Світочі
«…ЛЮБОВ
У СЕРЦІ І В ГРУДЯХ СПІВ»
(До
100-річчя від дня народження поета,
Життєві і творчі дороги одного з
найбільш визнаних українських зарубіжних поетів Федора Лазорика стелилися
спорідненими теренами русинів-українців –
закарпатської Лемківщини і східнословацької Пряшівщини. Поетичний
дар письменника розквітав у 30-х роках минулого століття на
закарпатській
землі, а на Батьківщині поета у повоєнні роки його поезія набула
неперевершеної
емоційності, мелодійності та
вишуканості слова.
«МОЄ
СЕРЦЕ ВЧАРУВАЛА СТРИМБА…»
Народився поет 1 квітня 1913 року у Словаччині, в
маковицькому селі Бехерів у селянській родині Семена і Катерини
Лазориків.
Після закінчення місцевої початкової школи батьки віддали
сина до Руської горожанки у Пряшеві, де єдиною його матеріальною
підтримкою
була скромна стипендія та приватні уроки дітям із багатих родин.
Тринадцятирічним учнем Ф.Лазорик опублікував свій перший вірш «Матерня
пісня»
в дитячому журналі
«Пчілка», що виходив
в Ужгороді під опікою А.Волошина.
Світоглядні переконання майбутнього
поета формувалися на уроках відомого представника української
«народовецької»
орієнтації Д.Зубрицького, який у мовному питанні опирався на праці
свого
ужгородського колеги мовознавця І.Панькевича.
У 1928–1932 роках Ф.Лазорик навчався у Пряшівській
учительській
семінарії, після закінчення якої учителював в церковній школі в Лютині.
Не
одержавши за півроку зарплати від Пряшівської єпархії, він подався на
Закарпаття (тоді – Підкарпатська Русь), де його призначили директором
народної
школи у гірському селі Руський Мочар, що притулилося до схилів гори Явірник неподалік
Великого Березного. Тут
молодий вчитель «у болючій гіркоті і п’янкій красі життя», в «радості і
солодкому хмілі завзятства» відкрив для себе
багатство навколишнього світу, задушевність і
філософську мудрість горян. Тут він уперше відчув «любов у серці і в
грудях
спів», коли «з кохання мліло серце бідне».
Проживаючи у «гірській
пустелі», Ф.Лазорик не ізолював себе від культурного
і суспільного життя краю, був активним учасником мистецьких заходів,
співпрацював з просвітянськими
осередками. За спогадами моїх батьків, які приятелювали з Ф.Лазориком,
він виступав
перед учительською громадою з літературними рефератами, супроводжував
аматорські театральні вистави розповідями про авторів п’єс українського
репертуару, проводив у сільських читальнях
поетичні вечори. Поет вирізнявся вражаючими проявами переживань і
почуттів, з
болем і гнівом сприймаючи нужденне життя верховинців («Жебрачка»,
«Повія»,
«Верховинські жнива»).
Він багато подорожував. Під поезіями закарпатського
періоду зазначені Ужгород, Пряшів, Мукачево, Великий Березний,
лемківські села
Руський Мочар і Розтоцька Пастіль. Він друкувався переважно під
псевдонімами, зокрема Федь Маковичанин та
І.Беркут, у місцевих періодичних
виданнях «Учительський голос», «Пчілка», «Українське слово» та його
літературно-мистецькому додатку «Слово».
Щирою «любов’ю у серці» до чарівного
верховинського краю,
який прихистив поета і подарував йому найщасливіші роки, сповнені слова
із
вірша «Карпатська замана» (1940):
Моє серце вчарувала Стримба,
Коломийка і журлива дримба.
Чорна верховинка в білій вишиванці
З усміхненим личком в дріботливім танці…
Після трагічного березня 1939 року Ф.Лазорик
деякий час жив у
Руському Мочарі, відвідував обов’язкові для вчителів курси угорської мови
в Сегеді, але не дочекавшись підтвердження лояльності до нової влади, у
серпні
1940 року нелегально перейшов кордон і повернувся в рідну Маковицю.
«КРАЮ
ТИ НАШ, КРАЮ, НАША ТИХА
ДУМО…»
Пряшівський період у житті поета був складним:
праця
сільського вчителя в злиденні роки війни, призов в армію, розчарування
від
нездійснених сподівань в післявоєнні роки, нестабільна зайнятість,
переїзди,
творчі злети і часи глибоких депресій.
З осені 1940 року Ф.Лазорик учителював у
с.Млинарівці, згодом
у Свиднику, здійснюючи за сумісництвом коректуру дитячого журналу
«Колокольчик-Дзвіночок». У 1945-му він перейшов на
редакційно-видавничу
роботу: з перервами редагував газету «Пряшевщина», з 1951-го працював у
редакції журналу «Дружно вперед», потім був редактором журналу «Дукля»,
пізніше
– редактором газети «Нове життя».
Але головним змістом життя Ф.Лазорика, який був
«краси
голоден», залишалася літературна творчість. Окремими виданнями вийшли
збірки
поезій «Слово гнаних і голодних» (1949), «Велика сила» (1955), «Вибране» (1963), «Сніжні
хризантеми» (1968) і
«Карпатська замана» (1969), повісті «Світанок над селами» (1953) та
«Вік
фестивальний» (1958), книга записаних ним співанок «Співаночки мої»
(1956),
збірка оповідань, фейлетонів і художньої документалістики «Роздуми і
співи»
(1963). Ряд оповідань для дітей увійшов до його книги «Казка про Мороза
Лиходія
і Сонечко Добрячко». Як журналіст Ф.Лазорик надрукував понад двісті
публіцистичних матеріалів.
ВІН
«НЕ ХВИЛИНКАМИ – СТОЛІТТЯМИ ЖИВ»
В особистому житті опорою поета була Марія Ганик,
з якою
Ф.Лазорик перебував у громадянському шлюбі. В 1942 року у них
народилася
первістка. До 1950 року сім’я проживала у Пряшеві, але любов, як
зізнавався
поет, «наткнулася на коловорот життя. Поблякла з часом, посіріла…», і
дружина з
донькою переїхала в Сабинів. На початку 60-х подружні почуття «знову зайнялися рожевим
спалахом. Бо…з
любові – діти! А яка то відроджуюча сила!». Впродовж 1962–1966 років
народилось
п’ятеро дітей (близнятка невдовзі померли). Ф.Лазорик турботливо
опікувався
дружиною і дітьми, доїжджаючи з Пряшева до Сабінова. В дорозі поїздом
до сім’ї
4 липня 1969 року серце поета перестало битися.
Та провіщення поета збулися лише частково. Його
творчий
ужинок – від осяяної замріяності, ніжної закоханості і зачарування в
«Карпатській замані» до тужливої елегії серця в «Сніжних хризантемах» –
витримав випробування часом.
У передмові до
антологічного збірника українських письменників Словаччини «Карпатська
замана»
(Київ, 1990) Д.Павличко назвав Ф.Лазорика одним із «фундаторів,
зачинателів
пряшівської української словесності» і зазначив, що «піднесена,
суспільно
заангажована поезія (і проза!) Федора Лазорика має родовий знак свого
часу… Загальна
роль цього діяча культури дуже велика, особливо в орієнтуванні й
переході
пряшівської лемковини на українську мову, в наданні тому процесові
тривалих
духовних зарядів. Для багатьох сьогоднішніх письменників-пряшівчан він
–
незабутній учитель і наставник».
Для тих, хто
чутливий до поетичного слова, Ф.Лазорик залишається поетом, який «не
хвилинками
– століттями жив» і проніс через своє життя «любов у серці і в грудях
спів».
Володимир
Шелепець
Ужгород
Категорії
- Новини
- Моніторинг
- Про нас
- Про нас пишуть
- Нове життя
- Історія та фотографії
- Календар акцій
- Цей веб–сайт