УКРАЇНЦІ СЛОВАЧЧИНИ

Мандрівка етнічними українськими землями

    

На Львівщині розпочався щорічний міжнародний пошуковий та освітній табір-експедиція «Пам’ять предків – основа майбутнього 2014». Табір, що розпочався 11 серпня й триватиме до 24 серпня 2014 року, традиційно складатиметься з реставраційної та мандрівної частин. Але цьогорічний формат експедиції дещо різнитиметься від попередніх років.

Відтак, перший тиждень табору відбудеться на території українських етнічних земель, які отримали науково-публіцистичну назву Закерзоння (нині це територія Польщі), де викладачі спільно із студентами кафедри реставрації та реконструкції архітектурних комплексів Національного університету «Львівська політехніка» проведуть роботи на кількох українських цвинтарях в польському-українському прикордонні. За цей час буде завершено працю з інвентаризації та паспортизації надгробків, проведено завершальні роботи з реставрації окремих цвинтарних об’єктів.

Після таборової частини відбудеться подальша мандрівка етнічними українськими територіями. Цьогоріч буде розширено й географію щодо нових етнографічних зон. Отож патріотична молодь матиме можливість познайомитись з історію та культурою українців-автохтонів Словаччини, а також вперше відвідати Мармарощину та Південну Буковину – етнічні українські землі у північно-східній частині Румунії.

Протягом  мандрівки  мандрівки  заплановано   також   відвідати   Музей   української культури та скансен у Свиднику (Словаччина), зустріч з дослідником лемківської культури професором Миколою Мушинкою у Пряшеві (Словаччина), знайомство з дерев’яними церквами Закарпаття, зустріч з українською громадою у Сигеті (Румунія), знайомство з українською культурою та сакральною архітектурою Мармарощини та Південної Буковини (Румунія).

Ігор Галущак, Львів            

          

Союз русинів-українців Словацької Республіки та автор

запрошують Вас на відкриття виставки з нагоди 65-річного ювілею автора

Віталій Либа

ДУХОВНА ІНСПІРАЦІЯ

Вишній Тварожець святкував 600-річчя першої письмової згадки

 
            У неділю, 27.7.2014 р., у Вишньому Тваріжці Бардіївського округу відбулось свято. У той день жителі села разом з гостями з близької і далекої околиці відзначили  600-річчя першої письмової згадки про село.  Староста села Йосиф Балащак на початок свята сказав, що жителі Вишнього Тваріжця ніколи не забудуть своїх предків і славних уродженців села, серед них пряшівського єпископа Йосифа Ґаґанця. Звідси береться також родове  коріння  єпископа Василя Гопка.

            Свято розпочалось рано святою літургією у місцевому храмі свв. Козьми і Дам’яна. Літургію за участю греко-католицького духовенства справляв помічний єпископ Мілан Лах.

        Після  того  на  сцені в ареалі Будинку культури відбулась художня програма. Складовою частиною програми була також  презентація монографії про Вишній Тварожець (384 стор.), в якій автор  Еміл Балащак з Бардієва простежує історію села від 1414 року до наших днів. Одночасно він публічно заявив, що готує нове видання книжки про село, яке поповнить новими історичними даними і документами.

            У програмі виступили народна капела Андрія Кандрача разом з солісткою Монікою Кандрачовою, чоловіча співацька група з Тарнова, дует Евеліна Гвать і Марія Ґмиттер,  співацька група з Ряшева – співаки Марія Хома, Марія Юрчишин і Давид Юрчишин за музичного супроводу Каміла Адамишина і Франтішка Новака під художнім керівництвом Евеліни Гвать і Лілі Матяшової. Програму ряшів’ян представив публіці Йосиф Адамишин. Учасників свята привітала вітальним словом старостка Ряшева Гелена Ямрошкович. Серед інших,  піснями звеселила публіку також капела Замішковців з Колачкова.

        З  нагоди  200-річчя  від дня народження  у програмі прозвучала поезія Тараса Шевченка. Присутні мали можливість послухати зі сцени також твори Федора Лазорика і зразки творчості Марії Ґмиттер.

            Серед гостей на святі був присутній голова Регіональної ради СРУСР Микола Деніс.

 

                                                                                                          М.Ґ.

                                                                                              Фото Маріяна Шота.

XXIV Свято культури в Ублі     

ПІСНЯМИ ОБДАРОВАНА ДОЛИНА

 

Сотні тисяч людей в публіці, тисячі на сцені і сотні в закуліссі. І так можна узагальнити двадцять чотири роки існування фольклорного фестивалю  в селі Убля – найстаршого і наймасовішого свята музично-танцювальної і пісенної народної культури русинів-українців в Ублянській, ширше – в усій Ужанській долині. 

-  І в цьому році я з рівнем нашого фестивалю дуже спокійна, - висловилась старостка села Убля Мґр Надя Сірка тісно по двадцять другій годині, коли затихли музичні інструменти  останніх виступаючих на сцені ХХІV Свята культури в Ублі. – Інакше й не може бути. Ми поставили лату високо, уступати вже не маємо де, мусимо її держати і з року в рік вище піднімати, - додала пані Надя, душа цієї популярної фольклорної події.

Цьогорічне Свято культури в Ублі Снинського округу відбулося в гарячий сонячний недільний день і повнамісячний чудовий вечір, 10-го серпня, на імпровізованому амфітеатрі у центрі села. Його оранізатори – Сільський уряд в Ублі та Союз русинів-українців СР, за підтримки п. Петра Худика, голови Пряшівського самоврядного краю та адміністрації Уряду СР – Секції національних меншин у Братиславі – цю акцію присвитили головним цьогорічним подіям – 100-ій річниці спалаху Першої світової війни та 70-й річниці Словацького народного повстання. Ці історичні події не обминули ані Ублю та її долину. Тяжкими боями пройшли її діди і пра-прадіди, як Михайло Паливода, Юрій Семиван, Степан Гавелка, Михайло Іванега (Циниччин), Юрій Ап’яр, Юрій Гиріч та інші. Жертвами Першої світової війни стало багато людей Ублянської долини. В бою загинули, крім інших, Федір Сірка, Михайло Фізер з Ублі, але й багато тих, котрі померли внаслідок епідемії холери.

Убляни не забули на  фольклорному святі пригадати також імена тих, які воювали в рядах  СНП: льотчика Миколу Шингловича, котрий певний час був командиром аеродпому ТРИ ДУБИ,  воїна Юрія Більчака, члена Другої парадесантної бригади, яка вже початком серпня 1944 року прилетіла на допомогу СНП з українського Києва.

 -  Кожне воєнне полум’я є причиною великого людського нещастя і гірких сліз родини полеглих. І, коли віримо у те, що вони дивляться на нас з небес, то, напевно, разом з нами  радуються тому, що їхні покоління мають над головами мирне небо і тепле сонце, що ми можемо вільно собі жити, вчитися, працювати і забавлятися. – сказали модератори свята Сімона Федорко та Ладислав Ладомир’як, які одночасно запросили на сцену ФГ «Вублянчик», «Ублянку», «Полонину» з Улич-Кривого, русько-український фольклорний ансамбль «Крайка» з польського міста Перемишля та ін.

З великою вдячністю привітала публіка фольклористів  з України, сини котрої і в наші мирні дні повинні вмирати за самостійність своєї Батьківщини. На сцені  виступали хлопчики і дівчатка фольклорного ансамблю «Джерельця Карпат» з м. Ужгород.

- В нашому краї з пра-правіків, в одному різнокольоровому вінку зберігається колорит народної творчості словаків, русинів-українців, угорців, поляків, німців і ромів. Усі разом працюють, відпочивають спортують, організують, наприклад, фестивалі, - вели на словацькій та українській мовах дальшу із п’яти частин програми. – Можемо сміло сказати, же в нашому краї для захорони народної творчості  русинів-українців найбільше зробив і робить Союз русинів-українців Словацької Республіки – перед тим – Культурний союз українських трудящих. Довгорічна чесна  і самовіддана діяльність працівників та активістів цього відомого на Словаччині і далеко за границми культурного Союзу була корунована унікатною національною традицією – 60-тим Святом культури русинів-українців у Свиднику, яке здійснилося в половині червня цього року. Оця наша організація вже 60 років   дає простір для самореалізації тисячам танцюристів, музикантів і співаків, охороняє і пропагує народне мистецтво людей руського роду,  без виїмки - усіх  тих, які пишуться русинами, українцями або й словаками. Спитайте тих, котрих зараз побачите на нашій сцені, де починалася їхня майже професіональна мистецька діяльність? А вони без вагання  скажуть: це були Свидник, Камйонка, Бардіїв і Меджилабірці – місця, де наш Союз щороку організував свої центральні фольклорні акції. Та й хто б із старших ублянських любителів фольклору не пам’ятав такі звучні імена ксутівських працівників та активістів, як уже покійні Юрій Прохазка, Андрій Каршко, наш Василь Лесьо, Володимир Любимов, або тих, які вже на пенсії – Іван Стебіла, Мрія Кич, Ольга Бандурич і багато інших, які методично допомагали в роботі фольклорних груп.

Наш Союз заклав сильний фундамент збереження і розвитку народної пісенної і танцювальної культури по всій Пряшівщині. Дякуючи йому, і сотням любителів народної культури, десятки років активно працюють, крім інших, і такі фольклорні колективи, як наша «Ублянка», стащинський «Бескид», снинська «Старинчанка» і десятки солістів, які свою мистецьку дорогу починали на «Маковицькій струні» в Бардієві або у Свиднику.

Так, це дуже правдиві слова ведучих програми ублянського фестивалю. Бо  ж чи можна у темну комору закрити понад 60-річну нелегку роботу нашої найстаршої і найдіючішої національної організації серед руського населення Пряшівщини? Ні, не можна. бо під старою хатою фундамент непохитний. Його не зруйнує ані той, до кого пасує наше народне прислів’я: «Знайшовся їдець на готовий хлібець»!

Плоди своєї довгорічної праці на ублянській сцені представило сімнадцять колективів художньої самодіильності. Між ними ФГ «Кичера», «Дукат», «Дуга» із Снини, «Ріява» з Гуменного та ін. Та найбільше з цієї частини програми любилася публіці  гуменська «Русинія». А чому саме вона? Бо майстерно виконала найпопулярніші в цьому регіоні українські народні закарпатські і козацькі пісні. Вони ж викликали бурю оплесків і домагань повторення.

Заключна частина ублянського Свята належала ФА «ШАРИШАН»- популярному репрезентантові фольклору регіону Шариш, але й нижнього і верхнього Земплина, Спиша чи Абова, колективу, який знають по всій Словаччині, Європі і в заморських державах. А також митцям аж із центра Середньословацького краю і СНП – Банської Бистриці. До Ублі приїхали чудові музиканти і співаки гурту «РУСИН ЧЕНДЕШ ОРХЕСТРА». На превелике здивування понад 600-членної фестивальної публіки, словацькі митці  продемонстрували велику силу і привабливість української народної пісні, українського слова, яке з їхніх уст виходило бездоганно чистим, без словацького акценту. Мовби всі вони народилися і виростали на Великій Україні. Всі ними заспівані, дещо змодернізовані, українські пісні, весь їхній виступ супроводили глучні оплески вдячної публіки, яка, як видно, ніколи не перестане співати свої, українські народні шедеври, в яких полягає велика об’єднуюча сила людей слов’янського роду. СЛОВ’ЯНСЬКА ЄДНІСТЬ – такий азбучний девіз прикрашав чільну стіну ублянського XXIV Свята культури, або, традиційного, як тут говорять, НАШОГО ФЕСТИВАЛЮ, який із своїм колективом працівників,  Сільським заступництвом та у співраці  із Союзом русинів-українців СР підготувала старостка Ублі Мґр  Надя Сірка, депутат Пряшівського самоврядного краю.

           

                                                                                 Ганна Чаварга.

 

Священик-патріот

(З нагоди недожитого 100-річчя від дня народження митр. прот. Йосифа Ілюка)

 

Міжвоєнна Чехословаччина з перших днів   існування навстіж відкрила брами  вищих шкіл в Чехії і  Словаччині уродженцям Закарпаття та Пряшівщини як складової частини республіки. Таким чином поступово закладались  основи для відродження нової національної інтелігенції рідного краю. Незначній групі громадян Чехословаччини – близько 30 уродженцям Закарпаття і Пряшівщини – пощастило вивчати православне богослов’я  також в колишній Югославії.  Одним з них був також уродженець м. Хуст о. Йосиф Ілюк, останні роки життя якого  пов’язані з культурно-національним життям русинів-українців Пряшівщини, як і декотрих його однокласників і ровесників, які працювали  на духовній ниві, серед них  -  Петро Спишак, Георгій Кузан, Петро Кернашевич, Миколай Щербей, Андрій Мигальов, Іоанн Мучичка, Іоанн Кополович, Василь Мандзюк, Георгій  Шутко.

            Митр. прот. Йосиф Ілюк  (18.7.1914, Хуст – 6.5.1993, Пряшів)  виростав злиденним життям напівсироти (його батько Іван Ілюк загинув під час Першої світової війни, похоронений в Лінці, Австрія), проте йому вдалося закінчити початкову і середню школи в рідному місті, а в 1930 – 1936 рр. здобував духовну освіту в Сремських Карловцях (Сербія) і  Бітолі (Македонія), де його вчителями були видатні  сербські богослови.

Військову службу відбував в аспірантській офіцерській школі в Мукачеві, згодом в Хусті, а в період мобілізації  після аншлюсу Австрії і наростання територіальних претензій гітлерівської Німеччини  до Чехословаччини  опинився  в с.  Валшов поблизу Оломоуца. 

Після одруження (одружився з Оленою, дівочим прізвищем Грицак) і рукопокладення в сан ієрея  (1939) став настоятелем м. Хуст з обслуговуванням філіального села Бороняво і катехетом для православних дітей в школах. Окупація Закарпаття гортіївською Угорщиною не віщувала ніякого добра для Закарпаття і  для нього особисто: з боку угорських властей зазнав різних переслідувань, певний час не отримував зарплату,   кілька разів йому вдалось уникнути арешту і навіть розстрілу в переддень визволення  Хуста радянськими військами (24.10.1944).

У повоєнний період о. Йосиф Ілюк був приходським священиком в Хусті і благочинним Хустського району (1939 – 1957), а згодом  став настоятелем в Клокочові (1957 – 1969) з філіальними парафіями Кусин і Калужа Михалівецького округу і одночасно Михалівецько-Требішівським архідеканом. В Клокочові побудував новий приходський будинок. Особливі завдання у о. Йосифа були пов'язані з влаштуванням приходських  празників в Клокочові в день Успіння Божої Матері, куди приходила велика кількість прочан (більше 10 000 прочан) з усієї Чехословаччини. У 1969-1970 рр. у філіальному селі Калужа під доглядом о. Йосифа був розписаний храм прекрасною іконографією.

У 1969 р. о. Йосиф був призначений другим настоятелем кафедрального собору в місті Михалівці, виконуючи і далі посаду архідекана.  У відділі у церковних справах ОНК в Михалівцях укладав угоди про спільне користування храмами православними і греко-католиками.

У 1973 р. о. Йосиф був призначений спиритуалом Православного богословського факультету в Пряшеві. Виховну діяльність о. Йосиф зводив до таких завдань: 1. Зміцнення глибокої віри і любові до Бога в душах студентів через молитву і богослужіння. 2. Розвиток у студентів духовного самовдосконалення у богословських знаннях. 3. У зміц­ненні в них церковної дисципліни і моральної чистоти.

У 1983 р. о. Йосиф Ілюк завершив свою діяльність спиритуала (9 років) на 69 році життя і на 45-річчя священства вийшов на пенсію. Митр. прот. Йосиф Ілюк не пере­ставав і далі працювати в церкві, як священик служив в кафедраль­ному соборі Олександра Невського в Пряшеві і на протязі довгих років (1967-1991) редагував україномовний (російськомовний) журнал "Заповіт свв. Кирила и Мефодія", в якому друкував статті на богословську та культурно-історичну тематику. Писав про іс­торію Клокочова і Клокочівського приходу, нариси, виготовив родовід Ілюків від ХVІІІ ст. до наших днів. В архіві зберігаються його роботи про Мараморош-Сиготський процес 1905 – 1914 рр., становище церкви під час угорської окупації 1939 – 1944 рр. та інші роботи на історичну тематику.

Кілька років о. Йосиф Ілюк очолював первинну організацію КСУТ при ПБФ. Був  дописувачем і довгорічним передплатником газети «Нове життя», співпрацював з Українською студією Чехословацького радіо, для постійного зберігання передав Музею української культури у Свиднику з своєї приватної бібліотеки старовинні церковні видання і предмети церковного вжитку.

О. Йосиф Ілюк  завжди поєднував духовну діяльність з патріотичною і в такому дусі вів і своїх студентів, які сьогодні  як священики працюють на церковній ниві. Прищеплював їм любов до рідного слова, азбуки. Своїм особистим життям о. митр. прот. Йосиф Ілюк був для них добрим прикладом.

P.S.

Треба віддати належне закарпатським краєзнавцям, які поступово збирають відомості про уродженців краю і в міру своїх сил і можливостей зберігають їх пам’ять. В рекомендаційному бібліографічному посібнику Календар краєзнавчих пам’ятних дат на 2014 рік. (Видавництво В.Падяка. Ужгород, 2013, 398 с.) Юрій Данилець і Костянтин Куцов наводять ряд нових даних з життя о. Йосифа Ілюка. На жаль, в поспіху роботи допустилися недогляду, змішавши біографічні дані о. Йосифа Ілюка з біографічними даними  - однакового імені і прізвища - дальшого уродженця Закарпаття (близького родича о. Йосифа), який  навчався в 30-х роках ХХ ст. у празькій Вищій технічній школі і розвинув активну діяльність  в  студентському товаристві «Возрождение». Цей нарис мав би розставити  на свої місця    хоча б  декотрі відомості про  життя  і діяльність о. прот. Йосифа Ілюка.

 

                                                                                                                                 -р-

                                                                                     «Нове життя», № 15, 4.8.2014 р.

Юрій БАЧА – доносив навіть на самого себе!

 

  Цими днями в ужгородському видавництві П.П.БРЕЗА вийшла з друку третя – остання – книга Юрій БАЧА. ВИБРАНІ ТВОРИ. Першу було видано у 2006 році (художні твори), другу – у 2008 році (з літературознавства та публіцистики), а третю було підписано до друку ще у 2010 році. Проте внаслідок подій в Україні всі обіцянки сприяти виданню цієї книги залишилися пустопорожніми, допоки автор не назбирав коштів  і не видав її –  як і другу книгу Вибраних творів – знову на власний рахунок (при допомозі двох місцевих «чесних русинів»).

То як позначилася чотирирічна затримка видання книги на її значенні? Хіба так, що надто актуальні матеріали книги могли вже роками впливати на її читача, рівно ж і на ширше коло культурної громадськості в нас і в Україні. На жаль, критичний стан української проблематики останніми роками не зазнав поліпшення, отже актуальність проблематики предметної книги тою затримкою ніяк не зменшилася. Численні критичні аналізи стану справ та застереження автора практика в нас та в Україні повністю підтвердила. Трагізм багатьох важливих справ перевершив значний критицизм автора, за який його часто критикували як за занадто гострий. Тому актуальність переважної частини матеріалів книги роками ще значно зросла.

Отже, книга третя Вибраних творів Юрія Бачі, наперекір кількарічній затримці, не втратила на своїй актуальності. Тим більше, що її ядром є т. зв. ціложиттєві матеріали, які раніше не можна було публікувати або з-за їхньої значної критичності, або з-за державної заборони друкувати подібні матеріали, або й з-за того, що окремі з тих матеріалів представляють не одного нашого «діяча» попереднього режиму не в такому світлі, в якому він «сіяє» до сьогодні. Притому книга містить багато матеріалів, які публікуються вперше, хоч окремі з них було написано понад чи майже півсторіччя тому.

 Йдеться, наприклад, про критичний аналіз автора діяльності «партії та уряду» («Моє розуміння справи» з 1971 року; 71 стор.), який вже тоді було надіслано ЦК КПЧ і який не в одному випадку був критичнішим від значно пізнішого колективного протесту «чехословацької громадськості« («Харта 77»), про репортаж з перебування автора в Америці у 1969 році («То не я відкрив Америку»), про своєрідний та щирий аналіз власного життя та діяльності автора «Резюме» до віртуальної «Автомонографії» та, зокрема, про найповніше та найщиріше зізнання автора про його «співпрацю» з «таємними» органами – нашими та радянськими – протягом десятків років («Як я доносив навіть сам на  себе?»). Такого детального, правдивого та критичного зізнання не зуміли вигадати проти автора навіть його найкращі «друзі та приятелі», такі факти не зафіксовані навіть в секретних архівах, що ними орудує Інститут пам’яті народу.

          Тому названа книга Юрій БАЧА. Вибрані твори (Ужгород, 2014, стор. 548), яка  гідно підсумовує немалий  життєвий доробок автора, може стати вагомим поповненням нашої журналістики, краєзнавства та, зокрема, немаловажним документом нашого життя та нашої доби.

            Книжку можна придбати в редакції. Ціна добровільна.

 

                                                                                                                             р  

Зустріч родаків під знаком смутку і ностальгії

 

            Кожного року в літній час над Старинським водоймищем питної води на Снинщині відбуваються зустрічі родаків. Цього року зустріч відбулася в неділю, 13 липня. В ній взяло участь близько 300 учасників – виселені жителі, їх родини, близькі і приятелі. Зустріч організували Урбарське товариство Старина і Комітет виселенців водоймища Старина. У художній програмі виступили  співацькі групи «Старинчанка», «Пайташе», «Клубованка», «Дукат» і «Кичера».

            Цього року минає вже 40 років з того часу, коли уряд в 1974 р. прийняв рішення  про будівництво водоймища питної води. В наш час вода із водоймища Старина надходить до Кошиць, Пряшева, Воронова н./Т., Михаловець, Гуменного, Снини і в десятки дальших міст і сіл Східної Словаччини. На жаль, на водопровід в Снинському окрузі підключено лише 9 сіл (26,47%) – Бела на Ціросі, Довге на Ціросі, Пихні, Снина, Стащин, Стриговець, Земплинські Гамри і частково Убля та Улич.

            Через будівництво Старинського водоймища зникло з лиця землі сім сіл: Старина, Звала, Руське, Велика Поляна,  Остружниця, Смольник і Дара. Виселення проходило від весни 1980 р. до весни 1986 р., останнім виселеним селом було Руське. Загалом було виселено 3 500 людей, які становили 940 родин і проживали у 820 будинках. За будинки люди отримали від 80 до 150 тисяч  чехословацьких крон.  Всі сім’ї отримали квартири або фундуші для будівництва будинків. В 2004 р. виселенці за символічну крону  отримали від Пряшівського самоврядного краю будинок в центрі Снини як відшкодування за зруйновані будинки культури. Всупереч тому, що декотрі жителі не хотіли залишати свої будинки, була прийнята лише одна постанова про примусове виселення, а саме в Старині. Значна  частина людей не була задоволена ціною за свої будинки, тому  у 100 випадках дійшло до конфіскації майна.

Водоймище Старина є найбільшим джерелом питної води в Центральній Європі.  Наповнювання водою розпочалось у 1987 році. Вода протікає трубою до Кошиць, протяжність – 130 км. Затоплена площа становить 311, 4 га, площа  води – 125,81 кв. м., об’єм – 59,80 млн. кубометрів, максимальна  глибина – 50 м.

У наш час вже не можна не згадати і таке: у 70-х роках 20 ст. люди в околиці Старини довідались, що будуть мусити покинути свої домівки. Декотрі не чекали і негайно відійшли. Виселення проходило поступово, в залежності від того, чи вже були готові квартири в Снині або Гуменному. Зрозуміло, багато хто не міг змиритися з виселенням і покинути рідний дім.  Але коли до села перестав приїжджати автобус, закрили магазини і виключили електрику, відійшли майже всі. Залишилося  лише кілька осіб, які клали опір. Марія Крішко з Руського і пан Фечик з Остружниці. Обидвоє залишились жити в рідних селах ще 2 – 3 роки після виселення і нарешті у своїх будинках і померли.  Останньою покинула рідне село сім’я Скірчакових з Великої Поляни. Коли виключили електрику, включили власний агрегат. 

Люди, які не можуть змиритися з власною долею, постійно повертаються туди, де стояв їх дім. Показують своїм дітям, де жили, де була їх школа, корчма, церква… У зарослих огородах  орієнтуються лише за овочевими деревами і зруйнованими фундаментами… Приходять на цвинтарі, де сплять свій вічний сон їх рідні і близькі.

 

                                                                                                          -мі-

Категорії

• Новини
• Моніторинг
• Про нас
• Про нас пишуть
• Нове життя
• Історія та фотографії
• Календар акцій
• Цей веб–сайт

Архів новин

• січень
• лютий
• березень
• квітень
• травень
• червень
• липень
• серпень
• вересень
• жовтень
• листопад
• грудень