УКРАЇНЦІ СЛОВАЧЧИНИ

Вшанували пам'ять жертв голодоморів в Україні

 

4 листопада 2006 року перед головною брамою Православного собору Олександра Невського в Пряшеві було встановлено Хрест-пам’ятник жертвам Голодомору в Україні 1932 – 1933 років (за проектом пряшівчанина Ігоря Пешти).   Відтоді щорічно в храмі з нагоди роковин Голодомору відбувається Поминальна Панахида за участю духовенства, віруючих та офіційних гостей.

У неділю, 23 листопада цього року, віруючі разом з своїм духівником митр. прот. Михайло Швайкою на Поминальній Панахиді віддали щану невинним жертвам  комуністичного розгулу в Україні. У період сталінщини загинули від штучного голоду мільйони українців (близько 8 мільйонів,  за іншими даними близько 10 мільйонів).

Генеральний консул України у Пряшеві Ольга Бенч з цієї нагоди, крім іншого, сказала, що у Східній Україні в наші дні йде жорстока війна, в якій гинуть від ворожих куль кращі сини українського народу, тому Панахида була і за них.

На знак порозуміння і підтримки церквою намагань Генерального консульства України в Пряшеві  вона вручила настоятелю православного приходу М. Швайкові книжку «Українські хоругви».  

Вінки і букети квітів до Хреста-пам’ятника  поклали Генеральне консульство України в Пряшеві, Центральна рада Союзу русинів-українців Словацької Республіки, хор «Карпати» та віруючі.

 

                                                                                  Текст і фото Мирослава ІЛЮКА, мол.

ЗАПРОШЕННЯ

Генеральний консул України в Пряшеві Ольга Бенч з нагоди відзначення роковин Голодомору в Україні в 1932-1933 рокахзапрошує широку громадськість на Поминальну Панахиду, яка відбудеться в Пряшівському Православному кафедральному соборі імені О.Невського й біля  Пам’ятного знаку „Святого Хреста”. Початок Літургії  о 09.30 хв.  23 листопада 2014 року.

СВЯТО КУЛЬТУРИ РУСИНІВ-УКРАЇНЦІВ СЛОВАЧЧИНИ - 60 років

відеоархів RTVS: Svidnícke slávnosti – 60 rokov

Токаїк живе і буде жити

(До 70-річчя Токаїцької трагедії)

 

19 листопада 2014 року минає 70 років з того часу, коли в Токаїку Стропківського округу було розстріляно 32 токаїчан, а село було спалене.  Ще в 1948 році в нині вже рідкісному історико-літературному збірнику «Пряшевщина» (Прага, 1948, 336 стор., головний і відповідальний редактор І. Шлепецький) було опубліковано статтю Івана Шлепецького   під назвою «ТОКАИК – ПАРТИЗАНСКОЕ СЕЛО НА ПРЯШЕВЩИНЕ».  В ній  на базі конкретних даних автор чи не вперше в той час знайомить читачів з трагічною долею жителів Токаїка Стропківського  округу за переховування радянських воїнів-втікачів з німецьких концтаборів і за допомогу партизанам  напередодні визволення Словаччини від фашизму. Згодом ці відомості переходять з видання до видання. Відродження Токаїка проходило дуже повільно і з великим труднощами. Свій вклад в те, аби Токаїк жив і в майбутньому, вклала  також  Українська Народна Рада Пряшівщини. Тему Токаїцької трагедії відтворили у своїх творах поети, письменники, художники, скульптори. Як відомо, трагічна  доля спіткала не лише жителів Лідіц, Кляку, Острого Ґруня, Телґарта, але і нашого  Токаїка …

Увазі читачів пропонуємо статтю Івана Шлепецького в перекладі на українську мову, з незначними скороченнями й певними уточненнями. Стаття не втратила свого пізнавального значення ні в наш час.

           

Село Токаїк розташоване  на схилах гірських вершин, - на півночі Перелісок і Щип, на північному сході Пагорок, на сході Вершок і Розтоки, на південному сході Убоч і на заході Дубина, - вершин, вкритих буковими і дубовими лісами, так що Токаїк майже з усіх боків оточений лісами. Тільки Убоч частково зрубаний.

Через Токаїк тече річка Токайка. Вона випливає з північного гірського масиву, відокремлює Перелісок від Щипа, тече на південь і вливається в Ондаву.         

В центрі села, на підвищеному місці, зімкнутому скупленими річечками - Розточки з Токайкою, розташована церква. Від церкви на берегах річечок знаходиться саме село, яке налічує всього 30 дворів.

Населення села чисто руське, протягом століть займалося землеробством на неврожайних схилах Карпат. Тому соціальні умови населення вельми незавидні. І натиск з боку іноплемінних властей чимало завдало кривд жителям Токаїка в минулому.

В області Токаїка по лісах вже від серпня 1944 року діяло кілька партизанських загонів. Були тут загони командирів: Богуна, Майорова, Шукаєва, Щорса, загони імені Будьонного, Пугачова, Пожарського, Чапаєва і загін «За Батьківщину». У всіх загонах було багато бійців з місцевого руського населення. В одному тільки  загоні  «За Батьківщину» боролися за визволення своєї Батьківщини одні лише уродженці Пряшівщини. В цьому загоні були - з села Гавай: Михайло Дуцар, Іван Пирщ та Іван Шуберт; з Колбовець: Іван Антош та Іван Бартко; з Репейова: Іван Дрозд; з Рожковець: Андрій Гонос, Андрій Лабішак і Михайло Цапцара; з Сташковець: Іван Гупцей і Михайло Явіляк; з Чертіжного: Алоїс Брецик, Микола Прейса, Андрій Кволек та Андрій Секела, а з Яблінки: Алоїз Бищак. Крім того, в кожному селі на Пряшівщині було кілька зв'язкових, які терміново виконували свої завдання, доносячи в опорний пункт інформації про рух, про пересування військових частин, про плани німецьких військовиків. Словом, населення тісно співпрацювало з партизанами і робота була дуже успішною. Вся околиця Токаїка була зайнята партизанами так, що німецькі загарбники і не наважувалися вступати в цю область. Поле їхньої діяльності було чимале: вони гальмували роботу німецьких військ, знищували їх засідки, роззброювали словацькі частини і день-у-день зміцнювали свої позиції. Звичайно, не один з них поклав своє життя на вівтар визволення нашої Батьківщини; німцями були схоплені і вбиті Іван Гупцей, Іван Пирщ, Михайло Цапцара і Михайло Явіляк. Микола Прейса помер у лютому 1947 року від хвороби, придбаної у важкому партизанському  житті.

Вперше в Токаїку з'явилися партизани 28-го серпня 1944 року і з тих пір вони постійно ховалися в навколишніх лісах. Часто ночували в селі по хатах на зміни. Жителі ж села Токаїка годували їх і разом з ними співпрацювали; відводили корів, коней та іншу  худобу навіть у Порубу партизанам-чапаєвцям.

В Токаїку тривалий час сходилися то одні, то інші партизани. Жителі села тісно співпрацювали з ними до найтрагічнішого дня -  19-го листопада 1944 року.

Близько 25-го жовтня вперше з'явилися в Токаїку три німці і з тих пір постійно стежили за токаїчанами і підозрювали селян у співпраці з партизанами. Близько 30-го жовтня зупинилось в селі на вантажній автомашині близько 50 осіб-німців, які оточили Токаїк і взяли даром 13 свиней, кажучи: «Раз даєте партизанам, повинні дати і нам!»

В суботу після обіду - 11-го листопада - в Токаїку  знову з’явилася німецька розвідка в кількості 23 осіб, яка вперше почала стріляти по токаїцьких чоловіках, які намагалися  втекти перед ними в ліс. Нікого не було вбито. Увечері після огляду села і околиць лісів німці відійшли.

18-го листопада на обід, близько години дня, з'явилися зі боку Мразівців, з лісу Дубина, чотири чоловіки і в першій хаті в Токаїку зупинилися; вони просили господаря, щоб він відвів їх до партизанів, ніби хочуть приєднатися до них. Іван Канюк вивів їх із села, вказав їм дорогу в ліс у напрямку на Піскорівці і залишив їх. Ці чотири чоловіки виявилися німецькими розвідниками. Вони скоро повернулися лісами в село Кельча, де стояли німці. Після цього в той же день підвечір з'явилися в Токаїку  три німці верхом, швидко проїхали селом і, оглянувши стан в селі і області, - повернулись назад.

В Токаїку серед населення запанувала тривога. Всі відчували, що наближається  щось надзвичайне, страшне. Наростала підозра, що надходять  небезпека і важкі хвилини. Тільки відлуння радянської артилерії, що наближалася все ближче і ближче до села Токаїка, наповнювало серця місцевого населення радістю і втіхою. - Близько наші, наближається час визволення, - говорили один одному. Але разом з тим в їх душі вкрадалося побоювання за свою долю, страх перед останніми днями німецького панування: знали, що німці не відступлять, не залишивши пам'ять про себе.

Наставала холодна осінь, а з нею і незавидне життя партизан. В лісах вони живуть, ховаються, як дикі звірі, від ворога і в зручний момент несподівано нападають на нього, підриваючи його фізично і морально. І сон їх обходить, коли доводиться в холоді спати. В Токаїк було вже небезпечно спускатися ночувати, незважаючи на те, що токаїцькі жителі теж вже тримали сторожу нижче села в кількості двох осіб. Вони сторожили токаїцьку область і вдень, і вночі і про все підозріле доносили в найближчу хату, а звідти вже  відомості швидко поширювалися по всьому селу.

            Настає неділя, 19-го листопада 1944 року. Це один з найсумніших днів нашого населення. Ранній ранок. Навколо пітьма. Ніде світлого променя не видно. Немов ніч не хоче поступитися місцем кривавому дню. Раптом близько сьомої години ранку з лісу Дубина з боку Мразівців поблизу Токаїка з'явилися посилені німецькі частини під командуванням оберфельдфебеля Кумана і відразу почали стріляти у  токаїцьких чоловіків, які в передчутті наростаючої  небезпеки  покладали надію на втечу  в ліс. Німці на цей раз прийшли і оволоділи токаїцькою околицею так швидко і несподівано, що бігти  було вже нікуди. Бігло всього лише 12 чоловіків і 2 хлопчики і ніхто з них не був поранений. Німці швидко оточили Токаїк і вже нікого не випустили з села. Навіть тих, хто гнав в поле худоби, і тих повертали назад. Свої позиції вони посилили і підкріпили танками: з двома танками зробили засідку при вході в село, один  з них  поставили в центрі села при церкві. Потім ходили від хати до хату, проводили обшуки і ловили чоловіків. Кого зловили, наказували брати з собою легітимацію, документи і крокувати до збірного пункту, до церкви.

Всіх спійманих чоловіків із зв'язаними ззаду руками відвели до церкви в сад, оточений  кулеметами. На всякий випадок німці приготували до дії і танк. В селі виникла  метушня, крик і плач жінок і дітей. Щоб заспокоїти і втихомирити хаотичний і плачевний стан, німці наказали чоловікам брати з собою їжу, хліб на три дні, так що жінки почали метушитися дома та виносили своїм чоловікам «цаністри» з їстівними припасами. Всім здавалося, що чоловіків беруть рити окопи, хоча тут же волею-неволею виникало питання: навіщо беруть їх зі зв’язаними руками?

Зібраних чоловіків тримали при церкви в саду до 11 години  дня. Було їх 33. Всі були стурбовані однієї і тієї ж думкою: що буде далі? Німці розставили всіх у три шеренги і рушили в марш; марширують 33 чоловіки під доглядом близько 200 озброєних солдат, двох кулеметів ззаду і по боках. Коли шеренги вийшли з села, всіх зупинили, комендант, оберфельдфебель Куман дав наказ йти походом в напрямку на Брусницю. Чоловікам здавалося, що, дійсно, беруть їх на роботу в Брусницю, і у багатьох спалахнула думка, що із знайомої їм околиці Брусниці можна було б втекти в ліс.

Караван токаїцьких чоловіків дійшов на поле Токаєць, на прекрасну поляну під лісом. Влітку тут було так добре: росла зелена трава і хлопчики тут пасли корів і коней. Розводили багаття, грали і розповідали казки про різних лісовиків, які вміють танцювати дикі, оскаженілі танці, повні стихійної краси. Тепер тут горе і печаль ...

На цій поляні за п'ять кроків від річки німці зупинили беззахисних чоловіків і поставили їх у три ряди за собою. Оберфельдфебель Куман вийняв з кишені наказ і дав його солдату, який почав читати:

- Ви всі партизани і все ваше село партизанське. Ви годували партизан, які приходили,  і ви з ними співпрацювали. Ви вбивали наших солдатів. Тому ваше міністерство нам дало наказ, щоб ми вас всіх перестріляли і ваше село спалили. Розумієте?

Чоловіки стояли похмурі й не промовили ні слова. Немає ніякої можливості втекти. З кожного боку спрямовані на них німецькі кулемети, за кожним лежить есесівець.

- Господи помилуй! – було чути  вигуки.

Німці сміялися, лаялися і знущалися.

Чоловіки стояли мовчки, і тільки їх сумні очі поспішали вниз, до рідного села, шукали хати і поля, і той дим, який виходив з дерев'яних труб. Там, в дерев’яних хатах, вкритих соломою, в страху моляться жінки  за своїх чоловіків. Перед очима чоловіків почали мелькотіти дружини і діти, батьки і матері, брати і сестри ...

- Господи помилуй! Ісусе Христе, допоможи!

            В долині під Переліском стоять 33 чоловіки, приречені  для розстрілу. Всяка спроба визволитись є  безуспішно. Один з них, Юрій Качмар з  Тисинця, недавно  евакуйований в Токаїк, показує документ про евакуацію; німець порвав його і наказав стріляти.

Залп, - другий, - третій, - восьмий, - десятий ...

Чоловіки падали на землю як снопи. Два намагалися втекти, але обидва були вбиті на другій стороні річки.

Жахливе видовище: земля вкрилася трупами і полилася безневинною кров'ю токаїцьких героїв. Крик, зітхання, стогін від  болю - все це змішалося в пекло. У боротьбі із жахливою смертю герої мучилися в передсмертних судорогах, поки не сконали. Німецькі нелюди, сміючись і знущаючись над жертвами, переходили від одного до іншого і кожному окремо ще стріляли в голову.

Михайло Медвідь, що лежав між мертвими  односельцями, дивом уцілів. Куля вцілила  в право під лопатку, в легенях вона і досі. Другу кулю він отримав навскіс під праве стегно. Кров йшла тільки з грудної рани. Від пострілів і болю він знепритомнів і, пізніше отямившись, побачив, що коїться навкруги. Судорожно зціпив зуби й чекав, коли прострелять йому голову. Німець прийшов по черзі і до нього; узяв за волосся, підняв його голову, пустив її вниз і ступив в неї так сильно ногою, що він вдруге знепритомнів. Німець вистрелив в голову його сусіда ...

Коли німці перестали вже стріляти, Михайло Медвідь отямився і побачив, що при річці, кроків за п'ять від нього, лежить людина, що виявляє життя; в ньому він впізнав свого односельця Андрія Стропковського. В той момент німці вже були на відході, але рухатися було ще небезпечно, щоб вбивці не помітили. Тому Андрій Стропковський дав йому знак, щоб він лежав ще між мертвими, поки німці зовсім не підуть.

Андрій Стропковський отримав наскрізне поранення в  праву ногу і в праве стегно, де куля встряла. Кулю вибрали пізніше, вже в лікарні. Від поранення ставало йому млосно  і судорожно,  страшенно хотілося пити. Тому він приповз до річки ще в той час, коли німці завершували свою криваву справу, звідки, причаївшись,  добре бачив їх відхід. У річці лежало кілька вбитих чоловіків. Намагалися втекти, але впали від стрільби.

Коли німці були вже далеко і кругом запанувала тиша, Михайло Медвідь,  на наполягання Андрія Стропковського, через убитих односельців проповз до річки, до Стропковського,  кажучи йому:

- Андрію, де мій Мишко?

- Он там, на другій стороні, під грушею, - відповів Стропковський.

Батько спішно оглянув свого сина Михайла. Він був уже мертвий. Всі вже були мертві. Тільки Михайло Медвідь та Андрій Стропковський, втративши чимало крові, Божим провидінням були врятовані. Тепер вони живуть в Токаїку і є живими свідками  звірств німецьких загарбників.  Михайло Медвідь, якого називали  також Шафранком, одружений, народився 17-го листопада 1901 року в Токаїку, має дружину та 2 дітей. Андрій Стропковський, холостий, народився 14-го березня 1924  року, теж в Токаїку.

Того ж дня - 19-го листопада - після обіду, коли токаїцьких чоловіків відвели на смерть, німці почали евакуювати токаїцьких жінок і дітей. В селі виник хаос, метушня, крик і плач. Всім було відомо і говорилося, що Токаїк не будуть евакуювати. В Токаїку розміщувалися навіть евакуйовані люди з інших сіл. І раптом - евакуація. Стареньких  дідусів, жінок і дітей - всіх гнали, як худобу, на південь до Грабівця і потім на захід, причому обманювали їх, кажучи, що в Кельчі їх  будуть чекати чоловіки. Так на протязі короткого часу село Токаїк залишилося пустим. Були вигнані з рідного села жінки, діти, діди.

Долею пов'язані односельці - Михайло Медвідь та Андрій Стропковський - допомогли один одному зупинити кровотечу з ран, і потім по річці Токайці відтягнулися в ліс і в лісі були три дні і дві ночі без їжі, без всього.

Погода була жахлива. Першої ж ночі був сильний мороз. Потім пішли сніг і дощ. На третій день вони обидва пересунулися лісами на протилежну сторону села в ліс, де був притулок - «колиба».

В середу - 22-го листопада - вони побачили, що Токаїк ще стоїть, але в село не йшли, думали, що там німці. Того ж дня бачили, що півсела Піскорівців вже спалено. Проповзли в колибу і відпочивали без їжі.

Михайлові  Медвідю дуже хотілося оглянути село. Його дуже цікавило, чи знаходяться  німці  в селі. Але Андрієві  Стропковському не хотілося відпустити його на розвідку, щоб випадково він не залишився один в лісі. Внаслідок поранення він вже не міг ходити. Все ж Михайло Медвідь вийшов на окраїну лісу, звідки бачив ціле село. Бачив, що в селі проявляється яке-таке життя, блукає худоба ... Йому дуже кортіло спуститися в село, але внутрішній голос відрадив  його від цього. Він повернувся в колибу і розповів Андрієві  Стопковському про те, що бачив. Обидва домовились, що наступного дня вранці підуть в село взяти собі їжу та ковдри.

Раптом вони почули стрілянину. Вони вийшли з колиби, думаючи, що це німці  наступають на партизанів. Йшли лісом, допомагаючи один одному, поки не знайшли великого дуба, в дуплі якого обидва вони готували сховатися. Вліз в нього тільки Андрій  Стропковський. Михайло Медвідь чекав і спостерігав, чи хто-небудь не йде в ліс. І тоді, в середу ввечері - 22-го листопада 1944 року - вони побачили, що в Токаїку  спалахнула пожежа, яка швидко поширилася по всьому селу і  знищила його до тла.

Обидва вони повернулися в колибу, в якій пробули до неділі,  27-го листопада. Партизани, помітивши заграву, переконалися в тому, що німецькі нелюди скоїли

в Токаїку, де вціліла від пожежі тільки церква і одна хата на північній околиці села.

Але ось - в колибу прийшов її господар Іван Грешко, який побудував її для себе, а за ним - Іван та Михайло Боднар з сім'ями; вони втекли від німців з евакуації в ліс і зустрілись в колибі.

Стало тіснувато в колибі. Тому Медвідь зі Стропковським перейшли в іншу, вугляну колибу, в якій пробули до 30-го листопада.

29-го листопада вони бачили, що від Грабівця прямує віз, а там люди і худоба. Думали, що це односельці. Це був Чабальчик з Брусниці, який втік від німців з евакуації і затримався в Токаїку, в уцілілій від пожежі хаті. В той же день ввечері Медвідь зійшов у село до Чабальчика і дізнався про стан справ. Він скоро повернувся до Стропковського, який вже зовсім не міг ходити, не міг вже навіть рухатися через пухлину і тяжку рану ноги. По дорозі в ліс він побачив, що від Піскорівців просуваються вже радянські загони. Звичайно, йому здавалося, що це ще німці, що вони ще стріляють. Він утік у ліс і тут зі Стропковським пробули в колибі до ранку.

Вранці, 30-го листопада,  переконавшись, що в Токаїк вже ввійшли радянські  війська, Медвідь прийшов до церкви, де стояв російський вартовий і затримував перехожих для контролю. Медвідь відразу легітимувався і  розповів, що з ним сталося і як він врятувався від смерті. Він попросив допомогу російського лікаря і для Андрія Стропковського.

Після допиту російським майором про події в Токаїку, Медвідь і Стропковський були оглянуті лікарем і  рани перев'язані.

В той же день Медвідь з одним офіцером, трьома солдатами і однією жінкою йшли оглянути убитих токаїцьких чоловіків на поле Токаєць. Всіх знайшли на місці вбивства. Списали протокол про становище вбитих, хотіли фотографувати їх, але тому що  місце розстрілу знаходилося між фронтом, фотографувати було заборонено.

12-го грудня  розстріляні  токаїцькі герої були на місці вбивства закопані в братню могилу, уздовж річечки Токайки, селянами з Піскорівців.

Обидва поранені - Михайло Медвідь та Андрій Стропковський, були прийняті в радянський  госпіталь, де  їх лікували  на протязі восьми тижнів.

Радянські  війська знайшли Токаїк спаленим дощенту, як уже сказано, вціліли тільки церква і одна хата, в якій затримався Чабальчик з братом, проїжджаючи через Токаїк з Грабівця в Піскорівці.

Отже, 19-го листопада 1944 були засуджені до смерті 33 чоловіки. З них тільки два - Михайло Медвідь та Андрій Стропковський дивом вціліли. 31 особа було по-звірячому вбита.

Розстріляні:

1. Іван Воробель, 45 років, одружений, залишилася дружина і 2 дітей;

2. Його син Михайло Воробель, 20 років, холостий;

3. Петро Воробель, 55 років, одружений, дружина і 7 дітей;

4. Юрій Гудак, 45 років, одружений,  дружина і 6 дітей;

5. Юрій Зеленяк, 46 років, одружений, дружина і 1 дитина;

6. Іван Канюк, 27 років, одружений, дружина і 5 дітей;

7. Іван Медвідь, 68 років, одружений, дружина і 2 дітей;

8. Іван Медвідь, 46 років, одружений, дружина і 6 дітей;

9. Іван Медвідь, 35 років, одружений, дружина і 5 дітей;

10. Іван Медвідь, 35 років, одружений, дружина і 1 дитина;

11. Іван Медвідь, 33 років, одружений, дружина і 5 дітей;

12. Йосиф Медвідь, 26 років, одружений, дружина і 1 дитина;

13. Йосиф Медвідь, 26 років, холостий;

14. Михайло Медвідь, 45 років, одружений, дружина і 7 дітей;

15. Його син Михайло Медвідь, 19 років, холостий;

16. Михайло Медвідь, 17 років, холостий, син Михайла Медвідя, який вцілів під час розстрілу і залишився живим;

17. Петро Медвідь, 24 років, холостий;

18. Петро Медвідь, 20 років, холостий;

19. Юрій Медвідь, 55 років, одружений, дружина і 7 дітей;

20. Іван Павук, 31-річний, одружений, дружина і 2 дітей;

21. Іван Пан, 19 років, холостий, мати і сестра;

22. Петро Пан, 45 років, одружений, дружина і 4 дітей;

23. Юрій Стропковський, 23 років, холостий, брат Андрія Стропковського, присудженого до смерті, але який залишився  живим;

24. Микола Чечко, 35 років, одружений, дружина і 2 дітей.

В Токаїк евакуювалися, щоб там дочекатися приходу Червоної Армії, і там знайшли свою смерть:

а) з Вишнього Верлиха:

25. Іван Кришко, 63 років, одружений, дружина і 5 дітей;

26. Петро Кришко, 21-річний, холостий;

27. Андрій Мишковський-Панько, одружений, дружина;

28. Йосиф Ольховський, 31-річний, одружений, дружина і 2 дітей.

б) із Стропкова:

29. Іван Ґомбар, 41-річний, одружений, дружина і 6 дітей;

в) з Тисинця:

30. Юрій Качмар, 49 років, одружений, дружина і 5 дітей;

31. Його син Юрій Качмар, 22 років, холостий.

г) з Чертіжного:

32. Андрій Неіла, 55 років, одружений, дружина і 3 дітей.

У списку вбитих героїв наведений також 19-річний Іван Пан, який утік у ліс і там переховувався. Коли дізнався, що жінок і дітей німці евакуюють, повернувся в село, щоб допомогти матері. Німці зловили його за допомогою собак. Він був знайдений серед села мертвим із зв'язаними руками, з простреленою головою і з відкритими ранами, які свідчили про побої і звірячі тортури.

Родичі та інші односельці про вбивство дізналися тільки після звільнення і повернення додому з евакуації. Було чимало сліз і горя. Родичі зажадали ексгумацію трупів з метою влаштувати їм урочистий похорон на цвинтарі. Отже,  4-го квітня 1945 р. під наглядом дільничного лікаря з Стропкова, д-ра мед. Собеля, була проведена ексгумація і всі були похоронені на токаїцькому цвинтарі біля дороги, що веде з Токаїка в Мразівці.

Похорон справляли священики: о. В. Чисарик (с. Ломне), о. К. Андрашко (с. Минівці) і о. І. Палащак (с. Валків). Прощальне слово на могилі сказали: о. К. Андрашко, начальник Окружного національного комітету в Стропкові Андрій Ґавула, директор Стропківської  горожанки Андрій Крайняк та інші.

Два з половиною роки після війни ...

Партизанське село Токаїк досі не відновлене. Все тут виглядає так, наче вчора пройшли Токаїком фронтові війська. Люди досі живуть тут під землею, в підвалах, бомбосховищах і страждають від всяких недугів. Місця, де стояли хати, заросли. На дворах нашвидкуруч збиті комірчини, стодоли і тут же змайстрована  старовинна  грубка з маленьким дахом.

Жінки  і діти, босі і в обідраному одязі, метушаться на своєму «господарстві» при голоді і холоді. Живуть разом з худобою. Хворіють всі. Діти хворіють, їм неминуче потрібно надати  спеціальне лікування, валяються по дворах, а подбати про них нікому.

У таких безвідрадних обставинах токаїцькі дідусі, жінки і діти будуть жити і третю зиму.

Токаїк жде... Він хоче жити, він повинен жити, він буде жити, як символ хоробрості.

 

                                                                                                                          Токаїк, 20 серпня 1947 р.

 

Франтішек Ґібала  «Повернення до спаленого села».  Пам’ятник  побудований в 1959 році на цвинтарі в Токаїку  на згадку про розстріляних  токаїчан і спалення Токаїка. 

Так виглядав Токаїк 20.8.1947 року.

 

Незабутній Павло Маркович

        19 листопада минає 90 років від дня народження українського живописця та художнього педагога Словаччини Павла Марковича.

Павло Маркович народився 19 листопада 1924 р. в селі Чертіжне біля Меджилабірців на Пряшівщині. В 1949 р. закінчив Російську гімназію в Гуменному і продовжував вивчати образотворче мистецтво на педагогічному факультеті Братиславського університету. Його вчителями були такі знамениті художники, як Ґустав Маллий, Євген Леготський, Дезидерій Миллий, Євген Неван, Рудольф Горняк та Павол Мехалідес. Останній з них  дав поштовх Павлові Марковичу  до зацікавлення вишивкою і займатися етнографією русинів-українців.  Пізніше він став членом Словацького етнографічного товариства при Словацькій академії наук, в рамках якого читав лекції про вишивки та писанки.  Від 1953-го до 1960 року Павло Маркович працював учителем образотворчого виховання у Середній педагогічній школі в Пряшеві, від 1960-го до виходу на пенсію в 1991 р. його доля була пов’язана з кафедрою образотворчого виховання Пряшівського педагогічного факультету Університету ім. П.Й.Шафарика. Там він пройшов усіма щаблями науково-педагогічної кар’єри – від асистента до доцента. Одинадцять років (1975-1986) він був завідувачем кафедри.

Його картини виставлялися на багатьох персональних і колективних виставках. Нині вони зберігаються в галереях та приватних колекціях Словаччини, але й далеко за межами рідного краю: в Україні, Чехії, Західній Європі, США і Канаді. На більшoстi з них відображенa ріднa карпатськa природa. Це – краєвиди, списані з натури: дерев’яні хатинки, церкви, копиці сіна, гірські поля, але й фігуральні твори, мальовані різними техніками.

        Вже змолоду Павло Маркович захоплювався народним мистецтвом, яке він не лише відтворював, але й досліджував та пропагував. Його книжка «Українські народні хрестикові вишивки Східної Словаччини» (Пряшів, 1964) стала своєрідним підручником вишивання, зокрема для молодих дівчат, які вже не мали від кого навчитися вишивати і вчилися з книжки П. Марковича, перебираючи з неї не лише різні техніки вишивання, але й численні зразки. Книжка швидко стала бібліографічним раритетом. Подібна доля спіткала і другу монографію Павла Марковича –  «Українські писанки Східної Словаччини» (Пряшів, 1972). Вона стала настільки популярною, що одне з американських видавництв у 1987 році перевидало її в перекладі англійською мовою з кольоровими фотографіями писанок.

               На цьому місці додаймо, що писанкарство - oднa з нaйпoширeнішиx і нaйкрaщиx трaдицій нaрoдного oрнaмeнтaльнoгo миcтeцтвa руcинів-укрaїнців Пряшівщини. Oдним з ширoкo відoмиx oceрeдків пиcaнкaрcтвa є c. Чeртіжнe Мeджилaбірcькoгo oкругу. Тут на протязі довгих років прaцювало або ще працює пoнaд 20 пиcaнкaрoк: М. Пaчутa, A. Кулик, Є. Кулик, A. Дімун, М. Фeцурка, O. Гринкaнич, М. Ceмaнцьo, Є. Миклуш, Ю. Oпудa, М. Бoxин тa ін. Вoни cпівпрaцюють з Цeнтрoм нaрoдних xудoжніх вирoбів (Ústredie ľudovej umeleckej výroby - ÚĽUV) у Брaтиcлaві, який oб'єднує, підтримує, зaлучaє дo твoрчoї cпівпрaці прoвідниx нaрoдних мaйcтрів різниx гaлузeй нaрoдної xудoжньої твoрчocті. Ceрeд знaчнoї кількocті пиcaнкaрoк c. Чeртіжнe ocoбливe міcцe нaлeжить Єві Тяглa. Її oригінaльні пиcaнки - cтилізoвaні жінoчі тa чoлoвічі пocтaті, дoпoвнeні рocлинними й рocлиннo-гeoмeтричними oрнaмeнтaми, відзнaчaютьcя віртуoзнoю мaйcтeрніcтю викoнaння. В 1958 в змaгaнні нaрoдної xудoжньої твoрчocті Cлoвaччини в кaтeгoрії пиcaнкoвoгo рoзпиcу їй булo приcуджeнo пeршe міcцe. У 1959 р. у пoдібнoму змaгaнні у Прaзі з 235 пиcaнкaрoк Є. Тяглa здoбулa пeршe міcцe «зa cтилeвo чиcту рeaлізaцію фігурaльнoї oрнaмeнтики з дoтримaнням трaдиційниx міcцeвиx кoльoрів тa узoрів». У 1962 р. зa виcoку мaйcтeрніcть тa дoвeршeніcть в oрнaмeнтaльнoму рoзпиcі пиcaнoк їй булo приcвoєнo звaння «Мaйcтeр нaрoдниx xудoжніx вирoбів». Вирoби  наших нaрoдних мaйcтрів пиcaнкoвoгo рoзпиcу збeрігaютьcя в різниx музeяx Чexії і Cлoвaччини. Як зазначив Павло Маркович у своїй книзі, писанки довгими роками  продавалися  в бaгaтьox крaїнах  cвіту - США, Ісландії,  Фінландії, Норвегії, Швеції, Бельгії,  ФРН, Голландії, Япoнії, Фрaнції і т. п.  Як відомо, писанкарство широкого розмаху зазнало  в таких місцевостях Північно-Східної Словаччини, як Борів,  Войтівці, Ториски, Олька, Нижня Писана, Вишня Писана, Красний Брід,  Кружльова, Сташківці,  Дубова, Ладомирова, Маківці, Збійне, Гавай, Крайня Бистра, Полата, Грибів, Шапинець, Стащин, Видрань, Чабалівці,  Меджилабірці, Свидник тощо. В кoжній із згaдувaниx міcцeвocтeй cклaлиcя cвoї трaдиційні мoтиви, cвoєрідні кoмпoзиції пoбудoви oрнaмeнтaльниx мoтивів, кoльoрoвoї шкaли тa кoльoрoвиx cпoлучeнь.

         До кінця свого життя Павло Маркович вивчав художнє оформлення, тобто ілюмінації рукописних кириличних книг з території Східної Словаччини, яких тут збереглося чимало. Мав в намірі видати й енциклопедію наших вишивок,  для якої зібрав 1500 кольорових взірців вишивок із Східної Словаччини. Ці дві книги були вже майже готові до друку, проте його мрія видати їх ще за його життя (помер 6 листопада 2006 року) так і не збулася. Хочеться вірити, що нашим сучасникам все ж таки вдасться реалізувати хоч би дещо з його намірів.  Павло Маркович заслуговує цього.

 

                                                                                                                      Мирослав ІЛЮК

Порошенко зустрівся з усіма, крім нас ...

Президенти європейських країн, за традицією,  перед офіційною зустріччю з прем'єр-міністром, міністром  закордонних справ, президентом відвідуваної країни, вперше зустрінуться з представниками нацменшин, щоб ознайомитися з актуальними проблемами.

Українській меншині Словаччини завдано найбільшого удару за останні  роки. Припинене видавання газети «Нове життя» і журналу для дітей «Веселка» , національні школи закриті­ і система підтримки культури русинів-українців дуже погана.

Українська меншина Словаччини перед зникненням.

На жаль, офіційні урядові кола України досі реагують на скарги українців Словаччини мовчанкою. І навіть президент України Петро Порошенко під час візиту до Словаччини,  з нестачі часу відмовився зустрітися з нами. Ми сподівалися, що він принаймні висловить нам моральну підтримку.

 

15.11.2014

 

Укрінформ

Порошенко зустрівся зі словацьким прем’єром

 

Розпочалася зустріч Президента України Петра Порошенка з Прем'єр-міністром Словацької Республіки Робертом Фіцо.

 

Нагадаємо, Президент Порошенко 15-16 листопада перебуватиме у Словаччині, де у неділю починається саміт «Вишеградської групи».

 

Основною метою Порошенка цього дня є двосторонні перемовини з прем’єр-міністром Словаччини Робертом Фіцо щодо реверсу газу.

15.11.2014

 

Укрінформ

Порошенко зустрівся з Лайчаком

 

Президент України проводить зустріч з віце-прем'єр-міністром, міністром закордонних справ Словаччини Мирославом Лайчаком.

Прес-секретар Порошенка Святослав Цеголко також зазначив, що "незважаючи на зниження поставок російського газу на 50% Словаччина виконуватиме всі зобов'язання перед Україною щодо реверсу".

 

Нагадаємо, Президент України перебуває з дводенним візитом у Словаччині, де 16 листопада починається саміт "Вишеградської групи".

11.11.2014

 

Закарпаття онлайн

Порошенко в неділю поїде до Словаччини

16 листопада президент Петро Порошенко відвідає Братиславу для зустрічі з президентами Словаччини, Чехії, Польщі, Угорщини та канцлером Німеччини.

Про це повідомляє Інтерфакс-Україна з посиланням на джерела в українській владі.

Про заплановану на неділю зустріч повідомляє також сайт словацького міністерства закордонних справ – там наголошується, що переговори відбудуться в рамках головування Словаччини у Вишеградській четвірці.

Раніше в адміністрації Порошенка визнавали, що його запрошено " взяти участь у заходах з нагоди відзначення 25-ї річниці Оксамитової революції та демократичних змін у Центральній Європі".

Наразі не повідомляється про графік двосторонніх зустрічей Порошенка, пов’язаних із цим візитом.

Вісник СФУЛО 10(22) 2014

 

        Черговий номер Вісника СФУЛО виходить у світ. У цьому номері Ви прочитаєте інтерв'ю Ярослава Присташа з Богданом Гальчаком про стан лемкознавства, подивитися на русинство як результат кризи в Україні, познайомитеся з новим керівним складом Об'єднання Українців у Польщі, дізнаєтеся на прикладі Об'єднання лемків Польщі, як можна ділитися знаннями, побачите, як відзначали  на Тернопільщині 70-річчя початку депортацій, прогуляєтеся стежиною Антонича у Львові та с. Борртятино та у рубриці "Ми пам'ятаємо" довідаєтесь про уродженців жовтня.

Лемки на Луганщині та Донеччині

В 70 річницю початку депортації до СРСР

 

Сьогодні лемки, переселені до східних областей України в 1944-1946 рр., опинилися в епіцентрі воєнних дій. Діти і внуки вигнаних 70 років тому знову втрачають все і стаються вигнанцями.

Пригадаймо собі кілька історичних фактів. 9 вересня 1944 р. Польский Комітет Народного Визволення підписав з урядом Української РСР договір «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР».

(...) «Переселення спочатку відбувалось по­вільно, пізніше ставало щораз інтенсивнішим. Якщо восени 1944 року деякі українці голосилися добровільно, то вже на початку 1945 року ситу­ація рішуче змінилася, а від середини 1945 року добровільних виїздів не було зовсім. Усього з те­риторії Польщі до СРСР було переселено 480 тис. українців (у тому числі за офіційними даними близько 95 тис. лемків - ред.). Найбільше переселенців, зокрема лемків, потрапило в Західну Україну, од­нак переселенців розміщували практично по всіх областях УРСР, в тому числі й на Донбасі. Вели­ка частина лемків, переселених у Східну Україну, зіткнувшись з місцевими умовами життя (голод, колгоспи, брак церков), подолала сотні кілометрів з метою оселитися в західній частині країни, ба­гато з них мали надію повернутися на Лемківщину». (Джерело: М. Pecuch, Tożsamość kulturowa Łemków w Zachodniej Polsce i na Ukrainie, Gorzów Wlkp. 2009, s. 53-59, 80-86).

(...) «Основна кількість депортованих, яка прибула до східних областей УРСР, походила зі сіл Західної Лемківщини. Із Горлицького повіту до районів Ворошиловградської (тепер Луганської) обл. було направлено 307 родин переселенців, до Сталінської (тепер Донецька обл.) 310 родин, до Харківської - 539; із Ново-Сончського повіту до Луганської обл. прибуло 548 родин, до Донецької - 719 родин, до Харківської - 317 родин; із Ясельського повіту - 604 родини до Луганської, 1087 до Донецької, 32 до Харківської».

(Джерело: Д. Байкєніч (Луганськ). Депортова­ні українці Польщі на території УРСР. Кількість та місця розселення у східних областях) // Акція «Вісла», завершальний етап депортації українців Польщі, Львів, 2013, с 87-95).

До найчисельніших лемківських анклав на Донбасі належать село Мічуріно (район Тельманівський в Донецькій обл.), райони Новоайдарский і  Лутугиньский в Луганьскій (головно села Трудове і Переможне, в останнім донедавна відбувалася Лемківська ватра - фестиваль «Стежками Лемківщини»). 13 серпня 2014 р. власне ота найбільша осада лемків на Донбасі - село Переможне - стала жертвою артилерійської атаки проросійських  і російських сил, можливо,  в зв'язку з тим, що знаходиться безпосередньо коло луганьського аеропорту. Про драму лемків Донбасу читайте в тексті Наталії Кляшторної - знаної дослідниці бойківської і лемківської культури, в тім числі про ситуацію пересе­лених лемків і бойків в Україні.

                                                                                                                                 (ред.)

 

            Лугансько-лемківська хроніка

 

Коли Майдан поклав кінець правлінню Януковича в Україні, луганські лемки вірили, що їхнє фірмове свято - Лемківська ватра - нарешті буде відновлене. Мріяли про нові зустрічі, ждали лем­ків і гостей з усього світу. Співаків і танцюваль­ні колективів з новими дисками, письменників з книжками про лемківські села, журналістів з дик­тофонами і камерами. А прийшли непрошені гос­ті. З автоматами, мінометами, установками  «Град» і «Смерч»... Проросійські активісти роздмухали пожежу. А російська зброя і озброєні громадяни Росії, під прикриттям маріонеткового квазіутворення ЛНР (Луганська народна республіка - ред.), перетворили квітуче колись приміське село на ру­їни і згарища.

Північ Луганської області - то не промисловий Донбас, а аграрний регіон, значно меншою мірою зрусифікований. В етнографічному плані це також не Донеччина, а Південно-Східна Слобожанщина з сосновими лісами і багатими чорноземами.

Як говорять архівні документи, до вересня 1945 року на територію тодішньої Ворошилов­градської (тепер - Луганської) області з різних по­вітів Краківського воєводства привезли у вагонах понад 6,5 тис. лемків. Багато з них виїхали згодом до західних областей України. Етнологи твердять, що ті лемки, які залишилися на Луганщині, збе­рігають етнічну ідентичність, деякі особливості обрядовості, а старше покоління ще спілкується лемківською.

Та найголосніше про лемків Луганщини заго­ворили не після Лемківських ватр чи виконання обрядів, а, на жаль, після трагічних подій, що роз­горнулися в межах села Переможного, розташова­ного неподалік обласного центру.

 

Кривавий слід

- Розстріляли їх просто у дворі. Всіх чоти­рьох. Кажуть, трупи знайшли на городі, в гаражі, в хаті і посеред двору. На вулиці Димитрова їхня хата була на початку. Вони всі були лемками з діда-прадіда...

Лемківську родину в Переможному 22 серп­ня бойовики розстріляли автоматною чергою. Чотири тіла сусіди знайшли в межах обійстя. За словами односельців, усі отримали вистріли в го­лову. На тілі молодшої жінки знайшли сліди ка­тувань. Стрілянина привернула увагу українських військовиків, що були неподалік. Вони увійшли в село на БТР-ах, відвернувши таким чином роз­праву над іншими мешканцями села.

Люди кажуть, що каральна група мала список людей, які під час липневої спеки привозили воду для українських військових. Розстріляна родина була першою в тому списку.

Постійні обстріли, погрози, розправи розвіяли ілюзії в тих, котрі раніше вірили московській про­паганді. 25 серпня один молодий хлопець з лем­ківської родини, який раніше не приховував своїх симпатій до сепаратистів, написав під малюнком із закривавленими руками: «Це так страшно роз­чаровуватися в людях, за яких був готовий віддати все». Із села ще 10 серпня, до вибухів градів і роз­стрілів, проросійські бойовики викрали місцеву журналістку, прихильну до лемківської громади. Рідні досі намагаються її визволити, та поки що все марно...

            Також бойовики, з-поміж яких виокремлю­ють вихідців з Кавказу, почали хапати мешканців села до неволі. Одному чоловікові, як розказують, стріляли по ногах травматичною зброєю, і він са­мотужки потім старався вийняти кулі зі зранених ніг. Крім розправ, мешканці страждали також від постійних обстрілів. Тоді зносилися дахи, виби­валися шибки в хатах, руйнувалися господарчі споруди та гаражі. Пожежі гасили всім селом. Вже 13 серпня українським військовим вдалося переправити до Харкова одного пораненого лем­ка з Переможного, де у військовому шпиталі його прооперували.

Більшість людей покинули село, скориставшись супроводом українських військовиків. Тут варто подякувати хлопцям з 80-ї бригади і добровольчого батальйону «Айдар». Вони ризикували своїм життям, коли виводили з села колони з мирним населенням на підконтрольну українській і армії територію. Під час однієї з таких операцій один офіцер отримав серйозне поранення руки. За його здоров'я і здоров'я всіх українських вояків нині молиться розсіяна по Україні лемківська гро­мада Переможного.

Як діставалися на безпечну територію старші люди окремими групами після вимушеного від­ступу українських військ - варте окремої розпові­ді. Таке раніше ми бачили тільки у фільмах. Одні переховувалися упродовж кількох днів замаскова­ними в приаеропортних спорудах, інші - зважили­ся пішки долати десятки кілометрів, щоб дістати­ся до родичів за межами села.

Лемки виїхали з села фактично з порожніми руками. Все нажите майно залишили. Ті, котрі за­лишилися, а тепер не можуть виїхати з села, ка­жуть, що зараз оселі грабують бойовики.

Станом на початок вересня у селі панує ро­сійська армія. Але злітно-посадочну смугу перед відступом укра­їнські десантники знищили. Отже, біля лемків­ського села не будуть сідати  російські літаки. Части­на людей все ще перебуває в селі, яке звідусіль контролюється росіянами. Саме тому, щоб не наражати їх на небезпеку, втікачі з лемківського села донині уникали контактів з пресою і навіть зараз просять не публікувати їхніх фотографій та не вказувати прізвищ.

 

«А жаль ми тя, моя хижо...»

- Я вже давно попрощався з усім, що ми з батьками нажили. Села, в якому я виріс, фактично немає. Якщо залишилась третина хат - то добре. Коли росіяни обстрілювали, то не зважали, що тут село, люди живуть, - внук переселених лем­ків розповідає про жахіття, свідком якого став... Його родина залишила в селі два добротні будин­ки. Сам зізнається, що майже не мав заощаджень -  все зароблене вкладав у будівельні матеріали. Ось-ось мав завершити внутрішні роботи. Напри­кінці серпня один з будинків було вщент зруйно­вано авіа ударом. Як виглядає ситуація з другим - поки що не знають.

Близькість до обласного центру - міста Лу­ганська і близькість до Луганського аеропорту, що раніше вважалися безумовними позитивами і запорукою добробуту села, забезпечувало людей роботою і розвинутою інфраструктурою, в умо­вах неоголошеної війни обернулося справжньою катастрофою. Під прицілом бойовиків опинився аеропорт, який контролювали українські десант­ники. З влучністю пострілів у бойовиків були явні проблеми, тому страждало село.

Нащадки лемків ще 6 серпня започаткували в соціальній мережі сторінку про події у своє­му селі. Там вони інформували один одного про події в селі та місцезнаходження родичів. Най­частіше зустрічалися пости: де моя бабуся? що з батьківською хатою? чи живі сусіди?... Уривки повідомлень: «вночі сипали з градів, і вночі з мі­нометів», «осколки летіли по дворах і городах», «згоріла ферма і частина школи», «світла та газу немає, а телефонний зв'язок слабий». День, коли не стріляли і не бомбили, фіксувався як «день, коли пронесло».

 

Під колесами історії

- Нікому, чуєте, нікому не кажіть наших адрес, телефонів, - просто благають. - А ще... Тільки не показуйте і ніде не виставляйте фотокарток. Це буде наша смерть, застерігають кілька разів.

Даю обіцянку, від усвідомлення якої стає ми­моволі моторошно. Оприлюднена фотокартка невинної людини може коштувати життя. Бо що робить злочинець після злочину - знищує свідків.

... У Києві - вихідний. Із поїздки на Луганщину,  під час якої доправляли медикаменти для шпи­талів, чоловік привіз гору кавунів, тож я збираюся нести їх хлопцям до шпиталю. Уродженцям Луганщини, які воювали в добровольчому баталь­йоні за свою землю, - луганські кавуни. (Ми ж бо краще розуміємося на місцевому патріотизмі, ніж ті, які прийшли нас брутально русифікувати!) Беру велетенські кавуни і витираю їх по черзі від степового пилу. Раптовий дзвінок. Схлипування в трубку. Впізнаю по голосі.

- Ви не думайте, що ми жебраки. У нас все було. Ми хату мали гарну, квартиру в райцентрі. Машину, все біля хати. Ми просто так попали. Ми не поїхали разом з усіма. Ми не знаємо точно, хто там у тих списках, з якими росіяни і чеченці хо­дять по селу... Але якщо треба буде їхати - це ж тільки на бензин треба тисяч п'ять. Де їх взяти? Зарплати нема, пенсії не платять... Як буде спо­кійно - остаємося, а як ні...

Знову чую схлипування. І крізь сльози - слова, які чула 10 днів тому від старшої жінки: - «Чому ми? Чому знову ми? За що???..»  Запевняю, що лемківські організації і просто добрі люди самих в біді їх не залишать. Буде треба - назбираємо гро­шей. Всім миром.

Запитую про ситуацію в селі, яке залишили. Чую у відповідь, що там дуже напружено. Бо­йовики покинули навколишні села, і тепер їхню владу представляють комендатури. Натомість у Переможному бойовиків дуже багато. Село далі нещадно грабується. Стрілянина, вибухи - по­декуди й просто посеред вулиці. Прокидаючись вранці, ніхто не певен, що доживе до вечора.

- Чому ж бойовики з вашого села не йдуть? - намагаюся з'ясувати.

- Мабуть, тому, що ми там - переселенці. Неблагонадійні. А може, також ждуть, що вернуться люди зі списку і вони будуть розбираться (карати їх)...

Люди зі списку - це ті, кого призначили до страти. Хто носив воду українським солдатам і передавав їм пакунки від родичів. Хто не зустрі­чав бойовиків як визволителів. Луганська народ­на республіка - радше не організація, а вуаль для російської агресії на сході України - не потребує лемків. Загарбник знову викидає їх на узбіччя. Як майже 70 років тому.

«Вигнані за правду». Такі слова викарбовані на хресті на Ватряному полі. Хто ж хотів, щоб ця історія котилася колесом по нащадках вже скрив­джених людей?.. На думку спадає одна лиш від­повідь: нащадки кривдників. Недаремно ж на те­ренах, окупованих проросійськими бойовиками, вішають червоні прапори і відроджують комуніс­тичну символіку.

- Про що ви мрієте зараз найбільше? - запи­тую в жінок, які вирушають до своїх рідних на Тернопільщину.

- Щоб село звільнили наші солдати, щоб всі люди там вижили, щоб ми могли вернутися, - рап­тово в очах співрозмовників з'являється молоде­чий блиск. - Ми запрошуємо вас на Ватру! Ми ще погуляємо!

Три мрії мають здійснитися. Всі з нетерпін­ням чекають на Лемківську ватру в Переможно­му. Слово честі - зараз ще більше, ніж на Ватру в Ждині!

           

            Наталя Кляшторна.

                                                                       Часопис лемків у Польщі «Ватра», 

№ 4/2014.

                                                                       (Горлиці, Польща).

Закарпатець Дочинець отримав з рук Порошенка Шевченківську премію

 

          

Президент України Петро Порошенко вручив Національну премію України імені Тараса Шевченка 2014 року видатним діячам культури.

 

Про це у прес-службі глави держави повідомили 7 листопада.

Як стало відомо, вітаючи лауреатів премії у Київському музеї Шевченка, глава держави сказав: "Так сталося, що ювілейний рік 200-річчя з дня народження Великого Кобзаря став справді Шевченківським за духом. Бо Україна встала і кайдани порвала!" "Країна живе і дихає свободою, мужньо, по-геройськи протистоїть агресії, - заявив Глава держави, знов нагадавши слова Тараса Шевченка, - Вражою, злою кров'ю волю окропила".
            Петро Порошенко наголосив на важливості ролі, яку мистецтво відіграє у житті країни у важкий для неї час, та не погодився з латинським висловом "Коли говорять гармати, музи мовчать".  "Саме зараз, коли держава переживає такий складний період, коли триває справжня Вітчизняна війна, мистецтво не повинно відходити на другий план. Саме зараз потрібна ваша фантастична праця", - сказав Петро Порошенко.

Президент підкреслив, що саме мова, культура додають сьогодні сил українцям у подоланні викликів і загроз, утвердженні незалежності, соборності та суверенітету України. Звернув увагу на той факт, що серед лауреатів премії – представники різних регіонів України. "Ви за народженням, походженням, місцем роботи представляєте сьогодні різні регіони нашої єдиної країни. У ваших цікавих біографіях я побачив згадки про Закарпаття і Галичину, про Київ та Черкащину, Луганщину та Донеччину. Це і є наш український культурний простір", - сказав Президент.
            Лауреатами Національної премії України імені Тараса Шевченка 2014 року стали члени колективу Донецького національного академічного театру опери та балету імені А.Б.Солов’яненка у складі: диригента-постановника Василя Василенка, режисера-постановника Марії Курочки (ФРН), хормейстера-постановника Людмили Стрельцової, художнього керівника проекту Василя Рябенького (посмертно), артистки Тетяни Плеханової. Митці нагороджені за спільний українсько-німецький культурний проект - постановку опери Ріхарда Вагнера "Летючий голландець", яку було приурочено до 200-річчя німецького композитора.
            Також нагороджено культуролога-філософа Ірину Гаюк – за книжку "Ілюстрована енциклопедія вірменської культури в Україні", закарпатського письменника Мирослава Дочинця (на фото другий зліва) – за романи "Криничар. Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії" та "Горянин. Води Господніх русел".
            Любомир Медвідь отримав високу відзнаку за широкомасштабну серію живописних робіт "Ремінісценції". Провідний майстер сцени Національного академічного театру опери та балету України імені Т.Г. Шевченка Людмила Монастирська відзначена Національною премією ім. Шевченка за вокальні партії в оперних виставах.

            Лауреатів цьогорічної Шевченківської премії було оголошено ще 17 лютого.

           

                                                                                 

07.11.2014

 

Радіо Свобода

Кому потрібне визнання Україною карпато-русинської національної меншини

 

Русинська спільнота, Карпато-русинське товариство оприлюднили Звернення до міжнародної спільноти щодо визнання Україною карпато-русинської національної меншини.Звернення, як зазначають його автори, ставить метою «визнати русинів національною меншиною в Україні». Однак, чим викликане таке звернення і які можуть бути його наслідки?

 

Автори Звернення стверджують, що «карпато-русини є корінною національністю Карпатського гірського регіону Центрально-Східної Європи». І жодним словом у Зверненні не згадують про те, коли і під впливом яких подій відбулась трансформація Русі в Україну, як русини стали українцями. Докладні й аргументовані відповіді на ці запитання дав український учений – історик Євген Наконечний у праці «Украдене ім’я», яка мала вже п’ять видань.

 

читати далі

Від етнонімів русини та руснаки до самоназви українці

ПОВІДОМЛЕННЯ

Генеральне консульство України в Пряшеві 28 листопада 2014 року припиняє свою діяльність

У зв’язку з цим консульський прийом громадян припиняється 20 листопада 2014 року.

Громадяни, які проживають чи перебувають на території Пряшівського, Кошицького та Бансько-Бистрицького країв Словацької Республіки з 21 листопада 2014 року можуть звертатися до Посольства України в Словацькій Республіці для отримання консульських послуг та консульського захисту.

Посольство України в Словацькій Республіці

Керівник:	Притула Ігор Васильович Радник з консульських питань
Адреса:	81101, Словацька Республіка, м. Братислава, вул. Радванська, 35
Телефон:	(00 4212) 59202836, (00 4212) 5920 2816, (00 4212) 5920 2813  (екстреної допомоги виключно для отримання інформації про надзвичайні події)
Факс:	(00 4212) 59202837
Ел. пошта:	emb_ua@mfa.gov.ua, ukremb@ukrembassy.sk
Веб-сайт:	http://slovakia.mfa.gov.ua
Графік роботи:	08:30 – 11:30 прийом громадян; 14:00 – 16:00 видача документів, перерва: 12:00 – 13:00, вихідні дні: СБ-НД

 

(00 4212) 59202810, (00 4212) 5920 2813 цілодобово; гаряча лінія: (00 4212) 5920 2813 (прохання телефонувати виключно в разі загрози життю чи загибелі громадян України)

70-та річниця звільнення України

28 жовтня 2014 року відзначається 70-та річниця вигнання нацистських окупантів з України.

У роки Другої світової війни Україна опинилася в епіцентрі жорстоких битв. За підрахунками істориків, у ході воєнних дій на території України загинуло близько трьох мільйонів радянських солдатів і офіцерів і майже 1,4 млн. військовополонених. На окупованій території України загинули близько 3,9 млн. осіб - кожен шостий мешканець. Понад 2 млн. українців були вивезені для примусової праці до Німеччини. Повністю або частково було зруйновано понад 700 міст і 28 тис. сіл, близько 10 млн. людей залишилися без даху над головою, знищено понад 16 тис. промислових підприємств.

Ми віддаємо данину пам’яті воїнам, які загинули в боях за звільнення України, і мирним жителям, що постраждали від дій нацистських окупантів. Україна завжди пам'ятатиме тих, хто ціною своїх життів захищав і визволяв її в роки воєнного лихоліття.

Ще не стерлися в пам’яті українського народу згадки про страхіття нацистської окупації, як частина території України знову опинилася під окупацією іноземної держави. Вкотре зі зброєю в руках український народ змушений відстоювати свободу, незалежність і територіальну цілісність своєї Вітчизни.  Знову ллється кров.

Цинізм нинішньої ситуації полягає в тому, що на українські землі зі зброєю прийшла Росія, з народом якої та іншими народами колишнього СРСР українці пліч-о-пліч боролися проти нацистської навали. 

Порушивши основоположні принципи міжнародного права, Будапештський меморандум про гарантії Україні внаслідок відмови від ядерної зброї, одним з підписантів якого є Російська Федерація, її регулярні війська окупували Автономну Республіку Крим, вторглися на схід України, надаючи підтримку терористам, які розв’язали справжню війну проти Української держави та Українського народу. Таким чином, Росія стала на шлях тих, проти кого 70 років тому виступив весь цивілізований світ.

Сьогодні агресивна політика Росії, підкріплена безпрецедентно високим рівнем ультранаціоналістичних та шовіністичних настроїв росіян, вийшла за рамки українського виміру і сприймається світовою спільнотою як загроза міжнародному миру і безпеці.

Україна сподівається, що події 70-річного минулого, а також пам’ять про мільйони загиблих у Другій світовій війні та тисячі жертв нинішньої агресивної політики російської влади, змусять нинішнє керівництво РФ вдатися до реальних кроків, які б сприяли виведенню військ з окупованих територій, припиненню вогню, врегулюванню ситуації на Донбасі і в Криму на засадах поваги до територіальної цілісності, суверенітету і недоторканності міжнародно визнаних кордонів України.

                          За матеріалами Посольства України в Словацькій Республіці.

Категорії

• Новини
• Моніторинг
• Про нас
• Про нас пишуть
• Нове життя
• Історія та фотографії
• Календар акцій
• Цей веб–сайт

Архів новин

• січень
• лютий
• березень
• квітень
• травень
• червень
• липень
• серпень
• вересень
• жовтень
• листопад
• грудень