Про нас пишуть
|
УКРАЇНЦІ
у Словаччині: проблеми більші, ніж це здається на перший погляд
|
|
|
Для українців з Польщі сусідня Словаччина може здаватися країною, яка набагато толерантніше ставиться до національних меншин, ніж Польща. Варто згадати хоча б часи «першої» Чехословаччини, яка визнала русинів-українців повноправним державотворчим народом та надала їм рівноцінні права – як і словакам. Потім, коли в післявоєнній Польщі тривала акція «Вісла», у Словаччині подібну ситуацію не можна було навіть уявити. Одним словом, Чехословаччина, на відміну від Польщі, уникнула конфліктів з українцями, а північно-східна Словаччина (Пряшівщина) до сьогодні зберегла свою лемківську культуру і традиції. Однак на практиці все інакше. Хоча між словаками та українцями не було збройних конфліктів, сьогодні словацько-українські відносини набагато гірші, ніж польсько-українські. Словаки (особливо мешканці столиці) дуже погано сприймають як Україну, так і її мешканців, не кажучи вже про імміґрантів з-за східного кордону. Не слід забувати й про лемківське питання, тобто про суперечності всередині української/русинської спільноти на Пряшівщині. Як відомо, ця спільнота поділена на групу з русинською та українською ідентичністю, а офіційна Братислава взагалі визнає українців і русинів двома окремими нацменшинами. А йдеться про людей, які живуть на тій самій території та розмовляють тією ж говіркою – ця ситуація дивовижно нагадує українсько-білоруські суперечки щодо національної приналежності православного населення Підляшшя. Ідентифікації українців-русинів з Україною, здається, не сприяє багато чинників. По-перше, мешканці Словаччини (без огляду на національність) мають специфічне почуття відстані. Там сто кілометрів – це величезна відстань, а Братислава і Пряшів – неначе два далекі і не зрозумілі один для одного світи. Для мешканця Братислави все, що далі на схід від Попраду, – це вже «дикий схід». Те ж саме думає мешканець Свидника, Меджилабірців чи інших етнічно українських (русинських) земель про українське Закарпаття – воно йому здається неймовірно далеким, хоч насправді це лише 60–80 км. Якщо додамо наявність кордону, то стає зрозуміло, що зв’язки Пряшівщини з Закарпаттям не є такими тісними, як це могло би здаватися. Друга річ: Ужгород – це все ж таки не Львів. Місто Лева є сильним, національно свідомим центром української культури, тоді як Ужгород та Мукачеве – більш русифіковані та мадяризовані, вони не мають такого українізаційного впливу на Пряшівщину, як Галичина та Волинь – на українців у Польщі. Отож, словаки (чи точніше: громадяни Словаччини) переконані, що Закарпаття є російськомовним реґіоном. Зрештою, у Словаччині, на відміну від Польщі, радше не зустрінеш людей, які вивчають українську мову як іноземну – навіть братиславські інтелектуалісти-українофіли користуються виключно російською. Точно така ж ситуація була і в Польщі в 90-ті рр., проте за останнє десятиріччя це змінилося. У Словаччині й донині залишився стереотипний погляд на Україну. Коли в Польщі вже майже ніхто не сприймає України як державу, де скрізь є мафія та неможливо ходити по вулиці, бо на тебе неодмінно нападуть, поб’ють і вкрадуть гроші, то тим часом у Словаччині такі стереотипи – це звична річ. Що цікаво, словаки неґативно сприймають лише сучасну Україну, тоді як польські українофоби своє неґативне ставлення спирають радше на історії (УПА, бандерівці, заклики «віддайте наш Львів» тощо). У Словаччині таких історичних претензій нема. Хоч Закарпаття було до 1946 р. частиною Чехословаччини, навіть найбільш завзяті словацькі націоналісти не закликають «повернути Ужгород». Зовсім немає сентиментальних екскурсій «слідами словацького Закарпаття» – при тому, що таких слідів там дійсно багато. Словаки також цілком байдужі стосовно своїх співвітчизників з Перечинського та Великоберезнянського районів – навіть власники посвідчення закордонного словака мають проблеми з в’їздом у Словаччину, не кажучи вже про працевлаштування над Дунаєм. Причина цієї ситуації проста: мешканці словацької столиці вважають, що цивілізований світ закінчується десь у районі Кошиць, а Гуменне та Михайлівці – це щось на кшталт середньовічних фортець, які захищають цивілізовану Європу від «варварів» зі Сходу. Усе, що за східним кордоном – це для братиславців якась міфічна й темна країна російськомовних мафіозі, контрабандистів та потенційних нелеґальних міґрантів, які не думають ні про що інше, як тільки щоб переселитися в «заможну, європейську» Братиславу (до речі, вона, порівнюючи з Києвом, виглядає просто як бідненьке село). Для пересічного словака з Західної Словаччини немає різниці, чи йдеться про українця, українського словака, росіянина, білоруса чи казаха – вони всі для нього однакові. З українських міст пересічний словак може назвати тільки Київ, Ужгород та Мукачеве (про Львів майже ніхто не чув), він також переконаний, що Одеса – це кримський курорт та нерідко думає, що в Києві править Лукашенко (коли це спростувати, відповість: «а яка ж різниця?»). Звісно, не всі словаки так мислять: представники третього сектора, політики нинішньої коаліції (серед них прем’єр Івета Радічова та міністр закордонних справ Мікулаш Дзурінда) і журналісти впливових видань (тижневик «Týždeň» та щоденник «Sme») – явно проукраїнські. Однак поміркована симпатія словацької еліти до України – це одне, а налаштування суспільства та чиновників – зовсім інше. Як результат, Словаччина є країною, куди українцям важче приїхати, аніж до Австрії чи інших більш розвинених країн. У Польщі українську спільноту постійно поповнює «свіжа кров» – імміґранти з Західної України, тоді як у Братиславі та інших містах Словаччини українців практично немає. А ті, які є, сидять тихо та не признаються до свого походження, радше називаючи себе росіянами – адже тих словаки більше поважають. Як наслідок, у Братиславі немає українського лобі, яке могло б популяризувати українську культуру та реалізувати цікаві проекти, спрямовані на поліпшення словацько-українських контактів. Український концерт у Варшаві чи Ґданську – звична річ, а уявити таке в Братиславі просто неможливо. Якщо додамо до цього цілковиту байдужість офіційних органів двох країн, то маємо повну картинку ситуації української культури у Словаччині. Хоч Братислава є містом-побратимом Києва та діє тут посольство України, даремно шукати у словацькій столиці якихось культурних заходів, що популяризували б Київ. А сам Пряшів як центр української культури – усе ж таки замало, оскільки це місто в масштабі всієї країни не значить абсолютно нічого, а хто може, той з Пряшівщини виїжджає – як-найдалі на захід. Якуб Логінов, Братислава
|
Категорії
- Новини
- Моніторинг
- Про нас
- Про нас пишуть
- Нове життя
- Історія та фотографії
- Календар акцій
- Цей веб–сайт