Новини - вересень 2014

29.09.2014

Зустріч Посла України в Словацькій Республіці О.О.Гаваші з керівниками Союзу русинів-українців Словацької Республіки

25 вересня 2014 року в приміщенні Центру української культури в м.Пряшів відбулась зустріч Посла з головою Центральної ради Союзу русинів-українців Словацької Республіки П.Соколом, заступником голови П.Богданом та головним редактором україномовної газети «Нове життя» М.Ілюком.

Зустріч була присвячена обговоренню останніх подій в Україні та ситуації щодо фінансування проектів Союзу русинів-українців СР та україномовної газети «Нове життя».

Під час зустрічі були обговорені також питання щодо розвитку культурно-гуманітарного співробітництва та співпраці з Союзом русинів-українців СР.

Проведення зустрічі дало можливість детально обговорити проблемні питання, які турбують закордонних українців Словаччини та виробити механізми їх вирішення.

За матеріалами Посольства України в Словацькій Республіці.

Стежками Олександра Павловича

20 вересня 2014 року за сприятливої погоди відбувся XXIII туристичний похід «Стежками Олександра Павловича», заснований і організований на пошану нашого незабутнього поета і будителя Олександра Павловича. Традиційно всі учасники акції поклали квіти на могилу і до пам'ятника Олександрові Павловичу у Свиднику та до пам’ятної дошки в селі Шариське Чорне Бардіївського округу, де народився поет.

В поході взяло участь 62 людей різного віку, наймолодший учасник мав 14 років, а найстарший - близько 70. Учасником походу був і нащадок будителя Ріхард Павлович, який разом зі своїми друзями щорічно проходить шляхом свого визначного предка. Найбільшою кількістю учасників був представлений свидницький клуб «Бескид». Всі подолали маршрут Шариське Чорне – Красна гора – Маковиця - Чорна гора – Свидник скансен довжиною в 20 км 400 м.

В скансені СНМ-Музею української культури у Свиднику кожного учасника походу чекав смачний гуляш, приготовлений депутатом Пряшівського самоврядного краю Міланом Цоцулею, одним з тих людей, кому належить сама ідея організування походу.

Головний організатор – Регіональна рада Союзу русинів-українців Словацької Республіки у Свиднику та співорганізатори — місто Свидник, село Шариське Чорне, СНМ-Музей української культури у Свиднику, клуб туристів «Бескид» у Свиднику дякують всім учасникам походу за підтримку акції і її продовження в славних і добрих наших традиціях.

Людмила РАЖИНА,

Свидник.

Частина учасників походу перед пам’ятником Олександорі Павловичу у Свиднику

До пам’ятної дошки, встановленої на будинку колишньої школи у Шариському Чорному, учасники походу поклали вінок квітів.

Свічка толерантності - концерт

15 вересня ц. р. в історичному будинку Словацького національного театру в Братиславі пройшов ювілейний Х Міжнародний екуменічний концерт. Головними організаторами акції були Інститут NAPS – Наші активності для Словаччини та столиця Словацької Республіки Братислава на чолі з приматором Міланом Фтачником.

Метою акції, під патронатом визначних ієрархів п’ятьох найбільших християнських церков та єврейської релігійної спільноти Словаччини, є об’єднувати людей, поглиблювати діалог і підтримувати взаємну толерантність між народами та конфесіями. В акції взяло участь понад п’ятсот гостей, між ними визначні представники держави, дипломатії, церков, академічної громади, суспільного життя та громадяни. Сакральні хори з трьох країн – Угорщини, Австрії й Словаччини та оркестр Musica Iuvenalis з Кошиць, під блискучим керівництвом диригента Ігоря Довговича, виконали церковнослов’янські, словацькі, латинські, мадярські та єврейські літургічні співи. Урочистий вечір був достойним завершенням 39-го Культурного літа та Градних свят в Братиславі.

Концерт був пов’язаний і зі святкуванням 10-их роковин заснування NAPS, який свій ювілей відзначив виданням репрезентативної книги, присвяченої всесвітньо відомому фотографові Каролові Каллаю. Прибуток за продаж книги буде призначений для благодійних потреб.

Як на завершення концерту сказав засновник Інституту NAPS Петро Солей, пошана та дух дружби є палаючою свічкою, полум’я якої в тому затемненому світі усі так наполегливо потребуємо.

Представники п’ятьох християнських церков поблагословили присутніх різними мовами. До них приєднався й рабин, представник єврейської релігійної спільноти.

Святковий вечір став доказом того, що й наперекір різним традиціям, не забуваючи про Бога, вміємо зустрітися і з пошаною та покорою виявити співналежність в дусі поглиблення наших культур.

Марія Шлосер

Назад до «раю»?

«Два-чотири десятки сімей» волинських чехів, побоюючись війни, попросилися на батьківщину. Але опинилися у вирі російської пропаганди

Конфлікт в Україні звернув увагу на громаду чехів, які проживають тут із 1868 року. Від співвітчизників з Волині до чеського уряду навіть прийшов лист з проханням про допомогу. Ми поїхали на місце, щоб на власні очі побачити, в яких умовах живуть українські чехи.

...Стою із двома старшими пані,чешками, які проживають на українській Волині, біля високого чорногранітного хреста. Він стоїть на околиці міста Житомир й присвячений цивільним особам, убитим під час сталінських чисток у 30-х роках минулого століття.

Кістки і граніт

Чекаємо на прибуття делегації посадових осіб чеського Міністерства закордонних справ, які прийдуть сюди, щоб покласти квіти для вшанування пам'яті про загиблих. Серед них були також волинські чехи. Нащадки громадян Австро-Угорщини, яким російський цар сто п'ятдесят років тому запропонував колонізувати дешеву сільськогосподарську землю, якою була тоді багата територія приблизно від Дубна до Житомира.

Страти проводилися прямо тут, на місці хреста. Сьогодні це - дивакуватий плац поміж багатоквартирних будинків, дачними ділянками і кладовищем. «Тут все стоїть на людських кістках», - каже емоційним голосом одна із моїх провідниць. «І на граніті», - додає інша, натякаючи на типовий місцевий мінерал, чорний граніт, з якого виготовлені і всі надгробки.

Людські кістки і чорний граніт. Біле і чорне. Два контрасти, серед яких повинне розміститися таке різноманітне, але часто також сіре і криваве людське життя. Тут, на території, яку історик Тімоті Снайдер назвав, як і свій бестселер - «кривавою країною». Між Познанем та Смоленськом, у 1932-1945 роках, від рук Гітлера і Сталіна загинуло 14 мільйонів мирних жителів. Вони не були жертвами війни. Це були люди, подрібнені жорнами нестабільної Європи та радянської імперії. Це те, що зустрічається тут на кожному кроці. Щоб зрозуміти, досить трохи ознайомитися із історією волинських чехів, які колись були однією із найбільших діаспор за кордоном Чехії. Контраст оптимізму, працьовитості і мужності перших поселенців та марних надій й життів в перші роки після більшовицької революції в 1917 році.

Хто хотів, той поїхав

Питання про повернення на батьківщину, мабуть, найважливіша спільна тема місцевих чехів. Повернутися чи ні? Прийняття рішень ускладнюється тим, що емігранти мають дуже тісні зв'язки між поколіннями. П'ятдесятирічна пара на переселення до Чехії ще б погодилася, але що з вісімдесятирічним дідусем, який вже важко б звикав до нового середовища?

Повернення відбувалися, навіть масово та кількома хвилями. Найбільша була після війни, в 1947 році. Звільнена країна привітала волинських чехів-експатріантів, яким нові відносини між Чехословаччиною і Радянським Союзом дозволили повернутися на землю своїх предків. Тікали вони не лише із знищених фашистами сіл чи зі зруйнованої війною країни, а й від наслідків комуністичної колективізації та голодоморів, пам'ять про які була ще свіжою. Та й у новій ЧСР довго радіти свободі їм не довелося...

Але це не було настільки об'єднання родин, скільки їхнє роз'єднання. Вісімдесятирічний Йозеф Новак, житель Житомира, згадує, як у роках 1944-1950 роках проходив обов'язкову службу у лавах Радянської Армії. Його відправили далеко, він не мав зв'язку з сім'єю: «Коли я повернувся з армії, з'ясував, що всі мої родичі вже давно в Чехословаччині. Я пішов запитати у чиновників, чи можу я до них поїхати. Отримав повідомлення, що тепер, після війни, Радянському Союзу потрібні кожні здорові руки. Я залишився сам. Але один я ледь зводив кінці з кінцями, тож через певний час одружився із місцевою українкою». Його спогади розговорять чеською і його сина, який живе зі своєю дружиною і батьком під одним дахом. «Тож ми, зрештою, сьогодні увечері розмовлятимемо чеською», - світиться старший пан чистим, щирим поглядом, підіймаючи келих вина.

Інша велика хвиля репатріації відбувалася у 1991-93 роках. У зв'язку зі зміною політичних режимів і визнання реальних наслідків чорнобильської аварії. Радіоактивність зачепила більшу частину території, на якій жили волинські чехи. Новий чехословацький уряд визнав ризик, і забезпечив репатріантів житлом та можливостями зайнятості. «Хто хотів, той до Чехії вже повернувся», - кажуть знавці регіону.

Крик про допомогу

Багато хто задавався питанням, чому навесні волинські чехи з регіонів Житомира та Малина звернулися до чеського уряду із благанням про допомогу. Ініціатором була Ема Снідевич та Євгенія Поліщук, голови місцевих чеських громадських організацій. «Ми побоюємося, що розпочнеться війна, - йшлося в листі. - Боїмося, що на війну поведуть наших чоловіків та синів. Ми побоюємося, що в разі збройного конфлікту їх повбивають, як малих дітей, бо українська армія протягом багатьох років розграбовувалася, не має основних ресурсів і не дає найменшого шансу на виживання своїх солдатів у порівнянні з іншими сучасними арміями. Ми побоюємося, що пов'язане із цим збільшення злочинності та екстремізму з обох сторін не дозволить залишкам функціонуючих компонентів української держави адекватно захистити наше життя і здоров'я у разі швидкої ескалації ситуації...»

Лист став відповіддю на заяву Ради Безпеки Чеської Республіки від 24 березня, відповідно до якого українським чехам не потрібно надавати надзвичайну допомогу. Він був також проекцією реального страху, який на даний момент відчували місцеві жителі. «Вулицями бігали мужики у масках, ми боялися виходити, - описує ситуацію Ема Снідевич. - Врешті-решт допомогло те, що місцева міліція заборонила замасковувати обличчя на публіці, так що ці люди зникли».

Сьогодні ситуація трохи спокійніша. Тихіше, принаймні, в західній частині України, де живуть волинські чехи. Тим не менше, лист продовжував своє власне життя. І він став великим аргументом для пропаганди в російських ЗМІ. Там повідомлялося, що Україна не справляється із ситуацією на полі внутрішньої безпеки, тому місцеві чехи прагнуть повернення додому. Чогось подібного підписанти листа, звичайно ж, не очікували.

Сумніви над смислом листа

Голова Чеської національної ради України Людмила Мухіна каже: «Лист нібито схвалили сорок сімей. Що це за кількість? Ці люди хочуть, щоб їм чеська держава заплатила за дорогу, дала їм квартири і робочі місця. Але нам пояснював ще у 1997 році покійний Вацлав Гавел, що така програма репатріації давно закрита. Багато людей про це тут не знає. Також перебувають у паніці від телефонних дзвінків від своїх близьких з Чехії, які стежать за спотвореними передачами на російських телеканалах і дзвонять сюди: «Що ще ви там робите, швидко їдьте сюди!»

Пані Мухіна виглядає елегантно і авторитетно. До недавнього часу викладала економшу в Київському університеті авіації, а останнім часом їй задають клопоту ситуації, в яких опиняється 5-20-тисячна чеська меншина в Україні. Як керівник проекту нещодавно опублікованої історії чехів в Україні, вона має розуміння проблеми. А складні підводні камені, які супроводжували співіснування народів у минулому, не уникнули і її родини. Батька її діда в Чехословаччині під час нацистської окупації забили німці до смерті, тому що у нього син був у Радянському Союзі. Дід сам помер в Сибіру у 1942 році. Запитую, чи вона не думає сама про переїзд до Чехії. «Я завжди кажу, що я народилася в Україні, у мене чоловік - українець, двоє синів, які розмовляють чеською. У всіх нас є вища освіта, у нас є свої квартири та робота. Не маємо підстав переїжджати. Ми розуміємо один одного», - відповідає вона.

МЗС ЧР вивчає ситуацію на місці

Перед прибуттям до Житомира дізнаюся, що моя поїздка збігається з візитом делегації чеського міністерства закордонних справ. У супроводі пані Мухіної сюди приїхав посол в Україні Іван Почух, директор секції європейських країн Ярослав Курфюрст, уповноважений у справах чеських закордонних громад Карел Кінл. За чаєм посол насамперед ініціаторам листа дорікнув порушенням процедури: «Таким ось чином це не можна робити. Ви мали б насамперед зв'язатися з нами. А зараз справа переростає у політиканство». Ема Снідевич, яка могла б опонувати, на переговорах не була - в Празі оформлялася на роботу.

Сама зустріч у житомирській пивоварні «Албрехт» - заснованій, звичайно ж, чехом - відбувалася, утім, у атмосфері хороших новин і складного пояснення необхідних офіційних процедур. Чеська делегація прибула до співвітчизників з гарячою новиною: спрощення візових процедур для іноземців з чеським корінням. «Ми не можемо для вас скасувати візовий режим, це було б порушенням закону, але ми можемо полегшити отримання віз», - пообіцяв Ярослав Курфюрст зібранню співвітчизників. Звичайний іноземець повинен для отримання права на постійне проживання перебувати в Чехії п'ять років, але українському чехові не потрібно прожити у країні ані дня, щоб отримати таке ж право. Вже тепер може отримати візу на один рік на кілька в'їздів, безкоштовно й поза чергою. Може подати й заяву на постійне місце проживання, але така можливість теж була давно. Політики таку візу сприймають як «рятівне коло» у разі, якби ситуація в Україні різко погіршилася. І все одно делегація поїхала із зустрічі трохи розчарованою.

«Я думав, ми обговорюватимемо інші земляцькі справи, різні програми для місцевих об'єднань, але ми говорили тільки про те, як переїхати до Чехії, - сказав мені після зустрічі Карел Кінл. - І, тим більше, російською мовою». Правдою є те, що більшість волинських чехів, за винятком наймолодшого покоління,чеську знає. Але сильно її спотворюють і за це соромляться, тому краще переходять на російську чи українську.

Житомир — місто контрастів

Під час приїзду з Києва до Житомира на адміністративному кордоні вас вітає величезна біла ракета. Це - не переміщена база НАТО. Тут народився Сергій Корольов, головний конструктор радянської космічної програми. У центрі міста він має величезний пам'ятник, а оскільки ми приїхали до міста у День космонавтики, статуя була вистелена свіжими квітами, подібно до імпровізованого меморіалу полеглим на київському Майдані. На автомобілях та на будинках навколо - багато українських прапорів, у центрі можна знайти кафе у французькому стилі, кількома вулицями далі торгують просто із тротуару картоплею, саджанцями чи іржавими деталями машин. Атмосфера нагадує Чехословаччину приблизно сімдесятих років минулого століття, але майже всі тут мають інтелігентні мобільні телефони.

Колонія Чеська Крошня була колись поблизу Житомира. На карті тепер називається українська Крошня. Від початку влади Сталіна вся активність чеської меншини пригнічувалася з метою асиміляції з російським народом. На перший погляд, можна було б сказати, що це цілком вдалося.

Місцевий чеський католицький храм за радянської епохи був коптильнею, пізніше його відремонтували за польські гроші. Місцеві чехи доволі сильно асимільовані, виключно чеські села давно зникли, зрештою, поширилися змішані шлюби, сім'ї стали розмовляти українською. Але земляки дуже пишаються своїм чеським корінням.

Як живеться чеській меншині в Україні?

Однією із жінок, які прибули на зустріч із делегацією міністерства в національному костюмі, була пенсіонерка Міла Денисюк. Вона теж походить зі змішаного шлюбу, але прекрасно говорить чеською. «Коли ми хотіли погратися з іншими дітьми, в нас кидали каміння і кричали, що ми - угорці, - згадує вона. - Тож нам мама за часів Сталіна наказувала нікому не розповідати, - що ми - чехи». У 1938 році її батька, українця, енкаведисти побили так сильно, що через три дні він помер. Міла Денисюк хотіла б переїхати до Чехії, але за що б зі своїми доходами у близько 1500 чеських крон жила? У житті діаспори цінує вплив дружнього українського менталітету: «Ми всі тут разом. Коли зустрічаю сусідку, вона просто запитує мене, як мої справи, настрій, здоров'я, і їй це дійсно цікаво. Весь час ми відвідуємо один одного, чаюємо, співаємо». Її доросла дочка Ірина, однак, твердо вирішила жити в Чехії. Просто не впевнена у своїй чеській мові, тому їздить на курси до університету у Брні.

Є й такі, хто прожив у Чехії та повернувся. Олександр Вацек, також нащадок чесько-українських батьків, у Житомирі керує успішним хором «Орея» і збирає нагороди по всьому світу. З 1996 року він керував хором Gaudeamus в університеті імені Масарика в Брні, який приніс йому нагороду за найкращий студентський хор в країні. «В роботі я був успішним, але коли виходив на вулицю й починав розмовляти, наприклад, у крамниці, завжди відчував, що від мене чехи тримають дистанцію, - розповідає в короткій перерві між заняттями. - Те саме відчувала й моя дружина. Це нас так гнітило, що ми врешті-решт повернулися назад, в Україну. Я відчуваю, що мій народ - тут. Окрім того, маємо тут революцію. Розумні молоді люди, нарешті, підняли голови і сказали, що вони хотіли б жити в кращій країні,і це робить мене дуже щасливим».

Гибл з охайної Малинівки

Щоб не перебувати тільки в місті, їду розбитою асфальтованою дорогою до віддаленого на 90 кілометрів на північ села Малинівка. Звідси походить кілька сімей, які бажають репатріації. Це не подорож до доісторичних часів, хоча іноді дорогою проїде кінна фіра. Малинівка - досить охайне село,приблизно нарівні звичайного чеського села. Раніше там проживало чимало волинських чехів, але так як родини поступово поверталися до Чехословаччини чи переїжджали до міста, сьогодні тут волинські чехи - у меншості.

Будинок одного з них, пана Станіслава Гибла, знаходимо досить легко. Перед ним стоїть трактор із чеським прапором на радіаторі, і літній чоловік з привітною посмішкою з нами відразу вітається чеською. Пан Гибл має невелику ферму, дві корови в чистому сараї, велике поле. Належить до тих, хто думав, що чеська держава їм забезпечить переселення, що матимуть пенсію в розмірі чеської. «Згодом ми дізналися, що це неможливо, - каже він. - Грошей у мене достатньо для життя, але на переселення не вистачило б. І що, мені й тут нічого не бракує. Але хотів би, щоб таку можливість мали бодай мої онуки».

Після повернення до Житомира прямо запитую у пані Денисюк, чи приваблює Чехія місцевих земляків швидше з економічних причин, ніж через страх перед війною. «Але ми вже у стані війни, невже ви не розумієте?» - відповідає серйозно. «Путін відчуває себе, наче володар Всесвіту, - додає її подруга Інна, - він не зупиниться ні перед чим».

Іван АДАМОВИЧ.

Культурно-політичний часопис для українців

у Чеській Республіці «Пороги», № 6/2014. (Прага).

www.ukrajinci.cz

18.09.2014

Новини Посольства

Зустріч Посла України в Словацькій Республіці О.О.Гаваші з Президентом Словацької Республіки А.Кіскою

16 вересня 2014 р. з ініціативи української сторони відбулася робоча зустріч Посла України в Словацькій Республіці О.О.Гаваші з Президентом Словацької Республіки А.Кіскою, присвячена обговоренню сучасного стану та перспектив розвитку українсько-словацького діалогу.

Під час зустрічі Главу Словацької держави було поінформовано про внутрішньополітичну ситуацію в Україні, хід проведення АТО, а також дії української влади щодо запобігання створенню на Донбасі зони замороженого конфлікту. Було наголошено, що реалізація Мирного плану Президента П.Порошенка й Закон України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей», прийнятий на виконання Мінського протоколу, дозволять зупинити військові дії та забезпечити умови для проведення виборів, зокрема до органів місцевого самоврядування на територіях зони проведення АТО.

Посол України в СР О.О.Гаваші поінформував Президента СР А.Кіску про передумови призначення дострокових виборів у ВР України та хід передвиборчої кампанії.

У цьому зв’язку керівник української дипустанови підкреслив, що зустріч відбувається саме у хвилини, коли український Парламент та ЄП синхронно ратифікували Угоду про асоціацію та ЗВТ, текст якої не зазнав жодних змін, і ця історична подія підтверджує незмінність європейського курсу України. У цьому зв’язку було доведено аргументацію щодо відтермінування набуття чинності окремих положень економічної частини Угоди про асоціацію та ЗВТ.

Під час зустрічі українською стороною було поновлено запрошення щодо здійснення Президентом Словаччини А.Кіскою офіційного візиту в Україну.

Подякувавши за запрошення відвідати Україну з офіційним візитом, Президент СР А.Кіска висловив стурбованість ситуацією в Україні, вважаючи неприпустимим вторгнення російських військ на територію України та надання сепаратистам підтримки з боку РФ, зазначивши також, що РФ пішла шляхом створення довгострокової нестабільності в регіоні. Ним було висловлено сподівання, що проведення парламентських виборів в Україні дозволить стабілізувати ситуацію в Україні.

За словами Президента СР, Словаччина рішуче підтримує кроки української влади, спрямовані на європейську інтеграцію та зацікавлена у скорішому подоланні кризової ситуації в нашій державі. У цьому контексті А.Кіска повідомив, що найближчим часом під час зустрічі з Президентом Польщі Б.Комаровським він має намір обговорити питання щодо координації зусиль країн В-4 з надання Україні додаткової допомоги та підтримки у політичній та економічній площині.

Від заснування Піддуклянської демократичної громади минуло 20 років

На днях минає 20 років від реєстрації Піддуклянської демократичної громади (ПДГ). Після революційних змін, які настали кінцем 90-их років минулого століття, багато людей розчарувалося в своїх очікуваннях. Особливо в регіонах, віддалених від центру, не дійшло до покращання ні соціально-економічної, ні національно-культурної ситуації громадян. Новостворені громадські організації не зуміли скористатися активізованим потенціалом суспільства і сковзнули до спрофанованих старих форм діяльності, які замість позитивних зрушень вели до втрати раніше здобутих надбань. Безробіття зростало, села вилюднювались ще швидше, підтримка національного шкільництва і всієї культури зменшувалась. Ні державні органи, ні існуючі політичні партії не звертали проблемам регіонів належну увагу. І так група людей, особливо старших, аналізуючи досвід минулих режимів, вирішила заснувати політичний суб’єкт, котрий би аналізував актуальну ситуацію в регіоні, визначав найболючіші проблеми і домагався їх рішення. Ініціативу підготовчого комітету Піддуклянської демократичної громади, найактивнішими членами якого були Іван Гуменник та Василь Вархола, зустріли по- різному. Одна частина громадян вважала, що рішення складних проблем регіону, з якими не справляються сильні центральні партії, не зможе вирішити регіональний політичний суб’єкт. Однак, друга частина громадян була такої думки, що регіональна громада, коли не сама, то в співпраці з іншими політичними силами може сконцентрувати увагу на ці проблеми і домагатися їх поступового рішення.

Внаслідок кропіткої цілеспрямованої роботи організаторів коло прихильників Піддуклянської демократичної громади поступово зростало. Був підготований Статут ПДГ, котрий 6. 9. 1994 р. був реєстрований Міністерством внутрішніх справ СР. Цей день вважається днем створення Піддуклянської демократичної громади. Після реєстрації Статуту ПДГ 27. 5. 1995 р. відбувся установчий з’їзд, на якому були ухвалені програмні документи і головою був обраний Іван Бача.

В своїй програмі ПДГ визначила потребу дбати про повноцінне життя громадян регіону, їх право на роботу, безкоштовну медицину та освіту, соціальне забезпечення в похилому віці, розвиток культури та охорону прав національних меншин. В своїх діях ПДГ орієнтувалася на розвиток інфраструктури регіону – добудову автостради Широке - Пряшів – Кошиці – Михалівці - Ужгород, реконструкцію дороги Вишній Комарник - Пряшів – Кошиці – Мішкольц з об’їздом населених пунктів, добудову водоводу Медзіанки – Ґіралтівці – Бардіїв - Свидник – Стропків – Меджилабірці, включення машинобудівних заводів регіону до урядової програми розвитку автомобільної промисловості СР, підтримку розвитку сільського господарства. Немалу увагу ПДГ звертала організаційним та легіслативним питанням в області національного шкільництва, культури, радіо та телебачення.

Сумлінну роботу виконали члени виконавчого комітету ПДГ, особливо заступники голови ПДГ Михайло Білоруський та Світлана Чорнанич, господар Іван Писанчик, секретарі Марія Томко та Марта Онушко, з рядів членів центральної ради ПДГ особливо заслужену роботу виконали Івані Гуменик, Михайло Ричалка, Іван Тільняк, Олена Тишко та Людмила Ґарбера з Пряшева, Андрій Куцер та Михайло Гудак із Свидника, голови первинних організацій Іван Сотак з Кошиць, Михайло Вашко з Меджилаборець, Микола Русинко з Свидника, Василь Гиряк із Снини, котрі в нелегких умовах забезпечували рішення органів ПДГ, контактувалися з людьми, пізнавали їхні проблеми і помагали їх рішати.

Крім контактів з центральними державними органами, ПДГ розвивала зв’язки з органами на регіональному та комунальному рівні, сама висувала своїх кандидатів в органи самоврядування або висловлювала підтримку іншим кандидатам, аби посередництвом них домагатися рішення наболілих питань регіону. Треба констатувати, що робота в наведеній області не була легкою, але поступово вдавалося добиватися певних успіхів. В рамках комунальних виборів у 2002 році, до котрих ми, вже під зміненою назвою «Regionálna demokratická hromada Východ», ішли самі або в коаліції, були обрані наші кандидати на пост приматора в Пряшеві та Меджилабірцях, пости десяти старостів та кілька десяток посланців місцевої самоуправи в регіоні Снини, Меджилаборець та Свидника. Для них були підготовані зустрічі, щоб від визнаних фахівців почули поради для роботи в самоуправі, інформації про місцевий маркетинг, підготовку проектів та інше.

Після 10 років від заснування ПДГ на ІV з’їзді була ухвалена зміна назви на «Regionálne demokratické hnutie Východ», конкретизована програма діяльності заміряна на зміцнення позиції в регіоні і можливість придбати своїх посланців в регіональних органах та був обраний новий голова Василь Демко.

В запалі роботи над проблемами регіону керівництво партії не збагнуло вимогу закону 85/2005 про потребу наголосити контактні дані партії і її статутарного керівництва і так 01.10.2005 р., після 11-річного існування, партія дісталася до ліквідації. Спроби її нової реєстрації не були успішними.

Протягом згадуваних 11 років була виконана немала політично-організаційна та програмно-проектна робота, відбулись десятки зустрічей на локальному, регіональному та центральному рівні, на яких були пред’явлені проблеми та пропозиції на їх рішення. Треба визнати, що багато з них є актуальними і сьогодні. Особливо заслужену роботу виконали не лише функціонери та активісти партії, але і їх дружини, особливо Анна Гуменик, Марія Вархола та Маргарита Бача, які своїх чоловіків в ангажованій роботі всебічно підтримували.

Потреба партії, яка б аналізувала потреби регіону і домагалася їх рішення, була і є актуальною і сьогодні. Через 5 років 02.09.2010 р. була реєстрована партія «Наш край», метою якої є господарський, соціальний та культурний розвиток всіх регіонів, особливо Північно-Східної Словаччини. І зовсім недавно, 13.08.2014 р., була реєстрована партія «JEDNOTA - ľavicová strana Slovenska», основну частину якої складають активні люди східнословацького регіону на чолі з головою партії лікарем Іваном Ґоньком. І від нас залежить, чи дамо новим політичним силам таку підтримку, аби змогли змінити до кращого ситуацію в нашій країні і особливо в тих регіонах, де проблеми найболючіші.

Іван Бача

СНМ - Музей української культури у Свиднику

Русинсько - українська ініціатива

Місто Свидник

у співпраці

з організаціями словацьких спілок огородників і бджолярів у Свиднику

запрошують Вас на

ДЕНЬ НАРОДНИХ ТРАДИЦІЙ та ПЕРОГИ 2014

які відбудуться під патронатом приматора Інж. Яна Голодняка

14.9.2014 р. о 13.00 год. в ареалі скансену

УКРАЇНІСТИКА – ЇЇ ПОКЛИКАННЯ

До життєвого ювілею доц. д-р Любиці Баботи,

кандидата мистецтвознавства

Вона народилася 4 вересня 1944 року в одному з центрів Словацького національного повстання – місті П’єштяни у Західній Словаччині. Її батьки: Микола – банковий урядовець та Маргарeта – учителька, були вигнанцями з Карпатської України 1939 року. Після комуністичного перевороту в Чехословаччині 1948 року нова влада вислала їх як «українських буржуазних націоналістів» на «перевиховання» в село Дрню. А через років у Єсенське (раніше – Фелед), де Любиця вчилася у словацькій початковій школі. У 1958 році національно свідомі батьки послали її на навчання у Пряшівську середню одинадцятирічну школу з українською мовою навчання, яку вона закінчила 1961 року з відзнакою. На медицину її не прийняли з-за «негативного кадрового профілю» батьків, тому поступила на навчання хімії та природознавства на Педагогічному факультеті Університету ім. П. Й. Шафарика (нині Пряшівський університет). Та після його закінчення вона (на хвилях політичної відлиги 60-х років) була прийнята на Філософський факультет того ж університету (англійська і українська мова та література).

Після завершення дев’ятирічного високошкільного навчання 1970 року вона поступила на роботу в Гімназію з українською мовою навчання у Пряшеві (колишня СОШ, хоч ще будучи студенткою тут вчила один рік), а 1977 року – на кафедру української мови та літератури Філософського факультету Пряшівського університету ім. П. Й. Шафарика, де працювала до виходу на пенсію 2013 року, спочатку в науково-дослідному відділі, а від 1995 року – на педагогічному відділі. У 1991-92 навчальному році була на стажуванні в Канаді, а в 1993-95 рр. в Торонтському університеті викладала українську мову, літературу та історію.

В 1980-95 роках вона побувала на короткотривалих стажах (14-30 днів) в Будапешті, Дебрецині, Ніредьгазі та Празі. Закордонні побути вона використовувала для праці в архівах та бібліотеках, що значно збагатило її науковий горизонт.

В Пряшівському університеті вона протягом трьох десятків років викладала, головним чином, українські літературні дисципліни. Виховала цілу генерацію україністів, на жаль, в силу несприятливих обставин (занепад українських шкіл та радикальне обмеження діяльності української преси, установ та організацій) лише незначна частина з них працює в україністиці.

В науковій діяльності Л. Бабота орієнтується, головним чином, на закарпатоукраїнську літературу (до якої залучає й українську літературу Пряшівщини). У 1987 році Університет ім. Коменського в Братиславі за працю «Закартпатоукраїнська проза другої половини ХІХ століття» надав їй наукове звання кандидата мистецтвознавства. Цінні праці вона написала про Анатолія Кралицького, Саву Зеркаля, Зореслава, українську літературу Пряшівщини післявоєнного періоду тощо. Разом А. Тільняком видала книгу про свою «alma-mater» – Українську гімназію в Пряшеві. 1999 року габілітувалася на доцента. Кілька років очолювала кафедру української мови та літератури, була директором Інституту русистики, україністики та славістики та продеканом для закордонних зв’язків Філософського факультету ПУ. Позаштатно викладала різні дисципліни на кафедрі англістики та американістики, кафедрі іноземних мов, Православному богословському факультеті та Вищій медичній школі ім. П. П. Ґойдича. Є членом кількох міжнародних наукових організацій та незмінним секретарем Асоціації україністів Словаччини.

За свою наукову та педагогічну роботу здобула кілька нагород. Міжнародний академічний рейтинг «Золота фортуна» в Києві нагородив її медаллю «Честь. Слава. Труд», а Ужгородський національний університет обрав її почесним доктором (Doctor honoris causa).

До дальших років бажаємо їй доброго здоров’я, бо як буде здоров’я, буде і все інше.

Микола Мушинка

Вісник СФУЛО № 7-8 (19-20) 2014

04.09.2014

Розпочався навчальний рік в українській школі

2 вересня 2014 року в урочистій атмосфері розпочався новий 2014/2015 навчальний рік в Об’єднаній школі ім. Тараса Шевченка з українською мовою навчання в Пряшеві. З найбільшим хвилюванням прийшли в школу першокласники. З тремтінням і хвилюванням передали вчительці Світлані Яворській букети квітів, а вона, в свою чергу, кожному з них вручила вітальний лист і буквар.

Об’єднана школа ім. Т. Шевченка – одна з 13 основних шкіл в Пряшеві. Вона - одна з останніх у Словаччині, в яких вивчається українська мова.

Першокласники з своєю вчителькою Світланою Яворською (вліво) і вихователькою Денисою Шулич

Прийняття з нагоди 23 річниці Незалежності України

26 серпня 2014 р. Посол України в Словацькій Республіці Олег Гаваші в готелі «Борік» в Братиславі влаштував прийняття з нагоди 23 річниці Незалежності України. У прийнятті взяли участь представники політичного, економічного, громадського і культурного життя Словацької Республіки. Присутніми були також представники української національної меншини республіки. Посол наголосив, що свято Незалежності України позначене по суті війною, яку розв’язали терористи на сході України за витривалої підтримки іноземних військових частин сусідньої держави. Виразив переконання, що боротьба українського народу за вільне і мирне життя в європейській сім’ї народів успішно завершиться в недалекому майбутньому.

До уваги читачів

У зв'язку з нестачею грошей видавець - Союз русинів-українців СР тимчасово припиняє видавання газети –«Нове життя» і журналу для дітей «Веселка». Досі на рахунок видавця не надійшли ніякі гроші з грантів Уряду СР з яких покриваються витрати на видавання газети і журналу, інших коштів у видавця нема. Якщо настануть позитивні зрушення у цій справі, повідомимо читачів посередництвом засобів масової інформації.

P.S.

Членів русько-української меншини в цій країні, які належним чином платитимуть податки, виховують дітей, вважає ця держава громадянами третьої категорії. Це так звані «надстандартні» права меншин.

УКРАЇНЦІ СЛОВАЧЧИНИ

про життя і діяльність