УКРАЇНЦІ СЛОВАЧЧИНИ

Подвійне свято в Братиславі

 

У четвер, 22 січня ц. р., вдвічі зійшлись представники української громади в Братиславі. Після полудня на запрошення радника з питань культури та нацменшин Посольства України в Словацькій Республіці Віталія Усатого здійснились збори активу Словацько-українського товариства, Українсько-словацької ініціативи, членів Музично-драматичного  ансамблю ім. Т. Шевченка та ГІ «Євромайдан Словаччина» з нагоди Дня Соборності України. Присутні послухали Звернення Президента України Петра Порошенка з нагоди Дня Соборності, у вступній частині якого Президент навів: «Історичний Акт злуки, проголошений 22 січня 1919 року, був символічним документом. Він окреслив географічні та ментальні контури єдиної України. З плином десятиліть ідея, закладена в Акті, поступово втілювалася в життя». А вкінці свого звернення запевнив в тому, що «Ніхто й ніколи вже не зможе підірвати нашу єдність. З соборністю в думці, з єдиною Україною в серці ми всі разом назавжди будемо єдиною українською політичною нацією, в складі якої рівною мірою комфортно почуватимуться всі етноси».

Після дискусії до Дня Соборності присутні заслухали і підтримали Звернення щодо звільнення Надії Савченко, військовослужбовця Збройних Сил України, депутата Верховної Ради України, члена Постійної делегації Верховної Ради України у Парламентській асамблеї Ради Європи, адресоване вищим посадовим особам Словацької Республіки, яке підписали керівники шістьох українських громадських організацій в Словацькій Республіці.

Присутні говорили про гуманітарну допомогу Словаччини постраждалій Україні і можливості її координації між українськими громадськими об’єднаннями.

Святковий день братиславська українська громада разом із словацькими любителями української культури завершила незабутнім концертом Дмитра Губ’яка, бандуриста, вокаліста, композитора і актора, заслуженого артиста України. З 2007 р. він викладає в Кременецькому обласному гуманітарно-педагогічному університеті Т. Шевченка на кафедрі музичних дисциплін. З 2009 р. працює на неповну ставку актором в Тернопільському академічному музично-драматичному театрі ім. Т. Шевченка, а з 2010 р. педагогом гри на бандуру на факультеті мистецтв Тернопільського педагогічного університету Володимира Гнатюка. Для публіки в Словаччині його відкрив Евґен  Прохац, співзасновник громадського об’єднання Гарна музика, яке разом з Музично-драматичним ансамблем Т. Г. Шевченка, передусім в особі Михайла Калиняка та Марти Каконі, і Посольством України в Словацькій Республіці в особі радника Віталія Усатого зорганізував цей концерт в Будинку культури Ружінов в Братиславі. Концерт був складовою частиною серії Концертів гарної музики.

В програмі Дмитра Губ’яка були колядки, українські народні пісні, козацькі пісні і билини, думи, класичні твори, твір з елементами джазу, але і його власні твори. Під час концерту бандурист грав на бандурі київського і харківського типу. А співав неймовірно емоційно. На честь жертв конфлікту в Східній Україні він спонтанно включив у свою програму прекрасну пісню «Бандуристе – орле сизий». Кожен з творів публіка оцінила тривалими оплесками, а в кінці концерту стоячи.

 

                                                                                     Марія Фоллріх

Союз русинів-українців Словацької Республіки та автор запрошують Вас на відкриття виставки

Наттела Овсієнко

МЕЛОДІЇ ВЕСНИ

Пряшів • 3 лютого 2015 р. o 16.00 год. • Центр української культури, вул. Янка Бородача, 5 Виставка потриває до 28 лютого 2015 р.

Актив з нагоди 80-річчя радіопередач для русинів-українців

 

16 січня 2015 року в Центрі української культури в Пряшеві відбувся актив   колишніх працівників Української студії Словацького радіо  з нагоди 80-річчя виникнення радіопередач для русинів-українців.  Актив організувала пряшівська Первинна організація СРУСР № 3. Голова Первинної організації Мілан Малик після відкриття зборів запросив до слова заступника голови ЦР СРУСР Павла Боґдана, який дав цілісну картину історичного розвитку радіопередач для русинів-українців від їх заснування. Високо оцінив заслуги першого директора радіо Андрія Рудловчака, який прокладав перші стежки до слухачів радіо.

Окремо оцінив пряшівський період радіопередач. Як сказав, Українська студія Словацького радіо,   oкрім aктуaльниx інфoрмaцій з пoлітичного і грoмaдського життя рecпубліки тa українського рeгіoну, плекала в слухачів повагу до міcцeвих тa зaгaльнoнaціoнaльних культурних нaдбaнь і трaдицій. Як уcтaнoвa викoнувала нeoціниму і неперевершену культурно-ocвітню рoбoту у нaціональному житті руcинів-укрaїнців Пряшівщини.

29 серпня 2003 року радіомовлення за адміністративним рішенням «зверху» (всупереч тому, що проти переселення під петицію поставило свої підписи понад 20 тисяч слухачів і прихильників радіо) було переселено з Пряшева до Кошиць. Тим самим  завершився найсвітліший – майже 55-річний період в історії радіопередач для русинів-українців Словаччини.

В  дискусії виступили Павло Василь, Анна Галечка,  Юрій Дацко, Петро Дупей, Михайло Шкурла, Іван Чурпек та інші.

З Новим роком та ювілеєм Української студії Словацького радіо присутніх привітали  українськими піснями студенти Приватної консерваторії ім. Дезидера Кардоша під керівництвом педагога Мирослава Морохо­вича.

У зборах взяла участь завідуюча редакцією національно-етнічних передач РТВС Кристина Маґдоленова.

Актив прийняв Проголошення.

 

Ред.

В. Клементіс і Україна

 

Приводом і поштовхом до написання статті на цю тему був роман словацького письменника Любоша Юріка (1947) «Смерть міністра», який на днях появився в ужгородському видавництві «TIMPANI» у перекладі на українську мову. Автор перекладу – український письменник Словаччини Іван Яцканин.

Любош Юрік - словацький письменник, публіцист, полі­толог, головний редактор журналу «Euroreport Plus», творець більше двох десятків прозових книг. Чимало його книг вийшло за кордоном. Він також автор телевізійних сценаріїв і драматич­них творів.

Дебютував збіркою оповідань із життя братиславської пери­ферії - «На Польовій вулиці» (1973). У другій книзі оповідань «Довгий втомливий шлях» він так і залишився вірним братис­лавській темі. Цій же темі приділяє увагу і в наступних кни­гах – «Уже про це не говорім» (1986), «Коли одного разу роз­серджусь» (1991). Вибране з його чотирьох книг склало збірку «Місто у понеділок вранці» (1995) та книгу «Братиславські оповідання» (2001). Братислава оживає і у його книзі спогадів «Нариси та історії зі старої Братислави» (2006). Як романіст уперше заявив  про себе твором «Емігранти» (1977), який видрукуваний багатьма європейськими мовами. Українською мовою вийшов у перекладі Дмитра Андрухіва (ж. «Всесвіт», 1980, № 11, 12). Читацький успіх автору приніс роман «Журналісти» (1984), але також романи «Справедливі» (1989) і «Усі ми нащадки Каїна» (2010).

Значна частина його літературної творчості - книги розмов з визначними особистостями: словацькими, чеськими, європей­ськими та американськими письменниками («Розмови» - 1975, «Розмови про літературу» - 1986, «Празькі розмови» - 1987). Книга «Неспокійні діалоги» (1983) представляє у формі інтерв'ю шістдесятьох європейських письменників.

У 1997 р. видає книгу політологічних есеїв «Єврохаос». Наступною його документальною книгою є «Спокуса влади» (2002). За це видання отримав міжнародну премію ім. Еґона Е. Кіша. Таке саме визнання  дісталось йому і за книгу «Словацький біг-біт». У 2009 році отримав національну премію імені Войтєха Замаровського за внесок у літературу факту.

У своїй літературній діяльності не обходить й детектив­ний жанр. Написав п'ять психологічно-кримінальних творів із життя старої Братислави 30-х років, причому кожна книга містить у собі п'ять повістей («Три детективні випадки репортера «АЗ» - 1992, «Три рази репортер «АЗ» - 1993, «Останні кримі­нальні випадки репортера «АЗ» - 1999, «Кримі-випадки репор­тера «АЗ» - 2001 і «Перші кримі-випадки репортера «АЗ» - 2005).

У 2014 р. видав книгу «Діалоги із зірками літератури», за яку отримав премію ім. Е. Е. Кіша.

У центрі роману «Смерть міністра» постать словацького  політика Владіміра Клементіса (1902-1952), його  бурхливе життя і трагічна доля. Він був визначним словацьким інтелектуалом, юристом, журналістом, під час війни редактором лондонської «Бі-Бі-Сі». Після війни, як перший словак, був міністром  закордонних справ ЧСР.

Клементіс і Україна. Любош Юрік у своєму романі  торкнувся цієї теми  лише фрагментарно («У Харкові нам показували тільки вибрані вулиці, упорядковані будинки, театр, колгосп, машинобудівне підприємство – усе здавалось оптимістичним, оновленим, сповненим будівничого ентузіазму. Лише за кілька вулиць поодаль стояли бідні дерев’яні домики, дороги, повні болота, виднілися люди у драному ганчір’ї… Країна, повна протиріч!») або згадавши захоплення Клементіса кіномистецтвом Олександра Довженка.

Здається, що першим словацьким письменником, який у 20-і роки минулого століття відвідав Україну, був саме Владімір Клементіс.  У листопаді 1929 р. В. Клементіс з нагоди 12-ої річниці Жовтневої революції відвідав Радянський Союз. Як зазначає словацький україніст Михайло Мольнар  у виданні «Зустрічі культур» (Братислава-Пряшів: СПВ–ВУЛ, 1980. – 544 с.) у харківському журналі «Червоний шлях» (1930, № 2, с.217) про цю подію можна прочитати: «Словацький письменник В. Клементіс на Україні. В кінці м. р. приїздив на Україну видатний словацький письменник, марксівський критик Володимир Клемен­тіс — редактор літературно-художнього журналу «ДАВ» (Маса) в м. Братиславі, що об'єднує словацькі комуніс­тичні літературно-художні сили. В. Клементіс пробув в СРСР місяць і побував у Ленінграді, Москві, Харкові і Києві. У Києві Вол. Клементіс ознайомився з лавр­ським заповідником, з роботою кіно-фабрики і управи ВУФКУ. Тут він дуже зацікавився роботами Ол. Довженка. переглянувши «Арсенал» та окремі кадри з но­вого фільму «Земля», Клементіс познайомився з ба­гатьма київськими і харківськими письменниками. В Києві на засіданні Марксо-Ленінської кафедри і в Харкові в Інституті марксизма він зачитав доповідь про словацьку літературу».

В. Клементіс відвідав Харків, будучи делегатом З’їзду пролетарських письменників. Тут він зустрівся з українськими письменниками – І. Микитенком, І. Куликом, І. Кириленком. Але, безперечно, найцікавішою була зустріч з представником українського футуризму – Михайлом Семенком (1892-1937). Україніст Микола Неврлий твердить, що В. Клементіса й М. Семенка зближували прямота характеру, незалежність поглядів, знання мов, нахил до модерних напрямків і майже невіддільне від мистецького покликання богемство (Неврлий Микола: Минуле й сучасне: Збірник слов’янознавчих праць. – Київ: «Смолоскип», 2009. — c. 351). Про зустріч із М. Семенком В. Клементіс пише у книзі «Незакінчена хроніка» (Clementis V. Nedokončená kronika, SVKL, Bratislava, 1964. –190 s.). Саме цим спогадом і розпочинається стаття Миколи Неврлого «Михайль Семенко, український футурист і словацькі давісти» (ж. «Дукля», 1966, № 3, стор. 23-25): «Було це під час харківського з’їзду пролетарських письменників у 1931 році. Харків я відвідав ще рік тому сам і мав там багато знайомих, особливо між пись­менниками й митцями. Лідер українських футуристів був тоді мені особливо симпа­тичним. Його прізвище, зрозуміло, закінчувалось на «енко», але вцілості вже не пригадую.

 Я з ним домовився, що одного вечора прийдемо до нього на товариську розмову й «чарочку» горілки. З росіян обіцяв прийти Луговськой, із  наших з’єднав я для цього Кіша й Вайскопфа, із американців, пригадую, Майкла Голда — «Майка», а з німців Ернесга Глезера, з котрим я там подружив.

Коли вже все було готове і ми збира­лись після закінчення вечірнього засідання відійти, до нас підійшов з президії, зда­ється, Микитенко. Сказав, що запрошує нас офіціально на концерт української на­ціональної музики й пісні.

Таке запрошення годі було відмовити, особливо чуттєвому українцеві. А зокрема це тяжко було таким офіційним людям, якими були Глезер, Егон та ін. Це мені було відомо й тому я рішуче відповів, що не можемо міняти програму, яка була вже раніше визначена.

По дорозі до мешкання нашого футурис­та почали деякі знову міркувати, чи все ж таки не було б добре заглянути на кон­церт, оскільки ми гості українців.

Я їх переконав, що відійти передчасно з концерту, котрий затягнеться за північ, гірше, ніж на нього зовсім не йти.

Глезер здивувався, чому я так безком­промісно настоюю на своєму, прецінь той концерт українських інструментів буде оче­видно естетичним вечором.

Без роздумування і без помилок в ні­мецькій мові я відповів:

– Це тому, що я люблю більше людей, ніж інструменти — хоча б вони, були на­віть українські національні інструменти».

Владімір Клементіс цікавився українським кіномистецтвом. Він належав до перших словацьких авторів, які опублікували статтю про Довженкову «Землю» (Vl. Clementis: Zem, posledný Dovženkov film.—журнал «Іndex, 1930, № 2, с. 9).

Як пише  М. Неврлий у вже згаданому виданні «Минуле й сучасне», серед книг В. Клементіса знаходилась і поема «Чорна епопея» Івана Кулика (1897-1937), яка вийшла у Харкові в 1929 році. У ній знаходиться присвята: «Товаришеві В. Клементісові із щирим побажанням, щоб між словацькою та українською пролетарською літературами зав’язались щонайтісніші стосунки. Харків 30.10.1929».

У відношенні Клементіс і Україна є ще кілька запитань, на які досі не знайдено відповіді. Йдеться, наприклад, про причини не здійснення задуму, про який В. Клементіс неодноразово згадував – видати по-українськи «Живий бич» Міла Урбана, але й збірники словацьких оповідань та словацької поезії.

 

                                                                                  (ія)

19.01.2015

Велике диво

Пожвавлення контактів

 

Художній переклад трактують як різновид літературної творчості, внаслідок якої твір, існуючи в одній мові, «оживає» в іншій. Це так лаконічно, бо процес художнього перекладу набагато складніший.

Такі у нас виникли міркування  у зв’язку з появою нового українського перекладу зі словацької літератури.

В ужгородському видавництві Поліграфцентр «Ліра» появився в українському перекладі роман Віті Став’ярського «Брудні черевики» у перекладі відомого закарпатського письменника Василя Густі. Це, до речі, вже в короткому часі його другий переклад з словацької літературі. Нещодавно переклав збірку поезії Йозефа Лайкерта «Дотики душі».

Сучасний словацький письменник Вітьо Став’ярський, уродженець міста Пряшів, минулого року саме за роман «Брудні черевики» отримав престижну літературну премію «Анасофт літера», яка щороку присуджується за кращий словацький оригінальний роман року.

Вітьо Став’ярський у словацьку літературу вступив у 2007 році повістю «Ківадер». У 2009 році появляється його збірка оповідань «Витверезник». Перший його роман – «Брудні черевики». Як твердить у передмові до українського видання Мартин Беніковський, безпосереднє спілкування з людьми дало Віті Став’ярському багатющий матеріал для створення оригінального роману, який відкриває перед читачем нові, досі незнані сторінки сучасного життя. Важкого, трагічного і водночас чудового, бо при всі негараздах у ньому завжди залишається місце для прекрасної, чистої любові.

Письменник, літературознавець Сергій Федака в рецензії «Без лаку і вакси» («Закарпаття онлайн») такими словами охарактеризував твір словацького літератора: «Автор тісно переплів дві сюжетні лінії: словаків-базарників Ворони і Ферді Сойки (такі собі пташки Божі) та молодих ромів Сабіни і Кароля. Попри усі соціальні, вікові і ментальні відмінності двох пар схожого у них значно більше, ніж може здатися на перший погляд. Сотні тисяч словаків і мільйони українців на зламі вісімдесятих і дев’яностих років пірнули у базарну стихію і перейшли на кочовий спосіб життя - від одного ярмарку-фестивалю до іншого. Базарне буття з його непевною кон’юнктурою визначає і відповідну свідомість, коли мусиш жити одним днем - без жодної видимої перспективи, якихось планів на майбутнє, самоповаги та інших інтелігентських витребеньок. Автор, знаючи базарне життя-буття зсередини, створив справжній епос сучасних дрібних торгівців. Книжка ущерть сповнена дорогоцінними деталями з їхнього повсякдення. Це щось середнє між популярним підручником «Що таке базар і з чим його їдять» та етнографічним репортажем з виру подій. Подібно до Міклухо-Маклая, що довго жив серед папуасів, письменник теж вжився у те середовище і оповідає про все його мовою, в його манері, пересипаючи усе суто торгашеськими байками і приказками. Перекладач майстерно відтворив ту досить складну мовну тканину по-українськи».

На підході вже нові твори словацьких авторів в українському перекладі. Але  це вже інша розмова.

 

                                                                               Іван Яцканин.

ЗАПРОШЕННЯ

Тернопільський музикант Дмитро Губ'як у будинку культури «Ružinov»

Сльоза радості від колядок у Новоселиці

 

Святковою і радісною була атмосфера 3.1.2015 року в місцевому Будинку культури у Новоселиці Снинського округу. Глядачів вітав освітлений бетлегем, а у вестибюлі дівчата у народній ноші роздавали гостям домашні медівники. А тому що наближався різдвяний час за юліанським календарем, то глядачі зійшлися, так би мовити, від Праги до Новоселиці. З художнім чуттям виготовлені куліси, прекрасний сценарій і режисура, а особливо майстерне виконання ролей домашніми аматорськими артистами, які вкладали у різдвяне дійство своє серце і душу, - все це дало присутнім глядачам небувале враження. Гарно заспівані колядки за музичного супроводу народної музики Фольклорного колективу «Шинява» з Снини викликали у кожного присутнього сльозу радості.

Одногодинна програма, під час якої було представлене народження Спасителя, мала все те, що має мати. Глядачі від початку і до кінця з увагою слідкували за тим, що відбувалося на сцені. Чекали, чи артисти справляться з дальшим епізодом, яка буде дальша колядка, як її заспівають… Заключну колядку «Добрий вечір тобі, пане господарю» заспівав весь Будинок культури і заключні аплодисменти не мали кінця-краю. На закінчення староста села Василь Динич подякував виступаючим і всім тим, які брали участь у підготовці і реалізації програми.

За прекрасний вечір передусім треба виразити подяку авторці сценарію і режисерці Мґр Станіславі Шишкановій і музичній режисерці Мґр Мартині Гаркотовій, які зуміли притягти на сцену три генерації жителів Новоселиці – від однорічного малятка до зрілого сімдесятирічного чоловіка і тим доказали, що і в малих селах можна зробити велику роботу, яка потішить серця і душу людей.

Було б дуже добре, коли б різдвяну виставу могли видіти і люди в інших селах нашого регіону. Автори, виступаючі і всі, які готували програму, заслуговують нашу подяку.

Дякую Вам, люди з-під гори-Бескида, що не лише зберігаєте традиції наших предків, але і за те, що намагаєтесь їх передавати дальшим поколінням, аби і вони мали що дати своїм нащадкам.

Хочеться вірити, що той ланцюг буде мати міцні огнивка, які лише так легко не розірвуться.

 

                                                                                              Михайло ІВАНЦО.

 

ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА  НА СВІТЛИНАХ ВІЙСЬКОВИХ ФОТОРЕПОРТЕРІВ

Якщо в цю зимову пору потрапите в невеличке піддуклянське містечко Свидник, де на Центральній вулиці розташований Словацький національний музей – Музей української культури, то не забудьте відвідати його культурно-історичну експозицію, де, крім іншого, у виставочному залі експонується дуже цікава виставка  «Перша світова війна – Бої в Карпатах 1914 – 1915». Підготували її працівники СНМ - Музею української культури в Свиднику у співпраці з Військовим історичним інститутом – Військовим історичним музеєм в Свиднику. Виставка не лише тематично наближує хід боїв в Карпатах у 1914-1915 роках на території Північно-Східної Словаччини посередництвом 63-ох фотознімків, на яких військові фоторепортери, ризикуючи власним життям, намагалися зафіксувати страшні, безглузді події кривавої бійні ХХ століття, в якій загинуло понад 9 мільйонів людей.   Виставка намагається приблизити пересічному відвідачу бойову діяльність та щоденне життя воїнів Австро-Угорської та Російської армій - військового конфлікту, який тривав понад чотири роки. На згадуваній виставці експонуються портрети визначних осіб цієї історичної епохи, як Франца Йосифа І (1830-1916) - імператора Австрійської імперії, спадкоємця австрійсько-угорського престолу ерцгерцога Франца Фердинанда та його дружини Софії фон Гогенберґ, вбивство яких 28 червня 1914 року в Сараєві сербським студентом Гаврилом Принципом стало приводом для війни; з воєначальників слід згадати фотознімки генерал-фельдмаршала Светозара Бороевича (1856–1920), який походив з православної хорватської сім’ї, та російського генерала від кавалерії Олексія Брусилова (1853 -1926). 

Повз увагу військових фоторепортерів не пройшли і такі події, як Атака російських військ на верх Каштелик поблизу Свидника, Німецькі санітари несуть пораненого бійця на Дуклянському перевалі, Німецька польова пошта на Дуклянському перевалі, Огляд військ австрійської дивізії в долині ріки Ондави – Рафаївці,  Австрійські бійці у Вишніх Чабинах, Австрійсько-угорська артилерії в Карпатах, Російські полонені на Головній вулиці в Пряшеві, Штаб полку російської армії в польових умовах в Галичині, Похорон загиблого російського воїна, Втеча жителів Східної Словаччини перед фронтом, Повернення евакуйованого населення після відходу російської армії чи зарисовка Святої літургії в австро-угорській армії в Карпатах та багато інших. З погляду історіографії є вельми вартісною фотографія Австрійська карта північної частини Східної Словаччини. Звичайно, і така важлива подія, як Перша світова війна не обійшлася без дуже вдалих зарисовок-карикатур невідомих авторів – учасників подій.

Оскільки Першу світову війну прийнято називати окопною війною („zákopová vojna“), зате на згадуваних фотографіях демонструються кілька виявів саме з окопів: Група австро-угорських офіцерів біля окопів в Бардієві, Російські воїни в окопах, Австрійський воїн в окопах, Різдво в окопах – автентичний рисунок австрійського воїна, який молиться при своїй військовій шапці, оздобленій гілочкою з хвойного дерева із палаючими свічками, покладеній  на землі. З історичного погляду зацікавлять глядачів фотознімки військових мундирів австро-угорської та російської армій.

Війна доторкнулася також цивільного населення, тому на виставці не бракують і світлини, які зображують страждання простих людей, які змушені були залишати свої домівки. Місцеве населення Свидниччини має можливість впізнати своїх предків, які воювали в Першій світовій війні, фотографії яких є частиною даної виставки, а саме: Микола Бережний та Ян Гнат з Доброслави, Лукаш Солянка із Свиднички,  Андрій Цапко з Крайньої Бистрої, Юрій Герман з Ваґринця, Михайло Феньо з Кечковець та  Павло Слук із села Суха.   

Виставка «Перша світова війна – Бої в Карпатах 1914 – 1915» відкрита до  кінця березня 2015 року.

                                                                                                   Йосиф ВАРХОЛ.

Вісник СФУЛО 12(24) 2014

Колядки Щедрівки

Старий рік минає

Нова радість стала

Звітно-виборчі збори СУТ

 

16 грудня минулого року в будинку Польського інституту в Братиславі відбулись звітно-виборчі збори громадського об‘єднання Словацько-українське товариство. В робочій президії працювали голова СУТ Антон Новак, заступник голови товариства Олена Яцош, яка була модератором зборів, секретар товариства Марія Фоллріх та радник Посольства України в Словацькій Республіці Віталій Усатий. У заході брали участь члени СУТ, його прихильники та гості.

Звіт про діяльність товариства в 2014 р. зачитав його голова Антон Новак. Вказав на зміни в складі виконавчого комітету і на зміни та доповнення Статуту, які створили кращі умови для діяльності СУТ на користь розвитку української національної меншини в Словаччині.  

СУТ високо цінує співпрацю з Посольством України в СР. Велику заслугу в ній має насамперед радник посольства Віталій Усатий. СУТ має добрі відносини з організаціями та інституціями в Україні і в Словацькій Республіці.

Члени комітету СУТ у лютому 2014 р. в кондоленційному листі виразили співчуття у зв’язку з жертвами насилля в Україні та передали заяву СУТ, в якій зазначили, що «Сучасний розвиток політичної ситуації в Україні вважаємо неприйнятним. Було б бажано, щоб проблеми в суспільстві вирішувалися на демократичних принципах, відповідно до Європейського договору про охорону прав людини та основних свобод, буз насилля, мирним шляхом – договорами на користь всіх громадян України».

Голова СУТ висловив бажання та надію, що два великі слов’янські народи, у яких є спільні корені і спільна мати Київська Русь, знайшли достаток волі та порозуміння та вирішили свої суперечки без зброї та втручання інших держав на користь обох народів в дусі слів великого Шевченка, щоб слов’янські народи були добрими братами. 

СУТ відзначило 200-у річницю з дня народження Тараса Шевченка і в половині травня 2014 р. на високому громадському і художньому рівні разом з Посольством України в СР зорганізувало літературно-музичний вечір, в якому виступили члени Музично-драматичного ансамблю Т. Шевченка.

СУТ у співпраці з Посольством України в СР та Музично-драматичним ансамблем ім. Т. Шевченка вкінці листопада підготували семінар під назвою Україна після виборів, а товариство разом із Шевченківцями зорганізували Вечір духовних та українських народних пісень, в програмі якого виступили тріо «ТРОПАР» із Свидника та гість вечора – греко-католицький кафедральний хор «KYRILLOMETHODEON» з Братислави.

До членів СУТ звернувся радник посольства Віталій Усатий, який, крім іншого, інформував про сучасну ситуацію в Україні. В дискусії виступили Павло Долги, Ян Худік, Михайло Чорний, Віталій Усатий, Василь Чорняк, Ґабріела Шутяк, Ян Кутан.

Присутні погодились з думкою заснувати політичний клуб, у роботі якого брали б участь члени товариства, які цікавляться сучасною політичною ситуацією не тільки в Україні, але й в Європі та у всьому світі.

Присутні однодумно підтвердили склад виконавчого комітету товариства: голова товариства Антон Новак, заступник голови Олена Яцош, секретар Марія Фоллріх та чотирьох членів: Марта Каконі, Власта Пінтер, Аліна Приґанц, Василь Чорняк та прийняли постанову.

 

Марія ФОЛЛРІХ.

Категорії

• Новини
• Моніторинг
• Про нас
• Про нас пишуть
• Нове життя
• Історія та фотографії
• Календар акцій
• Цей веб–сайт

Архів новин

• січень
• лютий
• березень
• квітень
• травень
• червень
• липень
• серпень
• вересень
• жовтень
• листопад
• грудень