В
Братиславі звітувало Словацько-українське товариство
У вівторок, 12
грудня 2017 р., відбулись звітно-виборчі збори Словацько-українського
товариства (СУТ). Участь у них брали і представники Посольства України
в
Словацькій Республіці - Світлана Гончаревська та Дмитро Конишев. Збори
відкрив
голова товариства Антон Новак, а вела їх Марія Фоллріх.
Члени товариства
однодумно обрали членів мандатної та виборчої комісій. Голова
товариства
зачитав Звіт про діяльність Виконавчого комітету СУТ. Він підкреслив,
що СУТ у
2017 р. приклало зусилля до розвитку добросусідських
словацько-українських
відносин, поширюванням об’єктивної інформації підтримувало взаємно
вигідну
економічну, торговельну, науково-технічну і культурну співпрацю та
розвиток
української національної меншини в Словаччині.
Товариство у
співпраці з Посольством України в СР зорганізувало 22 червня 2017 р.
семінар «Василь Ґренджа-Донський та
словацько-українські літературні відносини», яким пригадали 120 річницю
з дня
його народження та його творчість. 30 листопада 2017 р. здійснився
«Концерт
українських та русинських пісень». Обидві акції
відбулись у В-клубі Національного освітнього центру в
Братиславі.
СУТ високо цінує
співпрацю з Посольством України в СР. Подяка належить Світлані
Гончаревській і
передусім послу України в СР Юрію Мушці. Товариство і Посольство
організують
спільні акції і беруть у них участь.
СУТ має добрі
відносини та співпрацює і з організаціями та інституціями в Україні.
Йдеться
передусім про Українсько-словацьке товариство в Києві й Ужгороді,
Національну
академію наук України (НАНУ), Національний університет в Ужгороді та
ін.
Здійснилась зустріч з головою Українсько-словацького товариства Юрієм
Ґонґо та
його заступником Валентином Максимчуком.
Угода про наукову
кооперацію між Словацькою академією наук та НАНУ має довготривалу
традицію. Науковці
пропонують спільні проекти, у яких зацікавлені обидві сторони.
Добра співпраця
здійснюється і на рівні клубів. Клуб СУТ в Михалівцях уклав угоду з
Спілкою
словацької інтелігенції в Закарпатській області і в 2017 р. вони
поглибили свою
співпрацю. Клуб СУТ в Кошицях спрямував
увагу на співпрацю передусім між університетськими
студентами мистецтва
та дизайну. В цьому році головою клубу став Браніслав Петько.
СУТ активно
співпрацює і з організаціями та інституціями в Словаччині, а саме із
Союзом
русинів-українців СР, Музично-драматичним ансамблем Т. Шевченка в
Братиславі,
Об’єднанням слов’янської взаємності, Союзом журналістів Словаччини,
Союзом
антифашистських борців, «SARIO» (Словацькою
агентурою з питань розвитку інвестицій та торгівлі),
Словацько-українською
торговельною палатою.
СУТ
та його члени залучились у гуманітарну допомогу Україні, яку
організувала
передусім Власта Пінтер. В цю допомогу залучалась і Аліна Приґанц та
решта
членів СУТ. Аліна Приґанц
майже 11 років дбає про фотохроніку діяльності
СУТ.
Звіт про
хазяйнування СУТ та Звіт про діяльність Ревізійної комісії СУТ зачитала
Марта
Каконі.
В дискусії Марта
Каконі підкреслила заслугу голови товариства у придбанні двох процентів
з
податків від членів і друзів товариства. Аліна Приґанц
вказала на спільні активності академій наук і діяльність Маріана
Ґайдоша з
кошицького клубу СУТ. Анна Берґер високо оцінила рівень зборів і
вказала на
стан могил на цвинтарі Славічіє удоліє.
Михайло Чорний згадав заснування товариства, святкування круглих
річниць
підписання угоди
між Словаччиною та
Україною і нагадав, що в 2018 р. відзначимо її 25 річницю. Марія
Фоллріх
вказала на те, що «Нове життя» публікує статті про діяльність
товариства, в
наукових збірниках публікувала статті про журналістську діяльність
Василя
Ґренджі-Донського та Івана Франка і закінчує статтю про Адольфа
Добрянського.
Ольга Грицак на підставі імпульсу з боку посла України в СР написала
спогади
про Василя Ґренджу-Донського.
Дискусію узагальнив
голова СУТ. Сказав, що виконавчий комітет залучить імпульси з дискусії
у план
діяльності на 2018 рік.
Марта Каконі
зачитала постанову зборів СУТ. Члени СУТ однодумно підтвердили окремі
пункти
постанови і в її рамках й склад виконавчого комітету: Антон Новак
(голова),
Олена Яцош (заступник голови), Марія Фоллріх (секретар), Василь Чорняк,
Марта
Каконі, Власта Пінтерова, Аліна Приґанц та Ян Піпта (члени). В
Ревізійній
комісії будуть працювати Михайло Калиняк (голова), Ярослава Гурна та
Михайло
Климик (члени).
Марія ФОЛЛРІХ.
Семінар
учителів української мови
З
метою припинення занепаду національної
школи і знаходження нових
імпульсів
для навчання
української мови та азбуки в
школах 1.12.2017 року в Пряшеві відбувся
семінар, в якому взяли
участь учителі української мови шкіл,
де вона вивчається, члени Інституту україністики та
центральноєвропейських студій Філософського факультету Пряшівського
університету, учителі-словесники та інші
заінтересовані особи.
Союз
русинів-українців СР представляв заступник голови Центральної ради
Павло
Боґдан, який поінформував учасників семінару про сучасний, вкрай
критичний,
стан українського національного шкільництва в Словаччині і акцентував
на тому,
що без національної школи в русинів-українців нема майбутнього. Ініціатива скликати
семінар вийшла з рядів
учителів. Було констатовано, що процес занепаду національного
шкільництва
розпочався ще на початку 60-х років минулого століття і загрозливих
форм набув
особливо в останні роки, коли до ліквідації національної школи
прилучилися й
такі фактори, як нестача фінансових засобів (!) для існування шкіл.
Спроба
становлення національного
шкільництва на
базі русинської мови в рядах патріотично налаштованих русинських сил не
увінчалася успіхом, навпаки, призвела до занепаду й тих останніх
українських
національних шкіл, які донедавна тут існували.
З
другого боку, доброчесна і самовіддана праця
учителів в школах приносить
свої
незаперечні плоди. Прикладом цього є не лише успіхи у навчанні, але і
те, що
учні включаються в позашкільну працю, беруть участь у різних гуртках,
шкільних
і позашкільних змаганнях з української мови, в тому числі в рамках
Фестивалю
драми і художнього слова ім. Олександра Духновича, які організує Союзу
русинів-українців СР у співпраці з Міністерством шкільництва СР.
Парадоксом
сучасного стану національного шкільництва
є те, що в
пряшівській З’єднаній Основній школі і Гімназії
ім. Т. Шевченка з українською мовою навчання зараз
навчається порівняно
найбільша кількість учнів за весь період існування школи. Це саме
стосується
також Інституту
україністики та
центральноєвропейських студій Філософського факультету Пряшівського
університету, де рекордно зросла
кількість студентів, які вивчають україністику.
Учасники
семінару позитивно оцінили працю вчителів-словесників,
в тому
числі в Пряшеві та Орябині, але
і
вчителів тих шкіл,
де українська мова
вже не вивчається, але вони вважають своїм обов’язком
прививати учням любов до художнього читання
на українській мові, загалом до
української мови та азбуки.
Одночасно слова подяки прозвучали на адресу тих
ентузіастів, які
працюють з дітьми і молоддю в недільних школах українознавства в
Братиславі та
Кошицях. Учасники
семінару висловили
жаль з приводу того, що недавно перестав існувати гурток української
мови в
одній з шкіл міста Свидника.
Семінар
накреслив план
завдань на майбутній
період, учителі домовились частіше зустрічатись з метою накреслення
перспектив,
закликали до праці і тих учителів, які вже є на заслуженому відпочинку.
В
обговоренні взяли
участь і виступили в
дискусії Жанетта Штефаник, Олена Бондра,
Марія Камозін, Марія Чіжмар, Івета Світок, Марія Голомань, Власта Сопко, Ярміла
Серафін, Іван
Яцканин, Людмила Ражина, Людмила
Ґар’янська, Микола
Деніс та ін.
Семінар
після довгих років зволікань став першою реальною спробою згуртування
сил для
подолання критичного стану, в якому опинилось українське національне шкільництво в Словаччині.
Мирослав
ІЛЮК.
Частина
учасників семінару.
Загадковий
кириличний напис у Михалівцях і його розгадка
В цьому році минає 40 років з часу відкриття в
Михалівцях
кириличного напису на надмогильній плиті. В колах археологів та
істориків було
поставлено ряд дискусійних питань щодо походження напису: одні відносили його до
романської і раннємадярської культурної традиції, а інші,
розгадавши на
ньому кирилицю, вважають
його
найстаршим кириличним написом на території Словаччини, чим самим
підтверджується вплив на цю територію
першого Болгарського царства (681 – 1018).
Проте ближче про кириличний напис у
Словаччині мало де довідаєтесь в загальнодоступних довідниках.
Болгарські сліди напису
в своїх нових дослідженнях
бачить
доцент д-р Маріан
Віздал, кандидат наук
(нар. 1957) з Інституту історії Філософського факультету Пряшівського
університету. Він,
як і болгарський
історик Николай Николов, в
дослідженні «Epigrafická
památka z rotundy v Michalovcích ve
světle nových výzkumů» (2012)
йдуть слідами чеського дослідника
Войтеха Кадлчика, який розшифрував
напис
і побачив в ньому староболгарську кирилицю.
Михалівський надмогильний напис 1060 року був
виявлений
на кам’яній брилі, викoпaній 1977 р. біля
мурів кoлишньoї рoтoнди XI cт. у Миxaлівцяx. Нa кaмeні у 5-ти рядкax виcічeнo: «Cьдe лeжитъ
кънязь Прєcіaнъ *въ літo 6505 +въ літo 6559».
Тeкcт викaрбoвaнo кириличними буквaми з дoтримaнням нoрм cтaрocлoв'янcькoгo пиcьмa. У пeрeклaді нa cучacну
українську мoву тeкcт звучить так: «Тут лeжить князь Прecіaн. Нaрoдивcя рoку 996,
пoмeр рoку 1060».
Проф. В. Ткадлчік дає
й історичне пояснення напису: «Михайлівський напис — це надгробний
напис князя
Пресіана, життя якого обмежене роками 996/7-1060/1. Князь
Пресіан —
відома постать на схилі першої Болгарської держави. Його батько —
Іван-Владислав, був останнім царем Болгарської держави, який
царював у
роках 1015- 1018. Він підняв на боротьбу болгар
проти візантійських
імператорів за свободу Болгарії. В одному з боїв цар загинув.
Іван-Владислав
мав п’ять синів, з яких найстаршим був Пресіан. Зрозуміло, що й сини
прагнули
свободи й відновлення Болгарської держави. Перший спротив очолив
Пресіан, за що
мав бути осліплений, але був помилуваний і висланий на заслання.
Пресіан
готував друге повстання, за що нарешті був осліплений і засланий у
монастир в
Царгороді. У 1030 р. він
«добровільно» став монахом. Цим історичні відомості про Пресіана
вичерпуються.
З відкриттям ротонди в Михалівцях ми довідалися про його подальшу долю
і рік
його смерті».
Зa прoф. П. Чучкoю, «Миxaлівcький нaпиc є нaйдaвнішoю тoчнo дaтoвaнoю пaм'яткoю пиceмнocті Зaкaрпaття, і він знімaє нe oднe з диcкуcійниx питaнь cтaрoдaвньoї eтнічнoї, пoлітичнoї тa культурнoї іcтoрії цьoгo крaю», щo цeй дoкумeнт «нe мoжнa квaліфікувaти як щocь oдиничнe, ізoльoвaнe від іншиx cвідчeнь нaшoї дaвньoї культури», щo «вжe caмі умoви йoгo виявлeння бeзaпeляційнo дoвoдять, щo кириличнa пиceмніcть ceрeд руcькoї люднocті Зaкaрпaття в ті чacи булa пoширeнa: тaм, дe живуть люди, які
вміють пиcaти (нa пeргaмeнті чи нa міcцeвoму кaмeні), дe є xриcтиянcькa рoтoндa, муcять бути й люди, щo вміють читaти нaпиcaнe». Вчeний рoбить виcнoвoк, щo «Миxaлівcький нaпиc лишaєтьcя єдиним cвідчeнням тoгo, щo пиceмніcть нa Зaкaрпaтті булa вжe в XI cт. і щo ця пиceмніcть булa з caмoгo пoчaтку кириличнoю».
Священик і краєзнавець Степан Пап стосовно напису
пише:
«Обстеження Михалівської ротонди спростувало протилежні погляди на
ротонди на
Закарпатті. Тут відомі чотири ротонди: перша – Горянська біля Ужгорода,
яка
існує досі, друга – Михалівська, третя в Спиському Подградді, четверта
– в
Красній над Горнадом, біля Кошиць.
Мадярські, а особливо словацькі дослідники
неправильно вважали, що ці споруди будували
латинські монахи – бенедиктинці, коли прийшли на Закарпаття поширювати
латинський обряд. Цей погляд треба зовсім відкинути як хибний, бо вже
зовнішнє
і внутрішнє планування ротонд вказує на їх спорідненість з
візантійським храмовим
будівництвом. Латинські монахи не могли прийти на Закарпаття, щоб
будувати
храми візантійського стилю».
Ближче
читайте: Ткaдлчік В. Кирилівcький нaпиc в Миxaлівцяx. НЗ МУК
у Cвиднику. Т. 14. Пряшів, 1986; Чучкa П. Пoчaтки пиceмнocті нa
Зaкaрпaтті:
гіпoтeзи, вигaдки і фaкти. У кн. Культурa Укрaїнcькиx Кaрпaт. Ужгoрoд,
1994.
Мирослав
ІЛЮК.
Пресіан
постригається в ченці.
Михалівський напис.
Розшифрування тексту,
орнаменти та умовні знаки.
«Маковицька
струна» підготувала глядачам щедру пісенну гостину
В суботу, 25.11. 2017 р., в Бардієві (спортивний зал «Мир») і в неділю, 26.11.2017 р., в Пряшеві (велика сцена Театру ім. Й. Заборського) відбувся 45 огляд народних пісень «Маковицька струна» - концерт переможців регіональних конкурсів під назвою «На гостині» (сценарист Івета Світок, режисер Петро Беґені, конферансьє Степан Гій, музична підготовка Віктора Гащака, сценограф Ладислав Цупер). Організований Союзом русинів-українців СР, містом Бардієвом, Пряшівським самоврядним краєм і дальшими співорганізаторами огляд народних пісень вже зайняв постійне місце в календарі культурних акцій Східної Словаччини. За сценічну реалізацію пісенного свята взялася група ентузіастів під керівництвом голови організаційного комітету Павла Боґдана. Бардіївським і пряшівським концертами завершилась цілорічна праця з молоддю і дорослими, які люблять народну пісню і хочуть нести її славу в подальші роки.
З близько двох сотень
співаків, які змагались в семи регіональних
конкурсах в Пряшівському і Кошицькому краях, в огляді в Бардієві і
Пряшеві (у
Пряшеві повтор огляду проводиться від 2006 року)
виступили 44 співаки, які
змагались у соло, дуо
і тріо
і виконали 32 народні пісні – любовні, ліричні,
жартівливі, побутові.
Зростає кількість балад. Поруч з ними
займають своє місце також колискові пісні. Для прикладу,
Домініка
Шутякова з Олшов’ян заспівала відому українську колискову пісню «Ой
ходить сон
коло вікон», текст якої первісно появився друком у Будапешті ще в далекому 1837 році в
«Русальці Дністровій»
заслугою Маркіяна Шашкевича, Якова
Головацького
та Івана Вагилевича.
Сценарист Івета Світок з відповідним прологом і
епілогом розподілила програмну Гостину
відповідно до семи регіонів
-
Бардіїв, Свидник, Гуменне, Кошиці, Списька Нова Весь, Пряшів, Стара
Любовня. На
гостинному сімейному столі всі необхідні реквізити – хліб, сіль, ще й
горілка
для гостей. «На гостині-м была, //
палінку-м не пила, // они не давали, // а я не просила. // Они не
давали, // бо
ганьби не мали, // а я не просила, // бо їм ся ганьбила. // Уж зьме
выспівали
// дев’ядесять дев’ять, // уж лем єдна до ста, // най заспівать хто
зна», -
співається в народній пісні.
Всі презентовані на огляді пісні пройшли відповідними музичними
обробками
музикантів-спеціалістів для Оркестру народних інструментів під диригуванням Юліуса
Селчана (народні
пісні обробили Юліус Селчан, старший, Юліус Селчан, молодший і
Мілош Веверка).
Народнопісенний регіон співпадає з
нашими «етнічними межами» і водночас все
частіше виходить поза
ці межі, що явно
засвідчує популярність русько-української пісні у Словаччині, в тому
числі з
тематикою степової України і козаччини.
Пісенний масив був
представлений співаками
з таких сіл і
міст, як Гажлин, Ортутова, Біловежа, Кожани, Ряшів, Бзяне, Папин, Збудська Біла, Зубне,
Радвань-на-Лабірці,
Меджилабірці, Олшовани, Іновець, Сечівці, Нижня Камениця, Нижні Репаші,
Спиське
Подградє, Словінки, Германівці, Баєрівці, Миклушівці, Сабинів, Вишня
Шебастова, Удол,
Малий Липник, Чирч,
Стара Любовня.
Концерти в Бардієві і Пряшеві проходили перед
заповненими залами. В
Бардієві відбулися
два концерти – о 15 і 19 год. Від імені головного організатора співаків
і
гостей привітав голова Центральної ради
СРУСР Петро Сокол, в тому числі приматора міста Бардієва,
депутата
Пряшівського самоврядного краю Бориса
Ганущака, депутата
Пряшівського
самоврядного краю Петра Сокола, предносту Окружного уряду в Бардієві
Мирослава
Буйду, директора СНМ - Музею української культури у Свиднику Ярослава
Джоґаника, делегацію
Союзу русинів
українців Сербії на чолі з Деяном Бобалем, делегацію Об’єднання лемків
у
Польщі, очолену Василем Шлянтою,
делегацію управління культури Закарпатської обласної
державної
адміністрації на чолі з Оксаною Гуранич (Ужгород).
«Маковицька струна» наближає народну пісню
материкової України на теренах Пряшівщини, що знайшло відповідне
втілення на сцені
пісенного огляду.
Журі конкурсу
- Яна Любимова, Віктор Гащак та Варфоломій Сотак
-
мало на цей раз дуже
складне завдання вибрати з-поміж
чотирьох тріо, восьми
дуетів і
двадцяти солістів
кращих виконавців і
лауреатів. Лауреатами
стали: тріо - Рената Кантулякова (Сечівці), Блажена Шутякова
(Олшовани), Славка Феркова (Нижня Камениця) за
українську пісню «Ой у полі верба»,
дует
з Меджилаборець - Петро Зятик, Денис Зятик за виконання української пісні «Ламав я
калину», яка завоювала серця глядачів, а в соло – співак Ян
Матта з села Бзяне (оф. Bžany) за виконання балади «Тота наша біда».
Гостем програми в Бардієві і Пряшеві була лауреатка
всеукраїнських і міжнародних конкурсів Дарина Степанюк з села Порошково
Перечинського району Закарпатської області України, яка заспівала
колискові і
жартівливі українські народні пісні. На завершення концерту в Бардієві
і
Пряшеві виступили
також лауреати
попередніх оглядів народних пісень «Маковицька струна» Роланд Ґуба
(Меджилабірці) Галина
Мивканич
(Свидник), а в Пряшеві і Степан Штець (Кошиці).
* * *
Пісенний огляд наступного дня продовжився
гала-концертом в
Пряшеві на великій
сцені Театру ім.
Йонаша Заборського (у
залі 651 місце для глядачів,
конферансьє - Галина Мивканич і Павло Боґдан).
Павло Боґдан серед гостей привітав
предносту Окружного уряду в Пряшеві Еміла
Хлапечка, делегацію працівників культури Закарпатської області України,
голову
громадського об’єднання «Мельпомена» Любов Оленчук (Ужгород) та інших
гостей.
Народна пісня в сучасному є одним з
найвиразніших виявів присутності русько-українського етносу в
Словаччині і
презентації його національної культури.
Івета Світок в сценарії програми правом акцентує
неперевершену істину
людського буття: «Світ володіє величезними
скарбами і коштовностями, які створив
людський талант і розум. І родина – то скарб, який містить в собі
високі
піднесені людські почуття та інші благородні властивості. Це художній
твір,
зліплений з дрібних камінців радості, суєти, погоди, неспокою, радості
з дітей
і успіхів чи невдач. І якраз в таких життєвих обставинах зовсім природно виникали
народні пісні,
виростали прямо з сердець і співаються й досі. Співають їх діти,
співають їх і
цілі родини – чи гарні уповільнені колискові пісні над дитиною чи
прекрасні
весільні пісні, які несуться з верха на верх і озиваються прекрасним
відлунням. В піснях
відображаються і
моральні риси родини, в них
віддзеркалюється людський біль
чи щастя. Пісня супроводить нас від колиски аж до гробу. Тому
спробуймо, щоб
пісні любові, ніжності і пошани звучали у нашому домі, до якого всі
радо будуть
повертатися і в майбутньому».
Поруч
з лауреатами попередніх оглядів як гість пряшівського
гала-концерту з великим успіхом
виступив Фольклорний гурт «Хустяни» з Хуста Закарпатської області
України.
Основоположник
огляду
народних пісень «Маковицька струна» Андрій Каршко (13.12.1938
– 28.7.2008), який з дальшими
ентузіастами стояв при колисці пісенного
огляду, вірив, що
«Маковицька струна»
діждеться свого сторіччя. Його слова з фольклорного неба нині звернені до любителів
народної пісні – любити пісню, берегти рідне слово і рідну
культуру. У
таке далеке
сторіччя не хочеться
заглядати, але безперечним фактом є те, що на співацьку сцену приходять
діти,
молодь, приходять все нові і нові свіжі сили. А в цьому запорука її
майбутнього.
Було б ідеально, якби своє 50-річчя «Маковицька
струна» зустріла репрезентативним музичним альбомом, який би містив
вибір
кращих пісень і виконавців і який
би і на сторіччя
«Маковицької струни»
засвідчив, що у Словаччині жили
русини-українці, які співали і
творили
пісні.
Мирослав
ІЛЮК.
Фото
Ладислава Цупера та автора.
Вже вдруге брати Денис і Петро Зятик з Меджилаборець стали лауреатами в дуо співі і здобули приз глядача.
Вдруге лауреатом стало тріо: Рената Кантулякова, Блажена Шутякова, Слава Феркова.
Лауреатом в соло співі став Ян Матта з села Бзяне.
Гість 45 огляду народних пісень «Маковицька струна» - Дарина Степанюк.
На гала-концерті в Пряшеві.
Фольклорний гурт «Хустяни» з Хуста.
Частина глядачів в Пряшеві.
Робоча
зустріч в
Союзі русинів-українців СР
10.11.2017
року в Пряшеві відбулась робоча зустріч
Уповноваженого Уряду Словацької Республіки у
справах національних меншин Ласла Буковського (László Bukovszky) з головою Центральної ради СРУСР
Петром
Соколом і заступником голови Центральної ради
Союзу Павлом Боґданом.
Представники
Союзу русинів-українців СР інформували
Л. Буковського про сучасний стан
культурно-національного життя
русинів-українців та окремі аспекти
діяльності Союзу русинів-українців СР,
головним чином, на
ділянці
культури і освіти. Петро
Сокол оцінив
фінансовий внесок Уряду СР у реконструкцію будинку
Центру української культури в Пряшеві.
Представники Союзу вважають
проблематичним сучасний
спосіб виділення
грошей для діяльності
національних
меншин посередництвом грантів.
Констатували, що недотримання
домовлених
термінів реалізації грантів веде до зриву акцій, а
із-за браку політичної волі в урядових колах
часто не рішаються наболілі питання національно-культурного життя
русинів-українців Словаччини.
Ласло
Буковський інтересувався двомовними написами в місцях проживання
русинів-українців і користуванням мови національної меншини в офіційних
зв’язках, що з огляду на сучасний ступінь
асиміляції і
на занепад національного
шкільництва представники СРУСР
не вважають пріоритетним завданням
і вже
запізнілим. Чиновник
ознайомив представників Союзу
русинів-українців СР із засадами
функціонування Фонду
на підтримку культури національних
меншин з
січня 2018 року.
У
робочій зустрічі взяв участь секретар пряшівської Крайової організації
партії Most-Híd
Йосиф Чокина.
-мі-
На фото (справа): Ласло Буковський, Йосиф Чокина, Петро Сокол, Павло
Багатовимірний
образ політика
Саме у
ці дні, коли громадськість відзначала
25-річницю смерті
Александра Дубчека
(1921-1992) – одної з визначних особистостей модерної словацької історії, в ужгородському
видавництві «TIMPANI» в українському перекладі Івана
Яцканина вийшов роман сучасного
словацького письменника Любоша Юріка
«Рік довший ніж
сторіччя. Життєва
історія Александра Дубчека».
Любош Юрік (на фото) -
словацький письменник, публіцист, політолог, головний редактор журналу «Eurorepoit
Plus», творець
більше двох десятків прозових книг. Чимало його книг вийшло за
кордоном. Він
також автор телевізійних сценаріїв і драматичних творів.
Народився 14 вересня
1947 року у місті Нове Замки. Закінчив філософський факультет
Університету
імені Коменського в Братиславі, рік навчався у Сорбонському
університеті в
Парижі, півроку стажувався у Конгресі США у Вашингтоні.
Дебютував збіркою
оповідань із життя братиславської периферії - «На Польовій вулиці»
(1973). У
другій книзі оповідань «Довгий втомливий шлях» він так і залишився
вірним
братиславській темі. Цій же темі приділяє увагу і в наступних книгах -
«Уже про
це не говорім» (1986), «Коли одного разу розсерджусь» (1991). Вибране з
його
чотирьох книг склало збірку «Місто у понеділок вранці» (1995) та книгу
«Братиславські
оповідання» (2001). Братислава оживає і у його книзі спогадів «Нариси
та
історії зі старої Братислави» (2006).
Як романіст уперше
заявив про себе твором «Емігранти» (1977), в якому прагнув показати
долю
емігрантів після 1968 року. Цей роман видрукуваний багатьма
європейськими
мовами, й українською (Автор українського перекладу Дмитро Андрухів).
Але
справжній читацький успіх автору приніс роман «Журналісти» (1984), у
якому
розкриваються мотиви діянь влади з показом її слабких ланок. Роман
«Справедливі»
(1989) заводить читача у середовище словацької юстиції останніх років
тоталітарного режиму. У романі «Усі ми нащадки Каїна» (2010) автор
досліджує
спадковий гріх людства на конкретних долях людей післявоєнної генерації.
Значна частина його
літературної творчості - книги розмов з визначними особистостями:
словацькими,
чеськими, європейськими та американськими письменниками («Розмови» -
1975,
«Розмови про літературу» - 1986, «Празькі розмови» - 1987).
Книга «Неспокійні
діалоги» (1983) представляє у формі інтерв'ю шістдесятьох європейських
письменників.
«Американські
діалоги» - своєрідна збірка розмов з визначними американськими
письменниками XX
століття, видрукувана також у багатьох європейських країнах та у США.
У книзі
політологічних есе «Єврохаос» (1997) автор розмірковує над новим
виглядом
Європи у третьому тисячолітті. Наступною його документальною книгою
(література
факту) є «Спокуса влади» (2002), в якій він описав свій досвід
шестирічної
діяльності у словацькому парламенті. За це видання отримав міжнародну
премію
імені Егона Е. Кіша. Таке саме визнання дісталось йому і за книгу
«Словацький
біг-біт».
У
2009 році отримав Національну премію імені Войтєха Замаровського за
внесок у
літературу факту.
У своїй літературній
діяльності не цурається й детективного жанру. Написав п'ять
психологічно-кримінальних творів із життя старої Братислави 30-х років,
причому
кожна книга містить у собі п'ять повістей («Три детективні випадки
репортера
«АЗ» - 1992, «Три рази репортер «АЗ» - 1993, «Останні кримінальні
випадки
репортера «АЗ» 19 , «Кримівипадки репортера «АЗ» - 2001 і «Перші
кримі-випадки
репортера «АЗ» – 2005).
Написав і
біографічний роман «Смерть міністра» про останню ніч страченого
словацького
політика Владіміра Клементіса. Роман вийшов і у перекладі на українську
мову.
У 2014 р. видав книгу
«Діалоги із зірками літератури», за яку отримав премію ім. E.
Е.
Кіша.
Біографічний
роман Л. Юріка про одного з найвідоміших
словаків –
Александра Дубчека наближує останні
дні
його життя від трагічної аварії до смерті у тиші лікарняної палати. У
примітках
замість прологу до видання «Рік довший ніж сторіччя» Любош Юрік написав: «Роман «Рік
довший ніж сторіччя» не
є літературою факту, проте і не белетризованою фікцією. Це комбінація
обох:
спирається на історичні реалії та факти, але домислює їх і в міру
потреби
пристосовує головній дії… За цією схемою я написав роман про Дубчека.
Як
відомо, після автоаварії, 1 вересня 1992 р. на 88-му кілометрі
магістрального
шляху Д1 Прага-Брно, неподалік від Гумполца, Александра Дубчека
перевезли у празьку
лікарню «На Гамолце», де 7
листопада 1992 р. він помер внаслідок поранень. Під час перебування у
лікарні –
він був практично постійно в ліжку – Дубчек говорить про своє життя з
головним
лікарем, який за ним доглядає і який був під час процесу відродження
суспільства його великим прихильником. Правда, в дійсності нічого
такого не
було. Головний лікар мені послужив фіктивною літературною постаттю для
ролі так
званого advocatus
diaboli,
який буде ставити неприємні запитання та піддавати
сумніву деякі рішення Дубчека. Результатом такого літературного поступу
є
спроба симбіозу історичних фактів і суб’єктивного відчуття, спроба
психологічного зонду в душу Дубчека, його думання і мотивування його
рішень.»
(яф)
Любош Юрік
У ПРЯШЕВІ ВІДБУЛАСЯ ПРЕМ’ЄРА МЮЗИКЛУ „НИКОЛА ШУГАЙ”
У суботу, 10
листопада 2017 року, в
пряшівському
Театрі ім. Йонаша Заборського відбулася прем’єра, а 11 листопада ‒ друга прем’єра (альтернативний склад виконавців)
словацького
мюзиклу „Никола Шугай” (режисер,
лібретист та автор текстів пісень ‒ Мартин Наглік,
музика ‒ Мартин Гусовський,
хореограф ‒ Віліям Микула).
Основою мюзиклу
став роман Івана Ольбрахта „Никола Шугай
розбійник”, героєм якого є реальна особа Николай Шугай (1898
року народження),
який наприкінці Першої світової війни дезертирував із австро-угорської
армії та
переховувався від угорських, пізніше ‒ чеських жандармів у рідній Колочаві та
навколишніх лісах, ставши
розбійником. Оскільки Никола став проти соціально несправедливої
зверхності („багатим
брав, а бідним давав”), народ, наперекір факту, що в його біографії
було кілька
кримінальних злочинів, сприймав Шугая як свого героя, створивши про
нього
багато легенд (подібних до легенд про Довбуша та Яношика). Слід
підкреслити, що,
крім дійсних злочинів, наприклад, вбивство жандарма в самообороні, йому
влада
приписувала і злочини, яких він не скоїв. Врешті-решт, Никола став жертвою своїх же
односельців, які,
сподіваючись на обіцяну нагороду, в 1923 року зарубали його разом з
братом Юрою.
Прем’єру можна
характеризувати як величну.
По суті це вистава двох професійних
художніх
колективів: драми Театру ім. Й. Заборського та
усіх трьох частин ПУЛЬСу (колишнього
Піддуклянського українського народного ансамблю, який після роз’єднання
з Театром
О. Духновича 2009 року працює в приміщені Театру ім. Й. Заборського).
Головні
ролі бездоганно виконали солісти ТЙЗ: Матей
Лацко (альтернатив Лука Шептак)
‒ роль Николи та Вероніка
Гусовська (альтернатив
Габрієла Очкайова) ‒ роль Ержіки. В основі змісту вистави є кохання цих двох молодих
людей. Зворушливою
є сцени сватання та весілля Николи та Ержіки. Автори дали простір
високо
стилізованому фольклору. Вражає чудова музика Мартина
Гусовського та сценічне оформлення мюзиклу (автор Аніта Сюкейова): високі гори та полонини
з убогими дерев’яними хатинами та такою ж церквою. Інтер’єри хат і
церкви
поповнені старовинними іконами. Сцена є в постійному русі. На ній
реальне життя
переплітається з легендами, наприклад, про чарівну галузку, яка
охороняє Николу
від куль, про водяні русалки, зборища чарівниць на свято Івана Купала
та їх
спілкування з „нечистою силою” (чортами) тощо. І тут розповіді
переплітаються з
художніми образами.
Вистава
відкривається могутнім звуком трембіт, що дозволяє глядачеві відчути, де відбувається дія вистави.
До мюзиклу влучно
вкомпоновані повні тексти церковнослов’янських молитов: „Отче
наш”, „Вірую” та „Святий
Боже, святий кріпкий”, як і постійне вітання „Слава
Ісусу Христу!”. Сольні партії чергуються з багатоголосними
хорами та танцями. Успіху мюзиклу сприяє і жива музика (оркестр весь
час
знаходиться на сцені), темпераментні танці (балет) найрізноманітшого
характеру
та бездоганна звукова техніка.
Мюзикл
має високу динаміку. Глядач ще не встиг спам’ятатися з одної сцени, а
вже її
змінює інша, ще цікавіша. Все тут продумано до найменших деталей. Крім
головних
героїв, бездоганно виконали свої ролі: угорський вахмістр Ленард (Петер Кривий), головним чином, своєю
ламаною
угорською мовою та чеський вахмістр Тржеска (Матей
Лацко, альтернатив Лукаш Шестак),
польськомовний корчмар Срулович (Мілан
Ґеряк, гість), мати Ержіки Гафія Драч (Валерія
Фюрешова), мати Миколи Гафія (Зузана
Кушікова) та інші актори.
Можна сподіватися,
що словацький мюзикл „Никола Шугай” займе гідне місце і на інших
театральних
сценах. Хотілось би, щоб його у близькому часі побачили і глядачі
Закарпатської
України, на теренах якої відбувається його дія.
Микола Мушинка.
Фото:
Рене Міко.
Николай Шугай (Матей Лацко)
Одна з масових сцен мюзиклу
Вечорниці у хаті Шугая
Ержіка (Вероніка
Гусовська) та солдат (Філіп Ленарт)
Ред:
Микола Шугай насправді Микола Петрович
Сюгай (*3
квітня 1898 Нижня Колочава —
†16 серпня 1921 полонина
Жалопка). Український закарпатський народний герой.
Завдяки книзі Івана
Ольбрахта,
вперше виданої 1933 року, став
легендою.
45
ОГЛЯД НАРОДНИХ ПІСЕНЬ
КОНЦЕРТ
ПЕРЕМОЖЦІВ РЕГІОНАЛЬНИХ КОНКУРСІВ І ГОСТЕЙ
XXVII
ФEСТИВАЛЬ ДУXOВНOЇ ПІСНІ
В
Пряшеві відкрили меморіальну дошку з нагоди 110-річчя
з
дня народження Діоніса Ільковича
18 січня 2017 року минуло
110 років від дня народження фізика, хіміка,
засновника теоретичної полярографії Діоніса Ільковича.
З цієї нагоди
в ареалі Педагогічної
і соціальної академії в Пряшеві 4.9.2017 р.
було відкрито меморіальну дошку роботи
дочки Діоніса Ільковича - академічного скульптора Еви
Потфайової. Життя
і діяльність Діоніса Ільковича наблизив
присутнім завідуючий кафедрою фізики, математики і техніки Факультету гуманітарних та
природничих наук
Пряшівського університету доц. д-р Володимир Шебень, PhD.
Діоніс
Ількович народився 18 січня 1907 року у Шариському Щавнику Свидницького
округу в родині
греко-католицького
священика (батько Іларіон Ількович (1874 – 1956), мати Ірена Ількович,
дів.
прізвищем Торонська (1881 – 1963). Після закінчення середньої школи в
Пряшеві
(1925) він навчався в Празі на
факультеті машинобудування
та
електротехніки ЧВУТ (České
vysoké učení
technické - ČVUT). Через рік він перейшов на факультет
природничих наук Карлового університету.
Після
здобуття вищої освіти він
працював
протягом декількох років у чеського професора
Ярослава Гейровського, лауреата .Нобелівської премії з
хімії в 1959 р. У
1934 р. Ількович сформулював залежність
відносин між полярографічним дифузійним струмом, концентрацією
електролізованого розчину
і величинами, що
характеризують крапельну
ртутну електроду.
Цей зв'язок він виклав в серії
статей, і в одній з них він визначив формулу, відому як формула
Ільковича. Ця
стаття стала найбільш цитованою з словацьких авторів в області фізичної
хімії.
Наукові дослідження принципового значення, що вміщені у монографії
«Polarografia» (1940), Діонісія
Ільковича включили в число
світових класиків електротехнічного методу полярографії.
У
той же час він займався літанням,
пізніше був головою Словацького національного аероклубу.
Протягом двох
років (1937-1938) працював в Інституті електротехніки в Сорбонні в
Парижі
(Франція), потім вчителював
в одній з
празьких середніх шкіл.
Прибувши
в Братиславу в 1940 році, він присвятив себе головним чином
педагогічній роботі
та розбудові Словацької вищої школи технічної (SVŠT,
сьогодні Словацький технічний університет - STU), де він був професором
фізики, а також читав лекції в Університеті ім. Коменського в Братиславі. Був деканом
природознавчого
факультету УК в Братиславі (1942 – 1943, 1944 – 1945).
Був
ініціатором заснування Математичного
і Фізичного
інституту Словацької академії наук (SAV), вчений секретар САН (1953 –
1956),
академік САН
(1953), доктор наук (1956).
У своїй науково-дослідницькій роботі він займався
проблемами теоретичної фізики - термодинаміки,
електродинаміки, теорії відносності та ядерної фізики. Він - автор
кількох
монографій та університетських підручників, в яких на високому
професійному
рівні висвітлив найскладніші
частини
фізики і фізичної хімії.
Вчений
Діонісій Ількович помер 3 серпня 1980 року в Братиславі. За свої
заслуги
отримав ряд престижних нагород.
р
Фото
Ладислава Цупера.
Діоніс Ількович.
Виступає доц. д-р Володимир Шебень, PhD.
Дочка Діоніса Ільковича Ева Потфайова, вліво приматорка міста Пряшева Андреа Турчанова.
На
посаді голови СФУЛО Софію Федину замінила
Ярослава Галик
У Львові завершився VI конгрес Світової Федерації
Українських Лемківських Об’єднань (СФУЛО). Відкриття розпочалось
виконанням
Державного Гімну України, Гімну лемків та спільною молитвою. У його роботі взяли участь
представники
обласної та міської влади, делегації з шести країн світу та керівництво
Світової Федерації Українських Лемківських Об’єднань.
Делегати конгресу
представляли наступні українські лемківські громади: Організація
Оборони Лемківщини
(США), Об’єднання лемків Канади, Об’єднання лемків (Польща), Союз
русинів-українців Словацької Республіки, Союз русинів-українців Сербії
та
Всеукраїнське товариство «Лемківщина». Зазначимо, що на конгресі СФУЛО,
який
зазвичай відбувається кожні 5 років, обирається нове керівництво
організації та
закладаються пріоритети діяльності на наступні 5 років. Цьогоріч
конгрес
відбувався під знаком 70-ї річниці сумнозвісної Акції «Вісла» (1947 р.)
–
кульмінації депортації українців з етнічних земель у Польщі, передусім
із
Лемківщини.
Після урочистого
відкриття конгресу, відбулось його засідання, під час якого було обрано
нового
голову СФУЛО. Нею стала Ярослава Галик, котра замінила на цій посаді
Софію
Федину.
Довідка
Ярослава Іванівна
Галик
народилася 6 серпня 1953 року в с. Терновиця Тисменицького району на
Івано-Франківщині в родині депортованих українців-лемків. Закінчила
Івано-Франківське медичне училище та Чернівецький державний
університет,
біологічний факультет. Працювала медичною сестрою Ворохтянського
кістково-туберкульозного
санаторію «Черемшина», вчителькою біології та хімії Кремінцівської
восьмирічної
школи, екскурсоводом Ворохтянського бюро подорожей та екскурсій,
лікарем-лаборантом, пізніше – директором пансіонату при медичному
реабілітаційному центрі «Кремінці» МВС України. Перебувала у трудовій
еміграції
в Росії (Тюмень –1996) та Франції (Париж – 2000-2006). Багато
подорожувала
країнами Європи й Близького Сходу. У 2009 році вийшла її
книга
«Лемківщина – край наших предків». У 2012 році побачила світ її книжка
«Маленька українка у великому Парижі». У 2013 році вийшла з друку третя
її
книжка - «Світло очей моїх».
«Дуже приємно, що
після довгої перерви до Львова повернувся
конгрес Світової Федерації Українських Лемківських
Об’єднань –
організації, історія якої налічує понад 25 років. Це вже VI конгрес і
сюди
приїхали делегації з шести країн світу: України, Польщі, Словаччини,
Сербії,
Канади та США. Для нас було дуже принципово конгрес проводити саме на
Львівщині, адже тут
ми маємо одну з
найбільших кількостей нащадків депортованих лемків, особливо в період з
1944 по
1946 роки. А останніми роками також на Львівщину повернулося дуже
багато
лемків, батьків і
дідів котрих депортували
у той же давній час на Донбас. А коли вони втратили свої тамтешні обійстя через
московську агресію, то
вони переселилися
насамперед до Львова
та області. Зазначимо, що у 2019 році в Україні вшановуватимуть 75-ті
роковини
початку великого злочину депортації: 9 вересня 1944 року почалася ця одна з найбільших
етноцидних трагедій ХХ
століття, під час якої постраждало понад 750 тис. людей. Тому сьогодні нашим
основним завданням є
звернутися до Президента, до Верховної Ради, до Прем’єр-міністра, до
Світового
Конгресу Українців, до місцевої влади, оскільки від них очікуємо, щоб
були
прийняті закони про депортацію лемків, щоби було засуджено усі
депортації
українців загалом і, зокрема, за період 1944-1951 років. Ми також виступили з
ініціативою, що має бути
створено Міністерство у справах закордонних українців. Адже наша
діаспора є
настільки великою потугою і має не тільки бути підтримкою України, але
й
Україна має нас підтримувати, розвивати, допомагати зберігати
українську
ідентичність, мову, культуру та координувати нашу посилену діяльність.
На рівні
громадських організацій це й так робиться, й це добре, але то
насамперед
повинна робити держава», - зазначила у спілкуванні зі львівськими
журналістами
Софія Федина.
Зазначимо, що
представники СФУЛО у світі систематично відстоюють і захищають інтереси
України
і української спільноти, а
останні
кілька років активно задіяні у допомогу бійцям АТО, біженцям із
тимчасово
окупованих територій та відбудові постраждалих від війни регіонів.
Також учасники VI
Міжнародного конгресу Світової Федерації Українських Лемківських
Об’єднань
відвідали Третій обласний фестиваль лемківської культури «Гомін
Лемківщини»,
що проходив
водночас з конгресом у
селищі Зимна Вода під Львовом.
Ігор Галущак, Львів.
Новообрана голова СФУЛО Ярослава Галик.
14-ий фольклорний фестиваль в Орябині
У днях 18-20 серпня
в селі Орябина Старолюбовнянського округу відбувся 14-ий річник
фестивалю «Пізнавай
і зберігай традиції своїх предків».
Фестиваль
розпочався у п’ятницю у місцевому амфітеатрі вечірньою програмою «Земля
співає», в якій виступили місцева фольклорна група «Поляна», народна музика ансамблю «Горнад» із Кошиць та
лауреати цьогорічного загальнословацького фольклорного фестивалю «Земля співає»: танцюрист Петер Вайда та співак Степан Штець.
Пісні у
його виконанні викликали
загальне
захоплення публіки.
Суботня програма
розпочалася урочистим прийняттям гостей у місцевому будинку культури.
Гостей
привітала старостка села Лівія Ковальчикова. Вона ж відкрила і виставку
фотографій Магдалини Коленичової, на якій переважали світлини з Орябини.
Звідти учасники
вирушили до пам’ятника полеглим бійцям Другої світової війни, де були
покладені
квіти. Учень місцевої школи Мартин Штефаник зачитав вірш Юстини Матяшовської
«Визволення» (українською
мовою).
Слідував традиційний
похід селом, який зупинився
на
«Ґаздівськім дворі», де глядачі побачили клепання кіс, ліплення
пирогів, почули
співи дівчат тощо. Звідти учасники вирушили в село. Учасники фестивалю
мали
змогу наочно бачити тертя коноплі, чесання овечої вовни, виробництво
покровців
на оригінальних кроснах тощо. Посмакували і на солодкому меду, медовині
та
медовниках.
Майже біля кожної
хати були виставки народних предметів та столи, накриті домашніми
стравами,
якими орябинчани частували гостей фестивалю. Біля накритих столів
піснями й
музикою розважали гостей фольклорні групи: домашня «Поляна»,
«Удолчанка» з
Удола, «Таляр» з Нової Любовні, «Кечера» з Якуб’ян, «Яворина» з
Колачкова та
безіменні фольклорні групи з Громоша й Баєрівців. Все це становило
атмосферу
справжнього народного гуляння. Значній увазі учасників фестивалю
тішилася й
виставка сорочок-вишиваних уродженця села Ігоря Крети, які учасники
мали змогу
тут же купити (і купували).
Головна суботня
програма фестивалю відбувалася на місцевому амфітеатрі. Її модерувала
уродженка
села Анна Дерев’яник, а відкрила її (як і слід було очікувати) місцева
фольклорна група «Поляна» віночком орябинських пісень.
Головним пунктом
суботньої програми був понад одногодинний концерт професіонального
Піддуклянського художнього народного ансамблю з Пряшева, побудований
повністю
на піснях і танцях русинів-українців Словаччини. Публіка кожен номер
нагороджувала бурхливими оплесками. Було це високопрофесіональне
мистецтво, що
виходило з народних традицій.
Вечірню програму
фестивалю завершила народна капела Стана Балажа із Раславиць шариськими
піснями
та музикою.
Недільна програма
орябинського фестивалю розпочалася і закінчилася увечері в зоні
відпочинку
«Облез» при запаленій Орябинській ватрі і була присвячена 73 річниці
Словацького національного повстання.
Фестиваль в Орябині
був черговим доказом того, що громадяни цього села не лише утримують,
але й
розвивають традиції своїх предків, а за це їм належить щира подяка.
Микола Мушинка.
Орябинчани вітали гостей не лише хлібом та сіллю,
але й
піснею та
музикою. В центрі співачка Анна Дерев’яник.
Демонстрація виробництва покровців на кроснах.
«Оця сорочка
- як
шита спеціально для вас» – пояснює Ігор
Крета на виставці своїх вишиванок.
Орябинська «Поляна» вітає учасників головного
концерту.
Табір
«Карпати 2017» присвячено рідному краю
Вже кілька років підряд прямують
в половині літніх вакацій в
рекреаційний
осередок «Злата Ідка» біля Кошиць кроки
учасників Літніх шкіл українознавства (ЛШУ)
та літніх пластових таборів (ЛПТ). І в цьому році зійшлися
ті, які вже не
знають собі уявити літо
без ЛПТ та ЛШУ,
але і багато новеньких. На 22-ий
річник ЛПТ
і ювілейний 20-ий
річник ЛШУ «Карпати 2017»,
які з фінансовою підтримкою Уряду влади
СР з програми «Культура національних меншин 2017» та
частковою фінансовою допомогою від уряду України посередництвом
Посольства
України в Словацькій республіці, від 29-го липня до 6-го серпня 2017 організував
Союз скаутів
«ПЛАСТ» українсько-русинської національності в Словаччині, приїхало з
усіх регіонів, де проживають русини-українці,
але і з Кошиць та з Братислави,
96
дітей і молоді.
Лейтмотивом
програми літньої зустрічі, яку підготували перш за все Міхаела
Мушинка, Юрій Мушинка, Мартин
Няхай, Діана Барна та дальші, було «Наш рідний край».
Учасниками табору піклувалася булава
під керівництвом коменданта Ксені Рибак. ЇЇ членами були
Міхаела Мушинка, Юрій Мушинка, Мартін Няхай, Данієл Сабол – Руська Нова
Вес, Роман
Довгович,
Богдан Довгович – Кошиці, Матуш
Пронер, Катерина Розумик
- Пряшів, Інгрід
Качур,
Діана Барна – Гуменне, Петро Зятик –
Меджилабірці,
Емма Ногова – Кошиці-Шаца,
Михайло Янко – Кошиці-Переш, Бібіяна Буйдошова -
Хотча,
Петро Бубен – Єдлінка.
Лекторами в Літній
школі українознавства були
Олена Довгович,
Марія Рибак, Оля Кутко, Мaрта Каконі, Інна Родович.
На
здоров'я учасників доглядала
Марія Лаца.
Вже двадцятий раз ЛШУ була складовою частиною ЛПТ.
Для
молодших учасників ЛШУ є, на жаль, вже роками єдиним місцем, де можуть
познайомитися з азбукою, місцем, в якому вперше відкриють «Буквар».
Необхідно
підкреслити, що були і такі учасники, які з великим зацікавленням
вивчили
альфавіт і навчилися гарно читати. Одгим з них був і Славко Корманик з
ПРяшева.
ХХ-ий річник ЛШУ був також цікавою мандрівкою історією і сучасним
нашого
рідного краю. На окремих зайняттях учасники дізналися багато чого
цікавого про
складну історію і сучасність нашого народу на обидвох сторонах
Бескидів-Карпат,
познайомилися з перлинами нашої народної архітектури, дерев’яними
церквами, які
записані у світову спадщину ЮНЕСКО, старші й молодші учасники ЛШУ разом
на
гутірках, а молодші і прямо підчас поїздки у Свидник і по селах з
неперевершеними дерев’яними церквами. Говорили і про еміграцію наших
дідів
прадідів і про, мабуть, найвідомішого сина емігрантів з нашого краю, з
села
Микова, Енді Варгола. Історію спізнавали і посередництвом лекції про
замки в
нашому краї. Молодші учасники-новаки відвідали і Музей української
культури у
Свиднику і поклали квіти до пам’ятника народного будителя Олександра
Павловича
у Свиднику. Говорили і про традиції і пісенне багатство, пов’язане з
вивченням
наших пісень.
Табір само собою не був тільки школою, але і
місцем в
якому учасники щодня забавлялися тереновими грами та спортом або
розважальними
вечорами та нічними грами. І в цьому році учасники найбільше тішилися
на улюблене
Свято Івана Купала з виттям віночків, бійкою
за Морену і шуканням цвіту папороті. Обирали і Красуня і Красунечку
табору.
Чудових дев‘ять днів втекло як вода і
прийшов той останній. Зустріч вже
традиційно закінчилася програмою для батьків, в
якій представилися таборові таланти від тих найменших аж по найстарших.
Після
«Міфу про створення світу» у виконанні Рішка Рибака наші найменші
Катеринка
Довгович, Анічка і Зоя Онушкові та Наташка і Бориско Мікушові заспівали
пісню «Летіли
гусоньки».
Мікушові задекламували і вірша «Ручки мої
маленькі». Новачки Міхаела Гузейова, Діана Габріела Джалайова, Карін
Чагойова, Леа Суха, Нінка Кожарова, Терезія Феркова, Елла Кеселіцова,
Ліна
Розумик, Ванеса Гербертова, Бібіана Ґонтковська, Романа Кріштякова і
Зойка Онушкова
затанцювали
хоровод с показом гімнастики. Після
них представилися талановиті скрипалі Славомир і Ніколас Корманикові,
яким співом
допомагали Катерина Кундратова, Валерія Гусарова, Луція Пашмикова і Нікола та Івана Галчікові.
Ніколас Корманик, не тільки скрипаль, але і
талановитий співак мав великий успіх у присутніх батьків. Віршиками
«Свято
букваря» у виконанні Матька Рибака, «Не цурайтесь того слова» у
виконанні
Алекса і Рішка Ладічових і віршем «Мово рідна, слово рідне» у виконанні
Катеринки Довгович, Доротки Плочицьової і новаків діти близьким
пригадали і
основне мотто табору – не забувати рідної мови і прекрасні традиції
наших
предків. З великим успіхом виступили і лауреати «Маковицької струни»,
брати
Денис і Петро Зятикові. Після останнього блоку пісень у виконанні Катерини
Кундратової, Валерії Гусарової, Луції Пашмикової і Ніколи та Івани Галчікових,
учасники
табору
привітали з життєвим ювілеєм 70 років, головну
організаторку таборів Олену Довгович. В
кінці програми, якою словом супроводили Юліянка Савчакова і Сабіна Шламп’якова, прозвучала
спільні пісні «Ой, видно село», «Отаман», «Циганочка». Всім присутнім
продемонстрували фото історію табору, чим пригадали
собі дев’ять незабутніх днів.
Прийшло прощання, обняття, часом і дрібна сльоза і від'їзд
у домівки з обіцянкою
зустрічі у 2018 році.
Підчас літнього
табору, в суботу 5-го серпня 2017 року, здійснився в рекреаційному
осередку
Злата Ідка і ІХ-ий З’їзд Сoюзу скаутів «ПЛАСТ» українсько-русинськjї національності на Словаччині. Делегати з’їзду
прослуxали звіт голови Левка Довговича про діяльність
організації від VIII-го
Зїзду в 2013 році і
звіт голови Крайової пластової ради Марії Рибак. В дискусії обговорили питания дальшої діяльності ПЛАСТу. У виборах обрали новий провід ПЛАСТу. Головою
ПЛАСТу на
дальший виборчий період було обрано Левка Довговича. Членами Крайової
пластової
старшини стали Роман Довгович –
заступник голови
КПС, Ксеня Рибак – секретар,
Олена Довгович – скарбник, Михайло Янко – комендант уладу новацтва,
Мартин
Няхай – комендант уладу юнацтва, Діана Барна – комендант уладу старших
пластунів і Святослав Довгович – комендант уладу пластунів сеньйорів.
Головою
Крайової пластової ради знов обрано Марію Рибак, її членами стали
Катерина
Розумик і Юрій Мушинка.
І цьогорічна літня
зустріч нас переконала, що такі зустрічі організувати має велике
значення в
тому розумінні, що така форма роботи є єдиною можливістю виховування
нашої
молоді. В наших таборах були виховані всі наші виховники, які вже
здібні
самостійно готувати програму і реалізувати її при роботі з молоддю. І на кінець вдячні батьки:
«Дорогі Довговичові і ціле керівництво табору!
Дозвольте мені, щоб Вам подякувала в нашому імені,
в
імені других Корманікових, Гонтковських, але надіюся,що і в імені
дальших
батьків за дуже цікаву програму у таборі, чудову атмосферу, які кожним
роком
пересвідчають дітей о високому рівні табору і тепер вже хочуть іти і на
дальший
рік. То значить, що табір мусить бути!..
З подякою і повагою Корманикові з Великого Шаріша…»
Святослав Довгович.
Святкове відкриття табору - попереду голова ПЛАСТу в Словаччині Левко Довгович.
Не
тільки у дні ювілею
Коли
скажете Сабинів, то у багатьох вирине в уяві кінофільм «Магазин на
площі»,
зйомки якого проходили саме у цьому містечку неподалік Пряшева. Вже
набагато
менше є тих, які знають про те, що у Сабинові
поховано видатного письменника штурівської генерації Богуслава Носака-Незабудова (1818-1877).
130-річниця смерті цього поета,
прозаїка, перекладача, публіциста є нагодою пригадати його життєвий шлях і творчий
доробок, який
пов’язаний і з
нашими краями.
У
1834-1838 рр. він навчався у Левочі. Саме тут починає
вивчати слов’янські мови. Активно бере участь
у виданні
левоцького альманаху
«Їтрженка». Інтерес до українського народу у нього появився під час левоцьких студентських
років. Нічого дивного,
адже йшлося про близький сусідній народ. Богуслав Носак-Незабудов
навіть
закликав своїх ровесників до глибшої співпраці із сусідами на Сході.
Нагадаємо,
що його переклади з польської пов’язані з українською тематикою. Його
зацікавили твори «української школи» в польській літературі. У 1840
році у
згаданій левоцькій «Їтрженці» надрукував переклад віршованого твору
«Балада
народу українського». Як твердить словацький україніст Михайло Мольнар,
йдеться, властиво, про перший поетичний твір у словацькій літературі з
виразною
українською тематикою. У цьому зв’язку слід ще додати, що Богуслав
Носак-Незабудов прозою переклав українську думу «Про втечу трьох братів
з
Азова».
У 1843
р. він подорожує по Східній Словаччині та Закарпатській Україні.
Результатом
цієї мандрівки був твір «Листи з незнайомої землі до Л…», які друкував
в «Орлі
татранському», який видавав Людовіт Штур.
Богуслав
Носак-Незабудов – автор двох подорожніх нарисів: «Листи з незнайомої
землі до
Л…» та «Спогадів потиських», хоча, по суті, йдеться про пригоди,
переживання з
одного і того ж подорожування Східною Словаччиною і Закарпатською
Україною. З
його нарисів видно, що це спостережливий мандрівник і творець, який
помічає і
звертає увагу не лише на культурний і національний рух закарпатських
українців,
але і їх соціальну обстановку, подає картину буднів. Безперечно, він
був першим
словацьким письменником
штурівської
генерації, який знав український народ з власного досвіду.
Подорожування
надихнуло його до написання віршованих
творів, які надають повнішу
картину його
відношення до українців, до їх історії, нелегкого життя («Крайна»,
Віхерлець»,
«Красний Брід»). Потяг до української народної словесності був у
Богуслава
Носака-Незабудова надзвичайно великий. Свідчить про це його історична
проза
«Лаборець». Літературна критика вважає, що історична проза Б.
Носака-Незабудова
«Лаборець», наприклад, щодо композиції є найціннішим утворенням
штуровської
історичної прози цього періоду.
Спогад
про Богуслава Носака-Незабудова нас веде до розміркувань, що інколи ми
недооцінюємо те, що досягли літератори в минулому, яким був їх внесок у взаємопізнання двох
народів – словацького і
українського. Постає питання, чи було зроблено все, аби про них
дізналась
широка громадськість. Ну, скажімо, і у цьому ж Сабинові!
Іван
Яцканин.
Богуслав Носак-Незабудов (1818-1877).
: Могила Б. Носака-Незабудова на цвинтарі в Сабинові.
У 1966 році Словацьке педагогічне видавництво, відділ української літератури в Пряшеві видало історичну прозу Богуслава Носака-Незабудова «Лаборець» у перекладі Корнія Заклинського.
Історична проза Б. Носака-Незабудова «Лаборець» вийшла у 1994 році в Україні. Видало її ужгородське видавництво «Ґражда».
Пряшівський край інвестує в реконструкцію історичних будівель мільйони євро
Пряшівський
самоврядний край (ПСК)
за два роки
зробив значний прогрес
у реконструкції
історичних будівель. На реконструкцію
виділено близько
12 мільйонів євро, в
основному за рахунок власних, а також кредитних ресурсів Європейського
інвестиційного банку.
Kaštieľ
v Humennom – 2,7 mil. eur
До
найбільших реконструкцій відноситься реставрація ренесансного палацу в Гуменному, який
історичний характер придбав
минулого року у листопаді. В замку
Друґетів було повністю замінено дах, вікна, відремонтовано
балкони,
балюстради та інші зовнішні елементи. Витрати на реконструкцію досягли
суму 2,7
млн євро. ПСК
інвестував у цю
пам’ятку вже в 2008
році, коли майже
один мільйон євро було використано для відновлення інтер'єру. В
сучасному
готується проектна документація реконструкції
двору.
Hrad
Kežmarok – 1,3 mil. eur
Значно краще тепер виглядає замок у Кежмарку. Останній ремонт припадає
на 80-ті роки 20-го
століття. Протягом багатьох десятиліть це
єдиний міський замок на Спиші, який потерпає від вологих стін. Ця проблема
почала систематично
розглядатися в 2016 році.
Для осушення стін,
нового фасаду і
заміни вікон на першому етапі було використано близько 1,3 млн євро. З
цієї суми
250 000 євро склали державні субсидії, решта фінансується за рахунок
власних
ресурсів.
Podtatranské
múzeum v Poprade – 2,4 mil. eur
Практично повністю було модернізовано
Підтатранський
музей в Попраді, де закінчується реконструкція в сумі 2,4 млн євро,
який
включає в себе підготовку до нової виставки князівської усипальниці. У
цей час
йде робота в екстер’єрі. Кульмінує
також
підготовка нової експозиції в дусі
21-го
століття.
Šarišská
galéria v Prešove – 2,9 mil. eur
Аналогічна реконструкція проходить і в Шариській галереї в Пряшеві, яка
працює в обмеженому
режимі. У трьох міщанських будинках вдалися оживити раніше не
використовувані
простори під стріхою. Галерея збільшилася з 670 до більш ніж 1200
квадратних
метрів. Інвестиції в цьому випадку склали суму 2,9 млн євро, в той час
як
близько 800 тисяч євро - це безповоротної субсидії від Регіональної
оперативної
програми (ROP), решту ПСК фінансував
з
власних ресурсів.
Ľubovnianske
múzeum – hrad – 1,4 mil. eur
ПСК добре просунувся і в ревіталізації просторів
під
Любовнянським замком. Останнім
реконструйованим є будинком управителя, в якому два роки
тому було
створено простори
для освіти,
депозитарію або інформаційного центру. Кошти в сумі 770 тис євро ПСК одержав
з грантової
допомоги в рамках
ROP. За рік до
цього у просторах під
замком був
відновлений палац за майже
590 000 євро, в якому зараз
знаходиться дирекція
музею.
Meštianske
domy v Bardejove a Spišskej Sobote – 1,2 mil. eur
Крім того, йшла реконструкція міщанських будівель.
Наприклад, в Бардієві, де
засновником Шариського
музею є ПСК, для
реставрації пам'яток, які є національними пам'ятками культури, було
витрачено
понад 800 тисяч. євро. Точно так же
був
відремонтований і міщанський дім в
Попраді
- Списька Собота, де є філія Підтатранської бібліотеки, а витрати склали 390 000
євро.
«У
такому темпі ми
продовжуємо. Тільки в цьому році для реконструкції будівель в області
культури,
що мають історичну цінність і великий потенціал, було виділено майже 3,2
мільйона євро. Наприклад, ми
підтримаємо реконструкцію барокового палацу в Любовнянському замку,
реконструкцію дежефівського палацу в Ганушівцях і Вілли Ракоція в Бардіївських Купелях і
триває осушення замку
в
Кежмарку. Також йде
підготовка
проектної документації для реконструкції Краєзнавчого музею в Пряшеві», - сказав голова Пряшівського
самоврядного краю Петро Худик.
***
Інвестиції Пряшівського самоврядного
краю в історичні об’єкти у 2017 році:
Ľubovnianske
múzeum - реконструкція Палацу Любомирських – перший етап - 1 138 000
€
Šarišské múzeum Bardejov – реконструкція
Вілли Ракоція - 915 000
€
Krajské
múzeum Prešov – реконструкція об’єктів Музею в Ганушівцях - 443 000
€
Múzeum Kežmarok – реконструкція замку
- другий
етап - 431 000
€
Podtatranské
múzeum – другий етап
- 215 000 €
Даша
ЄЛЕНЬОВА,
речник
ПСК,
Пряшів.
Палац у Гуменному.
Замок у Старій Любовні. Фото: Йозеф Чесла.
Концерт української пісні –
гурт «Кубасонікс
Прайс лист
З повагою
до Василя Ґренджі-Донського
Словацько-українське товариство,
Посольство України в
Словацькій Республіці та Національний центр культури зорганізували
семінар
«Василь Ґренджа-Донський та словацько-українські відносини», який
відбувся у
четвер, 22 червня
ц. р., у
братиславському В-клубі.
Голова Словацько-українського
товариства Антон Новак
привітав Надзвичайного та Повноважного посла України Юрія Мушку та
інших
дипломатів України і всіх учасників семінару. Марія Фоллріх нагадала,
що п′ять
років тому в Примаціальному палаці відбулась міжнародна конференція на
ту ж
саму тему і вийшов збірник виступів. Захід проходив із сумним відтінком
тому,
що в містечку Саут-Баунд-Брук в окрузі Самерсет штату Нью-Джерзі 10
травня ц.
р. на 96-ому році життя померла донька Василя Ґренджі-Донського Зірка
Ґренжа-Донська, тобто Аліса Данилюк.
Михайло Чорний, почесний голова
Українсько-словацького товариства та колишній дипломат Словацької
Республіки в
Україні, зачитав доповідь про Василя Ґренджу-Донського – українського
поета,
прозаїка, драматурга, публіциста, перекладача, громадсько-культурного і
політичного діяча, одного із творців Карпатської України, редактора
щоденної
газети Карпатської України «Нова свобода», співредактора часопису
«Русинъ»,
який майже половину свого життя прожив в Братиславі.
Сценарій культурної програми вже
традиційно
підготувала Марта Каконі, яка разом з Марією Шлоссер декламувала вірші
поета. В
чудовій програмі заспівало подружжя Александра та Мартін Мікуш. На
акордеоні їх
супроводив Раймунд Каконі, який виступив і разом з Еуґеном Прохацом
(віолончель).
В рамках цієї програми виступила
Ольга Грицак. Вона
пластично наблизила міжсімейні відносини Ґренжі-Донських і Шерегіїв.
Говорила й
про свої особисті контакти із Зіркою Ґренжа-Донською, про її заслугу у
виданні
12 повних томів творчості її батька.
Марія
ФОЛЛРІХ.
Свято
культури, свято єднання
За не надто приязного (якщо не
упередженого) ставлення місцевих свидницьких властей
все ж таки під патронатом голови Уряду
Словацької Республіки Роберта Фіца і голови Пряшівського самоврядного
краю
(ПСК) Петра Худика 16. – 18.6. 2017 року у Свиднику
відбувся
найстарший фольклорний фестиваль у Словаччині - 63 Свято культури
русинів-українців
Словаччини. Організувати Свято за умов, коли два тижні перед ним
відбувається, так
би мовити,
контрфестиваль, є явною невиграшною лотереєю для головного організатора
Свята –
Союзу русинів-українців СР.
Несприятлива погода,
яка супроводила Свято на протязі двох
фестивальних днів (особливо у п’ятницю і суботу – 16-го і 17-го червня
2017
року), ще більш поглибила
весь драматизм
всієї підготовчої роботи.
На протязі трьох
фестивальних днів у Свиднику виступили кращі самодіяльні і професійні
колективи
і солісти русинів-українців Словаччини (20), з них 4 шкільні, або
дитячі
колективи, а також закордонні колективи і співаки з
України, Литви та
Сербії (5). Де той
час, коли у
Свиднику поруч з
колективами дорослих
виступали і кілька десятків шкільних
колективів? З
припиненням існування
українських шкіл в регіоні такі колективи вже майже не існують. Зі
зміною мови
навчання в школах з української на словацьку весь регіон, колись
заселений
русинами-українцями, суцільно стає словацькомовним, а в декотрих
областях з
домінуючим ромським населенням - ромськомовним. В результаті декотрі села (свіжий приклад - село Гельцманівці), як це було колись з Брутовцями,
Жакаровцями, Телґартом,
Шум’яцом, Вернаром і десятками інших
сіл,
вже втрачають руську / русинську
і набувають словацьку самоідентифікацію, ототожнюючи себе з словаками і заперечуючи свою
належність до бесіди і
культури своїх батьків, дідів і прадідів. Оберегом русько-української
(русинської / української) самоідентифікації
в наш час залишились хіба що невеличкі острівці (як
приклад Камйонка),
де систематична праця фольклорних
колективів - як дорослих, так і дітей - зберігає їх самоідентифікацію
перед
постійно наростаючою асиміляцією і спливанням з
державнотворчим словацьким
народом.
63 Свято культури
русинів-українців Словаччини розпочалось
у п’ятницю, 16-го червня 2017 року,
традиційно – дитячим конкурсом – «Малювання
на асфальті» з тематикою Свята, в якому взяли участь команди
дітей
свидницьких дитсадків і основних шкіл і продовжилась улюбленою серед молоді «Школою народного танцю» у центрі міста
Свидника. Паралельно з цим
у Піддуклянській бібліотеці у Свиднику відбулась
бесіда з українськими письменниками і
видавцями художньої літератури, яких
представив присутнім голова Спілки
українських письменників Словаччини
Іван
Яцканин. У бесіді взяли участь - голова
Закарпатської обласної організації Національної
спілки письменників України Василь Густі,
лауреат Шевченківської премії Мирослав
Дочинець, поет Степан Біляк, директор
видавництва «Карпати» Віктор Браславець і директор видавництва «TIMPANI»
Ярослав Федишин.
У післяобідній час
у п’ятницю, 16 червня 2017 року, у
СНМ –
Музеї української культури відбувся
вернісаж виставки картин народного художника України Василя Свалявчика та його сина Петра
Свалявчика (Ужгород) під
назвою «Рідний край». Навпроти
музею
відбулась дальша
програма «Живе запрошення», в якій
виступили
домашні колективи, а згодом - фольклорно-гумористична програма «Жадна хижа не без крижа», в якій
показав своє мистецтво фольклорний колективи «Люде
с-пуд Бескида» з Новоселиці Снинського округу. Урочиста
програма
свидницького дитячого фольклорного колективу
«Маковичка» з нагоди 20-річчя його існування відбулась за великої
участі глядачів в
амфітеатрі і за присутності
голови ПСК
Петра Худика. Проливний дощ зірвав програму, в тому числі
і наступну
програму «Народна забава».
Холодні олов’яні
хмари, часом з проливним дощем, нависали
над Свидником і наступного
дня –
в суботу, 17 червня 2017 року, що
позначилось на малій кількості глядачів в амфітеатрі. Правда,
все дійство, яке відбувалось на сцені амфітеатру – «Привітанка»,
програма фольклорних колективів
«Ідеме ми згори»,
програма закордонних колективів «Хлібом
і сіллю привітані» (в якій
виступили литовські ансамблі «Ґивене» і «Селтініс» і співачка Анна
Римар з
Сербії) та
репрезентативна програма Піддуклянського
художнього народного ансамблю було
добре
розроблене спеціалістами-фольклористами.
Всі програми знімав
телевізійний штаб RTVS. Для
прикладу,
зразки весільної звичаєвості русинів-українців Словаччини у виконанні
фольклорних колективів з
Тихого Потока,
Волиці, Удола, Якуб’ян і Словінок, які
були показані у програмі
«Ідеме
ми згори», напевно, збережуться на довгі десятиріччя
у фондах
словацької телевізії як прекрасний і неоціненний скарб,
який успадкували
наші сучасники від своїх предків.
Недільний ранок 18
червня 2017 року вже
з променями сонця
розпочався святковою Літургією у
дерев’яному храмі св. Параскеви в скансені СНМ – Музею української
культури і
продовжився фольклорно-етнографічною програмою «На
базарі», в якій
виступили колективи «Стропковчан»і
«Стропковчани» з Стропкова і співацька група «Ольшавчанка» з Ольшавки. В тому ж часі у
скансені було відкрито
дерев’яні скульптури, як результат пленеру «Маковицькі метаморфози
дерева», в
якому взяло участь 5 скульпторів.
63 Свято культури
русинів-українців Словаччини
кульмінувало після
обіду в
природному амфітеатрі після покладання вінків і квітів до пам’ятників полеглим героям на Дуклі
та Свиднику, а
також до
пам’ятників генералу армії
Л. Свободі та будителю О.
Павловичу. Заключну
програму відкрив
голова Центральної ради СРУСР Петро Сокол, який, між іншим, сказав: «Цифра 63 – сьогодні це для
нас не лише проста цифра. Вона містить
в собі сотні цікавих програм,
сотні тисяч глядачів, але передусім години і
дні наполегливої роботи».
Одночасно
він привітав гостей
– депутатів Національної
Ради СР та
ПСК, голову Української всесвітньої
координаційної ради Михайла
Ратушного
(Київ), делегацію Союзу русинів українців Сербії на чолі з головою
Богданом
Віславським, делегацію Об’єднання лемків у Польщі на чолі з Василем
Шлянтою, представника
посла України в СР
Світлану Гончаревську та інших гостей.
У програмі «Давать ся на
знамость» виступили дитячі
фольклорні колективи «Команичка» і
«Маковичка» з Свидника, «Любовнянчек» з Старої
Любовні та співацький дитячий колектив «Сердечко» З’єднаної Основної
школи і
Гімназії з українською мовою навчання в Пряшеві під керівництвом Івети
Світок.
Популярна співацька група «Рендошовці»
привабила в амфітеатр багатьох глядачів.
Свято кульмінувало вітальною програмою «Краяння торта» з
нагоди 60-річчя
фольклорного колективу «Маковиця» з Свидника та 20-річчя чоловічої співацької групи
«Поляна» з Кошиць,
в рамках якої виступили колективи-ювіляри і
ґратулянти – фольклорний колектив «Куровчан» з Курова, співацька група
«Лабірські
парібці», фольклорний колектив «Карпатянин-сеньйор», жіноча співацька
група
«Поляна» з Орябини, фольклорний колектив «Любовнян» з Старої Любовні та Заслужений
Прикарпатський ансамбль
пісні і танцю «Верховина» з Дрогобича
(Україна).
Організаційний штаб
на чолі з заступником голови Центральної ради СРУСР Павлом Боґданом
разом з
колективом самовідданих працівників, в тому числі з
групою режисерів (Алена Паулусова, Іґор
Крета, Івета Світок, Марія Пайзинка) зробили крок вперед у підготовці
програми,
акцентуючи на художності і автентичності
і зробивши її цілісною і притім
динамічною (за винятком затяжної підготовки виступів
Піддуклянського
художнього народного ансамблю (понад
40
хвилин) і перед виступами декотрих
музичних і танцювальних груп. Модерував
програму Свята Степан Гій.
Довгорічна традиція Свята у Свиднику підняла народну пісенну, музичну і танцювальну культуру до
стандартного рівня.
Свято культури русинів-українців стало святом єднання, не
роз’єднання! всіх,
хто залюблений у
фольклор і народні традиції. Отже,
хочеться і далі вірити, що звивисті стежки національно-культурного
життя
русинів-українців не
обов’язково повинні
вести лише до руйнації і як наслідок
-
до втрати національної самоідентифікації.
Мирослав
ІЛЮК.
Фото
автора і Ладіслава Цупера.
Програма дитячих фольклорних колективів «Давать ся на знамость».
Дівоча танцювальна група фольклорного колективу «Маковиця» з Свидника.
Вернісаж виставки народного художника України Василя Свалявчика і його сина Петра Свалявчика «Рідний край» в СНМ – Музеї української культури у Свиднику. На фото (зліва): Петро Сокол, Василь Свалявчик, Петро Свалявчик, директор СНМ – Музею української культури у Свиднику Ярослав Джоґаник, приматор Свидника Ян Голодняк, голова Регіональної ради СРУСР у Свиднику Людмила Ражина.
У рамках програми дитячих фольклорних колективів виступило відоме родинне співацьке тріо: Івета Світок з дочками Іванною і Мартиною.
В рамках 63 Свята культури русинів-українців Словаччини в скансені у Свиднику проходив перший міжнародний пленер різьбярів Польщі, України та Словаччини під назвою «Маковицькі метаморфози дерева». Створені майстрами дерев’яні скульптури стали маєтком СНМ – Музею української культури у Свиднику.
В скансені СНМ – Музею української культури під час Свята культури русинів-українців Словаччини у недільний дообідній час 19 червня 2017 року проходила фольклорно-етнографічна програма «На базарі».
У програмі дитячих фольклорних колективів «Давать ся на знамость» виступила дитяча співацька група «Сердечко» З’єднаної Основної школи і Гімназії з українською мовою навчання в Пряшеві.
Вихованці та учні свидницьких дитсадків та основних шкіл взяли участь у змаганні «Малювання на асфальті» з тематикою Свята культури русинів-українців Словаччини.
У Піддуклянській бібліотеці у Свиднику в рамках Свята відбулась бесіда із українськими письменниками і видавцями художньої літератури. На фото (зліва): Віктор Браславець, Степан Біляк, Мирослав Дочинець, Василь Густі, Іван Яцканин, Ярослав Федишин.
Петро Свалявчик «Мар’янка», олія, 2013 р. З виставки в СНМ – Музеї української культури у Свиднику.
У програмі «Ідеме ми згори» вершинні зразки весільної звичаєвої творчості показали кращі фольклорні колективи русинів-українців Словаччини. Виступає фольклорна група «Тихопоточан» з Тихого Потока.
Колективи народної художньої творчості та офіційні гості з Словаччини і зарубіжних країн вклонились пам’яті полеглих героїв у Другій світовій війні у Свиднику.
Виступає популярна народна капела «Рендошовці».
Чоловіча співацька група «Поляна» з Кошиць.
Опера «Князь
Лаборець»
Ще в
1997 році
у Музично-драматичному театрі в
Ужгороді
(28.2.1997 р.) відбулась прем’єра першої нашої опери «Князь Лаборець».
Музика Володимира
Любимова (26.4.1934 -
21.5.2013), лібрето Юрія
Бачі (нар.
13.5.1932 ). Українська національно свідома
громада Пряшівщини мала на меті
здійснити репризи
опери на наших
теренах – в Пряшеві, Гуменному і дальших
містах, однак через брак коштів і жалюгідної
підтримки культури українців
Словаччини з боку
держави цей задум так
і не вдалось здійснити і до наших днів.
З того часу минуло вже повних 20
років. Аж нарешті…
Нарешті з ініціативи видавця Ладислава Цупера опера на днях вийшла в Пряшеві окремою книжкою
за фінансової
підтримки Фундації Дерев’яна церква Габура. Книжка містить партитури
опери «Князь
Лаборець» на три дії та
цикл пісень для сопрано і піаніно
Володимира Любимова на слова Іллі Галайди.
На жаль, запис опери
ужгородської прем’єри не вдалось
зберегти. Поява партитури опери є наочним прикладом творчих зусиль
української
творчої інтелігенції Словаччини і закликає нас бути гордими, таж
небагатьом
національним меншинам республіки вдалось власними силами створити свою оперу.
Нашій національній меншині це вдалося
і всупереч тому, що над нею нависав і в наш час ще в більшій мірі
нависає
нещадний дамоклів меч, що постійно меле і всіляко перемелює її в
чужорідному
морі.
Тож пропонуємо увазі читачів
слова незабутнього
Володимира Любимова з його передмови до опери.
Мирослав
ІЛЮК.
Володимир Любимов
Про
Лаборець, Лаборця та себе
Дзвінким кришталевим струмочком
на схилах Бескида, що
над Чертіжним, починається Лаборець. Із струмочка - потічок, із потічка
- річка
та й ріка. Несе Лаборець свої води долинами, рівнинами, через Тису та
Дунай аж
до безкрайнього Чорного моря. Несе в них радість і сум, вісті про
народження і
смерть, і солоні сльози людини, що споконвіків живе на його берегах,
обробляє
землю, сіє пшеницю, творить і роздає добро.
Проходила вздовж Лаборця
історія. Чергувалися набіги,
війни, мінялися пани, проливалася кров і косила смерть, змагалися
неволя і
свобода, родилося нове життя й нові надії.
Хто кому дав ім’я - ріка князю,
або князь річці,
скільки правди у легендах про хороброго князя, заступника народу, що
загинув
від руки свого ж дружинника-зрадника - хтозна?
Так чи інакше, слово Лаборець (і
князь, і ріка) має
ще й сьогодні немалу емоційну силу й вагу, має значення символу, який
переплетений з життям нашого народу, пов’язаний з давніми його подіями
і
легендами.., і, може, й справді важко було знайти більш відповідну тему
та
назву музичної драми про наше минуле, про найосновніші вартості нашого
життя.
З дитячих років звучали в моїй
голові співи рідного
краю - колискові, весільні, баладичні, парубоцькі, які вечорами лунали
по селу
й полонили його, веснянки і дівочі хороводи на Гірці біля церкви,
шуміли
карпатські ліси, мов найкращий передзвін весни і літа, осені і зими...
Все оце перелилося,
переплавилось на сторінки
партитури про Лаборця, стало основою опери, і я сподіваюся, що моя
музична мова
та мої музичні почуття - щирі, правдиві і відверті, як правдивою була
доля
нашого народу, - будуть близькі й зрозумілі людям, які сторіччями
пронесли й
зберегли свої духовні вартості, які проти злу та насиллю захищали себе
силою
духу, правдою і добром.
Тому хочеться вірити, що князь
Лаборець із глибин
віків промовить і до нас, до нашого сьогодення і допоможе нам відстояти
наше
«право на життя», щоб «спокій в хижах та долинах» панував в нас навіки
- таж і
сьогодні «під сонцем місця є доволі»!
2017
П р о г р а м а
63
Свята культури
русинів-українців Словаччини у Свиднику
П’ятниця –
16 червня 2017р.
8.30
– Малювання на асфальті
(Дитячий конкурс -
пішохідна зона).
10.00
–
Бесіда з українськими
письменниками та відкриття виставки української
літератури.
(Піддуклянська бібліотека).
10.30
–
Школа народного танцю. (Пішохідна
зона)
13.00
– Василь Свалявчик, Петро Свалявчик: Рідний край (Відкриття виставки –
СНМ-МУК)
15.00
– Живе запрошення.
(Програма домашніх колективів -
пішохідна зона).
16.00
– „Жадна хижа не без крижа“.
(Фольклорно-гумористична програма ФК Люде
с-пуд Бескида з Новоселиці –
пішохідна зона)
17.00
– Урочиста програма
дитячого фольклорного колективу Маковичка
із
Свидника з нагоди 20-річчя заснування.
(Amfiteáter)
19.00
– Народна забава: - Група ПІНЯЗІ
ДЕ
- DJ
СЛАВО
(Площа перед амфітеатром.)
Субота –
17 червня 2017р.
Амфітеатр
19.00
–
Привітанка (Програма свидницьких музикантів та співаків.)
19.30
-
„Ідеме ми згори“
(Програма
фольклорних колективів.)
20.45
–
Хлібом та сіллю привітані (Програма закордонних колективів.)
22.00
– Репрезентативна програма (Програма Піддуклянського художнього
народного ансамблю.)
Неділя – 18 червня 2017р.
9.00
– Отче наш (Свята
літургія
в дерев’яному храмі св. Параскеви -
скансен
СНМ-МУК)
10.30
– Покладання
квітів до Пам′ятника
чехословацьким
воякам на
Дуклі.
10.30
–
На базарі (Фольклорно-етнографічна
програма – скансен СНМ-МУК)
-
Маковицькі метаморфози дерева (Відкриття дерев’яних
скульптур –
скансен СНМ-МУК)
13.00
– Покладання квітів до пам’ятника полеглим героям у
Свиднику та похід
учасників Свята на амфітеатр.
Амфітеатр
14.00
–
Урочисте
відкриття Свята
14.15
–
«Давать ся на знамость» (Програма
дитячих фольклорних колективів.)
15.00
–
«Рендошовці» –
(Програма
народної капели Мілана Рендоша та її солістів.)
15.45
– Краяння торти
(Вітальна програма з нагоди 60-річчя ФК Маковиця
із Свидника та 20-річчя ЧСС Поляна
з Кошиць.)
В програмах Свята візьмуть участь:
Домашні фольклорні колективи:
Маковиця, Маковичка, Сердечко, Команичка, Словінка, Кечера,
Куровчан, Поляна,
Карпатянин, Старолюбовнян,
Стропковчан, Ольшаванка,
Радість,
Рендошовці та ПУЛЬС.
Закордонні
колективи та солісти з України, Сербії та Литви.
Неповторний
Іван Марчук
Словацькому
глядачеві треба донести до свідомості вершини українського мистецтва, і
образотворчого, тоді він, мабуть, зрозуміє, якою багатою на таланти є українська земля. Без
сумніву, таким талантом
є митець Іван Марчук.
Початком червня
цього року в галереї Братиславського замку відкрилась виставка творчого
доробку
українського художника
Івана Марчука,
яку зорганізувало Посольство України у Словацькій Республіці у
співпраці з
галереєю «Артем».
Іван Марчук
всесвітньо відомий художник. Його включили до сотні найвизначніших
геніїв
сучасності за рейтингом британського
часопису «The Daily Telegraph».
Міжнародна академія сучасного мистецтва в Римі прийняла
його до лав
«Золотої гільдії», що сьогодні нараховує 51-го художника з усього
світу, та
обрала почесним членом наукової ради.
Майже
півстоліття творчість Івана Марчука збурює свідомість глядачів.
Оригінальний
спосіб мислення, неповторна манера письма, технічна і композиційна
довершеність
робіт, але і стилістична різноплановість підходів і масштабність
колекції
викликають подив і захоплення.
У доробку
художника – близько п’яти тисяч картин, прописаних у музеях і приватних
колекціях п’яти континентів світу.
Він створив
тисячу кольорових і монохронних творів в оригінальній техніці –
«пльонтанізм»
(від слова пльонтати – тобто, ткати). Цей творчий метод докорінно
змінив
погляди на можливості творення сучасного візуального мистецтва.
Згаданий
творчий метод практично не підлягає повторенню.
Як твердить
мистецтвознавець Тамара Стрипко, Іван Марчук продовжує торувати цивілізаційний шлях у
мистецтві, демонструючи
невичерпність його духовного потенціалу. Він знає, що за горизонтом
відкривається ще один горизонт, а за ним – інші горизонти, і тільки
Генію дано
відчути, якими ритмами і кольоровими гамами вони зазвучать, –
узагальнює Т.
Стрипко.
В одному
інтерв’ю Іван Марчук дає таку пораду: «…любіть
себе – вас любитимуть; любіть мене – бо я вас дуже всіх люблю, мої
дорогі люди.
І нехай вам у тому житті буде більше радості, тепла, добра і, звичайно
ж,
тієї вселенської
любові. Тіштеся, люди!»
Добро і людяність – це той вимір, який
Майстер втілює і
в свої твори.
Як зазначив
Надзвичайний і Повноважний Посол України у Словацькій Республіці Юрій
Юрійович
Мушка, з творчістю Івана Марчука після Братислави познайомляться і
глядачі в
Кошицях.
(ія)
Надзвичайний і Повноважний Посол України у Словацькій Республіці Юрій Юрійович Мушка відкриває виставку робіт українського художника Івана Марчука.
Художник Іван Марчук (вліво) з письменником Іваном Яцканином.
Іван Марчук: «Загублені квіти». 1995, полотно, акрил, 101х91.
Іван Марчук: «Так плине час». 1993, полотно, акрил, 100х91.
Нова
книжка про митрополита Лавра
На
днях вийшла з друку книжка Михайла Шкурли Metropolita
Lavr. Historické a spoločenské
okolnosti jeho
života a pôsobenia
(Пряшів, 2017, 224 стор.). Книжка
знайомить читача з життям і діяльністю
митрополита, який вписався
в історію
Православної церкви тим, що 17 травня
2007 року
своїм підписом як
першоієрарх Російської Православної Зарубіжної Церкви (США) закріпив «Акт про
канонічну єдність» з Російською
Православною Церквою (Московського
Патріархату). Тим самим було покладено край розколу двох гілок
російського
православ’я.
Як
сказав Петро Беґені на презентації
книжки 19.5.2017 року в Будинку культури профспілок в Пряшеві, автор
книжки
Михайло Шкурла про свого брата
владику
Лавра (у світі Василь Шкурла, 1.1.1928 - 16.3. 2008) розповідає зі
знанням
справи, знайомить читачів з багатьма маловідомими фактами з його життя.
В
ході дискусії окремі аспекти діяльності владики Лавра розглянули автор
книжки
Михайло Шкурла, а також
настоятель
православної парафії в Бардієві о. прот. Іоанн Лаката та ректор
Православної
семінарії ПБФ в Пряшеві о. прот. проф. Мілан Ґерка, канд. наук.
Книжка
складається з двох частин. В
першій
можемо дочитатися про розвиток
Православної церкви на Пряшівщині та Закарпатті, починаючи місією
рівноапостольних Кирила
і Мефодія,
заселенням Карпатського
регіону руським
народом від Київської Русі, через
Брестську унію 1596
року, але особливо
після Ужгородської унії
1646 року, і кінчаючи наверненням
віруючих до своєї праматері Православної церкви, передусім в кінці ХІХ
і на
початку ХХ століття. Як доводить автор, запровадження
унії мало більше політичний, аніж релігійний
характер.
Друга
частина книги знайомить з життєвою і духовною дорогою митрополита
Лавра, який перед
приходом Радянської армії шістнадцятирічним юнаком з рідної Ладомирової
разом з
монастирською братією виїжджає в США у Джорданвілл, де був заснований
новий
Свято-Троїцький монастир, який згодом став духовним центром Російської
Православної
Зарубіжної Церкви.
Читач
з інтересом огляне багато
фотографій з
життя і діяльності владики, а
в
заключній частині наведена використана література та інші джерела.
Книжка
Михайла Шкурли вийшла друком коротко
після появи аналогічної книжки «Митрополит Лавр (Шкурла)», яка недавно вийшла у
московському видавництві
Стрітенського монастиря і яку уклала Ольга Рожнєва.
-мі-
Під час презентації книжки. На фото (зліва): Петро Беґені, Анна Пасєрбова, Михайло Шкурла, Юрій Кривка.
Свято українського слова
(Відбувся
56 Фестиваль драми і художнього слова ім. Олександра Духновича)
Уже сорок шостий раз. Спочатку у Снині, згодом – у
Меджилабірцях, а сьогодні - у Пряшеві. Художнє
слово - це один з мистецьких проявів відношення до мови,
до етнічної
групи чи національності.
Фестиваль драми і художнього слова (особливо його
складова частина - художнє читання) - це феномен, який заслуговує на
увагу. На
нашу думку, про нього треба говорити, аналізувати, але й приймати
рішення.
Його підготовку і перебіг можна порівняти з
господарюванням, коли господар готує ґрунт, засіває і забирає врожай. Ґрунт потрібно добре
підготувати, дати до
нього необхідне добриво, засіяти якісне насіння і чекати на результат.
Так і з художнім читанням. На сьогодні в ньому
беруть участь учні шкіл,
де
навчається українська мова (а їх вже лише дві!),
але
й тих шкіл, де ще живе дух національний. Наперекір усьому діти, батьки,
але й
учителі люблять українське друковане слово і готуються
щорічно, щоб віддати пошану мові
Тараса Шевченка, Лесі Українки, Федора Лазорика,
Івана Мацинського та інших поетів і
прозаїків.
Це певна галузь національного виховання (яке у нас
кульгає). Бо «національне виховання,
-
як зауважує французький
філософ Жан-Жак
Руссо, - це скарб лише вільних людей… У двадцять років поляк має
бути поляком. (А як виглядає у нас?! - Зауваження наше). Я вважаю, -
зауважує філософ, -
аби навчились читати, думали про свою країну, аби
в
10 років знали усе, що
вона виробляє, в двадцять всі її провінції,
всі дороги, всі
міста…» І
нам так хочеться, щоб діти наших дітей - онуки, правнуки поступово
виростати,
знали, що вони русько-українського походження, щоб знали, що належать
до
великого європейського
багатомільйонного
українського народу
(хоч
народились і виростали тут у Словаччині. Це ж
наша Батьківщина), щоб полюбили оту наймилозвучнішу
у світі українську мову. До цього нам
необхідно прагнути і наперекір
бідам, що кружляють
над нашими головами.
Доказом того, що не все ще пропало, є 56 Фестиваль
драми і художнього слова, організатором якого є Союз русинів-українців
Словацької Республіки. Фестиваль відбувся 22-23 травня 2017 року в
Пряшеві.
В Центрі української культури змагались 33
читці-декламатори (з Орябини, Шариського
Ястраб’я, Пряшева, Снини, Ублі) у чотирьох категорія та у власній творчості, а
увечері в Театрі
ім. Олександра
Духновича любителі
драматичного мистецтва з великим
інтересом оглянули виставу за п’єсою Івана
Нечуя-Левицького «Кайдашева
сім’я», яку майстерно виконав колектив Львівського драматичного театру
з
України.
За ходом конкурсу слідкувала оціночна комісія у
складі Йолана Марушак (голова), Марія Белей та
Юрій Дацко. На
закінчення
конкурсу в художньому читанні оцінку провела Йолана Марушак, яка високо
оцінила
всіх виступаючих. Підкреслила, що хоч у
кожній категорії є лише
три перші місця, переможцями є всі, хто прибув у Пряшів. Бо проявили
свою любов
до українського слова. Особливу увагу заслуговувала четверта категорія.
Виступаюча оцінила також бездоганну мову читців-декламаторів та дуже
пристойне одягнення
виступаючих.
Згодом відбулося вручення премій та дипломів.
Окрему подяку треба висловити учителям, які з
великою відповідальність і любов’ю готували своїх вихованців до художнього читання.
Глибокий уклін і
високу оцінку заслуговують Анна Бандурчина зі Снини, Жаннета Штефаник з Орябини, Марія
Камозін з Ублі,
Власта Сопко зі Шариського Ястраб’я, Марія Голомань з Пряшева та всі
ті, хто
сприяв підготовці учасників цьогорічного змагання.
Фестиваль був успішним. На адресу організаторів та
учасників надійшло вітання, в якому
Посольство України в СР
високо
оцінює вклад Союзу русинів-українців СР в організування і проведення
фестивалю
та в підготовку учнів шкіл до художнього читання.
На нашу думку,
праця учителів і читців-декламаторів заслуговує,
аби нею більше інтересуватись.
Фестиваль драми і художнього слова закінчився. З
великим інтересом і дисципліновано учні свідкували одні за одними. Оцінювали виступи
оплесками. Задоволено
сприймали результати
змагання. Поряд з
цим висловлювали бажання прийти і
в
наступному році.
Юрій
ДАЦКО.
* * *
За сприяння громадського
об’єднання творчої інтелігенції «Мельпомена»
(голова Любов Оленчук) вже вдруге в Пряшеві (вперше - у 2016 р.)
побували
артисти Львівського обласного музично-драматичного
театру ім. Юрія Дрогобича (м. Дрогобич).
На цей раз українські актори виступили 22 травня 2017
року. Вони
показали глядачам комедію на дві
дії «Кайдашева сім’я» за
повістю Івана Нечуя-Левицького. В той же день вранці актори показали
учням
З’єднаної школи ім. Т. Шевченка в Пряшеві музичну казку «Лис Микита» за
однойменним твором Івана
Франка.
Разом
з акторами у фестивальний час прибули у Пряшів гості з Львова, які
подарували
головному організатору Фестивалю драми і художнього слова - Союзу русинів-українців
СР - колекцію
свіжих українських видань. Книжковий подарунок для пряшівчан
підготували
Львівська обласна державна адміністрація і Львівська обласна
універсальна
наукова бібліотека.
За театральні
вистави і цінні книжкові видання львів’янам сердечно дякуємо.
Редакція.
Учителів, які готували учнів до змагання, презентували на фестивалі (зліва): Марія Камозін, Марія Голомань, Власта Сопко, Жаннета Штефаник, Анна Бандурчина.
Частина учасників змагання.
Учні З’єднаної школи ім. Т. Шевченка в Пряшеві.
В рамках 56 Фестивалю драми і художнього слова ім. О. Духновича виступили актори Львівського театру ім. Юрія Дрогобича (м. Дрогобич), які показали комедію на дві дії «Кайдашева сім’я» за повістю Івана Нечуя-Левицького. Сцена з вистави.
Дитячому садку в Пряшеві – 70 років
25-го
травня ц. р. у великому залі Театру ім. Олександра Духновича
відбулося урочисте святкування 70-ої річниці заснування єдиного
українського
дитсадка в місті Пряшеві.
Після
відкриття та привітання шановних гостей, дітей і батьків, голова
Центральної ради СРУСР Петро Сокол зачитав лист-вітання, вказав на
важливість
існування дитсадка для національного життя русинів-українців в Пряшеві,
подякував за працю і побажав міцного здоров’я й ентузіазму директорці та вчителькам дитсадка.
Слова подяки він
висловив
на адресу приматорки
міста Андреї
Турчанової за підтримку
дитсадка.
Директорка дитсадка Любомира Ґреґа нагадала про 70-річну історію й
сучасні
труднощі, подякувавши місту, батькам і всім, хто допомагає в їхній
роботі.
Золотою
стрічкою святкування 70-ої річниці була
програма у виконанні найменших артистів –
дітей. Їхні танці, спів та декламування викликали бурхливі оплески.
Святкування
збагатили своїм внеском й учні З’єднаної школи ім. Тараса Шевченка,
фольклорний
колектив «Карпатянин-сеньйор» та співацька група студентів з України
«LIBERI
BAND».
Тож
побажаймо щасливої дороги українському Дитсадку в Пряшеві до нових 70
років.
Андрій
Яцканин,
голова
РР СРУСР,
Пряшів.
Перші танцювальні кроки вихованців дитсадка.
Виростуть з них майбутні співаки?
Урочисту промову виголосила директорка дитсадка Любомира Ґреґа.
Заключна сцена програми.
52
ФЕСТИВАЛЬ ФОЛЬКЛОРУ
РУСИНІВ-УКРАЇНЦІВ
СЛОВАЧЧИНИ
3
– 4 червня 2017 р.
Під час 63 Свята
культури русинів-українців Словаччини у
Свиднику
зустрінуться
різьбярі Польщі, України та Словаччини
Громадське об'єднання «Русько-українська
ініціатива» - це
неприбуткова організація, яка займається переважно
культурно-просвітницькою діяльністю.
Бере участь, наприклад, у підготовці «Дня народних традицій та Пероги»,
є
організатором та співорганізатором міжнародних наукових конференцій,
акцій з нагоди
Свята русинів-українців Словаччини,
творчих майстерень, семінарів, виставок,
пленерів тощо.
Наше головне завдання – активна підтримка
подальшого
розвитку та діяльності СНМ – Музею української культури в Свиднику,
збереження
народних традицій, організування різних культурних програм, співпраця з
іншими
державними й недержавними організаціями.
Щороку Уряд Словацької Республіки виділяє
національним
меншинам гроші на реалізацію їхніх проектів. Цього року й ми написали
проект
під назвою «Маковицькі метаморфози дерева» – це перший міжнародний
пленер
різьбярів. Сім днів – з 12 по 18 червня у скансені СНМ – МУК
відбудеться
зустріч найкращих різьбярів Польщі, України та Словаччини. Усі бажаючі
– жителі
Свидника й околиці, або просто відвідувачі нашого краю, матимуть
можливість
побачити, як майстри перетворюють дерев'яні стовбури на художні
витвори, а
також зможуть взяти участь у творчих майстернях.
У неділю, 18 червня, о 11-ій годині після служби
Божої у
дерев'яному храмі, подякуємо майстрам за їх роботу й урочисто передамо
скульптури СНМ – МУК, щоб вони стали ще одною прикрасою нашого скансену.
Мґр.
Мір'ям Божикова,
Голова
РУІ.
Мандрівка
українськими Карпатами
Туристичний
сезон у розгоні. А перед вами дилема? Не знаєте, куди
вибратись, щоб відпочити? Сідайте у Пряшеві
на автобус, який довезе вас в обласний центр Закарпаття – Ужгород. Вас
здивує,
що в автобусі повно чеських туристів – молоді люди з рюкзаками на
плечах
вибрались за пізнанням і красою у цей чарівний куток України.
Їм повезло. У
них появився ще один помічник. У празькому видавництві «Академія»
появився
туристичний путівник Олени Крушинської
«Закарпаття: путівник колишньою Підкарпатською Руссю» («Zakarpatí: průvodce
bývalou Podkarpatskou Rusí») у чеському перекладі Ріти
Кіндлерової. Олена Крушинська (на
фото) – український краєзнавець,
дослідник пам’яток архітектури України, зокрема дерев’яних церков.
Кажуть, що історію
не можна собі вибрати. Не проста історія і
Закарпатської області України. В ІХ-Х століття територія
Закарпаття була
складовою Київської Русі. Пізніше належала до Угорщини,
Австро-Угорщини, у
1918-1919 рр. знову належала Угорщині, у 1919-1939 рр. Чехословаччині
(під
назвою «Підкарпатська Русь»), у 1939-1944 рр. належала Угорщині. У
жовтні 1944
р. Закарпаття було визволене від фашистів і возз’єднане з Радянською
Україною.
Із серпня 1991 р. Закарпатська область є невід’ємною частиною
незалежної
України. Через призму культурно-історичних пам’яток публікація наближує ці перипетії. В
Закарпатській області України
налічується 1817 пам’яток історії, культури, мистецтва.
Публікація
веде читача
містами, містечками, селами,
спонукає завітати в замки, фортеці, у мальовничі закутки Українських
Карпат. У
передмові пишеться: «Дику і сувору красу гір тут пом’якшують бархатні
полонини,
над якими віяє характерний звук овечих і коров’ячих дзвоників. Гірські
схили
перетинають яруги, в яких дзюркочуть тисячі сріблястих потічків, які
течуть у
долини і створюють ріки, на березі яких ланцюжками тягнуться сільські
обійстя.
На рівнинах, які захищають гори, росте виноград, виплеканий майже
середньоморським сонцем. Закарпаття могло бути раєм на землі, але часто
опинялось у вирі бурхливих історичних подій».
Мультикультуральність
цього краю привела до того, що відвідувач має можливість зустрічатися з
обрядами, традиціями не лише релігійного, але і світського характеру.
Згадана
мультикультуральність перенеслася навіть у архітектуру («Під час
прогулянки
вулицями закарпатських міст натрапите на будівлі, які ніби випали зі
сторінок
підручників архітектури ХХ століття або на затишні квартали особняків з
черепицею – справжні чеські острівці з 20-х років минулого століття»).
Не менш цікавою
є і розвідка «Чеські туристи в Закарпатті». Тут згадано багато чеських
митців,
письменників, які цікавились Закарпаттям.
У путівнику
простежується ще один чеський
«слід» –
дерев’яні церкви Підкарпатської Русі, які були перевезені на територію Чеської
Республіки.
Для
«лінивеньких» нагадаємо, що путівник
Закарпаття проілюстровано
великою
кількістю кольорових фотографій, тому можна
ним «мандрувати» й з домашнього крісла.
Іван Яцканин.
Розпочались
регіональні конкурсні огляди «Маковицької струни»
У неділю, 7 травня,
в мальовничому селі Бехерів Бардіївського округу в Будинку
культури відбувся перший із
циклу відбіркових регіональних конкурсів до центрального 45-го огляду
народних
пісень «Маковицька струна» за Бардіївський регіон. Організаторами були:
Регіональна рада Союзу русинів-українців СР у Бардієві, Горношариський
культурно-освітній осередок в Бардієві та Сільський уряд в Бехерові.
Модератором програми була заступник голови РР СРУСР Марія Ґмиттер.
Хоча у конкурсі взяло участь лише 8
інтерпретаторок, які
виконали 18 пісень в соло та дуо співі, на думку членів оціночної
комісії (Яна
Любимова, Юрай Бохня, Віктор Гащак) всі були на дуже доброму рівні, за
що
належить подяка тим, що їх готували і, в не останню чергу,
акомпаніаторам. Були
тільки зауваження щодо підбору пісень, бо серед них прозвучали вже дуже
оспівані або перероблені іншомовні тексти. Правда, щоб бути
об’єктивним, у
деяких піснях «продерлись» і фальшиві тони.
На 45-ту «Маковицьку струну» поступили: Стефанія
Ковач з
Ортутової, Марія Чичвар з Біловежі, Андрея Фотько з Кожан, Марія Хома з
Ряшева
та дует мами з донькою Гелени і Каміли Олагових з Гажлина.
Доповненням огляду був концерт, присвячений Дню
перемоги
над фашизмом, в якому виступили учасниці згаданого регіонального
конкурсу,
котрих на акордеонах супроводили Каміл Адамишин і Мар’ян Цупришин.
Після концерту бронзовою медаллю Союзу
русинів-українців
СР був нагороджений уродженець Бехерова Йосиф Паґач з нагоди 70-річчя
від дня
народження.
Недільне пообіддя у Біловежі високо оцінив
староста села
Йосиф Ґмитерко, котрий подякував співорганізаторам, Миколі Денісу та
Евеліні
Гвать за їх особистий вклад
у підготовку
і проведення акції.
При цьому він
наголосив, що жителі Бехерова мають особливі почуття до Дня перемоги,
адже з їх
села на боці
визволителів воювало
найбільше людей з-поміж сіл Бардіївського округу, а 15 з них поклало
своє життя
за свободу.
Віктор Гащак.
* * *
У спиському регіоні 25-ий
раз у неділю, 14
травня ц.р., в
Будинку культури села Нижні Репаші відбувся регіональний
огляд народної
пісні «Маковицька струна», який підготував Союз русинів-українців СР у
співпраці зі Спиським освітнім осередком в Спиській Новій Весі.
Конкурсний
огляд дає можливість
проявитись
талантам із сіл
Ториски, Ольшавиця,
Словінки, Порач, Нижні Репаші,
Брутовці і дальших, представити народні пісні регіону.
Огляд народної пісні на Спиші цікавий своїм
діалектом, народним вбранням, тематикою пісень, які і на
той раз приємно
звучали для публіки, а декотрі деталі
списького одягу прикрашали приміщення,
де відбувалась програма огляду.
Вітала присутніх старостка села Марта Врабльова,
директор Списького
освітнього осередку Владіміра Барбушчакова,
а Петро Горват, працівник цього осередку в області
фольклору, культури
національних меншин подбав
про успішний
хід огляду.
В конкурсі взяло участь небагато учасників – всього 17
співаків.
Виконання пісень оцінювала комісія в складі
Івета Світок, Яна Любимова,
Віктор Гащак, який, оголосивши
результати конкурсного огляду,
дав і короткі поради співакам, щоб бути краще
підготовленими для
майбутніх їхніх виступів і конкурсних оглядів.
До так званого «Золотого пасма», тобто на 45
центральний огляд народних
пісень «Маковицька струна» у Бардієві та Пряшеві поступили такі солісти
-
Терезія Нємцова зі Списького Подграддя, Марія Маршаллова зі Словінок,
Марія
Лисонь з Нижніх Репаш і тріо у складі: Михаела Мушинка з Руської Нової
Весі,
Домініка Кешеляк з Ольшавиці та Домініка Сакмар зі Списького Подграддя.
Єва Олеар.
Наймолодшою учасницею конкурсного огляду в Бехерові була Стефанія Ковач з Ортутової. На акордеоні її супроводив Павол Катаник.
Частина глядачів конкурсного огляду у Нижніх Репашах.
Письменники
перед новими викликами
Травневе засідання комітету Спілки українських
письменників Словаччини
займалось новими
викликами і завданнями,
які чекають організацію в короткому часі.
Йде підготовка міжнародної наукової конференції
«Творчість, переклад і
критика у міждисциплінарному контексті (Іван Мацинський і
словацько-українські
літературні зв’язки)», яку готують СУПС і Державна наукова конференція
в
Пряшеві з нагоди 95-ої річниці від дня народження та 30-ої річниці з дня смерті
українського письменника
Івана Мацинського (1922-1987). Ці ювілеї стали поштовхом для дослідження й проблематики словацької
та української
літературної науки, художнього перекладу і особистості української
літератури в
позарегіональному контексті.
На засіданні комітету Спілки українських
письменників Словаччини було
прийнято у члени Спілки поетесу Ірину Мацко (мешкає в Кошицях)
У ході засідання
було обговорено і
відзначення життєвих ювілеїв членів СУПС, але також, наприклад,
80-річчя з дня
смерті письменника
Богдана Ігоря
Антонича (1909-1937).
(ія)
Премія
ім. Івана Франка
Літературний фонд (Братислава) щороку оцінює кращу
минулорічну книжкову продукцію, яка виходить у Словаччині. Премії
присуджуються
також кращим оригінальним художнім
творам літератур національних меншин Словацької
Республіки, в тому числі
української.
За рішенням журі, засідання якого відбулось в
Братиславі
11 травня ц.р. (голова Марія Шлоссер), Премія ім. Івана Франка була
присуджена
українському прозаїку Словаччини Юліусові Паньку за
повість «Карби кам’янистого поля» (Спілка словацьких
письменників, 2016, 207 стор.). Автор побудував повість на живому
матеріалі,
почерпнутому з
життя вчителя, якому
судилося прожити
разом з своїми героями
крихітки радості і смутку у
словацько-польсько-українському трикутнику у краї під Дуклею. За
художній
переклад на українську мову новели словацького письменника Яна
Грушовського
«Дві сестри», а також за
збірку
оповідань «Мед і сіль» було
нагороджено
Івана Яцканина. Нагороду Літературного фонду отримав також Йосиф
Шелепець за
книжку «Олександр Духнович. Творчість».
Урочиста церемонія вручення премій відбудеться в
Братиславі 13 червня 2017
року в «Зічіго
палаці» в Братиславі.
-мі-
Заключна
конференція
На протязі березня
і квітня 2017 року поперемінно в Пряшеві та Ужгороді проходили
конференції в
рамках проекту «Українсько-словацький інформаційний центр»,
реалізованого за
підтримки Норвезького фінансового механізму. Заключна конференція
відбулась
28-го квітня 2017 року в Пряшеві. У конференції взяли участь
представники головного
реалізатора проекту - Союзу русинів-українців СР, партнерської
організації -
Міжнародної асоціації інституцій
регіонального
розвитку «МАІРР» та інших установ і організацій. Представники обидвох
організацій - СРУСР і «МАІРР» - наголосили на
тому, що всупереч багатьом складнощам і перешкодам все ж таки
реалізація
проекту доходить до успішного завершення (термін - кінець квітня 2017
р). Правда,
справжній старт
діяльності
інформаційного центру лише перед нами і, ймовірно, не обійдеться без його інституціоналізації.
В ході конференції
за головного реалізатора проекту виступили Петро Сокол, Павло Боґдан,
Ян Тільняк,
Йосиф Воок, а від партнерської організації «МАІРР» - Наталія Носа.
Директор
пряшівської канцелярії Словацького товариства з питань закордонної
політики Владімір Бенч презентував основні положення
словацько-української комунікаційної
стратегії до 2020 року.
Учасники
Міжнародної конференції з Словаччини та України прийняли спільне
комюніке, яке
пропонуємо увазі читачів.
-мі-
Стан реалізації проекту «Українсько-словацький інформаційний центр» резюмував голова ЦР СРУСР Петро Сокол.
Спільне
комюніке
Учасники Міжнародної заключної конференції проекту
«Українсько-словацький інформаційний центр», яка відбулася 28-го квітня
2017
року у м. Пряшів, співфінансований в рамках
Норвезького фінансового механізму та державного бюджету Словацької
Республіки,
на підставі виконання ґрантової угоди між Пряшівським самоврядним краєм
та
Союзом русинів-українців Словацької Республіки:
- заслухавши
доповіді експертів проекту з прикордонних регіонів Словаччини та
України щодо
результатів анкетування представників цільових груп проекту,
- здійснивши представлення окремих пропозицій і рекомендацій учасників
конференцій щодо подальшого впровадження «Комунікаційної стратегії
словацько-українського транскордонного співробітництва до 2020 року», домовились щодо таких наступних кроків та дій:
Доручити Союзу русинів-українців Словацької Республіки звернутися до дипломатичних установ України з питанням необхідності термінового оновлення роботи Генерального консульства України в Пряшеві;
Ініціювати створення інформаційно-комунікаційного простору, який передбачає роботу сучасної телевізійної та радіостудії, з відповідним технічним оснащенням для виробництва відео- та аудіо-програм, в Пряшівському самоврядному краї та Закарпатській області з українською та словацькою мовами мовлення;
Звернути увагу урядів Словацької Республіки та України на необхідність збереження та підтримки національної історично-культурної спадщини, музейного фонду, освіти, шкільництва, вивчення мов національних меншин обох країн тощо;
Розробити план заходів по ефективному використанню можливостей нових програм Європейського Союзу для розвитку словацько-українських прикордонних територій;
Звернутися до Урядів Словацької Республіки та
України в
справі спрощення умов перетину кордону і прискорити ремонт будинку української
митниці в інтересі
покращення словацько-українського співробітництва.
Пряшів, 28.4. 2017 р.
Учасники Міжнародної
заключної конференції проекту «Українсько-словацький інформаційний
центр».
ЗАПРОШЕННЯ
ЛІТЕРАТУРНО-МУЗИЧНИЙ
ВЕЧІР ДО ДНЯ НАРОДЖЕННЯ Т. Г. ШЕВЧЕНКА
СЛОВАЦЬКИЙ
НАЦІОНАЛЬНИЙ МУЗЕЙ
МУЗЕЙ
УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
запрошує
Вас на відкриття виставки
На
виставці презентуються вишивки
з
колекції Марії Гостиняк з Свидника
30
березня
2017 р. о 14.00 год.
у
виставковому залі СНМ – МУК у Свиднику
Прикордонне
співробітництво
в рамках проекту
«Словацько-український інформаційний центр»
3 березня 2017 року в
Ужгороді в готелі «Дружба» відбулась
Міжнародна конференція під назвою «Інформаційно-комунікаційна платформа
транскордонного співробітництва прикордонних регіонів України і
Словаччини»,
яка пройшла в рамках проекту
«Словацько-український інформаційний центр».
З української
сторони у конференції взяли
участь представники Міжнародної асоціації інституцій регіонального
розвитку
«МАІRR», представники
інших організацій, в полі інтересу яких є питання транскордонного
співробітництва, працівники мас-медіа та
експерти. Словацька сторона була представлена делегацією
Союзу
русинів-українців СР на чолі з заступником голови ЦР СРУСР Павлом
Боґданом, а також представниками інших
громадських об’єднань та працівниками мас-медіа.
В склад делегації входили функціонери і
активісти Союзу з окремих регіонів Словаччини, де діє організація –
Бардієва,
Гуменного, Кошиць, Пряшева і Свидника.
Учасників
конференції привітала Наталія
Носа,
керівник Міжнародної асоціації інституцій регіонального
розвитку «МАІRR»
(Ужгород), яка висловила вдячність головному
партнеру - одержувачеві
гранту – СРУСР – за порозуміння і підтримку. З
головними намірами проекту на
конференції
ознайомив заступник
голови Центральної
ради СРУСР Павло
Боґдан (Пряшів).
Генеральний
консул Словацької Республіки в Ужгороді
Янка Буріанова (Ужгород) наголосила на важливості поглиблення
поінформованості жителів прикордонних областей Словаччини та України в
рамках
інтеграційних процесів. Директор Пряшівського відділення Словацької
асоціації
зовнішньої політики Владімір Бенч
(Пряшів) вказав на основні підходи до розробки комунікаційної стратегії
словацько-українського транскордонного співробітництва, а директор
Міжнародного
Інституту людини і глобалістики «Ноосфера» Олег
Лукша (Ужгород) акцентував
на
кращих практиках прикордонного співробітництва і сказав, що результатом
ефективної комунікації є ефективна співпраця. Крім згаданих, у ході
конференції доповіді
виголосило 10 виступаючих.
Як
відомо, на даний час між
Східною
Словаччиною та Закарпатською областю України
не існують достатні потоки інформацій, які б охоплювали
всю сферу
транскордонного співробітництва та інтересів. Тому проект спрямований
на
створення повноцінного Словацько-українського інформаційного центру,
який буде
розташований в будинку СРУСР - Центрі української культури в Пряшеві.
Проект
буде здійснений великомасштабним веб-порталом,
який
забезпечить потоки інформацій по обидві сторони кордону усіх сфер,
пов'язаних
з
поточним
питанням співпраці, особливо між регіоном Східної Словаччини
(Пряшівський
і Кошицький краї) та Закарпатською областю України з метою
поступового
поширення на всю території Словаччини та України.
Портал
буде
включати
в
себе бази даних з питань освіти, інформації про самоврядні і
державні
органи та установи, економіку, екологію, можливості ділових контактів і
туризму.
Партнерами
даного проекту є органи самоврядування, села та
організації Пряшівського та Кошицького самоврядних країв та організації
Закарпатської області України.
Проект
«Словацько-український інформаційний центр»
передбачає проведення зовнішньої реконструкції об’єкту
Словацько-українського
центру в Пряшеві, створення Словацько-українського інформаційного
центру в
Пряшеві та проведення конференцій і консультацій з проблемних питань
словацько-українського транскордонного співробітництва. В рамках
проекту ще
відбудуться три конференції. Наступна, на тему «Співробітництво
журналістських організацій Словаччини та України», буде проходити
16-17
березня 2017 року в Пряшеві.
-мі-
Під час відкриття конференції. Учасників вітає Наталія Носа, з намірами проекту поінформував Павло Боґдан (вліво).
Частина учасників конференції.
Союз
русинів-українців Словацької Республіки та автор запрошують Вас на
відкриття
виставки
Володимир
Семанчик
24
лютого 2017 р.
(п’ятниця) o 16.00 год.
Центр
української
культури, вул. Янка Бородача, 5, Пряшів
Виставка
потриває
до 31 березня 2017 р.
Об’єднанням
сил – проти дезінтеграції
Відбувся
VІІ з’їзд Союзу русинів-українців Словацької Республіки
У діловій, дисциплінованій і
заодно доброзичливій атмосфері 21.1.2016
р. в Центрі української культури в Пряшеві відбувся VІІ з’їзд Союзу
русинів-українців Словацької Республіки.
Делегатів і гостей з’їзду привітав
голова Центральної ради Союзу Петро
Сокол. Як він наголосив, з’їзд
скликано згідно з статутом Союзу русинів-українців СР і його метою є
оцінити
минуле і визначити завдання організації на майбутній чотирирічний
виборчий
період.
У роботі з’їзду взяло участь 50
делегатів з 52 від первинних організацій та клубів Союзу. Серед гостей
він
привітав – за Посольство України в Словацькій Республіці Світлану
Гончаревську, голову
Асоціації україністів Словаччини Миколу Мушинку, художнього керівника і
диригента Українського народного хору «Карпати», почесного голову
Європейського
конгресу українців Левка Довговича, предносту Окружного
уряду в Пряшеві, депутата
Пряшівського самоврядного краю Еміла Хлапечка, директора З’єднаноїшколи ім. Т. Шевченка в Пряшеві Ігоря Андрейчака, голову Словацько-українського товариства Антона Новака, голову Спілки українських
письменників Словаччини Івана Яцканина
та директора СНМ - Музею
української культури у Свиднику Ярослава Джоґаника.
З’їзд поперемінно вели заступники
голови Павло Боґдан і Віктор Бандурчин. Делегати ухвалили програму
роботи,
регламент засідання, виборчий порядок з’їзду. Пройшли також вибори
комісій -
мандатної, виборчої і пропозиційної.
Звітну доповідь про діяльність
Союзу русинів-українців Словацької Республіки
від VІ з’їзду зачитав Петро
Сокол. (Друкуємо основні частини звіту).
Делегатів з’їзду привітала
Світлана Гончаревська і зачитала лист-вітання новопризначеного
Надзвичайного і
Повноважного Посла України в СР Юрія Мушки,
який цими днями починає свою дипломатичну місію в Словаччині. Указом президента України Миколу Мушинку було нагороджено відзнакою
президента України за вагомий особистий внесок у зміцнення міжнародного
авторитету Української держави, популяризацію її історичної спадщини і
сучасних
надбань та з нагоди 25 річниці Незалежності України ювілейною медаллю
25 років
Незалежності України. Медаль вручила йому Світлана
Гончаревська. М.
Мушинка сказав, що це велика честь для
нього. Еміл Хлапечек позитивно оцінив взаємну
співпрацю між Окружним урядом в Пряшеві і Союзом русинів-українців СР і
побажав
з’їздові успіхів. Вітання на адресу СРУСР надійшло також від приматорки
міста Пряшева Андреї Турчанової.
Після звіту Центральної
контрольно-ревізійної комісії, який зачитав її голова Андрій
Яцканин, а також обговорення процедурних питань розпочалась
дискусія.
В ній виступили Іван
Лаба (Гуменне),
Микола Петрищак (Снина), Іван Яцканин
(Пряшів), Петро
Беґені (Пряшів), Йосиф Воок (Кошиці), Михайло Іванцо (Снина), Микола Мушинка (Пряшів), Ярослав
Господар (Кошиці), Павло Боґдан (Пряшів),
Людмила Ражина (Свидник),
Петро Сокол (Стара Любовня), Юрій
Шпірко (Кошиці), Олена Довгович
(Кошиці), Антон Новак (Братислава),
Єва Олеар (Пряшів) та Микола
Деніс (Бардіїв). В дискусії
домінували питання критичного стану українського національного
шкільництва,
небувалої асиміляції, якої не зазнали русини-українці за всю свою
багатовікову
історію, про окремі аспекти
культурно-національного життя, але й соціально-економічної області.
Окремо
резонувало питання необхідності визначення головних пріоритетів,
концепції і
далекоглядності в роботі організації.
Таємним голосуванням
було обрано
25-членну Центральну раду СРУСР та 5-членну Центральну
контрольно-ревізійну
комісію. На першому засіданні Центральної ради СРУСР було обрано
11-членну
Президію. Головою Центральної ради СРУСР було переобрано Петра
Сокола, а заступниками голови стали
– Павло
Боґдан, Віктор Бандурчин та Людмила Ражина.
З’їзд схвалив зачитані звіти, Основні напрями
діяльності СРУСР на період до
2020 року, зміни в статуті СРУСР, які були запропоновані в письмовій та
усній
формі. З’їзд доручив Центральній раді Основні напрямки діяльності СРУСР
конкретизувати
в щорічних планах роботи і в планах діяльності регіональних рад.
Позачергову
увагу з’їзд доручив приділяти шкільництву і молоді та фінансовому
забезпеченню
діяльності Союзу. Було доручено розробити концепцію діяльності Центру
української культури в Пряшеві, рішати питання персонального та
фінансового
забезпечення його роботи. Окрему увагу було звернено пропагуванню
діяльності
Союзу в засобах масової інформації, в соціальній мережі, приступити до
підготовку видавання Словника культури русинів-українців Словаччини,
розробити перспективу
та нову концепцію
Свята культури
русинів-українців
Словаччини, а також внутрішньосоюзні вказівки стосовно рухомого і
нерухомого
майна Союзу.
Відрадно
констатувати, що всупереч найрізноманітнішим
випробуванням і звабам нинішнього глобалізованого світу членська база
Союзу
русинів-українців СР згуртовується і об’єднує власні сили, чим вдається
протистояти дезінтеграції.
Мирослав
ІЛЮК.
Фото
автора та Ладіслава Цупера.
Робоча президія з’їзду (на фото зліва): Світлана Гончаревська, Павло Боґдан, Петро Сокол, Віктор Бандурчин.
Делегати і гості з’їзду.
Спільне фото. Частина делегатів і гостей VІІ з’їзду.
ЗУСТРІЧ
«СТАРОГО» НОВОГО РОКУ У
ПРЯШЕВІ
Значна частина
русинів-українців Словаччини (православних та греко-католиків) святкує
християнські свята за «старим стилем», тобто за юліанським календарем,
який на
тринадцять днів спізнюється за григоріанським календарем. Саме у
передвечір
«старого» Нового року – 13 січня у пряшівському Театрі ім. Йонаша
Заборського,
заповненому до останнього місця (700 крісел) відбулася урочиста
прем’єра Новорічного концерту
Піддуклянського
художнього народного ансамблю. Повністю випроданою була і реприза
концерту 15
січня.
Цей
професіональний музично-співацько-танцювальний ансамбль був заснований
1955
року при Українському національному театрі у Пряшеві (нині Театр ім.
Олександра
Духновича) як його складова частина під назвою Піддуклянський
український народний ансамбль. Його завданням було
плекання й пропагування української народної пісні, танцю і музики,
головним
чином, музичного фольклору русинів-українців Словаччини. Цей колектив
найбільших успіхів досяг у другій половині 60-х і на початку 70-х років
м. ст.
концертами в Україні, Росії, США, Канаді, Західній Європі та
балканських
країнах. У 1990 році, в рамках т. зв. «де українізації» українських
установ та
організацій Словаччини ансамбль змінив не лише назву, але й профіль,
ставши
«інтернаціональним художнім ансамблем» без виразнішого національного чи
етнічного спрямування. Майже повністю призупинилися і його закордонні
подорожі.
Пару років тому
Піддуклянський художній ансамбль відокремився від Театру ім. О.
Духновича і
повернувся до свого первісного призначення – став ансамблем
національної
меншини русинів-українців Словаччини. Кількість його членів звузився
більше ніж
на половину (50 професіональних співаків, музикантів та танцюристів),
що на
якості ансамблю не дуже відбилося.
*
*
*
Програму
Новорічного концерту ансамблю було розподілено до двох частин. У першій
прозвучали традиційні різдвяні колядки, які широко побутують на
Пряшівщині
принаймні з 18-го століття: „Нова радість
стала”, „Небо і земля нині торжествують”, „Народився
Ісус Христос во Віфлеємі”, „Во
Віфлеємі новина” та інші. До них було долучено молитву „Отче наш” церковнослов’янською мовою та
світську коляду „Добрий вечір тобі, пане
господарю”.
Шедевром програми була найпопулярніша
світова колядки „Тиха ніч”,
яка майже двісті років крокує світом у перекладах до понад триста мов і
діалектів. Більшість колядок супроводжувалася музикою та танцями.
В другій часині
були представлені найуспішніші твори з давнішого репертуару ансамблю та
найновіші номери, представлені уперше. У зв’язку з первісним
призначенням
ансамблю у концерті домінували твори русинів-українців Словаччини з
дотримуванням регіональних особливостей кожної області, але й
загальноукраїнські, єврейські, молдавські та ґоральські пісні і танці.
Усе на дуже
високому художньому рівні.
Програма
становила одне замкнене ціле. Кожен номер публіка нагороджувала
бурхливими
оплесками, які часто переростали в овації. Найбільше овацій дісталося
українському гопаку, заключну частину якого на вимогу публіки колективу
довелось повторювати чотири рази.
В успіху
концерту найбільшу заслугу має режисер програми –
провідний словацький хореограф Ярослав
Моравчик, який своєю співпрацею
з Театром ім. Й. Заборського та Піддуклянським ансамблем у Пряшеві
почуває себе
як дома. Він є автором більшості хореографії Новорічного концерту.
Маестро
Моравчик надав програмі неймовірну динаміку. Танцюристи під його
керівництвом
видали із себе максимум. Їх танці супроводжувала дванадцятичленна
співацька
група (керівник хору Мілош Рамазеттер),
в якій кожен співак мав на тілі мікрофон. Цей технічний засіб сприяв
тому, що
спів цієї невеличкої групи справляв враження, ніби співає добре
злагоджений
багатоголосний хор солістів.
Обі частини
концерту бездоганно супроводив оркестр під диригентською паличкою Юліуса Сельчана, автора художніх обробок
більшості пісень. Ця трійця з допомогою технічних працівників колективу
(звукооператорів, освітлювачів, костюмерів, гримерів) майстерно
виконала тему
та сценарій художнього директора ансамблю Юрая
Швантнера. Успіху концерту сприяло і конферансьє артиста Степана Гія.
Новорічний
концерт довів, що цей професіональний колектив іде правильним шляхом.
Його
програму з вдячністю сприйме не лише населення Пряшівщини (якому вона
призначена у першу чергу), але й глядачі інших регіонів Словаччини та
публіка
інших держав. Хотілось би, щоб програму пряшівського ансамблю побачили
і наші
безпосередні сусіди – глядачі Закарпатської України.
Микола Мушинка.
Неперевершений український «Гопак» не сходить з репертуару ансамблю.
Тріє царіє к вертепу прийдоша…
Дезидерій Миллий та русько-українська ґрафіка
Словаччини
СНМ - Музей
української культури у Свиднику в минулому
році відзначив два
ювілеї – 60-ту
річницю заснування музею та 110-ту річницю
з дня народження народного художника Дезидерія Миллого,
ім’ям якого названа
одна з
трьох експозицій музею
- Галерея ім. Дезидерія Миллого.
З нагоди
другої, наведеної вище річниці, 1 грудня 2016
р. у виставочному залі музею було відкрито виставку під назвою
«Дезидерій
Миллий та русько-українська графіка Словаччини». Це колективна
виставка, на
котрій, крім графічного мистецтва
Д.
Миллого, представлені роботи народного художника Ореста Дубая; проф. Степана Гапака, акад. худ.; проф.
Станіслава Станкоці, акад. худ.; Павла Михaлича, акад. худ.; та мґр арт. Томаша Оліяра.
Виставка складається з 65 гравюр з області вільної графіки, реалізованих техніками деревориту,
дереворізу, лінориту, лінорізу,
iґеліт-гравюри, літографії, серіграфії, Ц-принту та
змішаними
техніками. Виставка
показує розвиток
графічного мистецтва русинів-українців
Словаччини з
1934 р. по
сучасність.
Дезидерій
Миллий (*1906 р., Кийов,
округ Стара Любовня – +1971
р., Братислава) – випускник Вищої школи художнього
промислу в Празі
(1926-33 рр.). У 1958/59 навчальному році займав
посаду ректора Вищої школи
образотворчого мистецтва в Братиславі. На виставці представлений найчисленнішою колекцією
робіт, що
складається з 25 графічних листів, створених у 1934-61 рр. Графічні
твори
автора носять соціально-критичний, лірично-меланхолійний та
історико-документальний
характер. Переважають в них фігуральні мотиви, але автор не обійшов ні жанр портрету,
автопортрету, пейзажу,
натюрморту та жанрові
сцени. Його роботи
присвячені тематиці поганого соціального
положення селян в
міжвоєнний період, вівчарства,
гірництва, соціалістичного
будівництва,
відносин між чоловіком і жінкою, материнства, також темі Другої світової війни і
СНП, що знайшло своє
відображення в основному в графічних циклах «Токаїк» та
«Наречені»
і ілюстраціях
збірки віршів Яна
Понічана «Повстання».
Орест Дубай (*1919 р., Нова Поляна, округ
Снина - +2005 р., Братислава)
– випускник відділу рисунка та живопису Словацького технічного
університету в
Братиславі (1939-43 рр.). У 1968-71 рр. займав посаду ректора Вищої
школи
образотворчого мистецтва в Братиславі. Він - автор першого графічного
циклу в
Словаччині під назвою «Закохані» (1946 р., картон). Разом митець
створив 20
графічних циклів та
багато самостійних
графічних листів. Для виставки було підібрано 10 графічних робіт автора
періоду 1958-82 рр.
Графічна творчість
художника є своєрідним
зображенням суспільно-політичних подій
минулого століття,
соціалістичного будівництва, запуску першого штучного супутника Землі -
Супутник
1; є засудженням найбільшої трагедії в історії людства – Другої
світової війни,
неконтрольованого озброєння та
розробки
нових видів зброї масового знищення і водночас захистом різних форм
життя,
вказуючи на їх крихкість, вразливість і минущість.
Степан Гапак (*1921 р., Пінківці, округ Собранці - +1997
р., Люботиці-Пряшів)
випускник Академії образотворчого мистецтва в Празі (1948-53 рр.). На
виставці
його графіку представляє 9 робіт, створених в період 1948-70 рр. В
своїй
графіці митець зосередився на вільні пейзажі, пейзажі з дерев'яними
господарськими будівлями, дерев'яними церквами та іншими результатами
людської
праці; робочі теми; портрети рідних, колег,
друзів і
знаменитостей культурно-громадського життя міста Пряшева; події Другої світової
війни, а також сюжети,
інспіровані перебуванням в Середній Азії, коли в 1962 р., разом з
іншими
художниками зі Словаччини, відвідав Узбекистан, де його найбільш
зацікавила
своєрідна орієнтальна архітектура Бухари, Ташкента і Самарканда.
Станіслав
Станкоці (*1959 р., Снина,
дитинство провів в Гостовицях, округ
Снина) – випускник
Вищої школи
образотворчого мистецтва в Братиславі (1978-84 рр.). В даний час займає
посаду
ректора Вищої школи образотворчого мистецтва в Братиславі. На виставці
представляє 10 комп'ютерних графік
періоду 2001-14 рр. Творчість автора в напрямку
комп'ютерної графіки
можна розділити на два тематичні округи. Першим тематичним округом
надв’язує на
надихаючі джерела його живописної творчості. Сюжети футуристичного
цивілізаційного бачення
житлових
просторів розвиває оригінальною комп'ютерною візуалізацією нічної
атмосфери їх
безпосереднього оточення, яка створена передусім великою кількістю
вогнів
вуличного освітлення і сучасних транспортних засобів. Другий тематичний
округ значною
мірою інспірований постійним збільшенням вільнодоступної інформації, до
котрої
людина має доступ не тільки через традиційні джерела - газети, журнали,
книги,
але особливо через сучасні засоби масової інформації, такі як
телебачення,
інтернет, рекламні щити і переважання та
докучливість котрої в даний час перевершує можливості
людського сприйняття і
змінюється на патологічний інформаційний смог.
Павло Михалич (*1962
р., Стропків,
дитинство провів у Свиднику)
– випускник Вищої школи образотворчого мистецтва в Братиславі (1982-88
рр.).
Проживає в місті Сенец і як педагог викладає в Середній художній школі
сценічного мистецтва в Братиславі. На виставці його графіку представляє
8
робіт, створених в період 1993-2016 рр. Джерелом натхнення його
творчості є
людина, людське обличчя, емоції, природа, матерія, енергія… Людина – як
суть
здійснених і нездійснених мрій, бажань, амбіцій і втілення позитивних
та
негативних рис характеру; людське обличчя - як дзеркало приємних,
неприємних і
хворобливих станів людської душі і тіла та природа - з нескінченною
різноманітністю форм і деталей, кольорів і їх відтінків, світла і тіні,
неприборканої стихії
та її різноманітних проявів.
Томаш Оліяр (*1986 р., Свидник) - випускник Академії мистецтв
у Банській Бистриці
(2005-11 рр.). Проживає в селі Дубова і як педагог викладає в Середній
технічній школі у Свиднику. Графіку митця на виставці представляють 3
композиції, створені у 2005-06 рр. Натхнення знаходить в міфології,
світовій
релігії, філософії і сучасній політиці. В своїх творах відображує
суб'єктивний
погляд на сучасний світ, обговорює питання маніпуляції засобами масової
інформації, споживацтва, зловживання владою, промивання мізків або
зміни
цінностей нашого суспільства.
Виставка вперше
представляє мистецтво графіки, творцями
якого є професійні художники, що
походять з області Північно-Східної
Словаччини. Знайомить
відвідувачів з мистецтвом гравіювання, рисунка та композиції авторів,
твори
яких увійшли до складу виставки, тематичними областями та різними
техніками
друку з висоти, глибини, площі, через сито і цифрового друку.
Виставка, на
яку любителів образотворчого мистецтва сердечно запрошуємо, потриває до
12
березня 2017 р.
Ладислав
Пушкар.
Народний художник Дезидерій Миллий.
Д. Миллий, Вигнані (з циклу «Токаїк»), 1956 р., літографія.
Поширити
читацький простір
Художній переклад не лише поглиблює пізнання про
українську літературу
Словаччини, але водночас і поширює її читацький простір.
З часу, коли у празькому видавництві «Млада фронта» у чеському перекладі
відомого чеського
перекладача Ярослава Кабічека вийшло вибране поезії Степана Гостиняка «Neorámovaný
prostor», минуло тридцять п’ять
років. Це був перший чеський книжковий переклад віршованих творів
українського
поета Словаччини.
Після появи словацького вибраного поезії
українського письменника
Словаччини Мілана Бобака «Okamih
dojatia» (2006) у перекладі Юрая Андрічика, під кінець минулого року у видавництві «Цупер» (Пряшів) появилось
вибране поезії Мілана Бобака у
чеському перекладі під
назвою «Pozvání
do podzimu»
(«Запрошення до осені»). З українських оригіналів переклали Ярослав Кабічек та Томаш
Вашут. Свій редакторський хист тут представила Ріта
Кіндлер, відомий чеський
перекладач української літератури.
Атмосферу поезії Мілана
Бобака у цьому
виданні підсилюють й
ілюстрації ужгородської
художниці Людмили Корж-Радько.
Нагадаємо, що перекладач Томаш Вашут у художньому
перекладі -
ніякий не новачок. У
його перекладацькому творчому доробку твори Юрія
Андруховича, Євгена
Маланюка, Богдана-Ігоря Антонича, Петра Мідянки, українські народні
казки.
Творчість Мілана Бобака у згаданому чеському
виданні літературознавець Юрій
Бача у передмові «Заглянути у душу поета» охарактеризував словами:
«Вірші
Мілана Бобака переважно лаконічні, інколи це два чи три віршовані
рядки, нема у
них розложистих «картин» природи або суспільства, ніякий непотрібний художній
баласт, однак, у них
багато внутрішнього, суттєвого, спостереженого, правди про наше життя.
Його
філософські медитації звучать коротко, влучно і глибоко».
* * *
Колись український письменник Словаччини, прозаїк,
перекладач Іван Яцканин,
зітхнувши, сказав: «Скільки я їх перекладав на
українську, але мої оповідання іншою
мовою книжкою вперше вийдуть по-польськи, не
по-словацьки». Так воно і
є. У люблінському видавництві «POLIHYMNIA» вийшло вибране
новел і оповідань (разом 28) польською мовою під назвою «Dobry już byłem» («Добрим я вже був») у перекладі Івони
Василєвської-Марчук. Видання появилось у серії «Бібліотека
літератур наших сусідів». Цей книжковий проект було здійснено за
фінансової
підтримки міста Любліна.
А який висновок? Здається, що починається новий
етап знайомства з надбанням
української літератури Словаччини. Чия заслуга? Годі сподіватись, що
цією
справою будуть займатись якісь офіційні установи. У першу чергу, це
справа кожного
автора, який хоче, аби його творчість
потрапляла до дедалі більшого кола читачів вдома і за кордоном.
А у цьому випадку: поляки читають художню прозу І.
Яцканина, чехи
захоплюються поезією М. Бобака.
(яф)
Маловідомі
сторінки нашого минулого
Загадка
життя українського володаря Маковиці – Івана (Януша) Острозького
Об’єктивно довести
руську (українську) присутність на
теренах Словаччини вдавалось небагатьом
історикам і краєзнавцям, бо в більшості документи загубились у сивизні віків, а відтворювати їх
сліди ентузіастам в
наш час вдається лише з великим трудом. І все ж
певні досягнення у цій справі знаходимо в роботах
українських, а також
декотрих словацьких, чеських і
польських істориків,
які неупереджено
вивчають присутність русинів-українців
на наших теренах. На окрему
увагу
у цьому зв’язку привертає, наприклад, булла папи Боніфатія ІХ 1402 року
(яка зберігається
в Соборі св. Алжбети в Кошицях (Dóm
svätej Alžbety), яка засвідчує присутність русинів на території Кошиць
і на околицях
міста.
Словацькі
і закордонні історики руську (українську) присутність
на теренах Словаччини
знаходили по всій
Словаччині - від
Східної до Західної, в тому числі в окремих поселеннях типу села Галич
поблизу
Лученця (мовознавець
Павол
Ондруш), на
Горегронні, Муранській
планині, Ораві,
в тому числі у рідному селі Юра
Яношика в Тєрховій,
про що Іван Волощук
на веб-сторінці Тєрхової, між іншим, пише: „Valasi,
ktorí prichádzali na Slovensko, neboli Rumuni
a nehovorili rumunským jazykom. Boli to Ukrajinci – Rusíni
(Rutheni), ku
ktorým sa pridávalo domáce východoslovenské obyvateľstvo
a Poliaci zo
severnej strany Karpát. Majiteľka Oravského panstva Katarína Zrínska,
vdova po
Františkovi Turzovi, píše o Valachoch na Orave „Rusíni aneb
jiným jménem
Valasi...“
Русько-українська
присутність дотикалася теренів Чехії – Моравської Волощини – Moravského
Valašska, що засвідчено
документально.
Дехто
з істориків пробує
витлумачити походження
назви Шариш від первісно написаного
«Зарус»,
що значить «За Рус», замок, що є за руською
межею. Етноніми русин, руський спочатку
стосувалися Київської Русі (у
словаків і чехів Rusín,
rusínsky). Назви сіл у Східній
Словаччині - Руська Бистра, Руська Воля,
Руська Воля над Попрадом, Руська Кайня, (Руський) Кручів,
Руська Нова
Весь, Руський Воловий, Руський Грабовець, Руський Казимир, Руська
Поруба,
Руські Пекляни,
Руський Потік, Руське - збереглись до наших днів. За правилами нашого словотворення,
замість запозичення з словацького або чеського rusínsky правильніше вживати руський. (Для прикладу: болгарин
дає у нас болгарський, не болгаринський,
русин
– руський
(руська церква, руська
віра і т.п.).
Найбільш послідовно дотримуються цього правила
русини Земплина і Шариша, які 260 років тому знайшли нову
домівку у
Воєводині і на низинних придунайських землях не асимілювались, зберегли
свою
колишню руську самосвідомість, а своє село і далі називають Руським Керестуром, як і в період
переселення. Свою газету «Руске слово», яка виходить у
Воєводині, вони і
досі видають під її
первісною назвою.
Словацькі
історики локалізують вежу Списького замку як можливе місце сховища
галичанина
Владислава Ярославича: „...k
tejto stavbe sa viaže aj prvá nepriama písomná
zmienka o hrade
z roku 1209,
hoci niektorí z historikov dávajú uvedenú vežu do súvislosti
dokonca so staršou
správou o úteku haličského
grófa Vladislava Jaroslaviča v roku
1190 z väzenia v akejsi bližšie neuvedenej veži
v Uhorsku.» (Miroslav
Plaček, Martin Bóna, Encyklopédia slovenských
hradov. Slovart.
Bratislava 2007).
Зупинімося,
однак, на Бардіївщині, де і до сих пір
простежується компактна присутність
русинів. Існує документально засвідчене в Початковому
руському літописі перебування в Бардієві галицького
князя Данила (1241). Як відомо, з
Бардієвом, Маковицьким (Зборівським)
замком пов’язане ім’я подільського князя Федора Корятовича, який володів Маковицею в
1393 – 1414 рр. і
закладав тут приходи і церкви. Одна
з
грамот говорить про те, що власником
Маковицького панства з 1280-го по 1320 рік був галицький князь Лев І. В
1321
році під Маковицьким замком загинув провідник повстанців Петро Петрович
–
земплинський і ужанський наджупан, що закликав селян-кріпаків до
повстання
проти угорського короля Карла
Роберта за
збереження «руської віри». Володимир
Січинський, посилаючись на відомості шведського посла до гетьмана
Богдана
Хмельницького Велінґа, крім іншого, згадує відділ українських козаків
на Білій
Маковиці: «Перейшовши через Токай, Вранів, Бистре і
Бардіїв.., шведський посол в
супроводі українських козаків зупинився у Зборівському замку в місяці лютому 1657 р., де «наші
козаки вправляли у
стрілянні» (див.: М. Мушинка «Володимир Січинський і
русини-українці
Східної Словаччини», Пряшів, 1995).
Ще
одна цікава пам’ятка тих часів дійшла до наших днів. Йдеться про гарний
трикутний ренесансний пам’ятник, який стоїть поблизу роздоріжжя до
Бардіївських
Купелів у напрямі села
Довга Лука (Dlhá
Lúka). Пам’ятник
оповитий легендами. За народними
переказами, він був побудований на місці, де раптово
3 березня 1566 р. о другій годині після обіду
біля Довгої Луки помер
власник
Маковицького замку Ґашпар Шереді від жалю, коли подивився на свій якраз
проданий замок. В цій
легенді, як пише
В. Січинський, є
явні неточності: замок
Ракоцієві продав не Ґашпар
Шереді, а
Іван Острозький, який одержав його як придане (veno).
З цього місця замок не видно.
Ці неточності випливали з неправильного
прочитання латиномовних написів, які вперше
розшифрував В. Січинський. З них ясно випливає, що
пам’ятник справді
побудовано на честь Ґашпара Шереді,
колишнього власника Маковиці, і відновлено 19 липня 1590 року.
Власником
Маковиці в той час
був останній
представник великого українського князівського роду
Острозьких і перший, хто зрадив віру
батьків і перейшов
до католицизму
(1579) - Іван
(Януш, Янош) Острозький
(1554 – 1620). Іван Острозький
побудував цей пам’ятник разом з
своєю жінкою Зузаною Шереді, дочкою Ґашпара Шереді. Він
був старшим
сином воєводи київського та маршалка волинського, князя Костянтина
Острозького
(1527 – 1698), який заснував Острозьку
академію та видав відому Острозьку
Біблію. За
Івана Острозького
завершився процес заселення цього
краю русинами на волоському праві, головним чином з українських теренів. Часті спустошливі наїзди
поляків приносили
згубні наслідки - руйнацію
матеріальної і духовної культури беззахисних русинів, в тому числі їх
церкви
і часто
руські поселення
повністю
обезлюднювались. Словацький історик Ян Бенько в монографії Osídlenie
severného
Slovenska
(1985)
наводить, що у період владарювання
Івана
Острозького на Маковиці виникли
такі
нові руські поселення: Белеївці,
Бодружал, Вапеник, Велика Дрічна, Вишній Мирошів, Вишній
Комарник, Вишня
Ядлова, Гутка, Ґаврянець, Доброслава, Довгуня, Кечківці, Кожухівці,
Кореївці, Крайня Порубка, Кружльова,
Крайнє Чорне, Крайня Поляна, Крайня Бистра, Медведже, Мироля, Нижній
Комарник, Нижня і
Вишня Писана, Нижня і Вишня Полянка,
Ондавка, Прикра, Пстрина, Раківчик, Реґетівка,
Розтоки, Стебницька Гута,
Фричка,
Шарбів, Шеметківці, Юркова Воля та ін. Врешті,
в 1601 році Іван
Острозький
продав Маковицьке панство Жигмондові Ракоцію за 80 000
угорських золотих.
В
напрямі на Зборів і Маковицький замок на пам’ятнику розміщений напис: Hoc
est
Serédi Gasspar – Це Шереді
Ґашпар.
З
східного боку пам’ятника - зображення розп’яття Ісуса Христа, під яким
на
колінах - з одного боку чоловіча постать, з другого – жіноча – Івана
Острозького і його жінки Зузани Шереді. На південно-західній частині
пам’ятника
розміщений такий латинський напис:
Illustrissimus
princeps dominus
D. Janussius dux in Ostrog comes de Tarno palatinus Wolyhinae &
cum Susanna
Seredi consorte sua hoc opus renovari curavit A. D. M. 590. Die decima
nona
iulii.
В українському перекладі:
Найясніший князь пан Д. Януссіус, воєвода
Острозький, граф
Тарнувський,
палатин Волинський,
зі своєю жінкою
Зузаною Шереді відновив цей пам’ятник 19 липня 1590 року.
16-річна
Зузана Шереді (1566 – 1596) стала жінкою Івана Острозького в 1582 році
і померла
на 30 році життя. Іван Острозький з дружиною мав дві дочки – Елеонору
та
Евфрозину, які згодом вийшли заміж за багатих українських воєводів.
Після
смерті Зузани Януш одружився з 15-річною Катериною Любомирською, з якою
в нього
не було дітей. Щоб не втратити великі володіння для нащадків, він
одружується
втретє, хоче мати чоловічого наслідника. У листопаді 1612 року обраницею 59-річного Іван
Острозького стає
18-річна Теофіла Талувна, дочка сяноцького хорунжого (особа, що
зберігала і
носила прапор). На
основі польських
джерел українська дослідниця Ярослава Бондарчук
встановила, що спочатку цю дівчину полюбив молодий вояк С.
Конєцпольський, який перебував тоді на службі в Януша, і звернувся до князя
допомогти йому одружитись
з дівчиною. Але, коли Януш поїхав до її батьків, щоб посватати її, то
сам
закохався до неї і вирішив одружитись з нею, а своєму найманцю пообіцяв
знайти
іншу підхожу обраницю… Нарешті, в нього 23 квітня 1618 року народився
довгоочікуваний нащадок – Януш - Володимир. Але батько тішився ним
недовго.
Через місяць син помирає, а водночас помирає
й остання надія Януша. В результаті величезні володіння
князя переходять
у власність його онука – малолітнього
Владислава-Домініка, народженого від дочки Евфрозини з
князем
Олександром Заславським. Свої володіння Януш розділив на дві частини:
«дідичну», що підлягала розподілу
між членами родини,
і «ординацьку» (від
слова ординація),
яка була нероздільною. Вона охопила меншу
частину володінь князя – 24 міста та 592 села, в тому числі Острог,
Дубно,
Чорторию і дальші. Опис його майна, який
був складений після його смерті, складав 80 міст,
2 700 сіл,
600 000 золотих, 400 000 талерів, 30 бочок ламаного
срібла, 700
їздових коней, 4 000 звичайних коней. Йому належали значні
території у
Краківському, Сандомирському, Волинському, Київському
воєводствах.
Януш
помер 12 вересня 1620 року. 3 листопада 1620 р. його поховали в
тарнувському
(від назви польського міста Тарнув) костелі біля його першої дружини
Зузани
Шереді, яку в близьких колах назвали
Середзянкою (від неточного прочитання угорського прізвища Seredi). Із
смертю Януша династія Острозьких припинила
своє існування.
Коли
в Речі Посполитій настала криза
у справі
обрання наслідника королівського трону,
то кандидатами на престол було висунуто Костянтина Острозького і його
сина
Івана (Януша). Папська
курія мала
значний вплив у справі обрання кандидатів на королівський престол.
Папський
нунцій Горацій Спаноцці давав перевагу
найбагатшому і найвпливовішому пану в цілому королівстві -
Костянтину Острозькому,
проте на заваді стало те, що він був русином (як
в Речі Посполитій називали
і досі поляки називають українців) і «з того
можна судити, що не
дуже будуть
хотіти його поляки», - цитата з його послання. А що стосується Януша, за
словами Спаноцці,
«не можна сподіватися, щоб за життя батька Річ Посполита хотіла вибрати
його за
короля».
Звивистими
дорогами людина прямує до свого щастя. Іван (Януш)
Острозький
вірно служив Речі Посполитій, з своїм військом брав участь
у походах і
звідти приносив заслуги, багатство і славу. Зрадив
предківські корені, свій рід, віру, з Івана
переінакшився на Януша. Став католиком (хоч підтримував православних),
проте як
русин довіру до себе в католицькому
середовищі він так
і не досяг. У
період його
панування було завершено
процес заселення русинами
Маковиці, яка була за межами Речі Посполитої і входила до
складу Угорщини.
Мирослав
ІЛЮК.
Булла папи Боніфатія ІХ 1402 року засвідчує присутність русинів в Кошицях і за межами міста.
Розп’яття Ісуса Христа на пам’ятнику із зображеннями Івана Острозького та Зузани Шереді.
ЮВІЛЕЙ
МУЗИЧНО-ДРАМАТИЧНОГО АНСАМБЛЮ ІМ.
Т. Г. ШЕВЧЕНКА
Братиславський Музично-драматичний
ансамбль ім. Т. Г. Шевченка пригадав 45-у річницю свого виникнення.
Незвичайна,
виняткова зустріч за участю широкого кола публіки відбулася 4-го грудня
2016 р.
в Будинку культури Cultus Братислава-Ружинов. Акцію фінансово
підтримала
адміністрація Уряду СР посередництвом програми Культура національних
меншин.
Присутнім був голова
Словацько-українського товариства в Братиславі інж. Антон Новак, Посольство України в
Словацькій Республіці
презентував Михайло Цанько.
У виникненні ансамблю заслугу має
визначною мірою відомий український театральний режисер та драматург
Юрій
Августин Шерегій (1907 – 1990), який 55 років свого мистецького життя
присвятив
культурно-виховній та театрально-художній діяльності. В ансамблі
поставив
багато оперних вистав, зокрема твори української оперної класики.
Згодом у художній роботі Юрія Августина
Шерегія в ролі секретаря, декламатора, режисера та організатора
продовжувала
його дочка пані Ольга Грицак з чоловіком Василем, але й інші режисери.
У житті Шевченківців, як привикли нас
називати, відбулися радісні моменти, зокрема, коли кожні наші намагання
завершувалися успішними прем’єрами. Нас тішило сердечне прийняття
публікою
вдома та за кордоном. Сумними ми були тоді, коли з нашого кола відійшли
люди, з
якими ми зустрічалися на пробах та вистaвах.
Коротко
з історії
У 60-их роках минулого століття було
бажання в Братиславі організувати українську громаду посередництвом
аматорських
культурних гуртків. Так зі студентської молодіжної групи, з якою в
п’ятдесяті
роки працював Юрій Августин Шерегій, виникло Товариство українських
студентів. Було
це восени 1965 року. У рамках Товариства вже в першому році існування
розпочали
свою діяльність хор і група танцюристів, а через рік і драматичний
гурток.
Товариство у складі понад 120 членів стало дуже популярним. На третьому
році
існування Товариство, яке очолював Михайло Калиняк, зорганізувало
міжнародний
семінар з нагоди 50-річчя виникнення Чехословаччини, в якому взяли
участь і
студенти з Канади, США, Німеччини та інших країн. В час нормалізації це
стало
приводом переслідування організаторів діяльності Товариства, яке
поступово
заникає.
Але студенти не піддалися і далі хотіли
бути активними в національно- суспільному житті, і
так у листопаді 1971 року на установчих
зборах «Української драматичної студії Миколи Лисенка» в Будинку
культури
Старого Міста в Братиславі підготовчий комітет на чолі з Юрієм
Августинoм
Шерегієм випрацював статут і визначив мету та активність. Зі студії
Миколи
Лисенка виникнув Клуб міст-побратимів Братислава – Київ, а у 1984 р. - Музично-драматичний ансамбль
ім. Тараса Г. Шевченка
в Братиславі (єдиний любительський ансамбль опери в колишній
Чехословаччині). Під
такою назвою ансамбль існує до сьогодні при БК Cultus
Братислава-Ружинов. У
2010 р. ансамбль
було зареєстровано як
громадське товариство. Головою є Єва Лабанц, заступникoм голови – інж.
Михайло
Калиняк, кандидат наук. Єва в минулому діяла як танцюристка, хореограф,
актриса
й співачка, а Михайло - як музикант, співак, актор, a сьогодні i як
режисер.
Ансамбль досі поставив 24 прем’єри –
театральних вистав та опер. Крім того, ансамбль здійснив понад 100
дальших
концертів на Словаччині і за
кордоном
(Австрія, Німеччина, Україна, Польща), а також у Братиславі організував
вечори
– зустрічі з визначними гостями, лекторами, демонстрував фільми,
концерти інших
колективів та солістів. Щороку організoвує урочисті академії до ювілеїв
визначних українських діячів та пам’ятних подій. Організаційний
комітет Музично-драматичного
ансамблю ім. Тараса Шевченка досі здійснив 15 українських балів.
В часі неймовірних 45 років діяльності в
ансамблі працювало багато захоплених акторів, співаків-аматорів та
професіоналів. Декотрі прийшли й відійшли, але багато в ансамблі є
досі. Між
українцями та русинами в ансамблі було завжди багато словаків, які щиро
полюбили українську пісню та українське слово. Із засновників до
сьогодні в
ансамблі працюють: Михайло Калиняк, Василь Грицак, Марія та Роман
Рибаки та
Ярослава Копчо-Гурна.
*
* *
Ювілейний вечір розпочався зворушливим
виступом дітей з Недільної української школи під керівництвом д-р Марії
Рибак, Оксани
Матковської, Ірини Бикової та Наталії Штефанкової. Вони представилися
гарною
поетичною композицією «Святий Миколай».
Ансамбль
дав пошану Каменяреві - Іванy
Франкові,
160-ті роковини якого відзначаємо
цього
року. Виступ підготувала та доповнила прекрасними, чуттєвими
українськими
баладами Марта Каконі і прекрасним співом збагатила Александра Мікуш.
Освіженням та прикрасою вечора був
виступ членів опери Словацького національного театру та Словацької
філармонії у
Братиславі, голоси яких злітали до вeршин – Єва Шyшкoва та Мартiн
Мікуш. Вони
заспівали Дует Одарки та Карася з опери С. Г. Артемовського «Запорожець
за
Дунаєм».
Першою Катериною в однойменній опері
Миколи Аркаса, яку ансамбль поставив у 1988 році, була Марійка Штиліха.
В
оновленій прем’єрі у 1988 році цю постать зiгрaла Златіцa Сабоoва. Як
словачка,
яка в ансамблі заспівала багато постатей, у цей вечір одною арією
наблизила трaгічну
долю своєї Катерини.
П’ять років тому до нас у Братиславу
приїхала молода дівчина з України
- Марічка
Йосипчук, яка своїм співом полонила нас усіх. Нині як досвідчена
співачка
присутнім пoдарувала пісні «Привітання
з
України» та «Привітання з Гуцульщини».
Колектив Музично-драматичного ансамблю
виступив з уривками з опери «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка та Івана
Котляревського. Соло співали Марійка Шмелко та Василь Грицак, який з
хором
заспівав і «Молитву» з опери С. Г. Артемовського «Запорожець за
Дунаєм»; з
п’єси з піснями та звичаями Юрія Шерегія: «Чертіжнянське весілля»,
сюжетом,
який послужив авторові, є Північно-Східна Словаччина, а саме село
Чертіжне,
лібрето та музику написав Степан Ладижинський; з інзитної опери Степана
Ладижинського
«Комарик Полюбовник»; та композицією українських різдвяних звичаїв
«Вечорниці»
Петра Ніщинського.
Музичний супровід: на акордеоні прoф. Раймунд
Каконі, на роялі Бранко Ладіч, смичковий квартет: перша скрипка Василь
Габалевич, друга скрипка Марта Габалевич-Чмир, Теймур Алескерів –
віола,
віолончель Юлія Юрігова, диригент Ладіслав Саболчак.
Після закінчення, разом з публікою, біля
щедрого стола делікатесів, капусняку та келихові вина, ми всі не лише
співали
улюблені українські пісні та колядки, але й згадали
колишніх членів та радісні
хвилини творчих пошукiв. Михайло
Калиняк побажав членам ансамблю та їх близьким хорошого й міцного
здоров’я,
гарних різдвяних свят і висловив бажання, щоб у цій 45-ти річній
традиції
продовжувала й нова генерація молодих людей.
І так, дорогі i поважні, Шевченківці,
вступіть щасливо у 46-тий рік свого існування!
Марія
Шлоссер
Діти з недільної школи, яких веде Марійка Рибак.
«Чертіжнянська
свадьба», диригент Ладіслав Саболчак.
«Молитва» з опери С.Г. Артемовського «Запорожець за Дунаєм», в центрі Василь Грицак.
Солісти опери
СНД Ева Шушкова і
Мартин Мікуш як Одарка
і Карась з опери «Запорожець за Дунаєм».
«Вечорниці», в центрі голова колективу Єва Лабанц.
Угода про співпрацю
В суботу, 3.12.2016 р., в Центрі української
культури в Пряшеві було
підписано угоду про співпрацю між Пряшівською регіональною радою СРУСР
та
Національним самоврядуванням українців м. Ніредьгази (Угорщина), метою
якої є
зміцнення зв’язків між українськими громадами Пряшева та Ніредьгази і
проведення спільних національно-культурних програм,
навчального-виховних акцій
і охорона культурної спадщини.
Угоду підписали голова Пряшівської РР СРУСР Андрій
Яцканин та голова Національного
самоврядування українців
м. Ніредьгази Юдіта Софілканич (на
фото).
-пб-
На
фото внизу: члени Національного
самоврядування українців м.Ніредьгази на зустрічі з представниками
СРУСР.
Пісенна
географія «Маковицької струни»
розростається
У
Бардієві і Пряшеві відбувся 44-ий огляд
народних пісень «Маковицька струна»
26.11.
2016 року в Бардієві (спортивний зал «Мир») і 27.11.2016 року в Пряшеві
(велика
сцена Театру ім. Й. Заборського) відбувся 44-ий
огляд народних пісень «Маковицька струна» - концерт
переможців
регіональних конкурсів і гостей під назвою «Від колиски до
колиски»
(сценарист і
режисер Івета Світок,
конферансьє Степан Гій, музична підготовка
Віктора Гащака, сценограф Ладислав Цупер). Працю
ентузіастів, які
взялися за реалізацію цього популярного пісенного свята, очолив голова
організаційного комітету Павло Боґдан.
Оглядом народних пісень завершилась цілорічна праця з
талановитою
молоддю і дорослими, які люблять народну пісню і хочуть нести її славу
в
подальші роки. З майже
200 співаків, які
змагались в семи регіональних конкурсах в Пряшівському і Кошицькому
краях, в
огляді в Бардієві і Пряшеві (у Пряшеві повтор огляду проводиться від
2006
року) виступило 48
співаків, які змагались
у соло, дуо і тріо і виконали 30
народних пісень.
Як
відомо, одна і та сама пісня,
яка
збереглась до наших днів, на
огляді не
сміє повторитися двічі. Так було і тепер. Всі пісні і на цей раз пройшли відповідними музичними
обробками музикантів-спеціалістів
для Оркестру народних інструментів
під
диригуванням Юліуса Селчана (за винятком двох авторських пісень Ладислава Мацка і Наталії
Мурцко та одної
пісні в супроводі акордеону, народні
пісні обробили Юліус Селчан, старший, Юліус Селчан, молодший і
Мілош Веверка).
Якщо
минулорічну «Маковицьку струну» сценарист і режисер
Івета Світок присвятила темі „Вечорниць“, зустрічам
молоді у т. зв. „кудільних
хижах“, на яких дівчата „пряли куділь“, співали, а хлопці їх розважали, то цьогорічну
«Маковицьку
струну» вона орієнтувала на тему -
«Від
колиски до колиски», розділивши її, крім прологу і
епілогу, до семи окремих
блоків (1. «Закохані», 2. «Вітай, життя», 3. «Чарівниці», 4. «Радісне
дитинство», 5. «Невинне дозрівання», 6. «Прекрасна молодість», 7.
«Мудра
зрілість») – залежно від етапів
життя - до зрілого
віку, причому акцент
поставлено на те, що життя людини зроджується з любові. Любов повинна
супроводити людину на протязі всього життя.
Чи не вперше в пісенному
огляді поруч з
народними піснями знайшла
своє місце і поезія українських
поетів Словаччини Іллі
Галайди про вірність
рідному краю, рідній землі, Михайла Дробняка про
співучість людей
рідного краю, про материнську пісню
і
пройняті колисковими мотивами слова
українського поета Олексія Довгого, які з неабияким
художнім чуттям
зачитав модератор програми Степан Гій.
Все сценічне дійство
цьогорічної «Маковицької
струни» знайшло своє відображення у «воцерковленні» новонародженої дитини в
епілозі пісенного
огляду, а результат -
«принесли-сьме поганча,
однесли-сьме
християнча/крестянча». Воцерковлення
виконав співак,
православний
священик в Іновці Собранецького округу
о. прот., мґр. Павло Новак.
Географія
співаків, які беруть участь в огляді, постійно
розростається і виходить за традиційні, умовно кажучи,
«етнічні межі»
русинів-українців. Масив
народнопісенності цієї області був представлений співаками з таких сіл,
як
Біловежа, Удол, Шамброн, Ортутова, Баєрівці, Іновець, Малий Липник,
Великий
Липник, Зубне,
Ряшів, Нижні Репаші, а
також з міста Меджилабірці, а з-поза цього масиву
були співаки з Олшован, Сечовець, Нижньої
Камениці, Миклушівців, Левочі, Старої Любовні, Списької Нової Весі,
Германовець, Вишньої Шебастової,
Кошиць,
Воронова н/Т.-Чемерного, Списького Подградя, Чичави, Гажлина, Хотчі і Стропкова.
В
Бардієві співаки показали своє вміння на
двох концертах – о 15 і 19 год. Вечірній концерт від імені
головного
організатора огляду відкрив словом-вітанням
голова Центральної ради
СРУСР
Петро Сокол, який привітав співаків і гостей – голову Пряшівського
самоврядного
краю, депутата Національної Ради
СР
Петра Худика, депутата Пряшівського
самоврядного краю Андрія Гаврилу,
предносту Окружного уряду в Бардієві Мирослава Буйду,
приматора міста
Бардієва Бориса Ганущака, директора
СНМ
- Музею української культури у Свиднику Ярослава Джоґаника, делегацію Союзу русинів
українців Воєводини
на чолі з Деяном Бобалем, делегацію Об’єднання лемків у Польщі на чолі
з
Андрієм Ксеничем, делегацію працівників культури Закарпатської області
України
на чолі з завідуючим відділом Обласного організаційно-методичного
центру
культури в Ужгороді Віталієм Рацом, а також представників Перечинської і Великоберезнянської
районних державних
адміністрацій.
У
складанні величної композиції – презентації народнопісенної культури
русинів-українців,
підсиленої на цей раз колисковими
і
баладними мотивами,
помітно зростає
вплив свіжих сил
ентузіастів, які
взялися за організування пісенного свята, почерпнувши матеріал з глибоких народних джерел
і осучаснивши його
відповідними художніми засобами. Другий визначальний момент огляду - це наближення
народної пісні
материкової України на теренах Пряшівщини, що знайшло відповідне
втілення на сцені
пісенного огляду і що спонтанно
підтримала чутлива до народної пісні публіка як в Бардієві, так і в
Пряшеві.
Журі конкурсу - Яна
Любимова, Віктор
Гащак та Юрій Бохня -
мало надскладне
завдання вибрати з-поміж з чотирьох
тріо, одинадцяти дуетів і п’ятнадцяти солістів кращих
інтерпретаторів,
призерів і лауреатів. Лауреатами
стали
такі співаки: тріо - В’єра Кополовець з
Хотчі, Анна Кнєж і Даніел
Гіц із
Стропкова, яке заспівало пісню «У суботу», дует
з Меджилаборець - Петро Зятик, Денис Зятик за виконання
української пісні «По той бік гора», яка завоювала серця всіх глядачів,
а в
соло – співачка Никола Юрашек з Вишньої
Шебастової за пісню «Плавала рибочка».
Гостем
програми в Бардієві було тріо співачок
«Роксана» викладачів
Велиберезнянської
дитячої школи мистецтв – Руслана Басараб, Оксана Мацак та Оксана
Кушнір. Тріо
виконало віночок закарпатських українських народних пісень.
* * *
Після
програм у Бардієва огляд продовжився наступного дня (27.11.2016 р.) гала-концертом у
найбільшому залі міста
Пряшева - в Театрі ім. Йонаша Заборського.
Концерт відкрив
заступник голови
Центральної ради СРУСР Павло Боґдан, який привітав велику родину
шанувальників
пісенної культури русинів-українців Словаччини, а також офіційних
гостей. У
концерті взяв участь також предноста Пряшівського окружного уряду Еміл
Хлапечек.
У
Пряшеві поруч з
групою «Роксана»
виступив студентський
український
вокальний ансамбль «Liberi
band» з Пряшева, який
показав зріле мистецтво і подарував глядачам пісні з різних регіонів
України.
Організування
русько-українською громадою фольклорних фестивалів у Свиднику,
Камйонці, Меджилабірцях,
Снині від 50-х
– 60-х роках
минулого століття, а пізніше в Бардієві
і в інших місцевостях нашого краю, не було самоціллю.
Фестивалі
мали cтати противагою
напливу «новітньої, модерної» культури мажоритарних народів (яка
найперше
поглинає нацменшини) і протистоянню
прискореній асиміляції
русинів-українців. Народна пісня залишається
тепер вже чи не останньою пристанню
національної культури русинів-українців.
Закінчився 44 огляд народних пісень «Маковицька струна».
Огляд географічно розростається, не старіє, постійно молодіє, бо на
сцену
приходять молодші і ще молодші співаки, а в цьому є надія на
перспективу.
Цінний вклад у програму огляду внесла
Івета Світок, яка створила з пісенного різноманіття, яке продемонстрували
регіональні огляди, одну
цілісну композицію, пов’язану прологом і епілогом… Шкода лише, що
кожного року
витрати на огляд з державних грантів постійно обмежуються, що може
викликати
небажаний ефект: припинення
існування в
майбутньому такого рідкісного
пісенного
огляду, яким є «Маковицька струна».
Мирослав
ІЛЮК.
Фото
автора і Ладислава Цупера.
Лауреат в соло співі Никола Юрашек.
Лауреати в дуо співі - Петро Зятик, Денис Зятик.
Лауреати в тріо співі - В’єра Кополовець, Анна Кнєж і Даніел Гіц.
Перед відкриттям огляду народних пісень «Маковицька струна» премією приматора міста Бардієва було нагороджено довгорічного працівника на ниві культури, одного з організаторів «Маковицької струни», голову Регіональної ради Союзу в Бардієві Миколу Деніса. Премію вручив Миколі Денісові приматор міста Борис Ганущак (на фото вліво).
Заключна сцена програми «Від колиски до колиски», Пряшів, 27.11.2016 р.
Тріо співачок з Великого Липника Старолюбовнянського округу – Катерина Ярембинська, Михаела Камінська, Марія Мамрила.
Фото на згадку всіх інтерпретаторів.
В
Ужгороді відкрили
пам'ятник-погруддя Мілана Штефаніка
У четвер, 10 листопада, в Ужгороді урочисто
відкрили
погруддя Мілана Штефаніка – видатного діяча словацького національного
руху.
Участь у
відкритті взяли спеціальний представник Міністерства закордонних та
європейських справ Словацької Республіки Мілан Кухар, Генеральний
консул
Чеської республіки у Львові Павел Пешек, голова Закарпатської ОДА
Геннадій
Москаль, Ужгородський міський голова Богдан Андріїв, генеральний консул
Словаччини в Ужгороді Янка Буріанова, представники уряду Словацької
Республіки,
а також дипломати, молодь та духовенство.
Генеральний
консул Словаччини в Ужгороді Янка Буріанова у вітальному слові
відзначила:
втілення проекту відбулося завдяки фінансовій підтримці Словацької
Республіки.
Водночас вона подякувала всім, хто певною мірою долучився до
встановлення
пам’ятника, зокрема скульптору Василю Роману.
«Пам’ятник
відображатиме словацько-українську близькість, взаємну толерантність та
підтримку», - наголосила Я. Буріанова.
Закарпаття онлайн.
Тужливі
нути маковицькі
Цього року минає 120 років від дня народження
уродженця Вапеника Івана Жака
З
непам’ятних
часів у наших краях
побутувала творчість
не лише казкарів, але
і народних поетів,
як їх найчастіше називають.
Їх стихія творення була тісно пов’язана з багатими народнопісенними традиціями краю. У їх
творчості помітне
наслідування будительської генерації,
головним чином «Співця
Маковиці»
– Олександра Павловича (19.9.1819 – 25.12.1900).
Такими були Юрко Колинчак (12.9.1909 –
3.2.1984) з нині вже неіснуючого села Старини Снинського округу, Андрій
Цапцара (1.9.1914)
з Рожковець на
Лабірщині, Николай
Гвозда (24.12.1926 - 3.9.2010)
з Ладомирової Свидницького округу,
Юстина Матяшовська (27.3.1931) з Орябини
Старолюбовнянського округу, Анна
Галчак (11.4. 1929 – 26.7.2006) з Меджилаборець. Свій талант у
написанні
драматичних творів і гуморесок розвивав Іван Новак (25.12.1897 -
5.5.1974) з
Вишнього Верлиха Свидницького округу.
До
них примикає
Іван Жак (27.4.1896 – 11.11.1972), який вірші і
прозу говіркою рідного села друкував
в українській пресі Словаччини,
а цикли творів опублікував в антологіях «Зелений віночок –
червоні
квіточки» (1965) і «Карпати піснею вчаровані» (1974). Окремо вийшла в
Пряшеві
його збірка поезії «Маковицькі нути» (1960) з вступною статтею Федора
Лазорика.
Його
нути
маковицькі – ноти, мелодії – зроджувалися в рідному Вапенику. З-поміж
четверо
дітей був наймолодшим. Його автобіографія, яка зберігається в СНМ -
Музеї
української культури у Свиднику, розкриває
злиденне життя хлопця. Виростав напівсиротою (його батько
помер в
Америці, де шукав заробітки, коли малому Іванові минув один рік).
Старші брати
пішли наймитувати, а він з сестрою залишився при хворій
матері. Коли йому сповнилося 6 років,
став пасти корови багатих ґаздів.
Першого свого вчителя Вільмоша Янковича,
людину черству, мадярона, Іван Жак згадував з тяжким серцем, ліпше -
другого
свого вчителя Михаїла Куруца, який пробував влаштувати хлопця у
сирітській
школі в Пряшеві. Через
людську заздрість
і недоброзичливість нічого з цього не вийшло.
«Так вони мій талант закопали», - пише Іван Жак в автобіографії.
Під
час Першої
світової війни Іван
Жак у 1915 році
опинився в Україні на фронті
за Новим
Почаєвом, а згодом поблизу Кам’янця-Подільського, де зазнав поранення.
Коротко
побувши на лікуванні в
Мішкольці і
Римавській Соботі, його знову відправили на фронт. Додому повернувся аж
28
жовтня 1918 року. Село було повністю випалене. Розпочався другий період
злиденного життя 30-річного селянина, коли почав господарювати на
пісних
клаптиках землі. Але в нього вже був великий життєвий досвід і він
радив
односельчанам і жителям навколишніх сіл, як їм далі бути. Цим він
здобув
великий авторитет і довіру
у людей.
Іван
Жак почав
писати ще змолоду. Перед смертю мріяв видати окрему збірку, але не
збулося…
Можливо, декотрі твори зберігаються у нащадків. До нас дійшов віршик,
присвячений початку навчального року. Пропонуємо його увазі читачів:
Іван
Жак
*
* *
Мамко
моя, треба стати,
до
школы мня записати.
Уже
піду ся учити,
як
на світі треба жыти.
Товариші
мня чекают,
до
школы ся понагляют.
І
я хочу з нима піти,
треба
чисто мня одіти.
Одійте
мня в чисте шатя,
яке
мают камаратя.
В
школі буду уважати,
і
добрі ся справувати.
Добрі
буду ся учити,
не
будете ся ганьбити.
Милый
няньку, послухайте,
на
книжку мі гроші дайте.
Я
вас буду пам’ятати,
на
старість вам помагати.
Лем
ви мені
помагайте,
до
школи мня посилайте.
Ученик
з-ня добрый буде,
похвалят
мня шиткы люде.
Книжки
буду дозирати,
што
в їх - все чисто мати.
На
чистоту не забуду,
ай
послушный в школі буду.
Бо
я школу буду рад мал,
учителя
буду слухал.
На
час в школу приходити,
штобы
ніґда не спізнити.
Няньку
мої, мила мати,
будете
з ня хосен мати.
Же-сте
сына виховали,
бы-сте
з нього радість мали.
Так
ся буду справувати,
штобы
п’ятку не достати.
Вірш
публікується
вперше. Був знайдений після смерті автора. Автобіографія Івана Жака не
була
надрукована, бо він
помер скоріше і не
міг її закінчити. Зошит з автобіографією був переданий Музею
української
культури у Свиднику.
*
* *
У
школах Словаччини
йде новий 2016-2017 навчальний рік. У селах Північно-Східної
Словаччини, в яких
спрадавна проживали русини-українці, вже лише зрідка знайдеш школу,
мало де
вчуєш безтурботний дитячий
лепіт. Частіше
доноситься до людського вуха нарікання людини похилого віку на хворобу, на нинішній день,
зі всіма його
пересторогами і випробуваннями. Так це є і в рідному селі Івана Жака,
Вапенику,
де колись він пас корови багатим ґаздам, щоб заробити на бочкорята і на
вбрання, а потім семирічним переступити поріг школи. Та ненадовго. Біда
та
злидні не дозволили йому досягти
омріяну
ним освіту.
Давно
у Вапенику
полетів у минувшину дитячий легіт. Спливли швидкоплинною водою давні
роки, коли
тут було повно дітвори. Після Другої світової війни у відбудованому
Вапенику,
коли ще існувала школа,
за допомоги вчителів
розвивалась народна художня
творчість, яку радо підтримували жителі села. Найактивнішим був
співацько-танцювальний колектив, який виступав на Святі у Свиднику, на
різних
фольклорних фестивалях у Словаччині, головним чином, у Виходній,
Левицях та
інде.
Вперше
Вапеник у
документах згадується 1600-го року як нове село
Маковицького домену,
населення якого ще не платило податки.
Письмовий матеріал другої половини 16 ст. населення
Маковицького панства
послідовно називає русинами (Ruthenus, Rutheni).
Як зазначає
Ян Бенько у монографії «Osídlenie severného Slovenska»
(1985), Вапеник
був заснований в той час, як
український князь Іван Острозький в 1601 році продав за
80 000
угорських золотих Маковицьке панство
Жигмондові Ракоці (1544 – 1608).
Батько його, князь Костянтин Острозький (1527 – 1698), був
воєводою
київським та маршалком волинським – одним з найзаможніших і
найвпливовіших
магнатів Речі Посполитої. Він заснував Острозьку академію та на його
кошти
видали Острозьку Біблію.
Якщо Вапеник у 1961 році
нараховував 166 жителів,
то тепер у ньому -
всього 42 людей. Опустіли
села під Маковицею. І не лише під нею.
Замовкають нути маковицькі в глобалізованому вавілоні мов,
в якому лише
десь у закутку вдалось знайти притулок рідному материнському слову.
Опустілі
села під Маковицею нагадують суцільний притулок для людей похилого
віку, в
якому знайде останнє пристанище хіба що зболений життєвими бідами
старик.
Мирослав
ІЛЮК.
Іван Жак.
Співацько-танцювальний колектив з Вапеника. 1958 рік.
Співацько-танцювальний колектив виступав у Виходній, Левицях та інде.
Вапеник.
Вид на село.
Категорії
- Новини
- Моніторинг
- Про нас
- Про нас пишуть
- Нове життя
- Історія та фотографії
- Календар акцій
- Консульство
- Цей веб–сайт