УКРАЇНЦІ СЛОВАЧЧИНИ

Два лемківські фестивалі у Польщі

32 «Лемківська ватра» в Ждині, головним організатором якої було Об’єднання лемків у Польщі, а почесними патронами – міністерства культури Польщі та України, розпочалася у п’ятницю, 18 липня, дитячою програмою: лемківською спартакіадою, конкурсами в різанні дров, „перетягуванням” рук і навіть у доїнні корови.

О 14 год. було урочисто запалено ватру, яка без перерви горіла три дні. А потім вже на ватряній сцені розгорнувся марафон пісень, танців і музики, який тривав до пізньої ночі. Виступали в ньому індивідуальні співаки та колективи з Польщі („Кичера”, „Горицвіт” та „Дикі бджоли” – з Ліґниці, „Роса” з Устя Руського, „Ручай” із Горлиць,  „Розтока” з Рудної, „Слов’яни” з Кракова), України („Лемчатко” та „Студенька” з Калуша, „Яворина” з Дрогобича, „Високий замок” зі Львова, „Тристовісім” з Ужгорода, „The Вйо” з Києва) та ін.

Найбільшим успіхом користався виступ „Кичери” з Ліґниці, яка показала традиційні лемківські вечорниці („Федоровиця”), повні несподіваних зворотів у високохудожніх інсценаціях. Головними „виконавцями” були маски Туроня, Коня, Жида, Страшків тощо. Все це в супроводі лемківських пісень, танців і музики.

Пряшівщину  у перший день фестивалю представляв танцювальний колектив сеньйорів „Карпатянин”, солістки Марія Мачошко, Івета Світок та драмколектив села Ряшів. Останній показав фрагмент драми Тараса Шевченка „Назар Стодоля” лемківською говіркою свого села. Була це єдина програма фестивалю, присвячена 200-літтю з дня народження  Т. Шевченка.

Основна програма фестивалю відбулася в суботу, 19 липня. Вона розпочалася панахидою біля пам’ятника жертвам акції „Вісла” та концтабору Явожно,

в якій брали участь високі представники Греко-католицької та Православної церков, уряду Польщі, краєвої, повітової та місцевої влад.

Всі вони пересунулися на Ватряне поле, де о 11-ій годині розпочався новий марафон художніх виступів, який і на цей раз тривав до глибокої ночі. А відкрив його репрезентаційний чоловічий хор Об’єднання українців у Польщі „Журавлі”. Після їх виступу на сцену було запрошено півтора десятків найповажніших гостей, з яких кожен виголосив  промову.

В художній програмі брали участь кращі колективи Польщі та України, а теж руські музично-співацько-танцювальні ансамблі з Руського Керестура в Сербії, Міклошевців у Хорватії та два колективи із Словінок на Пряшівщині (дитячий та колектив дорослих).

У молодої публіки значною популярністю користалося змагання на красуню фестивалю „Місс Лемковина” та концерт співачки Софії Федини з Львова, яка виступила і наступного дня.

У вечірній програмі домінували групи модерної музики, які розважали зокрема молодь, що під їх пісні та музику танцювала.

Недільне дополудня було присвячено літургіям. Після обіду був ґала-концерт, в якому ще раз виступили кращі колективи й індивідуальні виконавці з попередніх днів. Гучні оплески публіки здобула жіноча співацька група „Стебничанка” зі Стебника та ряшівські солістки: Ліна Гвать, Марія Хома, Оксана Гаром (тріо), Марія та Давид Юрчишин (дует). 

            З „Ватрою” було пов’язано кільканадцять супровідних акцій: художніх виставок, круглих столів, лекцій, презентацій книжок, бесід з письменниками, проекції фільмів, засідання президії Світової федерації українських лемківських об’єднань тощо.

На „Лемківській ватрі виступило понад тисячу учасників, а їх програму бачило понад чотири тисячі глядачів (менше як в інші роки).

*    *    *

Дводенний фольклорний фестиваль „Од Русаль до Яна” розпочався в суботу,  26 липня 2014 р., на подвір’ї Музею лемківської культури в прикордонному селі Зиндранова під Дуклянським перевалом. Учасники мали змогу відвідати нові експозиції музею, побачити фільми, виставки фотографій Ярослава Мазура.

Недільну програму започаткувала архієрейська Служба Божа у місцевій Православній церкві, яку справляв горлицький владика Паїсій при сослужінні п’ятьох священиків. В кінці літургії єпископ привітав головного будівника церкви (та Музею лемківської культури) Федора Ґоча з його 85-річчям та вручив йому ікону св. Теодора.

Після урочистостей в церкві на подвір’ї музею біля пам’ятника жертвам концентраційного табору „Талергоф” відбулася  панахида. Потім на імпровізованій сцені розпочався концерт, в якому, як і на „Лемківській ватрі” в Ждині, виступили індивідуальні виконавці та музично-співацько-танцювальні колективи з Польщі (польські і лемківські) та України. В їх репертуарі переважали найпопулярніші загальноукраїнські пісні – народні й авторські. Режисером і драматургом програми був син засновника музею і фестивалю Богдан Ґоч і треба сказати, що виконав своє завдання бездоганно.

Русинів-українців Словаччини на зиндранівському фестивалі  представляли фольклорні колективи „Маковиця” із Свидника, „Стропківчан” зі Стропкова та професіональна співачка Марія Мачошко. Саме їх виступи здобули найбільше аплодисментів публіки.

            Одна з експозицій Музею лемківської культури була присвячена графічним творам лемківського художника та громадського діяча Василя Мадзеляна (1917-2014).

            Обидва фестивалі проходили при ідеальній погоді. Алкогольні напитки (крім пива)  на жодному з них не продавалися. Головною публікою на обидвох фестивалях були потомки лемків, депортованих з рідних земель Польщі в Радянський Союз (Україну) та на понімецькі землі Польщі  у 1946-1947 роках (а звідси згодом у широкий світ). Один раз в році вони, як журавлі, повертаються в Карпати, аби пізнати батьківщину своїх предків та їх культуру. І ніхто з них і цього року не повертався у нові домівки незадоволеним.

 

                                                                                                          Микола Мушинка.

                                                                                                               Фото автора.

КНЯЗЬ ЛАБОРЕЦЬ на  Вершку Габури - вагомий пам’ятник історії русинів у Карпатах

 

В рамках святкувань Днів Габури в суботу, 5 липня, на горі Вершок в селі Габура, що на Лабірщині, було відкрито могутній пам’ятник руському князю історичного Закарпаття – князю Лаборцю.

Ідея створення такого пам’ятника зародилася десь три роки тому, а реалізацію ідеї здійснив організаційний комітет під головуванням старости села Миколая Ющика, який зумів зібрати коло себе групу спонсорів та помічників не тільки з околиці Габури.

Автором проекту пам’ятника та його реалізатором є братиславський скульптор Ян Тяпак. Висота пам’ятника, виконаного у бронзі – 5 м, разом з камінним постаментом – понад 7 м. Головою підготовчого комітету був Імріх Береш. Він підкреслив своє почуття гордості за те, що, не будучи русином, міг активно посприяти реалізації цього великого проекту – увіковічення видатного діяча історії русинів. Зокрема, звертаючись до присутніх, підкреслив: «Шановні присутні, прийміть, прошу Вас, цей пам’ятник з відкритим серцем та без упереджень.  Нашою метою не було розділяти людей, але об’єднувати їх! Символічна земля з-понад сотні русинських сіл, закладена у постаменті цього пам’ятника, є цього доказом». І закінчив свій виступ по-габурськи: «Русини, будьте горді на своє коріння, язик та культуру та прийміте князя Лабірця за символ Вашой єдноти!»

Староста села Миколай Ющик  в головній доповіді накреслив коротку історію створення пам’ятника, подякував усім, хто брав участь у створенні цього історичного пам’ятника, та закликав шанувати пам’ятник як історичний доказ життя нашого руського населення в Карпатах.

Добре була продумана й сама художня програма відкриття пам’ятника: Заповіт князя Лаборця приніс присутнім на своїх крилах сокіл, що прилетів до самого пам’ятника і сів на руку князівського воїна; слова князя урочисто прозвучали посередництвом техніки; в програмі було виконано патріотичні пісні, в програмі виступив також гість з Польщі Петро Трохановський, який долучив до землі з 106 сіл Пряшівщини також грудку землі з лемківської сторони Карпат та проспівав уривки зі свого твору про князя Лаборця.

Програма Днів Габури продовжувалася  до пізнього вечора. Наступного дня програму виповнили спортивні акції.

 

Слід припустити, що до такої великої акції, важливої та визначної події, як відкриття пам’ятника князю Лаборцю – представнику всього руського населення історичного Закарпаття –  в с. Габура буде  – і то немало – критичних зауважень.

Не біда, що саме святкування відбулося без планованої участі «визначних» гостей. Гірше, що воно відбулося також без ширшої участі «культурної» громадськості русинів та без будь-якої участі представників русинів-українців. Навіть рядовий громадянин не може нормально сприйняти окремі пам’ятні «табли» – окремо жидам, окремо греко-католикам та ще окремо православним, рівно ж і великі «табли»  «видатним» акторам сьогоднішнього життя та тексти на тих «таблах». А вже зовсім неприйнятним є «ідейно-ідеологічне» спрямування акції, яка, наперекір заявам про потребу та символ об’єднання, може стати «доказом» плиткого та антинаукового розуміння «русинського питання в Європі».

Проте – наперекір всім сучасним та й майбутнім критикам – дещо можна допрацювати, виліпшити, уточнити, замінити, а дещо зостане як документ доби та нашого нерозуму – головною ознакою та заслугою організаторів великої та потрібної акції залишиться факт побудови та уведення у дійсність могутнього символу та історичного доказу безперервного існування руського населення в Карпатах – відкриття могутнього пам‘ятника руському князю Лаборцю на Пряшівщини. А саме це ядро питання заслуговує на позитивну оцінку сучасного стану нашого життя.                                                                                                      

Юрій БАЧА.

Чергова виставка в Центрі української культури

 

З часу відкриття Центру української культури у Пряшеві в жовтні 2013 року у його виставочному залі вже презентувалися  твори трьох  художників і 12 фотохудожників України.

27 червня ц.р. тут відбулося відкриття чергової виставки з назвою «Дзеркало моєї душі». Так відчуває свої твори київська художниця Наталія Студенкова, яка тривалий час проживає в Словаччині. Тому вона виставлялася вже у Стропкові,  Гуменному, Свиднику, Бардієві, Снині,  Кошицях, а також в Сполучених Штатах Америки  в містах Сан-Франциско та Лос-Анджелес.

Наталія Студенкова -  художниця та дизайнер. Її художній шлях почався в Державній художній школі Т.Шевченка в Києві, в цьому ж місті продовжила навчання в Державній академії технологій та дизайну, який на відмінно – з червоним дипломом закінчила в 1999 році. Освіту доповнила курсами комп’ютерної графіки та практичного дизайну. Декілька років працювала в області реклами.

Авторка у своїй творчості використовує різні техніки – акварель, пастель, акрилові фарби та малювання на склі.  В її картинах відчувається радісний та оптимістичний погляд на світ, вони випромінюють позитивну енергію. Художниця через картини передає  свою любов до світу, який її оточує і таким способом ділиться із своїми радісними почуттями.

             На картинах, виставлених в Центрі української культури в Пряшеві,  можна бачити історичні пам’ятки та пейзажі з України  та Словаччини, натюрморти, але також  зображення актуальних подій на Євромайдані в Києві.

            Виставка Наталії Студенкової «Дзеркало моєї душі» в Центрі української культури в Пряшеві потриває до 20 серпня 2014 року.

 

                                                                                                        п.б.

                                                                                              Фото Ладислава Цупера.

Авторка картин Наталія Студенкова (четверта зліва) в колі учасників художньої програми з Воронова на/Т. Вправо -  їх керівник  Яна Любимова. 

Виставку картин Наталії Студенкової відкрив заступник голови ЦР СРУСР Павло Боґдан

Частина глядачів.

Засідання  Центральної ради СРУСР

 

28-го червня ц.р. члени Центральної ради Союзу  русинів-українців Словацької Республіки зібралися в Пряшеві  вже на четвертому  засіданні в цьому виборчому періоді.

Йому передувало чергове  засідання Президії ЦР СРУСР, члени якого схвалили план праці Президії на друге півріччя 2014 року, провели оцінку 49 Фестивалю фольклору русинів-українців Словаччини в Камйонці та ювілейного 60 Свята культури русинів-українців Словаччини у Свиднику.

Основною темою 4-го засідання Центральної ради СРУСР  була оцінка діяльності Союзу в першому півріччі 2014 року. 

Як сказав у своїй доповіді голова ЦР СРУСР Петро Сокол, вона була змістовно різноманітна і не спочивала лише в організації та проведенні різних культурних акцій. Немало зусиль було присвячено рішенню питань національного шкільництва, де ситуація дуже комплікована. Це підтвердили і дискутуючі, які попередили, що сільські уряди лише з великими труднощами зволодіють фінансування шкіл. Тим часом вже підтвердилося, що доходить до ліквідації або обмеження діяльності дальших шкіл, в яких вивчається українська мова (Габура, Хмельова, Нижня Полянка). Значну увагу керівництво Центральної  ради звертало міжнародній діяльності, співпраці з закордонними партнерськими організаціями та  діяльності в рамках Світового та Європейського конгресу українців, а також у Світовій федерації українських лемківських об’єднань. 

В дискусії присутні на засіданні повернулися до всіх центральних акцій СРУСР, що проходили в першій половині року. Їх оцінка була позитивна, але вказали і на можливості підвищення якості окремих акцій. Дискусія торкалася, зокрема, ювілейного 60 Свята культури русинів-українців Словаччини у Свиднику, рівень якого, на їхню думку, був відповідний ювілею і традиціям цієї найголовнішої щорічної події нашого культурно-національного життя. Більшість членів ЦР СРУСР висловилася за те, щоб, наперекір всім труднощам, місцем проведення Свята і надалі було місто Свидник з врахуванням умов, які настануть після комунальних виборів в листопаді 2014 року.

Наступне - п’яте засідання Центральної ради СРУСР планується провести у грудні 2014 р.   

         

                                                                                                                                      п.б.

Відзначили пам’ять Василя Капішовського

 

         7 липня ц.р. українська громадськість відзначила 100-річчя  від дня народження визначного українського педагога, громадсько-культурного діяча Пряшівщини, уродженця села Хмельова Бардіївського округу Василя Петровича Капішовського. В Центрі української культури в Пряшеві зійшлось кілька десятків знайомих  та співпрацівників ювіляра. Крім іншого, присутні були й рідні В. Капішовського  з Хмельової.

            Урочисту зустріч відкрив заступник голови Центральної ради СРУСР Павло Боґдан, а вступне слово виголосила Генеральний консул України в Пряшеві Ольга Бенч. Про життєвий шлях ювіляра розповів етнограф Микола Мушинка.  В дискусії виступили Андрій Ковач, Йосиф Шелепець, Юрій Бача, Андрій Баленчин, Дмитро Кришко, Юрій Шпірко, Михайло Роман, Юрій Дацко та ін.

             Спомин про В. Капішовського збагатили  співом і словом онуки Миколи Мушинки.

       Під кінець зустрічі книгу про В. Капішовського відрекомендував ужгородський видавець Іван Ребрик.

 

                                                                                                          Юрій ЮРАСЬ.

ПЕРЕТВОРЮВАВ МРІЇ В ДІЙСНІСТЬ

До 100-річчя з дня народження Василя Капішовського (1914-2002)

 

 

Серед культурно-громадських та політичних діячів русько-української національної меншини Словаччини післявоєнного періоду одне з перших  місць займає доцент Василь Капішовський, кандидат економічних наук, довгорічний викладач пряшівських та кошицьких вузів. Він – учасник антифашистського руху опору, в’язень таборів Словацького штату та нацистської Німеччини, чільний функціонер Української Національної Ради Пряшівщини і Культурного союзу українських трудящих, ініціатор економічного, соціального і культурного розвитку Східної Словаччини, але й жертва комуністичного терору 50-х років. А все ж таки відійшов з життя майже непоміченим. Тож пригадаймо його «незлим тихим словом» з нагоди 100-ліття з дня народження.

*       *      *
          Василь Капішовський народився 7 липня 1914 р. в селі Комлоша (нині Хмельова) у десятилітній селянській сім’ї (сім хлопців і троє дівчат). Після закінчення Руської учительської семінарії в Пряшеві 1933 року Василь Капішовський учителював у селах Нижній Бистрий та Голятин на Закарпатській Україні. З дворічної військової служби в Чехословацькій армії (1936-1938) він повернувся у школу на Закарпатті зі званням офіцера танкових військ. Після окупації Карпатської України угорською армією восени 1939 року він емігрував у Радянський Союз. Там  вступив добровольцем у Червону армію і після успішного абсольвування спецкурсів для розвідників в Москві був направлений в рідний край (з радіопередавачем) із завданням подавати в Москву інформації про рух німецьких військ на території Словаччини. Це завдання він сумлінно виконував, будучи учителем Основної школи в с. Олька Меджилабірського  округу. 
        В 1941 році його було мобілізовано в танковий полк Словацької армії в Мартині. Радіопередавач він залишив у своїх друзів (таємних інформаторів) Михайла Лацка та Йосифа Юричка в Бардієві.  В Мартині мав його відвідати зв’язковий з Москви з новим паролем та інформаціями, однак зв’язкового негайно після приземлення парашутом на території Словаччини затримала контррозвідка Словацької армії.  При допиті він видав усю відому йому сітку радянських розвідників, включно В. Капішовського. За «військову зраду» В. Капішовському грозила кара смерті, однак завдяки спритному адвокатові його засудили «лише» на 15 років позбавлення волі. Кару він відбував у Леопольдові і «таборі смерті» в Маутгаузені. Наперекір жахливим умовам він вижив.
        1 липня 1945 року його було призначено на пост секретаря Окружного комітету компартії в найбільш пошкоджений війною округ Меджилабірці, а вже 7 жовтня 1945 року його було обрано депутатом Словацької Національної Ради. Згодом він став членом Президії УНРП, членом Пленуму ЦК КПС та депутатом Національних Зборів Чехословаччини. На усіх цих постах  він пристрасно захищав інтереси рідного краю.

           Від  листопада  1946  до  вересня  1948  року  він  займав посаду завідуючого Рефератом українських шкіл при Уряді Словаччини в Братиславі, а в 1948-50 роках  був керівником культурно-пропагаційного відділу Крайового комітету КПС у Пряшеві. На цих посадах він зіграв значну роль в розвитку економіки, культури та українського шкільництва у найвідсталішому регіоні  республіки – Східній Словаччині.

           Відходячи з поста керівника Реферату українських шкіл  1 вересня 1948 року В. Капішовський передав своєму наступникові 43 дитсадки, 276 початкових шкіл, 38 неповних середніх (горожанських) шкіл та 6 середніх та спеціальних шкіл (технікумів) з 676 класами та 23 112 учнями. Це була кульмінація розвитку українського шкільництва на Пряшівщині.

         В 1950 році його було направлено на навчання в Центральну політичну школу в Прагу, однак вже після неповних двох років перебування у Празі на голову В. Капішовського звалилося неочікуване лихо: звинувачення в «українському буржуазному націоналізмі», ініціатором якого була «група десятьох українських товаришів», очолювана свіжим випускником Вищої політичної школи в Москві Іваном Ґабалем.

 Ця «група» під впливом штучної кампанії, спрямованої проти «словацьких буржуазних націоналістів», почала шукати «націоналістів»  і серед українського населення та знайшла їх серед чільних представників УНРП – в особах В. Капішовського та П. Бабея. В пресі та в партійних організаціях розгорнулася посилена кампанія проти УНРП та «українських буржуазних націоналістів». В. Капішовському загрожував судовий процес, довгорічне ув’язнення, а може, й смертна кара. На щастя, смерть Сталіна та Ґотвальда в березні 1953 року припинили цю явно сфабриковану справу.

  22 червня 1953 р. Президія ЦК КПС прийняла постанову, в якій обвинувачених було непрямо реабілітовано, однак КК КПС у Пряшеві запротестував проти повернення В. Капішовського у Пряшів і ЦК КПЧ в Празі призначив його завідуючим кафедри політичної економії  Вищої партійної школи в Братиславі. В. Капішовський опротестував таке рішення і 1 лютого 1954 року повернувся до Пряшева, де його призначили старшим викладачем та заступником декана Вищої педагогічної школи. У 1961 році його перевели на Філософський факультет Університету ім. П.Й. Шафарика у Пряшеві, де він у тому ж році здобув звання доцента політичної економії. Згодом посаду завкафедри політекономії він займав на Юридичному факультеті того ж університету в Кошицях. Там же він  у  1964 році захистив кандидатську дисертацію «Економічний розвиток Східної Словаччини у післявоєнний період» і до виходу на пенсію працював на різних посадах  університету.

  Отже, від 1953 року до виходу на пенсію у 80-х роках він займався педагогічною та науковою діяльністю у вузах. Спричинився до виховання цілої генерації спеціалістів. Особливу увагу він приділяв студентам з українських сіл.

  На Шостій конференції Культурного союзу українських трудящих в листопаді 1966 року В. Капішовського обрали головою Центрального комітету цієї організації. Саме його заслугою КСУТ значно поширив рамки своєї діяльності, а в першій половині 1968 року став на чолі процесу національного відродження українців Словаччини.

  Майже вся наукова діяльність В. Капішовського була спрямована на економічні питання, шкільництво та розвиток культури русинів-українців Східної Словаччини. Певним підсумком досліджень В. Капішовського є його монографія «Східна Словаччина вчора і сьогодні» (Пряшів, 1982. – 246 с.). Це – перероблена і значно розширена версія його кандидатської дисертації, яка не втратили свого значення і в наш час.

         Оскільки від середини 60-х років В. Капішовський був моїм близьким родичем (братом моєї тещі), ми з ним стали не лише однодумцями, але й близькими друзями. Я в 70-80 роках м. ст., будучи позбавленим можливості друкуватися, його цікаві спогади записав на магнітну плівку і відредагував їх у письмовій формі. Він їх доопрацював і видав книжкою «Мрії та дійсність» (Пряшів, 1988, 188 с.).

            На  жаль,  його  здоров’я,  підірване  чотирьохрічним перебуванням у тюрмах і таборах, сильно підупадало. Наперекір кільком операціям, турботам лікарів його серце не витримало. Умер він у Кошицях 11 квітня 2002 року.

                7 липня  ц. р. в Центрі  української  культури у Пряшеві (вул. Я. Бородача, ч. 5) відбудеться семінар до 100-річчя з дня народження Василя Капішовського, на який щиро запрошуємо широку громадськість. Там же буде виставка документів, його праць, орденів та медалей, а також презентовано книгу «Вірний син Пряшівщини», яку до 100-річчя В. Капішовського видало Ужгородське видавництво «Ґражда».

 

 

                                                                                                          Микола Мушинка.

В. Капішовський. Рисунок олівцем Єви Бісс, першої дружини – 1952 р.

Вісник СФУЛО № 6 (18) 2014

Відпускаємо у широкий світ черговий випуск Вісника СФУЛО. У цьому номері Ви прочитаєте про заплановані лемківські фестивалі, про  позицію кабміну України щодо депортацій 1944-1951 роках, про офіційні візити голови СФУЛО Софії Федини в Словаччину та в США, про 60-ий фестиваль русинів-українців Словаччини, про мандрівки Лемківщиною, а також довідаєтеся більше про народжених у червні в постійній рубриці "Ми пам'ятаємо".

Приємного читання і добрих думок.

З повагою, 
Редакційний комітет

Відійшов до Господа Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир

 

 В суботу 5 липня 2014 року о 6:05 ранку на 79 році життя після тривалої хвороби відійшов до Господа Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир.

Цього ж дня  тіло Блаженнішого Митрополита Володимира буде перенесене до Успенського собору Києво-Печерської Лаври, де духовенство і віруючі матимуть можливість прощатися зі своїм Предстоятелем. Божественну літургію у співслужінні єпископату і духовенства звершить Місцеблюститель Київської Митрополичої кафедри митрополит Чернівецький і Буковинський Онуфрій.

Священний Синод Української Православної Церкви визначить час відспівування та місце погребіння Блаженнішого Митрополита Володимира. Також буде призначено дату проведення Собору єпископів Української Православної Церкви, який має обрати нового Предстоятеля УПЦ.

Біографічна довідка

Категорії

• Новини
• Моніторинг
• Про нас
• Про нас пишуть
• Нове життя
• Історія та фотографії
• Календар акцій
• Цей веб–сайт

Архів новин

• січень
• лютий
• березень
• квітень
• травень
• червень
• липень
• серпень
• вересень
• жовтень
• листопад
• грудень