УКРАЇНЦІ СЛОВАЧЧИНИ

Павло Маскалик написав книгу про оптацію та оптантів

 

Павло Маскалик на підставі історичних фактів, власного досвіду та своїх земляків написав драматичний твір у трьох діях чи частинах під назвою «Оптація, оптанти, реоптанти...» ( Пряшів, 2015, 160 с., ISBN 978-80-88890-58-4). Це своєрідний художньо-документальний твір, в якому автор намагався зобразити та розкрити одну з найтрагічніших сторінок ХХ ст.  в історії русинів-українців Східної Словаччини, коли їх було обдурено, наобіцяно і нарешті зраджено як радянськими, так і чехословацькими політичними діячами-посіпаками, брехунами. Він навмисно обрав  для зображення цих драматичних та в багатьох відношеннях трагічних подій форму драматичного твору, щоб досягти більшої ідентичності, правдивості та переконливості, тому розповідають про свої почуття, жалі і болі самі учасники цих подій говіркою села Буківці та його околиці, правда, крім  Очевидця та Історика, які розповідають літературною мовою. Такою ж літературною мовою розмовляють Переможець, Ординарець, Ставленик та Уповноважені. Волинські чехи - теж своєю рідною чеською мовою. Написати такий твір – це дуже відповідальна справа, щоб залишитись вірним історичній правді, своїм почуттям і художньому домислу, бо це все ж художній твір, а не історична хроніка подій.

В першій частині «Оптація, або ж тиха згода на кривду та обман»  П. Маскалик розповідає, хто розпочав ту кальварію, хресну дорогу, але без християнського хреста, русинів-українців Словаччини (12 615 осіб). Він каже, що це був Й. Сталін і його оточення та К.Готвальд і його міністри, але М. Шмігель у своїх статтях твердить, що це був Е. Бенеш, який вже здавна домагався, щоб нова Чехословацька республіка складалася лише з двох народів – чехів та словаків, без національних меншин, і тому робив все, щоб було виселено німців із Судет, карпатських німців та мадяр із Словаччини; робив все, щоб було виселено й русинів-українців Словаччини, хоч їх сини воювали і полягли на фронті за демократичну Чехословаччину. Він також такої думки, що й УНРП була за приєднання Пряшівщини до Закарпаття і потім разом до України. Ми не будемо робити арбітра, хто з них має правду, але факт залишається фактом, що русинів-українців було обдурено, обкрадено та зраджено. Автор відносно докладно розповідає, як ходили по наших селах радянські та й наші  агітатори і переконували, обманювали, обіцяли безплатно дати землю, «рай совєцький» тощо. Люди повірили, бо жили у страшній повоєнній біді, вірили, що одержать землю, що будуть жити, як в Америці, що ідуть власне до своїх людей, бо мову, пісні, звичаї і віру мають однакову. Але замість щастя, радості  чекало їх розчарування, коли побачили, що приїхали ще до більшої біди, ніж з якої виїхали. Радість, надії, мрії, з якими виїхали, змінилися на велике трагічне нещастя. Замість «раю», яке їм було обіцяне, чекало їх пекло.

Друга частина нас знайомить з тим, як на новому місці їх ніхто не чекав, тим більше не вітав, як замість кілька гектарів землі одержали лише клаптики, на душу один гектар. Волинські чехи, на місце яких приїхали, їх прийняли із співчуттям, бо знали, що їх чекає. Домашні жителі не були раді їх приїзду. Ще не оговтались від розчарування, здивування, як партійні органи почали насильно застосувати до нових радянських громадян, тобто оптантів, радянські закони, до яких не були звиклі. Скоро переконались, що стали жертвою підлих фраз, наївності, обману, брехні тощо. Землю, статок, коней, свині, вівці та сільськогосподарський реманент, який із собою привезли, мусили здати в «колгоз» і так стали рабами драконівських радянських законів. Тим «їх засудили без вироку суду, засудили на довгих кілька десяток років», як каже Очевидець (с.76).           

П. Маскалик доводить, що від першого дня приїзду в Україну всіх не покидала думка, незламна воля чимскоріше повернутись назад додому, на рідну землю, землю своїх батьків. Писали листи, заяви відповідним органам у Київ, Москву, Прагу, організували втечі, але все було марно, аж поки Москва не підписала міжнародну угоду про права людини. Тих, які відважились організувати відхід, арештували, засудили, висилали в Сибір в гулаги та іншим способом залякували людей. (Від себе додамо, що М. Шмігель, наприклад, пише на інтернеті, що майже 40 оптантів було засуджено на 1 аж 25 років ув’язнення та виселення в гулаги). Запанував страх, але оптанти не здавались, надалі писали заяви. Радянська влада нарешті по одному-двох під час хрущовської відлиги пускала на відвідини в Словаччину або й на постійне місце проживання, але не масово, як вони домагались. Протягом 1963 -1967 років  повернулось на батьківську землю 5038 осіб (с.93). В пізніших роках, зокрема після чорнобильської аварії (1993-1999), повернулось 1134 осіб. Майже половина залишилась надалі жити в Україні або в інших країнах колишнього СРСР.

В третій частині «Реоптанти, або повернення до своїх-чужих» автор розповідає, що чекало тих оптантів, які повернулись додому, на рідну землю. Радості після переходу радянсько-чехословацького кордону не було кінця-краю. Але багатьом з них довелось переконати знов чимало перешкод, різних труднощів, бо вони ще надалі залишались громадянами СРСР. Аж коли одержали чехословацьке громадянство, знайшли собі відповідну роботу, ставали повноправними громадянами Чехословаччини. Жаль, знайшлись і такі найближчі з родини, які не прийняли їх позитивно заради маєтку, не подали допоміжної руки.       

Всі ці драматичні події автор зобразив художньо-документальним способом на прикладі родини Костиків та дальших оптантів. Їхні дії,  думи і почуття переконують нас, що це правда не лише художня, але й історична. Книга заслуговує позитивної оцінки (хоч ми знайшли деякі історичні неточності). Мали б її перечитати не лише оптанти та їх діти, які вже народилися у нас, але й всі русини-українці, щоб дізналися, яка велика кривда була заподіяна нашим людям.  

 

                                                                       Михайло Роман.

Закарпатські колективи виступили у Тополі, рідному селі Олександра Духновича

 

26 липня 2015 року в  амфітеатрі  села  Тополя Снинського округу відбувся    міжнародний фестиваль – день села, який було організовано  місцевою владою (старостка Марія Бобрикова) за підтримки  Регіональної ради СРУСР у місті Гуменне (голова Михайло Іванцо). Головне завдання  цього мистецького дійства – духовне єднання русинів-українців Східної Словаччини  й України. До слова, саме у цьому селі   24 квітня 1803 року народився Олександр Васильович Духнович – греко-католицький священик,  письменник, педагог, поет, культурний діяч (помер 1865 р.). У центрі села, поряд з греко-католицькою церквою й амфітеатром, розташований Парк Олександра Духновича, де в оточенні молодих кипарисів встановлено погруддя письменника, розміщені стенди з його біографією, проілюстровано основні моменти його життя. Тому другим акцентом культурно-мистецької акції було вшанування 150-річниці з дня його смерті.

Колективи, які виходили на сцену, представляли різні регіони Східної Словаччини, де проживають русини-українці. Зокрема, народний ансамбль «Ублянка» з села Убля на чолі з головою села, депутатом словацького парламенту Надією Сірковою   виконав багато пісень, які відомі по обидва боки українсько-словацького кордону. Глядачі, які вщерть заповнили того вечора  амфітеатр, підспівували артистам і бурхливими оваціями винагороджували усіх без винятку учасників концерту.

Далі естафету народної пісні підхопили чоловічий вокальний ансамбль «Русинські голоси» з м.Гуменне, місцеві дитячі фольклорні колективи, інші самодіяльні митці. Гарно показали себе молоді виконавці з України – ансамбль «Фатьове» з міста Мукачево, які чудово грали і співали закарпатські народні пісні.

Вокальний дует «Камелія» Ужгородського району у складі Мирослави Швах-Пекар та Оксани Ленарт (на фото) добре відомий  глядачам в Словаччині. Почергово змінюючи на сцені виконавців, українки дарували глядачам свої пісні. Це своєрідне мистецьке змагання, в якому всі стали переможцями, принесло справжню насолоду всім його учасникам. У виконанні дуету «Камелія» прозвучали пісні «Чарівна гуцулка», «Трави», «Тобі». А закарпатські народні пісні в естрадній обробці разом з «Камелією»  співали всі глядачі.

Час, проведений у селі Тополя, залишив найкращі спомини у наших серцях і збагатив духовно всіх, хто мав змогу бути присутнім на концерті.

Акція відбулася за підтримки народного депутата України Роберта Горвата та сприяння завідувача відділу міжнародних зв’язків у галузі культурно-освітньої діяльності та народної творчості Закарпатського обласного організаційно-методичного центру культури Івана Тужеляка.

Делегацію із Закарпаття представляли начальник відділу культури Ужгородської райдержадміністрації Леонтій Ленарт, заступник директора Закарпатського обласного організаційно-методичного центру культури Оксана Попядкуник та завідувач відділу Іван Тужеляк та помічник-консультант народного депутата Любов Оленчук.

 

                                Леонтій ЛЕНАРТ,

                                    заслужений працівник культури України.

В Пряшеві потрібно відновити консульську установу України

           

Всупереч заявам про євроінтеграцію на початку грудня 2014 року українською стороною було ліквідовано Генеральне консульство України в Пряшеві. Тим самим ускладнилось життя  рядових громадян України,  які короткочасно чи довгий час перебувають у східних областях Словаччини, але тією чи іншою мірою позначилось і на культурному співробітництві русинів-українців Словаччини з Україною.

Генеральне консульство було перенесене в Братиславу, а це означає подорожувати на відстань 300 – 500 км. Спробою вирішити дану проблему є проведення виїзного консульського обслуговування громадян в приміщенні Центру української культури в Пряшеві, яке відбувається кожну третю п’ятницю місяця, починаючи від  лютого 2015 року.

Сучасний стан консульського обслуговування громадян України, словацько-українське співробітництво і розвиток культури русинів-українців Словаччини в світлі євроінтеграції  України були обговорені на зустрічі  21.7.2015 р. в Пряшеві. В ній взяли участь представники Центральної ради СРУСР на чолі з Петром Соколом, народний депутат Верховної  Ради України, заступник співголови групи з міжпарламентських зв’язків з Словацькою Республікою Ігор  Артюшенко, голова Українсько-словацького центру партнерства Михайло Колібабчук (Україна) та голова Словацько-українського центру партнерства Едуард Булина (Словаччина).

Присутні, серед яких  був також депутат словацького парламенту Миколай Крайкович, дійшли згоди про необхідність відновлення постійної консульської установи в Пряшеві. 

З метою порушення цих справ в компетентних українських інстанціях  Словацько-український центр партнерства і СРУСР  листа-звернення з відповідним текстом надіслали на  адресу Ігоря Артюшенка.

 

                                                                                                          -мі-

«З кросна до Кросна»

 

На днях у Шаришській галереї в Пряшеві відкрилася виставка під назвою «З кросна до Кросна». Йдеться про вибрані твори восьмого міжнародного бієнале художньої тканини з льону. Виставку було здійснено у співпраці з Музеєм ремесл польського міста Кросно.

На виставці представили свої твори художники з десяти країн, найбільше їх, звичайно, з Польщі, але представляють тут свої роботи і  художниці зі Словаччини, України, Латвії, Німеччини, Литви, Канади та навіть з таких екзотичних країн, як Японія, Коста-Рика, Туреччина.

Багато  робіт виготовлено на основі власних технік. Тематично твори різні. Автори знаходили натхнення у природі, навіть є тут потяг до певних історичних подій, та водночас у творах перемішуються  родинні спогади, навіть посередництвом мистецького опрацювання автор веде розповідь і про самого себе. Наприклад, українська художниця Віра Корнюшенко твердить, що вона намагається знайти мелодію натхнення у реаліях буденності людини. А її колега Лілея Квасниця-Амбицька каже, що її гобелени – це її почуття, емоції, спогади. Це життя, яке не існує без любові.

Виставка «З кросна до Кросна» триватиме до 30-го серпня цього року.

У цей же день у Шариській галереї відбувся і вернісаж виставки пастельних робіт художника Лешка Невядомського з польського Любліна. Він учасник двадцяти авторських  і   понад сімдесяти колективних виставок. Його роботи знайдете у музеях і галереях Бельгії, Франції, Німеччини, Словаччини, Сполучених Штатів Америки, Великобританії, України. До речі, з його творами знайомився і український  шанувальник образотворчого мистецтва у Луцьку, де виставляв свої роботи.

                                                                                      (ІЯ)

Бібліотека «Дня» – Союзу русинів-українців Словаччини

Заступник голови правління Союзу Павло Богдан: «У нас дуже мало об’єктивної інформації про суспільне та культурне життя в сучасній Україні»

Під час перебування в Ужгороді на представленні фотовиставки «Дня» головного редактора Лариси Івшиної розповів керівнику патріотичного всеукраїнського видання, серед іншого, й про українську громаду сусідньої Словаччини, її духовні та історичні зв’язки із Закарпаттям. Пані Лариса попросила за нагоди передати для потреб Союзу русинів-українців Словаччини книжки «Дня», зокрема «Силу м’якого знака», «Україна Іncognita ТОП-25», «Апокрифи Клари Гудзик», книжку дослідника Голодомору в Україні Джеймса Мейса та низку інших, щоби наші брати-сусіди мали можливість отримати правдиву інформацію про складні сторінки української історії без трактування «білокам’яної». Днями я виконав цю місію — бібліотеку розумних книжок «Дня» передав заступникові голови правління Союзу русинів-українців Словаччини пану Павлу Богдану, який відвідав Ужгород. Принагідно попросив його розповісти, чим сьогодні живе українство Словаччини.

Упродовж першого півріччя нинішнього року ми провели низку культурницьких акцій, — каже пан Павло. — У квітні в Пряшеві відбувся 25-й конкурс художнього читання серед жінок «Струни серця» імені Ірени Невицької, в якому взяли участь декламаторки зі Словаччини та гості із Закарпаття. По цьому ми зорганізували 54-й за рахунком фестиваль драми і художнього слова для дітей і молоді імені Олександра Духновича. Незважаючи на те, що кількість шкіл у Східній Словаччині, в яких вивчається українська мова, щороку зменшується, цього разу у фесті взяло участь більше учасників, ніж зазвичай. Окремі з них представляли навіть ті школи, в яких українська мова уже не вивчається, але завдяки ентузіазму учнів, учителів та батьків діти виступили у нашому конкурсі. В огляді драматичних колективів чудово засвідчив свій творчий потенціал гурт з села Ряшів фрагментом п’єси Григорія Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці», а гостями свята стали митці драматичного театру з Мукачевого.

А наприкінці травня у наших словацьких братів відбувся ювілейний, 50-й, фестиваль фольклору у селі Камйонка, де водночас урочисто відкрили чудовий амфітеатр. Окрім господарів, представив своє мистецтво народний колектив «Материнка» із села Кам’яниця, що під Ужгородом. Складовою частиною цього фестивалю був конкурс співочих гуртів. Цього року в ньому взяли участь 17 колективів.

Завершенням цьогорічного весняно-літнього циклу культурних імпрез стало найстарше за віком та одне з найповажніших культурних свят Словаччини — 61-й фестиваль русинів-українців Словаччини у місті Свидник, у якому виступили дитячі колективи із Снини, Кежмарку, Свидника, Пряшева, два колективи з України — «Подоляночка» з Хмельницького та «Вихиляси» із Запоріжжя. Дорослі мистецькі колективи представили фольклорна група із Стащина інсценізацією балади «Чорна рілля ізорана і кулями засіяна» — на вшанування пам’яті жертв Першої і Другої світових воєн, які саме тут, під Дуклею, поклали свої життя. Ансамбль «Карпатянин» із Пряшева показав інсценізацію від’їзду заробітчан до Америки наприкінці ХІХ століття, а «Порублянка» із Руської Поруби — «Вечорниці». Попри негоду, господарі гаряче вітали й дорогих гості із Сербії та Хорватії, ансамбль пісні і танцю «Верховина» з Дрогобича та гурт «Соколи».

Якщо говорити про культурні заходи, ми були би дуже раді, якби така поважна культурно-патріотична акція, як міжнародна фотовиставка «Дня», що недавно відбувалася в Ужгороді, дісталася й до нас. Позаминулого року в Пряшеві було відкрито сучасний Культурний центр русинів-українців Словаччини, який уже прийняв цілу низку художніх та фотовиставок, зокрема й з України. Усі вони були надзвичайно тепло сприйняті та високо оцінені громадою Пряшева та його околиць. Загалом, у нас дуже мало об’єктивної інформації про суспільне та культурне життя в сучасній Україні, тому будемо дуже раді, якщо прийматимемо таку виставку у себе, — наголосив пан Павло.

Коли я поцікавився у заступника очільника Союзу питанням, як українська влада та її дипустанови сьогодні сприяють налагодженню зв’язків з Україною, його настрій явно підупав.

Буквально з перших років здобуття незалежності України у Пряшеві запрацювало Генеральне консульство України. Попри різні проблеми, воно за усі роки було справжнім осердям сприяння українству східної Словаччини, котре впродовж століть складало єдиний національний і культурний материк з українством Закарпаття. Минулого року, після Майдану (!) український уряд, з метою заощадження коштів, ліквідував Генконсульство, разом з ще кількома аналогічними установами на прикордонних з Україною територіях. Тепер раз на місяць консульський представник приїздить до нас з Братислави — і все. Ми дуже шкодуємо за тим, що так сталося, — дипломатично резюмував Павло Богдан.

А якщо говорити відверто, то нинішня українська влада брутально відштовхнула від себе те закордонне українство, яке гостро потребує нашої хоча б символічної допомоги. По Революції Гідності політика подвійних стандартів буйним цвітом розквітла на Печерських пагорбах. До української діаспори у США, Канаді та Австралії, котра має авторитет та вплив на тамтешні уряди, П.Порошенко та А.Яценюк показово демонструють глибоку пошану, бо ж потрібно заручитися їхньою підтримкою для отримання кредитів. Українці багатих і впливових країн нинішнім нашим керівникам — рідні браття. Українці Словаччини, Польщі, Румунії, Молдови, та й Росії — котрі самі потребують нашого піклування і заступництва для них — пасинки і нахлібники.

Я не знаю, чи багато заощадила влада України на закритті Генконсульств у словацькому Пряшеві, румунській Сучаві, угорській Ніредьгазі, але іміджеві втрати є очевидними, масштабними і навряд чи поправні. Це — очевидний позитивний для іноземних денаціоналізаторів сигнал, котрі системно роздроблюють українські сили, рік у рік згортають урядові освітні та культурні програми, сприяють проникненню й на свої обшири духу «Русского міра». Як мовиться, не так тії вороженьки, як ріднії люди...

´                                                                                             Василь ІЛЬНИЦЬКИЙ

Практичне і потрібне видання

 

Що таке словник? Це ж лексикографічний продукт, який містить впорядкований перелік мовних одиниць з короткими їх характеристиками, або з перекладом на іншу мову. Цю коротку дефініцію словника ми згадали невипадково.

У брненському видавництві «Едика» вийшов ілюстрований українсько-чеський словник. Приємно це зафіксувати й тому, що хоча на прилавках книгарень можна зустріти безліч словників, однак український насправді є рідкісним явищем.

Ілюстрований українсько-чеський словник уклав авторський колектив  брненського філософського факультету - Оксана Ґаздош, Петр Калина, Ольга Литвинюк, Галина Миронова та Моніка Шевечкова.

Словник поділено тематично і окремі розділи пропрацьовано наочно. Кожен розділ містить зображення, українські та чеські назви з вимовою. Крім того, вміщено список найважливіших фраз.

Чеські користувачі словника, та не тільки вони, переконаються, що українська мова - це не ж те саме, що російська мова, хоча багато з них саме так і думають.

Ілюстрований українсько-чеський словник - практичне і потрібне видання для широкої громадськості, але передусім для тих, хто їде в Україну. У цьому зв’язку аж напрошуються слова Максима Рильського (1895-1964): «Не бійтесь заглядати у словник: Це пишний яр, а не сумне провалля».

 

                                                                                         (ія)

Паперові книги будуть жити

 

   З такою думкою прийшли американські та британські дослідники. Довели, що друкована книга не лише залишиться популярною, але й  збільшується кількість читачів, які зацікавлені у паперових виданнях, а не в електронних аналогах.

Що так скоро не розпрощаємось із стародавньою звичкою – брати в руки книжку – засвідчила і зустріч з українськими письменниками у п’ятницю, 19-го червня, цього року в Піддуклянській бібліотеці у Свиднику. Зустріч з письменниками вже стала складовою Свята культури русинів-українців Словаччини.

До шанувальників художнього слова завітали українські письменники Словаччини, але і гість з Києва – Володимир Барна, поет, перекладач, літературознавець, публіцист, редактор, громадський і культурний діяч. Він автор поетичних збірок: «В долонях всесвіту» (1991), «Бескиди» (1992), «Пейзажі душі» (1994), «Моє Опілля» (1996), «Роса на списах трав» (1998), «Янгол слова» (2002), «Храм вічності душі» (2008). Його твори перекладалися польською, іспанською, англійською, білоруською, російською та мовою есперанто.

Професор Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка  Микола Ткачук про творчість В. Барни написав: «Він зумів поєднати  в органічне ціле традиції української барокової поезії та сучасної модерної лірики, яка культивує національну форму верлібру з його по-мистецьки виваженою рефлексією і метафорою як способом поетичного мислення і світосприймання. На формування його художньої картини світу має великий вплив його походження, батьківська земля – Лемківшина».

У другій частині зустрічі з українськими письменниками, організаторами якої були Спілка українських письменників Словаччини та Піддуклянська бібліотека у Свиднику, була  презентація  монографії «Epický profil Ivan Jackanina» (Ужгород: Видавництво Олександри Гаркуші, 2015. – 120 с.), автором якої є літературознавець, перекладач, педагог Ярослав Джоґаник. В анотації  у цьому виданні пишеться: «У науковому дослідженні розглядається мала проза автора, акцентуються естетичні, ціннісні, ідейні та тематичні пріоритети моделювання літературного світу та його відношення до національної і суспільної дійсності, критично інтерпретується та аналізується поетика художнього тексту, його мова, стиль, образний матеріал, композиційна обробка, нараційні принципи, типологія та індивідуальність персонажів».

Імпреза в Піддуклянській бібліотеці у Свиднику ще раз підтвердила, що беручи в руки книжку, створюється таємничий зв’язок між читачем і автором. Можна погодитись з твердженням французького журналіста, редактора і письменника Жана-Філіпа де Тонак, який у цьому зв’язку написав: «Книжка постає як «колесо знання і уяви», зупинити яке  не в змозі жодна очікувана та тривожна технологічна революція».

 

                                                                            Іван Яцканин.

Категорії

• Новини
• Моніторинг
• Про нас
• Про нас пишуть
• Нове життя
• Історія та фотографії
• Календар акцій
• Цей веб–сайт

Архів новин

• січень
• лютий
• березень
• квітень
• травень
• червень
• липень
• серпень
• вересень
• жовтень
• листопад
• грудень