Словаччина зобов’язалася на міжнародному рівні». На думку керівництва СРУСРу, урядові Словаччини «виразно бракує діалогу між представниками держави з цією (русинсько-українською) та іншими нацменшинами. Стало майже правилом, що державні органи або намагаються уникати (зустрічей), або взагалі не реагують на листи і на становище організацій нацменшин, ігнорують прохання з ними розмовляти» («Нове життя»,15.03.2014).

Промову Фіца засудили представники інших нацменшин Словаччини, ба навіть і голова парламентського клубу Європейської народної партії Європейських демократів у парламенті ЄС Йозеф Даул. На його переконання, висловлювання словацького прем’єра не можна толерувати, бо в сучасній Європі «не існує простору для такої риторики» . Даул порадив словацькому прем’єру замість звинувачувати нацменшини, більше часу та енергії присвятити «вирішенню внутрішніх економічних питань» («SME», 27.02.2013). Зрештою, навіть міністр закордонних справ Словаччини Мирослав Лайчак виступ прем’єра прокоментував таким чином: «Не варто малювати опудало на стіні, а потім лякатись його, треба дивитися, що робить уряд в галузі політики стосовно меншин і відповідно це оцінювати» («SME», 27.02.2013).

Словацький історик Станіслав Конечни в статті «Русини-українці як феномен словацької політики» (2000 р.) констатував, що в політиці Словаччини й у ставленні словацької громадськості до русинів-українців протягом усього ХХ століття «бракувало великодушності, толерантності, а деколи до них застосовували методи колишніх гнобителів». Історик мав на увазі колишні угорські власті.

 

Словаччина «з’єднана з Росією пуповиною»?

Та повернімося до заяви словацького прем’єра з лютого 2014 року, в якій він зізнався, що з Києвом Братиславі «ніколи не вдалося налагодити нормальних політичних стосунків». «Нам важко орієнтуватися», «не маємо стільки інформації, як це у випадку з іншими сусідніми країнами». Як на мене, приголомшливе зізнання! Виникає запитання, хто ж у цьому винен? Однозначно відповісти на це запитання важко. Схоже на те, що в цьому не вельми були зацікавлені обидві сторони. Для України Словаччина не була, так би мовити, привабливим партнером ані за своїми економічними показниками, ані територіальними чи демографічними. Натомість словаки, як зауважив один словацький журналіст, довго не помічали, що за їхнім куценьким східним кордоном існує «якась» незалежна і велика держава Україна. У свідомості пересічного обивателя на контрольно-пропускному пункті за селом Vyšné Nemecké починається якесь Rusko, або невиразна сіра зона, через яку до Словаччини потрапляють нелегали з Азії. Лише літні словаки пам’ятають, що за «старих часів» там була Podkarpatská Rus...

Те, як укладалася українсько-словацька співпраця в 1990-ті, добре ілюструє промовиста статистика. Якщо протягом 1993-1998 років між Словаччиною та Росією було укладено близько 140 двосторонніх договорів, то з Україною їх було не більше 40. У жовтні 2006 р. лідер націоналістичної партії Slovenská národná strana (SNS) Ян Слота з нагоди візиту російських підприємців до Словаччини заявив, що стратегічний розвиток словацької економіки він бачить передусім в орієнтації на Росію. А президент Словаччини Іван Ґашпарович того ж таки року в листопаді, під час візиту до Москви, говорив про потребу відновлення і плекання ідей слов’янської взаємодії. На цьому акцентував і прем’єр Словаччини Р. Фіцо під час відзначення 62-ї річниці закінчення Другої світової війни у Братиславі, де він закликав словаків не боятися вільно плекати «слов’янську взаємність». Тоді ж глава уряду критично висловився на адресу тих словацьких ЗМІ, котрі з такими проявами русофільства не погоджувалися.

Політики і велика частина суспільства Словаччини й досі перебувають у полоні слов’янофільських, точніше – русофільських поривань. Принагідно зауважимо, що чехи деякою мірою подолали такі настрої ще всередині ХІХ ст., коли громадсько-політичний діяч Карел Гавлічек-Боровський заявив, що він є «насамперед чехом, а потім слов’янином». У той же час видатний словацький громадсько-політичний діяч, ініціатор кодифікації словацької літературної мови Людовіт Штур в своєму німецькомовному трактаті «Слов’янство і світ майбутнього» (1851) написав, що словакам варто перейти на російське православ’я та російську мову. У школах Словаччини про цей епізод у доробку визначного діяча-народника воліють не згадувати [1]. Можна також додати, що Л. Штур і його однодумці пропонували, щоб національним словацьким прапором став російський, т. зв. андріївський.

Традиційна орієнтація на Росію запустила в Словаччині глибоке коріння.

Потужним проявом новітнього русофільства у Словаччині можна вважати візит у квітні 2010 року тодішнього президента Росії Д. Медведєва до Братислави з нагоди круглої річниці визволення словацької столиці від гітлерівців. Як зауважили журналісти, під час цього візиту гасло часів комунізму «З Радянським Союзом на вічні віки» трансформувалося в слова прем’єра Р. Фіца про Словачину, «з’єднану з Росією пуповиною». Йшлося тоді про слов’янську приязнь і щоб не дражнити московських гостей, ні словом не згадано про окупацію Чехословаччини 1968 року. Мабуть таки, дослідження German Marshall Fund, в якому мовиться, що Словаччина є найбільш проросійською (русофільською) нацією в Центральній Європі («SME», 03.09.2014) добре відображає словацькі реалії. Варто також згадати про газову кризу 2009 року, під час якої Р. Фіцо, відвідуючи країни ЄС, повторював звинувачення Путіна на адресу України. Мовляв, Київ краде російський газ, а через це потерпає Словаччина.

 

Вітер змін з Майдану

Словом, у минулі роки українсько-словацькі стосунки були «ні гарячими, ні холодними», обопільно байдужими. Однак події на київському Майдані 2013-2014 років зумовили їхнє пожвавлення. Ще в серпні 2014 р., під час перебування у Брюсселі, словацький прем’єр назвав недоцільним надання Україні членства в ЄС. Мовляв, це негативно позначиться на економіці Словаччини, тому «Україна в ЄС – не в наших (словацьких) інтересах» («Дзеркало тижня», 04.04.2014). Згодом він дозволив собі безпрецедентне для політика такого рангу просторікування, що Україні буде складно впоратися з проблемами, пов’язаними зі вступом до Євросоюзу. Крім цього, прем’єр заперечив, що Україна «коли-небудь може стати членом НАТО» («Nový čas», 13.09.2014).

Заради справедливості варто додати, що позиція Р. Фіца не є позицією всіх впливових політиків у Братиславі. Так, віце-прем’єр і міністр закордонних справ Словаччини Мирослав Лайчак під час візиту до України наголосив, що військові дії на Донбасі Словаччина розглядає як російсько-українське збройне протистояння, а не як внутрішній конфлікт в Україні, а Крим вважає українською територією навіть попри те, що багато його мешканців отримали паспорти іншої країни («День», 11.09.2014). В іншому інтерв’ю шеф словацької дипломатії заявив, що його країна підтримує вступ України до НАТО («День», 16.09.2014). І, нарешті, президент Словаччини Андрей Кіска, виступаючи в Нью-Йорку у вересні 2014 р., згадав, що 20 років тому Україна погодилася відмовитись від атомної зброї під гарантії чотирьох наддержав про непорушність її кордонів. А. Кіска з трибуни ООН засудив порушення територіальної цілісності України («SME», 26.09.2014).

Трагічні події в Україні на початку 2014 року, загибель від куль снайперів понад сотні демонстрантів під час Революції Гідності на Майдані, відтак російська анексія Криму та російсько-українська війна на Донбасі й у зв’язку з цим реакція країн ЄС і всього демократичного західного світу – все це мало б сприяти і якісним змінам парадигми словацько-українських міждержавних відносин. Хочеться сподіватися, що словаки через досвід українців збагнуть, ким насправді є «великий брат» на Сході, зрозуміють, що він поводиться щодо слов’ян не як брат, а як хижак, для якого у ХХІ столітті міжнародні договори варті не більше, ніж договори 1939 – 1945 рр., коли в Кремлі верховодив Сталін, а в Берліні – Гітлер.

 

Ряшів, кінець листопада 2014 р.

                                                                                                                                       Іван Гвать

                                                                                                             Журнал «Дукля», №1/2015.

                                                                                                                                          (Пряшів)

 

 

P.S.

6 лютого поточного року глава Уряду Словаччини Роберт Фіцо з робочим візитом відвідав Київ. Відбулася його зустріч з Президентом України Петром Порошенком та Прем’єр-міністром України Арсенієм Яценюком.

ЗМІ повідомляють, що словацький гість висловив готовність збільшити реверсні поставки газу через Словаччину до України до 14,5 млрд куб. на рік, що становило б 1/3 обсягу внутрішньої потреби України. Словаччина також зацікавлена в активізації економічних стосунків з Україною, особливо між підприємцями обох держав, саме тому планує провести спільний бізнес-форум.

Зі свого боку Президент України П. Порошенко доручив Кабінету Міністрів активізувати транскордонне співробітництво зі Словаччиною у частині створення спільних прикордонних і митних постів, що посилило б боротьбу з корупцією та сприяло б пришвидшенню і полегшенню перетину кордону, – мовиться у повідомленні.

[1] Це питання докладно висвітлює чеський славіст František Wollman у книзі Slavismi a antislavismi za jara národu  (Прага 1968)

Готується зустріч у Пряшеві

Незабаром в Ужгороді вийде довгоочікуваний четвертий том творів Олександра Духновича

 

Асоціація україністів Словаччини, Наукове товариство ім. Шевченка у Словаччині разом з Спілкою українських письменників Словаччини та Союзом русинів-українців СР готують зустріч-бесіду з гостями з Ужгорода Іваном Ребриком – директором видавництва „Ґражда“, Наталією Ребрик – проректором Закарпатського художнього інститут ім. Ерделі та Андрієм Ребриком – головою молодіжної організації „Пласт“ у Закарпатській області.

Зустріч відбудеться у п’ятницю, 20 березня 2015 р., о 15. 00 год. в Центрі української культури (Пряшів, вул. Янка Бородача, 5).

Поруч з тим організатори готують презентацію книжок Видавництвa „Ґражда“ 2015 року, а саме

„Збірки закарпатоукраїнських народних прислів’їв Івана Югасевича з 1806 р.” (Йдеться про збірник 370 прислів’їв уродженця села Прикра Свидницького округу – першу і найповнішу в українській фольклористиці); книжки  Степана Папа: Велика боротьба. (Про угорський терор на Закарпатті 1939-44 рр.), а також першого  числа науково-мистецького часопису “Екзиль” за 2015 р.

Усі презентовані видання можна буде придбати на місці.

В ході зустрічі мова піде також про долю бібліотеки та архіву Олени Рудловчак (1919-2007) в Ужгородському національному університеті та стан підготовки до друку четвертого тому „Творів“ Олександра Духновича.

 

                                                                                                          -мі-

Не бути Української Народної Ради Пряшівщини, нас би не було

До 70-річчя з дня заснування УНРП

 

Українська Народна Рада Пряшівщини (УНРП) - представницький національно-політичний орган українців Словаччини, який конституювався 1. 3. 1945 на Першому з'їзді делегатів місцевих і окружних комітетів Пряшівщини. З'їзд, що відбувся у пряшівському Руському домі, під впливом революційних подій у Східному Закарпатті в прийнятій резолюції вітав і схвалив рішення Мукачівського з'їзду про возз'єднання Закарпатської України з Українською РСР і водночас проголосував незаперечну етнічну єдність населення Пряшівщини з народом Закарпатської України. Вперше за всю свою історію українці Пряшівщини мали змогу засвідчити свою національну зрілість, заявивши свою приналежність до українського народу і обравши свій представницький орган - УНРП. У склад президії увійшло 7 чоловік. Головою УНРП обрано Василя Карамана, заступниками - Петра Бабея та Петра Жидовського, першим (генеральним) секретарем - Івана Рогаля-Ільківа, секретарем - Діонісія Ройковича, заступником секретаря - Андрія Єдинака, скарбником - Дезидерія Миллого. У склад пленуму УНРП увійшло по двоє представників від кожного округу. Друкованим органом УНРП став тижневик «Пряшевщина», що видавався російською та українською мовами.

УНРП довелось зразу рішати ряд невідкладних завдань політичного, соціально-економічного та культурного характеру. 3. 3. 1945 лідери УНРП передали урядовому уповноваженому ЧСР Ф. Нємцю листа на ім'я президента Е. Бенеша, в якому домагалися участі у московських нарадах лідерів чехо­словацьких політичних партій та СНР, однак їх вимога була відхилена. Незавидна доля українського населення в розорених війною селах і містечках, помножена гірким політичним досвідом з домюнхенської ЧСР та Словацької держави, орієнтували національно-визвольний рух південнокарпатських українців на Схід, що повністю відповідало логіці історії й народно-демократичної революції в цьому регіоні.

Однак така позиція УНРП викликала немилість до української справи з боку словацьких політиків, яка в наступні роки не обійшлась без негативних наслідків. Після утворення нового уряду ЧСР і проголошення його програми (Кошицька програма) УНРП звернулась до політичних властей у Братиславі і Празі з меморандумом, який становив нову платформу розв'язання українського питання на Пряшівщині у складі ЧСР.

Документ містив вимоги представництва українців у законодавчих органах ЧСР і СНР, відбудови війною розорених областей, налагодження шкільництва та встановлення культурних стосунків з Україною і, зокрема, її Закарпатською областю. Задовольнивши вимоги УНРП, президія СНР визнала за українцями Словаччини право мати 5 депутатів у празькому і братиславському парламентах. Для налагодження шкільництва при Відомстві уповноваженого СНР у справах освіти і культури був створений Реферат українських шкіл (РУШ), а в округах - українські шкільні та культурно-освітні інспекторати. Завдяки активній праці цих установ значно зросла кількість дитячих садків, початкових і середніх шкіл в українських місцевостях краю. Значну увагу приділяла УНРП молоді наданням матеріальної допомоги місцевим і окружним організаціям СМК, влаштування юнаків і дівчат на державну службу, матеріальне забезпечення учнів середніх і студентів вищих шкіл. На кооперативних началах був заснований Український національний театр (УНТ) в Пряшеві, що розпочав свою роботу весною 1946 р., та видавництво «Славкнига», яке мало свій книжковий магазин та власну друкарню.

3. 11. 1945 р. розпочало роботу Українське відділення Чехословацького радіо в Братиславі. Однак найбільш болючим питанням, яке прийшлось вирішувати УНРП, стала відбудова війною розорених областей, особливо Свидницького, Стропківського, Меджилабірського та Снинського округів. Справа в тому, що від самого початку погляди компетентних державних органів на розв'язання цього питання різнились. Більшість з них сходилась на тому, що населення цих областей треба в рамках обміну населення переселити на Україну. Тому відбудова пограниччя закінчилась аж у 60-х рр.

Посилаючись на масову участь українців Пряшівщини у народно-визвольній боротьбі проти фашизму, великі жертви, які вони принесли за визволення ЧСР, УНРП доклала багато зусиль, щоб домогтися у влади визнання правового суб'єкту української національної меншини і своєї кодифікації в політичній системі ЧСР. Однак, керуючись засадою двонаціональної держави, влада відхилила всі її проекти на державно-правове становище у відновленій ЧСР. Хоч у лютневих подіях 1948 р. УНРП зайняла однозначну позицію до політичної ситуації в країні, підтримавши уряд К. Готвальда, однак словацькі політичні власті в полютневий період не рахувались з нею як з представницьким органом українського населення. Вже 9. 12. 1948 р. президія ЦК КПС засудила діяльність УНРП, звинуватила її чільних представників у т. зв. українському буржуазному націоналізмі.

Після того почався розклад УНРП зсередини взаємним звинуваченням її керівних кадрів у зраді ідей соціалізму. Водночас велись підготовчі роботи по створенню нової організації - Культурного союзу українських трудящих (КСУТ). Під тиском партійного і державного апарату президія УНРП (не всенародний з'їзд, якому належало це право) 11. 12. 1952 офіційно заявила партійним і державним органам Словаччини про припинення своєї діяльності.

 

Іван ВАНАТ.

  «Нове життя», № 4/2015 р.

61 Свято культури русинів-українців Словаччини у Свиднику відбудеться  19. – 21.6.2015 р.

 

17.2.2015 р. в Пряшеві відбулось чергове засідання Президії Центральної ради СРУСР. У зв’язку з поступовим обмеженням коштів для діяльності Союзу русинів-українців СР було прийнято постанову раціоналізувати максимальною мірою проведення акцій, які заплановано на першу половину 2015 року, а саме  54 Фестивалю драми і художнього слова ім. Олександра Духновича (Пряшів, 14. – 15.5.2015 р.), 25 огляду з художнього читання жінок «Струни серця» і 61 Свята культури русинів-українців Словаччини у Свиднику, яке, за додатковою домовленістю з містом Свидником, відбудеться  в новому терміні, а саме 19. – 21.6.2015 року. Союз русинів-українців СР підтримає підготовку і проведення 20. – 21.4.2015 року в Кошицях Днів української культури, які організує Словацько-європейське товариство культури FEMAN, яке серед громадськості відоме організуванням доброчинної і громадської діяльності і  розвитком туризму в Східній Словаччині.

 

                                                                                                                               -мі-

Нарада як чергова спроба діалогу

 

Пряшівський самоврядний край став ініціатором  проведення наради представників Союзу русинів-українців Словацької Республіки  та Русинської оброди в Словаччині щодо евентуального проведення у Свиднику спільного фестивалю. Таку ініціативу озвучив голова Пряшівського самоврядного краю Петро Худик на нараді 23.2.2015 р. в Пряшеві, в якій взяли участь також представники міста Свидника.  П. Худик заявив, що у разі проведення такого фестивалю можна було б заощадити кошти, які витрачає Пряшівський самоврядний край як співорганізатор Русинського фестивалю і Свята культури русинів-українців Словаччини у Свиднику. Голова Центральної ради СРУСР Петро Сокол і заступник голови Центральної ради СРУСР Павло Боґдан сказали, що підготовка Свята культури  русинів-українців Словаччини вже йде на повну потужність і ініціатива з боку ПСК надходить запізно, оскільки грантові проекти  вже є в стадії обговорення в адміністрації Уряду СР. Було домовлено, що фестивалі в цьому році пройдуть у запланованих термінах. Як про це інформуємо на іншому місці в газеті, 61 Свято культури русинів-українців Словаччини за домовленістю з  співорганізатором - містом Свидником відбудеться 19. – 21.6.2015 р. На завершення наради Петро Худик вийшов з ініціативою організувати також спільні зустрічі представників СРУСР і Русинської оброди.  Як відомо, Союз русинів-українців СР в інтересі встановлення діалогу і евентуальної співпраці  вислав Русинській оброді кілька років тому офіційного листа, проте і досі не одержав на нього  відповідь.

Нарада в Пряшівському самоврядному краї  стала одною з чергових спроб налагодження діалогу і співпраці між організаціями.

Поруч з представниками СРУСР у нараді  взяли участь приматор міста Свидника Ян Голодняк, віце-приматор міста Свидника  Петро Пилип, директорка Піддуклянського осередку культури у Свиднику Марія Пайзинка, голова Русинської оброди в Словаччині Мілан Мнягончак та голова Окружної організації Русинської оброди у Свиднику Мілан Стрончек.

 

                                                                                              Мирослав ІЛЮК.

Категорії

• Новини
• Моніторинг
• Про нас
• Про нас пишуть
• Нове життя
• Історія та фотографії
• Календар акцій
• Цей веб–сайт

Архів новин

• січень
• лютий
• березень
• квітень
• травень
• червень
• липень
• серпень
• вересень
• жовтень
• листопад
• грудень