22.05.2013

ЗАЯВА

громадських організацій української національної меншини Словацької

Республіки на підтримку європейської інтеграції України та підписання

Угоди про асоціацію між Україною і Європейським Союзом

Практично відразу після отримання незалежності Україна - держава, яка є материнською домівкою для мільйонів розселених по цілому світу українців -прагнула возз'єднатися з єдиною родиною європейських народів.

Саме цим обумовлювалася ціла низка кроків, здійснених Українською державою на протязі її незалежної історії - відмова від арсеналу ядерної зброї, підписання Угоди про партнерство та співробітництво з ЄС у 1994 році, відміна Україною візового режиму для громадян країн-членів ЄС та підписання Плану дій Україна - ЄС у 2005 році, початок переговорів про укладання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС у 2007 році, укладення Порядку денного асоціації Україна -ЄС та приєднання України до ініціативи „Східного партнерства" у 2009 році, завершення переговорів по Угоді про асоціацію між Україною та ЄС й її парафування у 2012 році.

Сьогодні Україна впритул підійшла до можливості реалізувати свій історичний шанс на зближення з Європою та входження у вільний демократичний європейський простір - шляхом підписання з Євросоюзом Угоди про асоціацію, яке очікується восени 2013 року на Вільнюському саміті „Східного партнерства".

Розуміючи це, Україна серйозно та відповідально поставилася до виконання рекомендацій за результатами Засідання Ради ЄС у закордонних справах від 10 грудня 2012 року та Шістнадцятого саміту Україна-ЄС від 25 лютого 2013 року, зробивши комплекс принципових кроків системного реформування.

З урахуванням зазначеного вище, ми - громадяни Словацької Республіки української національності та представники провідних громадських організацій українців Словаччини, вболіваючи за долю нашого сусіда і партнера відповідно до результатів УІ-го З'їзду Союзу русинів-українців Словацької Республіки від 26 січня 2013 та річних зборів Словацько-українського товариства від 13 грудня 2012:

-      ЗАКЛИКАЄМО відповідні офіційні органи державної влади Словацької Республіки підтримати підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС у ході Вільнюського саміту „Східного партнерства" в листопаді 2013 року;

-      ЗВЕРТАЄМОСЯ до компетентних представників словацької держави з проханням надати на рівні європейських інституцій сприяння щодо лібералізації візового режиму з боку Європейського Союзу для громадян України,

-      ПІДТРИМУЄМО доцільність продовження кроків з передачі словацькою державою її інтеграційного та трансформаційного досвіду українській стороні - з метою упевнення в Україні процесу здійснення ключових реформ суспільства.

В цілому ми, українці Словаччини, вважаємо, що засадним підґрунтям співробітництва української та словацької держав є їх спільний та взаємопідтримуючий шлях благополуччя і добробуту, шлях об'єднання і солідарності, шлях свободи і демократії, по якому йдуть народи європейського континенту!

ЗАЯВА

22.05.2013

Семінар з нагоди ювілею кафедри

Кафедрі україністики  виповнилося 60 років

 

            16 – 17 травня 2013 року у Пряшеві відбувся семінар під назвою «Національне шкільництво в Словаччині та в сусідніх країнах», організований  з нагоди 60-річчя кафедри україністики Інституту русистики, україністики та славістики Філософського факультету Пряшівського університету.

            Кафедра української мови та літератури у Пряшеві виникла у вересні 1953 року при Вищій педагогічній школі з метою виховання учителів для українських шкіл, яких у 50-60 роках минулого століття було понад 250. Сьогодні є вже лише 8 шкіл, в яких ще вивчається українська мова.

            За період існування кафедра виховала понад шістсот випускників-україністів, проте лише незначна частина з них працювала в українських школах. Викладачі кафедри досягли визначних успіхів, стали авторитетними мовознавцями, лексикографами, літературознавцями, істориками літератури, діалектологами.

            В сучасному кафедра діє в рамках  Інституту русистики, україністики та славістики Філософського факультету.  Хоч за кафедрою є ряд  успіхів, проте через багаторічну кризу, яка спіткала українське шкільництво в Словаччині, бореться зі значними труднощами, передусім з нестачею студентів. Це проблема, яку з трудом вдається поборювати працівникам кафедри власними силами.

            Цих питань  у своїй доповіді під назвою «Сучасне національне шкільництво в Словаччині»  торкнулась директор Інституту русистики, україністики та славістики Марія Чижмар. Її виступ доповнила  працівниця Інституту суспільних наук Словацької академії наук Анна Виросткова  «Проблеми українського національного шкільництва в 60-х роках 20 століття». 

 Завкафедрою україністики Інституту славістики Філософського факультету ім. Т. Масарика у м.  Брно Галина Миронова  розглянула освіту на теренах Чеської Республіки і сказала, що на сучасну пору українська мова вивчається в Празі, Брно та Оломоуці. Полоністка Марія Чемпка-Вевіора виголосила доповідь на тему «Форми навчання української мови в системі національної освіти Польщі». Працівниці Закарпатського інституту постградуального навчання в Ужгороді Тетяна Палько та Оксана Іваць у своїй доповіді «Забезпечення освітньо-мовних потреб національних меншин Закарпаття» розглянули, головним чином, навчання словацької мови, яка вивчається  в декотрих школах Закарпатської області України.

            Виступаючи в дискусії, Микола Штець, який попрацював на кафедрі 42 роки, оцінив заслуги кафедри на полі виховання україністів. Одночасно додав, що доповіді, які прозвучали в рамках семінару, не дають цілісної  картини стану українського національного шкільництва, оскільки не розглядають стан українського національного шкільництва після 1945 року і  не наводять ряд причин (в тому числі закулісних,  а в багатьох випадках і політично вмотивованих), які обумовили занепад українських шкіл в Словаччині. Притім в роботах  багатьох дослідників, які побачили світло світу після 1989 року, викрито, як політичні та державні  органи на місцях створювали умови для швидкої асиміляції русинів-українців. Основою цієї політики стало спрощене розуміння прав батьків вибирати навчальну мову для своїх дітей. На кінець свого виступу Микола Штець побажав кафедрі  дальших успішних  шістдесят років.

            Довголіття кафедрі побажали присутні колишні працівники кафедри,  викладачі Пряшівського університету, представники зарубіжних  вищих навчальних закладів, в тому числі Ужгородського національного університету. Вітального листа і книжкові подарунки кафедрі вручила Генеральний консул України в Пряшеві Ольга Бенч.

            Хочеться вірити, що сучасні проблеми кафедри лише тимчасові і їй з честю вдасться вийти з нинішніх випробувань.

                                                                                                                              -мі-

22.05.2013

Проект  «Словацько-український центр культури»  приносить  плоди

 

            16-17 травня 2013 року в Пряшеві відбувся другий робочий семінар (перший проходив 18 – 19 березня 2013 року) до «Стратегії українсько-словацької транскордонної співпраці до 2020 року», яка готується в рамках міжнародного проекту «Словацько-український центр культури». Метою проекту є активізування і поглиблення співробітництва між прикордонними регіонами Словаччини та України шляхом створення інституційної та інформаційної платформи ефективної співпраці. Проект передбачає створення єдиної інформаційної бази шляхом створення спільних баз даних і проведення культурних акцій, конференцій, семінарів, круглих столів тощо.

Проект реалізує Союз русинів-українців СР, а  його партнерами є Агенція регіонального розвитку Пряшівського самоврядного краю, закарпатська обласна культурно-просвітня організація «Матиця словацька» та  Українсько-словацький центр транскордонного співробітництва «Карпати».     

            Головним завданням проекту є реконструкція будинку для Центру української культури в Пряшеві. В рамках цього великого проекту кожний з партнерів розробляє свої менші проекти. І так Українсько-словацький центр транскордонного співробітництва «Карпати» (Ужгород) має за завдання розробити  стратегію словацько-української співпраці до 2020 року. Досі в рамках реалізації цього проекту було проведено анкетування, на основі якого  згадуваний Центр і його експерти встановлюють головні завдання, які мали б бути складовою частиною цієї стратегії.

            У семінарі  взяло участь 30 учасників з України і 30 із Словаччини, серед них працівники регіональних і місцевих самоуправ, експерти, старости сіл та  інші люди, які займаються співпрацею з Україною.

            Додаймо, що Центр словацької культури, яким управляє закарпатська обласна культурно-просвітня організація «Матиця словацька», вже було відкрито в Ужгороді у вересні 2012 р. на кошти українських та словацьких органів. В рамках проекту Центр було обладнано меблями та технікою. З нашого боку проект передбачає реконструкцію та обладнання меблями і технікою будинку «Центру української культури» в Пряшеві по вул. Янка Бородача, 5.

            Як відомо, в рамках проекту СРУСР у жовтні минулого року провів міжнародну конференцію на тему «Українські мас-медіа в Словаччині після 1945 року та презентація в них України».

            Проект  «Словацько-український центр культури»  реалізується в рамках Програми транскордонного співробітництва ENPI Угорщина-Словаччина-Румунія-Україна 2007–2013 рр. та фінансується з європейських фондів  у рамках Європейського інструменту сусідства та партнерства.

 

                                                                                                             -мі-    

20.05.2013

Святкова літургія

16.05.2013

Усе починається з Матері

 

Перше слово, яке дитина вимовляє - це слово мама. І недаремно, бо першою людиною, яка схиляється над колискою, є мама. Колискова пісня ... Лагідний мамин спів засіває дитячу душу любов'ю до людей, природи, до рідного краю, мови, пісні.

Такі слова почали святкову програму в Об'єднаній школі ім.Т.Шевченка в Пряшеві. Учні  першого - четвертого класів під керівництвом вчительок І. Яцканин, М. Голомань провели 1,5-годинну програму для їхніх мам.

08.05.2013

Бережім історичну пам’ять, щоб не розмитись в безпам’ятстві    і бездуховності!

 

           Кожного року в осінню пору силами активістів Союзу русинів-українців Словацької Республіки проводиться вшанування пам’яті будителя Олександра Павловича (19.9.1819 – 25.12.1900). З нагоди дня народження поета Регіональна рада Союзу русинів-українців  СР  у Свиднику організовує багатолюдні й улюблені серед свидничан туристичні походи під назвою «Стежками Олександра Павловича». Як правило, похід веде через гори з рідного села будителя Шариського Чорного Бардіївського округу до Свидника, де О. Павлович довгими роками був священиком і де завершився його життєвий шлях.

Нащадки згадують його ім’я. В більшості тому, що він закликав людей не зрікатися свого роду і бути йому вірним до кінця життя. Знавці творчості Олександра Павловича зазначають, що за своїми соціальними симпатіями, особистими зв’язками і безпосереднішими контактами О. Павлович стояв ближче до народу, ніж О. Духнович.

Не раз О. Павлович  повертався до злиденної долі убогої вдовиці, яку гнали на панське – будувати замок – білу Маковицю. Тричі О. Павлович відтворював цю баладу. У певних видозмінах вона знаходиться в таких його творах, як «Маковиця. Історический очерк», «Сборник песней, живущих в сердцах и устах маковицкого люда» та  «Народные песни угро-русских».

Що таке «біла  Маковиця»? Це той самий Зборівський замок, який і досі височіє над широкою околицею між Бардієвом і Свидником. Хто заходить у літню пору на руїни замку, не може намилуватись навколишнім краєвидом. Гірше, коли згадаєш історію будівництва замку, бо у свідомості жителів  замок завжди уособлювався з панами-чужинцями, які були володарями не лише величезних маєтків, але і володарями звичайної долі-недолі  підневільних людей під Маковицею.

Марно відвідувач Зборівського замку  шукав би  біля підніжжя гори  викарбувані у граніті слова з записом давньої балади азбукою, але і в перекладі на словацьку мову. Нащадки і наші сучасники надто мало зробили для увічнення  історичної пам’яті на наших предківських землях, але й увічнення  образу нещасної вдовиці. А брат-історик так тобі і підбріхує, що ти тут пришелець, який потрапив  сюди звідкись десь у 14 – 16 столітті, ніякий  ти не автохтон. Мета - утвердити у тобі почуття  другорядності.

У Свиднику силами Міського уряду недавно було  відновлено могилу Олександра Павловича. Але як довгий рік минає, - мало коли знаходиш на могилі квітку чи запалену свічку. За винятком хіба Свята культури русинів-українців Словаччини  чи походу «Стежками Олександра Павловича», коли прямо програмою передбачено покладання квітів на могилу будителя.

Російська преса (найчастіше московська)  час від час «переймається» долею знедолених «українізацією» русинів  Історичного Закарпаття (в тому числі і Пряшівщини).  Проповідує якесь мниме сучасне  «воскресіння Пряшівщини»  і русинського народу під Карпатами. Важко зрозуміти все це, коли руїну на національному полі  хтось починає називати воскресінням. Це в той час, коли у нас  повна руйнація національного шкільництва і національної культури. А результат? Нині у Свиднику і на всій Свидниччині  вже лише з трудом знайдеш дитину, яка б говорила по-своєму, мовою батьків. Так само це  і на Гуменщині  та околиці, на Снинщині, але і в Меджилабірцях та взагалі на  всій Меджилабірщині.

Асиміляція, перед якою остерігав Олександр Павлович,  набрала небачених  обертів. На руїнах національного шкільництва постали школи з словацькою мовою навчання. А чужомовна школа виконала своє первісне завдання, задля якого вона була закладена у наших краях...

Над нами і справді нависає  безпам’ятство.  У плині останніх десятиріч (ще за влади комуністів) з лиця землі зникли села Старинської долини, там, де сьогодні стоїть Старинське водоймище питної води. Зникло сім сіл – Велика Поляна, Дара, Звала, Остружниця, Руське, Смольник і Старина.  І досі на підходах до водоймища  не знайдеш ні меморіальної дошки, що тут і тут колись було село, ні меморіальної плити з поіменним списком жителів, які змушені були покинути село через будівництво водоймища. Не наведено, що тут чи поруч цього місця стояла  руська церква, яку по-дикунському динамітом висадили у повітря, хоч у культурних народів такого не чинять, бо храм  є храмом в кожну історичну епоху  і в разі потреби його розбирають руками і відбудовують на новому місці.

Бережім свою пам’ять, щоб не розмитись в безпам’ятстві і бездуховності!

 

                                                                                              Мирослав ІЛЮК

Олександр Павлович

 

*  *  *

Коли мурували білу Маковицю,

Гонили на панське убогу вдовицю.

Єдну неділеньку мужа поховала,

Другу неділеньку сина породила.

 

Третю неділеньку на панське єй гнали,

На панське єй гнали, покоя не дали.

На панське ся брала, горенько плакала,

А в своїх слезоньках синочка купала.

 

На єдной рученьки синочка тримала,

А з другов рученьков каміня давала:

Муруйте, муляре, білу Маковицю,

Не гоньте на панське убогу вдовицю!

 

Каміня давала, горенько плакала,

Горенько плакала, озеро глядала,

В котром би навіки сина окупала:

Плавай, сину, плавай в глубоком озері,

Не зазнав-єсь отця, не зазнай матері!

Отця єсь не зазнав, бо, ти 'го Господь взяв,

Матер тя втопила, та і єй не зазнаш.

 

(Маковиця. Історический очерк. Уривок)

07.05.2013

Дотики слова

З творчості українських поетів Словаччини

 

Так названо колективну збірку віршів  Іллі Галайди, Юрія Бачі, Йосифа Збіглея, Йосифа Шелепця, Степана Гостиняка,  Мілана Бобака, Мілана Реґули, Ганни Коцур,  Марусі Няхай та Рудольфа Дем’яна, яку видала Спілка українських письменників Словаччини. Збірка містить також біографічні довідки, автографи та фото авторів. Йдеться про унікальну, як на наші умови,  скрупульозно і любовно укладену книжечку (упорядник Мілан Бобак).

Увазі читачів пропонуємо  передмову до збірки. Її автор – Ілля Галайда.

 

Недаремно ми, як і наші предки й пращури, сповідуємо мудрість Євангелія від Івана: «Спочатку було Слово, Слово в Бога було, і Бог було Слово».

Сучасний український поет Борис Олійник у поемі «У дзер­калі слова», ніби розтлумачує і доповнює цю істину:

... О рід людський, - єретику в основі,

Ти досягнув у сумнівах вінця:

Хто перший мовив слово про Творця,

Той, власне, і створив його... у слові!

Ще у тій древній далечі віків, коли людина спромогла­ся осягти магічну силу слова, сталося велике диво - слово діткнулося розуму і серця, зазвучало любов'ю і ненавистю, молитвою і закликанням, окрилило людську фантазію при творенні легенд, міфів, вірувань та переказів, усього народно­го і авторського, професійного, словесного мистецтва.

Не випадково, наша людська сутність поставала і по­стає у постійнім прагненні увіковічити слово і себе у слові для сучасних і прийдешніх поколінь. У «Першому соборно­му посланні св. апостола Івана» автор, як очевидець, мудро підсумував: «... що ми бачили й чули - про те ми звіщаємо вам, щоб і ви мали спільність із нами». Це вже сказано після Старого Заповіту, а з глибини віків, підтверджуючи мудрість апостола, нам тихо усміхаються печерні рисунки, піктограми, ідеограми, дотики слів єгипетських ієрогліфів, які чиясь рука старанно виводила на довгих сувоях папірусів. Ці дотики стали вічними і у китайських ієрогліфах, вклинились у фоноідеографічне письмо стародавніх народів Передньої Азії - десь там у Месопотамії на берегах Тигра й Євфрату з'явився кли­нопис на глиняних табличках. З Близького Сходу, з Ліва­ну, фінікійці, торгуючи, борознили Середземне море і своїм письмом впливли на творення писемності арамейців, арабів, євреїв і греків. За переказом, якийсь Кадмос навчив греків так писати, що вони забули своє стародавнє письмо, і їх онов­лені дотики слова окрилились у розквіті еллінської культури.

Невпинно минали роки, десятиліття, століття... Дотики слова світились у келихах любові й підступної злоби, бриніли у посвистах стріл й ударах списів, полишали свій слід на за­кривавлених мечах і щитах, озивалися перемогами і поразка­ми у запеклих побоїщах, болем і радістю завмирали у сувоях і листах важких пергаментів з телячих шкурок...

Із Святої Землі пішло у світ християнство... Минуло ві­сім з половиною століть, відколи гінці мчались до візантій­ського імператора Михаїла ІІІ-го з проханням князя Рос­тислава послати у Моравію проповідників віри Христової на слов'янській мові, щоб захиститись від навали осатанілих латинян. Імператор благословив на цей подвиг Костянтина і Мефодія, слов'ян за походженням. Вони явились у Моравію з глаголичним письмом, проповідували, хрестили і навча­ли, і люд прислуховувався до їх глагола. Та не довго талани­ло глаголиці й нашим предкам. Дотики глаголичного слова згасли, оплакавши замордованого франкськими князями князя Ростислава, смерть Мефодія, втечу від переслідування члена Моравської місії Климента Охридського та учнів Мефодія в Болгарію, де в Несебрському монастирі вони, а може, й сам Охридський, склали нове письмо і назвали його на честь Кирила кирилицею - з неї пізніше постала азбука, про яку як феномен ідентичності нашого підбескидського народ­ного кореня, якому загрожує винародовлення, один із пред­ставлених тут поетів, Степан Гостиняк, з болем пише:

На західнім кордоні азбуки стою,

обскубаний, зацькований, побитий.

Навали вражих сил ніяк не полічу,-

удари є моїм щоденним хлібом.

……………………………………..

Але нехай там що - я мушу зберегти

своє коріння, пам'ять і обличчя,

бо з ними, навіть мертвим будучи, не вмру,

без них же, хоч живий, - умру навіки.

Тому тепер, коли у нашому підбескидському краї із-за людської байдужості латиниці так легко вдається витискати азбуку з нашої повсякденності, я дедалі частіше схиляю голо­ву перед героїчним вірменським народом, який протягом ві­ків величчю духу зумів відстояти себе у нерівних поєдинках з навалами загарбників не лише мечем, але й освітою рідною мовою, завдячуючи великому вченому-проповідникові Месропу Маштоцу - на початку 5-го століття він склав вірмен­ський алфавіт і встановив фонетичні й орфографічні норми вірменської мови, щоб дотики рідного слова лунали у храмах, розливалися розмаїттям рукописних книг

Я радий за всіх поетів, які у цій книжці причастилися укра­їнським словом, аби читач відчув неповторні дотики серця і за почерком зміг дізнатись, образно кажучи, чи з-під пера злетіли слова, чи перо було легке, як птах, а чи тяжке, як ка­мінь, бо руки у нас різні, бо руки наші, зрештою, відійдуть, а слово, зіткане з літер, чар поезії залишаться.

Гадаю, представлений тут поетичний розмай українців Словаччини жде щасна доля - цей засів не кане в Лету.

Ілля Галайда.

З передмови до збірки «Дотики слова». Пряшів, 2012, 132 стор.

07.05.2013

Слово архіпастиря дає нову надію

 

Рік тому  у  газеті «Нове життя» (ч. 17/18)  із здивуванням ми писали про проповідь священика у Кафедральному  православному соборі Олександра Невського в Пряшеві на найбільшому  церковному святі - Воскресінні Христовому. Наше здивування випливало з того, що проповідь була виголошена на словацькій мові і на фоні традиційної церковнослов’янської літургії вона глибоко контрастувала.  Та й тому, що православна церква у своїх проголошеннях  завжди вважала себе церквою віруючих русько-українського населення. (напр., «Нове життя», ч.14, 1968, Православний  календар на  2010).

Дійсно, церкву ніяк не можна відділити від народу, його мови, традицій. Церква віками була їх носієм, стояла на їх сторожі. Це собі добре усвідомлювали кращі її служителі як православної, так і греко-католицької церкви.

Дуже радісно та надійно прозвучала проповідь у цьогорічний Великдень у згадуваному кафедральному соборі, яку виголосив недавно обраний архієпископ Пряшівський та Словаччини Ростислав. Він поставив акцент  на два важливі питання, які б мали творити ядро діяльності православної церкви, а на саме єдність, об’єднання усіх її сил, повернення до історичних кирило-мефодіївських традицій, історичного календаря та відстоювання церковнослов’янської літургії.

На закінчення Владика Ростислав пригадав слова  будителя Олександра Духновича, який закликав не зрікатися свого роду і до того вести і підростаюче покоління.

Бо й справді, хто не знає своє минулого, той не має майбутнього. 
На многая і благая літа Вам, Владико, за таку позицію.

                                                                                                          Михайло ШКУРЛА

04.05.2013

У храмі Гробу Господнього зійшов Благодатний вогонь

Тисячі православних паломників стали свідками сходження Благодатного вогню у храмі Гробу Господнього в Єрусалимі.

Це сталося близько 13:55 нашого часу.

Священний вогонь з'явився у кувуклії під час молитви Єрусалимського патріарха Феофіла, як це стається щороку напередодні православної Пасхи.

Після сходження вогню патріарх передав його вірянам, які запалили від нього оберемки з 33 свічок - за віком Христа.

Єрусалимський патріарх молиться за закритими дверями Кувуклії - так грецькою називається печера, де був похований Христос і звідки він Воскрес. За легендою, той рік, коли вогонь не зійде з небес, стане останнім в історії людства. Ця легенда робить очікування чуда особливо напруженим.

Побачити Диво Благодатного Вогню прагне кожен християнин, тому з усього світу до Храму Гробу Господнього приходять паломники, аби вмитися благодатним світлом Вогню і отримати Боже Благословення. Очевидці стверджують, що окрім свого дивного походження, цей вогонь перші кілька хвилин не пече, ним вмиваються і несуть до своїх домівок та храмів, його доставляють у найвіддаленіші куточки світу.

В цей день можна побачити унікальний обряд: усі вогні в Храмі загашені, Патріарх знімає з себе вбрання і проходить процедуру огляду - поліцейські старанно обшукують його, а також Кувуклію, аби впевнитись, що там немає нічого, здатного викликати горіння. В одному лише хітоні Патріарх входить туди і, стоячи на колінах, благає Господа послати на землю Благодатний Вогонь.

Очевидці стверджують, що після того, як патріарх зйшов в Кувуклію, в храмі творяться дивні явища: виникають спалахи голубоватого кольору, які спалахують в різних напрямках, а з отвору в куполі храму на Гріб Господній спускається вертикальний широкий стовб світла. Як правило, після цього спалахує Благодатний вогонь і патріарх Єрусалимський передає його віруючим, що тримають в руках великі святкові свічки.

відео

03.05.2013

КАМЙОНКА 2013

 

48 Фестиваль фольклору русинів-українців Словаччини

 

1 - 2 червня 2013 р.

 

програма

02.05.2013

Новий роман Василя Дацея

 

      Кожен новий роман Василя Дацея приносить нову тему, нову розробку характерів героїв і нову художню вартість. На цей раз у романі  «Моделі» (Пряшів, 2012, 198 с.) автор звернув увагу на поведінку, моральнy кризу людей в останні десятиріччя минулого режиму, на зародження і розвиток дисидентства  і в нашому краю.

      В центрі уваги письменника Василя Дацея талановитий безпартійний архітектор Василь Козак та комуністи - кар’єристи Дупляк і Солома, між якими проходить «тиха» війна. Сильні сього світу не дозволили Василю розкрити та реалізувати свій талант. Він зробив проект будинку культури для районного містечка, який би став гордістю всього краю, але примітивне розуміння краси і функцій такого закладу з боку комуніста Соломи привело їх до ідеологічної «сутички», яка мала не лише негативні наслідки для проектанта, але й зробила з нього опозиціонера-дисидента режиму. Солома почав мстити і переслідувати Василя, бо той не вислухав його пропозицій. Допомагав йому в тому ніби його товариш по роботі, бездарний архітектор, а насправді  співробітник  державної безпеки ŠTB Дупляк. Не дали Василю візи, щоб виїхав з дружиною відпочивати біля моря, не дали йому проектувати важливі будови і перевели його на проектування свинарників, складів тощо, де загубився його талант. Почали за ним слідкувати, за його поштою, підслуховувати його телефонні розмови тощо; не дали можливість виявити талант і його дружині та синові в школі і т.д. Словом, морально придушували його лише за те, що не послухав секретаря райкому комуністичної партії Солому, щоб  проект будинку культури переробив на будинок райкому партії. Солома зображений як необмежений, як всемогутній бог в районі.

      Василь поступово зустрів і на селі людей - однодумців, які негативно ставилися до режиму, як, наприклад, економіст Липтак, ветеринар Кіл, лікарка Лариса та інші. 

      Письменник В. Дацей зобразив жахливу ситуацію, яка панувала тоді у нас: страх, підслуховування, слідкування, підозри, доноси, корупція, аверсія до політики комуністичної партії серед інтелігенції на селі, як люди зачитувалися самвидавом і тут на сході нашої країни. Все це зобразив із значною дозою іронії, критики і навіть сарказму.

      Чимало місця  в романі відведено ситуації, яка запанувала серед людей  після повалення старого режиму. Багато людей, навіть ті, які були в опозиції, не були підготовлені до нової ситуації. І тут з’явилися новоспечені кар’єристи, корупціонери, підлабузники, люди, які швидко переодягли піджаки, які збагатіли на прихватизації. Прийшло й розчарування. Сам архітектор Василь Козак замість того, щоб займатись проектуванням оригінальних великих будинків, палаців культури, був змушений займатись виробництвом моделей  різних будинків, будов чи історичних постатей, щоб вижити. Автор зобразив, як в перші роки після 1989 року настав хаос в людях, в республіці взагалі, як не кожен знайшов своє справжнє місце, як до влади прийшли пройдисвіти на всіх щаблях влади.

      Позитивно треба оцінити, що Василь Дацей перший в нашій літературі взявся за розробку, зображення цього складного періоду. Багато чого він пережив на власній шкірі, багато чого нафабулював. У цілому твір справляє добре враження. Варто його перечитати. Зокрема молода генерація багато чого дізнається про недавнє наше минуле. Позитивної оцінки заслуговує також мова твору. Хоч письменник живе в словацькому середовищі вже кілька десятиріч, код рідної мови сильніший, ніж вплив словацької.

                                                                                                      Михайло Роман

02.05.2013

«Моделі» Василя  Дацея вирушили у світ

 

Пряшівська публіка, яка цікавиться  новинами в житті русинів-українців, зокрема свіжими виданнями української літератури в Словаччині, мала змогу зустрінутись з автором роману «МОДЕЛІ» Василем Дацеєм  в Руському домі у середу,  24-го квітня 2013 року.

Роман видала  Спілка українських письменників Словаччини під кінець 2012-го року, а його презентацію в рамках акції «Зустріч з книжкою» організувала Регіональна рада СРУСР в Пряшеві.

Уродженець села Вирава Меджилабірського округу вже більше як 30 років проживає в Братиславі. Там займається літературною творчістю, пропонує читачеві свої погляди на людські починання, відкриває  цікаві, іншими не бачені  закутини душі і думок своїх героїв. Опрацьовує реальність, яка  найгостріше вникала у його свідомість, позначала його життя і життя суспільства під час попереднього режиму.

Цікавий огляд роману «Моделі» зробив відомий український письменник Словаччини, історик літератури Йосиф Шелепець,  який зацікавив присутніх поглядом на декотрі художні образи в творі, наблизив характери дійових осіб та підкреслив імпульси, які могли бути рушійною силою для написання роману.

Автор,  Василь Дацей, розкрив декотрі власні  міркування щодо презентованого роману, а, використовуючи зустріч з читачами, розповів про свою творчість, дальші  творчі  пошуки.

Наступного дня, 25-го квітня ц.р., у Кошицях  презентацію роману Василя Дацея «Моделі» зорганізував голова Об’єднання слов’янської взаємності Володимир Мезенцев разом із Регіонально радою СРУСР в Кошицях. І тут присутні мали змогу почути про автора дещо з його життя,  про батька,  який радив спостерігати за життям, а згодом про це написати книжки. Мати навчила його сприймати красу рідного краю, народними прислів’ями, приказками, легендами висвітлювала філософію життя. Все це було тим мотором, який поганяє автора у його творчості до сьогоднішніх днів.

Роману «Моделі» присутні на презентації в Пряшеві і в Кошицях  побажали  щасливої дороги у світ літератури.

 

                                                                                              Є.О.

                                                                                              Фото Юрія Магура

Категорії

• Новини
• Моніторинг
• Про нас
• Про нас пишуть
• Нове життя
• Історія та фотографії
• Календар акцій
• Цей веб–сайт

Архів новин

• січень
• лютий
• березень
• квітень
• травень
• червень
• липень
• серпень
• вересень
• жовтень
• листопад
• грудень