УКРАЇНЦІ СЛОВАЧЧИНИ

VII з’їзд Об’єднання українців у Польщі

 

Об’єднання українців у Польщі (ОУП) надалі очолюватиме дотеперішній його голова Петро Тима. Так вирішили 65 делегатів, які брали участь у VII з’їзді ОУП, що проходив 25 – 26 жовтня у Варшаві. Делегати і гості – разом близько 100 осіб – обговорили також питання пріоритетів у діяльності організації, ситуацію української освіти у Польщі та перспективи співпраці ОУП з Церквами й іншими організаціями.

На з’їзді прийнято стратегію організації та представлено підсумки діяльності Громадського комітету відбудови Народного дому в Перемишлі. Його голова Андрій Комар представив актуальний стан ремонтних робіт, дані щодо збірки коштів та візуалізацію майбутнього вигляду і функцій Народного дому. За його словами, до кінця року силами громади слід зібрати 20 тис. злотих, що дозволить отримати чергові кошти на ремонтні роботи: «Залишаю це вашій добрій увазі. Ви є елітою нашої громади і повинні до неї донести інформацію про значення Народного дому, тим самим заохочувати цей наш „живий пам’ятник” спільними силами відбудувати», – закликав зібраних А. Комар.
            З’їзд прийняв постанови, пов’язані з актуальною драматичною ситуацією в Україні. Делегати з’їзду подякували польському суспільству та польській владі за підтримку українців у їх драматичних змаганнях за демократичні перетворення і європейську інтеграцію. У зверненні до представників організації та української громади загалом делегати закликають до дальшої активної підтримки України, зокрема просять надавати допомогу пораненим і постраждалим унаслідок бойових дій, а також в інформаційному плані – до протидії російській пропаганді. Учасники з’їзду висловили занепокоєння діяльністю частини польських середовищ, які за російськими зразками намагаються приклеїти українцям ярлик «фашистської» та «людиновбивчої» спільноти. Тому делегати форуму звернулися до представників польської влади і політичних партій з проханням протидіяти цього роду силам та середовищам.

З’їзд уперше працював за формулою дискусійних частин та без участі офіційних гостей. Такий порядок обрано для того, щоб максимально зосередитися на власних конкретних проблемах. Відповідно до прийнятої з’їздом стратегії, основними цілями і пріоритетами організації повинні бути професіоналізм та висока якість реалізованих завдань, будування сучасної української ідентичності, ефективне управління, активність членів, залучення молодого покоління і гармонійне поєднання традиції з сучасністю. П. Тима оцінив, що серед основних проблем організації є нерівно розкладена активність. З одного боку, це лідери окремих структур, часто надмірно завантажені працею, і решта членів та волонтерів, які виконують дрібні завдання або взагалі не мають їх окреслених: «Часто об’єднання асоціюється нам з організуванням культурних акцій і рідко з чимсь іншим», – говорив П. Тима.
            Постійний і невід’ємний виклик для організації становить залучення та активність молоді. Ігор Горків з Перемишля вказав на козирі, які організація може використовувати для притягання молодих лідерів. Це, зокрема, конкретні доручення, а в міру набирання людиною досвіду, щораз складніші завдання для виконання. Водночас, завдяки ОУП, молоді люди можуть проходити різного роду вишколи, а організація повинна дбати про те, щоб вони завершувалися отриманням сертифікату. В оцінці І. Горкова, такі документи потрібні не лише для організаційного, але і професійного життя. Організація таким чином також будує базу професіоналів, уміння яких можна використовувати у дальшому функціонуванні. В його оцінці, якимись формальними документами треба нагороджувати і працю волонтерів. У свою чергу, проф. Роман Дрозд зі Слупська наголосив на проблемі оцінки активності. Вона, у своїй більшості, проявляється у проведенні акції та її адміністративно-звітному обслуговуванні. За його словами, нема опісля серед організаторів критичного аналізу якості і доцільності виконаної ініціативи. А це гальмує пошук нових форм активності, зводячи її до відомих і перевірених акцій. Співпраця лідерів і теренових структур – це також важливий фактор: «Інформаційним каналом має бути голова гуртка. Якщо він не вміє розв’язувати проблем та їх загострює, значить, повинен відійти», – вважає Р. Дрозд. Голова Кошалінського відділу ОУП Роман Білас наголошував на потребі співпраці з зовнішніми партнерами, отже і польськими організаціями. Завдяки такому співробітництву на території його відділу вдається здобувати кошти на підтримку української освіти, наприклад комплексу шкіл у Білому Борі. Таке співробітництво пов’язується і з переданням досвіду, яким пізніше може користуватися ОУП. Важливим питанням є самоврядні вибори. Як оцінив Р. Білас, нашу активність у цьому плані видно, але і далі вона позбавлена професійного підходу.
            Стратегічні цілі є важливими, проте, як відзначалося в рамках з’їзду, варто працювати над меншими, більш конкретними ідеями. Це, зокрема, наголошування регіонального багатства громади у вигляді проведення року Лемківщини чи Підляшшя, підтримка кожним відділом ОУП однієї сім’ї, що потерпіла внаслідок бойових дій в Україні, передавання проблемних інформацій для українських мас-медіа в Польщі, використовування професійного досвіду членів організації, активізація праці в містах, які є академічними осередками і куди потрапляє значна кількість української молоді тощо. Голова П. Тима пропонував, зокрема, створити робочу групу, де члени організації з практичним досвідом у самоврядуванні допомагатимуть тим, які балотуватимуться в майбутньому у виборах. Існує також своєрідний парадокс: з одного боку, держава виділяє кошти на зміцнення у нацменшинах, отже й української, знання рідної мови, а в нашій громаді щораз частіше лунають протилежні голоси – про перехід на польську мову у богослужіннях, навчанні релігії чи наших мас-медіа. Останній перепис населення показав, що частина людей, які декларували українську ідентичність, рідною все ж назвали польську мову. Щоб протистояти таким явищам, в оцінці П. Тими, треба обмежити культурно-розважальні ініціативи, надаючи перевагу тим, що зміцнюють знання української мови.
            У праці з’їзду ще наголошували на щораз більшій активності громадян України. Вони створюють свої організації, мас-медіа, знаходять вихід на самоврядні структури чи окремі політичні сили, в цій громаді є ряд людей з вищими кваліфікаціями. Вся ця активність, загалом, є позитивним явищем, однак загрозою може бути брак співробітництва зі структурами етнічних українців. Тому на з’їзді були наголоси на потребі посилення співробітництва зі структурами громадян України й уникання функціонування у «двох окремих світах». Голова Українського товариства Григорій Купріянович з Любліна, який був гостем з’їзду, наголошував на потребі посилення в українській громаді у Польщі юридичних знань про свої права. Лише це, в його оцінці, дозволить ефективно контролювати як центральну, так і місцеву владу в виконанні ними зобов’язань щодо нацменшин. Це посилення повинно відбутися шляхом вишколів і створення групи експертів, знаннями яких зможуть користуватися всі українські організації. Без експертської оцінки, критичних зауважень та пропозицій ми не зможемо впливати на якість правових актів, що регулюють функціонування нашої громади. З іншого боку, влада, не маючи професійного рецензента, зможе, як це зараз нерідко буває, «прикрашати дійсність» хоча б у звітах для європейських структур про виконання своїх зобов’язань стосовно нацменшин.
            * * *
У результаті з’їздівських виборів на чергове скликання обрано представників до статутних органів ОУП. До складу Головної управи під головуванням Петра Тими увійшли: Стефанія Лайкош, Анна Кертичак, Мирослав Купич, Марко Сирник, Ігор Горків та Михайло Кертичак. Нова Головна рада ОУП, як у попередньому скликанні, складатиметься з десяти голів відділів і додатково обраних з’їздом осіб, серед яких є: Мирослав Притула, Оксана Кравчишин, Любомира Тхір, Мирон Сич, Андрій Комар, Андрій Дрозд, Мирослав Чех, Наталя Кертичак, Роман Дрозд і Павло Зарічний. Головна ревізійна комісія працюватиме у складі: Петро Вєвюрка, Петро Цилюпа, Іванка Шмігельська та Ярослав Келлер. Членами Товариського суду обрано: Василя Шляхтича, Петра Шмігельського, Петра Федуся та Мар’яна Райтара.

 

                                                                       «Наше слово». (Варшава).

16.10.2014

 

Конкурс Фундації Досліджень Лемківщини  на кращу публікацію з лемківської тематики

Фундація Досліджень Лемківщини (ФДЛ) оголошує конкурс, книга-переможець  в якому буде обрана для публікації!  

Видавець:  ФДЛ – дослідницька некомерційна організація, що сприяє вивченню та дослідження історії, культури і традицій лемків – запрошує авторів книжкових рукописів лемківської тематики взяти участь у нашому конкурсі.

Тематика: Представлені монографії повинні бути науково-популярні; теми (без жорстких обмежень) можуть бути пов'язані з історією, культурою (стосуватися питань мови, літератури, музики, мистецтва чи архітектури), чи повсякденного життя (наприклад, одяг, фольклор чи кухня) лемків.

Надсилання: Рукописи прийматимуться в електронному вигляді на адресу:  webmaster@lemko-ool.com або в друкованому вигляді звичайною поштою до:
Mr. Andriy Khomyk, 15 Locust Street, Norwalk, CT 06855 USA.

Термін: Матеріали повинні бути отримані не пізніше 31 грудня 2014 року, і oдин переможець буде обраний і оголошений 1 липня 2015р.

Вимоги: Для участі в конкурсі кожен учасник повинен надати наступні документи: 

1) Супровідний лист, з поданими: Ваше ім'я, поштова адреса, адресу електронної пошти, номер телефону, назва вашого рукопису, і підсумок - чому ФДЛ повинна вибрати саме Вашу книгу в якості переможця та якій цілі служитиме її публікація; 

2) Коротка біографія або резюме; 

3) Книга (рукопис) в будь-якому друкованому або електронному форматі.

Переможець конкурсу: отримає пакет безкоштовної публікації, який включає: дизайн книги та обкладинку, реєстрацію авторських прав, обговорену кількість безкоштовних авторських копій, прес-реліз, що оголошує публікацію книги, і розпoвсюдження каналами ФДЛ.

Для отримання додаткової інформації, відвідайте, будь ласка, веб-сторінку ФДЛ: http://www.lemko-ool.com/contest_uki.html

Шевченкіана в Пряшеві

           

У понеділок, 13 жовтня ц.р., в Центрі української культури в Пряшеві  з нагоди 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка Союз русинів-українців СР у співпраці з Науковим товариством ім. Т. Шевченка  влаштував виставку гравюр 24 київських художників за мотивами творів Т. Шевченка та Шевченкіани з приватної колекції закордонного члена Національної академії наук України Миколи Мушинки.

Виставку відкрив заступник голови Центральної ради Союзу русинів-українців СР Павло Боґдан. Після нього слово взяв Микола Мушинка, який представив присутнім окремі книжки. Колекція містить рідкісні видання Кобзаря, в тому числі відоме празьке безцензурне видання Шевченкового «Кобзаря», переклади «Кобзаря» на різні мови світу, головним чином, на чеську, а також сучасні видання творів Т.  Шевченка. Микола Мушинка розповів, що багато з цих видань походить з приватних бібліотек визначних представників української  еміграції, яка розгорнула надзвичайно багату  діяльність  в міжвоєнний період на території Чехії. Ймовірно, такої повної колекції Шевченкіани не знайдеться десь інде в світі. Високу оцінку виставці дала  генеральний консул України в Пряшеві Ольга Бенч.

У художній програмі з піснями на слова Тараса Шевченка виступили Івета Світок з дочкою Мартиною, Марія Грабовська та Віктор Гащак.

Після виставки відбулась церемонія вручення дипломів дійсним членам Наукового товариства ім. Т. Шевченка. За рішенням членів Наукового товариства ім. Т. Шевченка новим головою  став Владислав Ґрешлик і замінив на цій посаді довгорічного голову НТШ Миколу Мушинку.

Виставка картин і Шевченіани в Пряшеві - після конференції «Т. Шевченко і Пряшівщина», академії на пошану Т. Шевченка, прем’єри п’єси О. Денисенка «Самотність» в Театрі О. Духновича,  вистави драми Т. Шевченка «Назар Стодоля» у виконанні любителів театрального мистецтва з Ряшева Бардіївського округу, циклу радіопередач  та деяких інших акцій -  стала черговим внеском української громади Словаччини у вшанування 200-річчя від дня народження Т. Шевченка.

 

                                                                                              Мирослав Ілюк.

                                                                                              Фото Мирослава Ілюка, мол.

Не забуваймо наших діячів минулого

 

Минає 180 років від дня народження Анатолія Кралицького – культурно-освітнього діяча другої половини ХІХ ст., письменника, перекладача, історика, етнографа, фольклориста, журналіста, публіциста, першого в Українській Русі фотографа тощо.

З його іменем пов’язані Вишні Чабини, де він народився 12-го лютого 1834 року і похрестили його іменем Олександр. «Худобна» родина «руського дяка» Федора Кралицького та Ганни Кончової з села Світлиці була злиденна і зазнала немало лиха і нестатків на своєму життєвому шляху. Дослідники твердили, що батько походив із Галичини. Та це не дивно, бо у ХVІІІ-ХІХ століттях, до 1867 року, зв’язки з Галичиною були жваві, тісні і священики чи дяки йшли до нашого краю служити людям, Богові.

Дяк Федір Корятович учив чабинських дітей в Початковій школі при Краснобрідському монастирі. Цю школу відвідували два його сини – Олександр і на рік молодший Антон, який став за традицією теж чабинським учителем, любителем та збирачем місцевого фольклору.

З іменем Олександра як «кандидата» в ченці-монахи зустрічаємось у 50-х роках в стінах Краснобрідського монастиря, що був на той час культурним центром округу. Це був єдиний можливий шлях селянських дітей до знань, бо міські університети не були для них. Потім він потрапляє до Маріяповчанського монастиря як слухач богословської семінарії, але пробув там всього два роки, як почав проситись до Красного Броду, ближче до батьків, аби хоч трохи допоміг нести важку злиденну долю.

Весною 1858 року Олександра Кралицького, абсольвента духовної семінарії, у Пряшеві було висвячено у священики і він прийняв ім’я Анатолій, а наприкінці року призначають його викладачем церковної історії та канонічного права до Маріяповчанського монастиря, де він пробув п’ять років.

З 1863 року Кралицький у Мукачівському монастирі, який був заснований над річкою Латорицею подільським князем Федором Корятовичем.

З 1869 року аж до останнього подиху (1894 р.) Кралицький став ігуменом цього монастиря.

Анатолій Кралицький вже з молодих років виявив неабияке бажання бути корисним для свого народу, він почав брати активну участь у культурному житті Угорської Русі, своїми статтями відгукується на найважливіші питання свого часу. Доба, в якій жив наш діяч, характеризувалася гострими суперечностями.

Щоб зміцнити свої позиції в багатонаціональній Австрійській імперії, до якої входили Галичина і Угорська Русь, Буковина, уряд розпалював національну ворожнечу між народами, давав перевагу полякам, мадярам та німцям, зокрема за вигідною для них конституцією 1867 року, яку І. Франко назвав «свинською конституцією» та яка давала можливість поширювати мадяризацію, ополячення чи понімечення на Угорській Русі.

Найбільш правдиво охарактеризував деспотизм Австро-Угорщини Іван Франко в «Тюремних сонетах» з 1889 року:

 

Багно гнилеє між країв Європи,

Покрите цвіллю, зеленню густою!

Розсаднице недоумства і застою,

О Австріє! Де ти поставиш стопи,

Повз облуда, здирство, плач народу,

Цвіте бездушність, наче плісень з муру.

Ти тиснеш і кричиш: «Даю свободу!»

Дреш шкуру й мовиш: «Двигаю культуру!»

Ти не січеш, не б’єш, в Сибір не шлеш,

Лиш, мов упир, із серця соки ссеш…

Свободний дух або тікати мусить,

Або живцем вмирає в твоїм гробі.

 

Іван Франко зазначав, що за 50 років після скасування панщини під владою «європейської» Австрії «український (руський) народ… не зробив ані кроку наперед до цивілізації», не піднявся до розуміння того, хто він і які його інтереси.

А. Кралицький починав глибше вивчати історію свого краю, маючи перед собою один із найцінніших рукописних праць свого попередника Михайла Лучкая – «Історію карпатських русинів…», цікавився життям інших слов’янських народів, побутом, культурою; збирав разом із братом Антоном усну народну творчість, співпрацюючи з Я. Головацьким, потім із М. Драгомановим; захоплювався етнографією. Як етнограф він був від Угорської Русі у 1866 році запрошений В. Дашковим, головою розпорядного комітету Московської етнографічної виставки, на виставку, яка мала відбутися на наступний рік. Він заздалегідь надіслав експонати, як радив В. Дашков, до Відня до Михайла Раєвського, протоієрея російської церкви.

Як перший в Угорській Русі фотограф, робив знімки не тільки з околиці Мукачева, Ужгорода, але й з території Східної Словаччини, де жили русини, фотографував селян у народній ноші, сільськогосподарський реманент, селянські хати, двори, стодоли тощо. Сам Кралицький побувати на виставці не міг, бо мадярські урядові кола дозволу на виїзд до Росії йому не дали.

Як історик він описав майже всі існуючі монастирі на Угорській Русі (краснобрідський, маріяповчанський, мукачівський, мстичевський, буківський, кричовський, зарічанський, грушевський та інші), в архівах монастирів вишукував історичні джерела й пам’ятки, нягівське «Євангеліє» на руській говірці з 1448 року, різні дарчі грамоти, псалтирі, записи тощо.

Значне місце в його житті займала культурно-освітня діяльність. Коли мадяри заборонили «Літературну спілку Пряшівську», Кралицький прикладає всі свої зусилля, аби заснувати в Ужгороді «Спілку св. Василя Великого», ставши секретарем цієї культурно-освітньої спілки, турбувався про видання газет, календарів, заснування бібліотеки при спілці. При спілці з його неабиякою допомогою почали виходити газети «Світ», «Новий світ», «Карпати», «Листок», а також календарі. Кралицький був найактивнішим співпрацівником цих видань, а зокрема «Світу». Сам він мріяв видати власний журнал «Словесність», але несприятливі умови не дозволили втілити мрію у життя.

На сторінках «Світу» писав нариси про наших та інших слов’янських діячів: про М. Балудянського, Д. Раца, О. Духновича, єпископа В. Поповича, протоігуменів М. Микиту, І. Базиловича, Ар. Коцака, росіян І. Срезнєвського, байкаря І. Крилова, сатирика М. Салтикова-Щедріна, поета А. Майкова, слов’янофілів І. Аксакова, Д. Григоровича, В. Ламанського; сербів Вука Караджича, І. Суботича, Д. Обрадовича; Я. Краля, Я. Коллара та інших.

В одній статті про Духновича, свого попередника, Анатолій Кралицький дав його найбільш об’єктивну оцінку. Він писав: «Духнович не був геніальний поет, або літератор європейського формату, він був тільки скромним «будильником». Потрібен був календар – Духнович склав і видав його. Виявилась необхідність у шкільних підручниках – Духнович написав і видав на власні кошти буквар, граматику, географію, народну педагогіку».

Маємо ще одну справедливу і влучну характеристику Духновича і його послідовників аж до початку ХХ ст., дану Іваном Франком. Він зазначав, що це були «люди доброї волі, мали неабиякі здібності, але страшенно заплутані у мовних і політичних доктринах».

Анатолій Кралицький єдиний із наших культурно-освітніх діячів сміливо писав про Україну. У статті «Про малоросіян і козаків» на сторінках «Світу» писав, що «і наша Угорська Русь разом із Галичиною належать до малоруської галузки слов’янського племені», або «Наше Закарпаття належить до сім’ї прекрасної України, незабутнього Запоріжжя», житель Рахова, маючи на увазі волелюбність гуцулів, «дійсний козак у широких червоних шароварах, а Тиса – це його другий Дніпро».

Автор подає обширну довідку про Україну-Малоросію, знайомить читачів із побутом, одягом, характером українців, підкреслював їх чесність, щирість, гостинність, любов до пісні, танцю, гумору.

Він пояснював, що «козаки» – не географічна, а історична назва. Слово «козак» не польського походження, як твердили, а татарського і означає «озброєну людину, охоронця».

У статті «Подвиг Богдана Хмельницького» («Слово», 1874) з великою симпатією висловлюється про українського видатного військового стратега, який повів свій народ до визволення від католицько-польського панування. Він згадує «дух вільності і свободи» його війська, «вогонь відваги козаків» та згадує єдине на той час «республіканське влаштування Запорозької Січі».

Окрім того, згадував діячів Петра Могилу, Феофана Прокоповича, за походженням українців, яких Росія використовувала у своїх інтересах. Коли довідався, що редактор чеського журналу Kvĕty Емануїл Вавра переклав на чеську мову повість Марка Вовчка «Інститутка» і у вступі написав, що Марковичева – відома російська письменниця, Кралицький моментально реагував – у нарисі «Дмитро Григорович»  («Світ», 1868) він уточнив, що Марко Вовчок, – «малоруська письменниця».

Навіть у своїй літературній творчості, яка розпочалася в 60-х роках ХІХ ст. і з-під його пера вийшли понад двадцять оповідань, повістей, він не забував підкреслити, хто ми і які наші корені.

У найбільш відомому романтичному оповіданні «Князь Лаборець» автор підкреслює, що наш спільний корінь, – Київська Русь. Як доказано істориками, Угорська Русь – плем’я білих хорватів, що жило в Карпатах, до ХІ ст. належало до Київської Русі, аж в 1015 році угорський король Стефан І приєднав його до Угорщини. Мадярська історична «наука» твердила, що на цій території, коли вони примандрували в ІХ ст. із-за Уралу, не було жодного слов’янського племені. А. Кралицький спростував це твердження, зображуючи боротьбу населення під проводом князя Лаборця із мадярськими ордами. Та сили були тоді нерівні, й вороги перемогли.

Від слова «Русь» походять слова «руський» (не російський), «русин», «руснак», «русинський». Наш діяч минулого уже в ХІХ ст. визначив національну ідентичність, назвавши нас «русинами-українцями», де перша назва – давня, а друга – нова. Окрім того, в оповіданні «Князь Лаборець» автор називає одного персонажа Українцем, це був той, що приєднався до мадяр, але швидко зорієнтувався і став на бік Лаборця. Українець пов’язує свою долю із донькою Лаборця, Вірою.

Безумовно, що в ІХ ст. слово «Україна» ще не існувало, воно з’явилось аж в ХІІ ст., коли стала вживатися як синонім до слова «Русь».

Чому Кралицький називає свого персонажа Українцем? Йому було відомо, що Росія забороняла це слово. Росія не визнавала Україну, її мову, забороняла друкуватись на рідній для українців мові, у школі запроваджувала російську мову, як це робили й інші окупанти (поляки, мадяри, німці), Росія назвала Україну Малоросією, аби підкреслити свою зверхність над цією землею, твердячи, що на цій території завжди жили «великороси». Кралицький хотів словом «Українець» доказати, що Україна була і буде існувати, це був сміливий виклик нашого краяна Росії.

З інших художніх творів слід згадати оповідання «Пастир в полонинах», «Не ходи, Грицю, на вечорниці», «Федір Петрюк», «Югослов’янські амазонки».

У цих творах, не дивлячись на те, що письменник був священиком, якого б мала гамувати християнська покірливість, він зображує цілий ряд персонажів, які не миряться із навколишніми умовами, протестують. Олена з «Пастир в полонинах» кохає Володимира, але батьки хочуть її віддати за багатого й старого Тихомира. Вона ж обирає стихійний протест – смерть. Ольга – сирота отруює Гриця за зраду; Василь Богош – ватажок месників, який бореться проти турецьких загарбників та власних потурчених зрадників, яким виявився Федір Петрюк. А відважна Терка стає на місце свого чоловіка, якого вороги стратили, і як антична амазонка збирає жінок, аби покарати загарбників.

А. Кралицького як людину турбувало злиденне життя своїх краян. У цілому ряді статей він ставив перед читачами питання: яка причина такого незавидного становища («що є причиною бідноти наших селян», «Від чого нам живеться важко» та інші).

В оповіданнях «Пиявиця», «Екзекутор», «Село Видренувка» зображає злиденне життя русинів в Угорській Русі, яких мадяри прирекли на поступове вимирання.

Аби знайти вихід із цього сумного становища, він звертається до творів інших європейських народів. З німецької мови перекладає повісті «Іван» та «Сільський учитель», в яких домінували на той час відомі теорії про «кооперативний соціалізм», «хліборобські спілки». Та це була омана, не шлях до покращання становища селян.

Як перекладач А. Кралицький відомий  рядом творів, які переклав із словацької мови. Він перефразував «Глас Татри» Яна Голлого, переклав один сонет П. Й. Шафарика, «Апотеоз» С. Гурбана-Ваянського, А. Соберині «Марія Груз» та з великою симпатією писав про Янка Краля.

Крім того, перекладав із російської, угорської мов. Та не все міг друкувати під своїм прізвищем, тому користувався криптонімами та псевдонімами: Аскольд (до речі, так називався перший руський князь, якого вбив князь Олег Рюрикович. До сьогодні над Дніпром існує Аскольдова могила), Лаборчан, Фома Фомич, Іван Нодь, І. Васильевич, В. Іванович, А. Федорович та інші.

У серпні 1875 року Мукачівський монастир відвідав Михайло Драгоманов – видатний український мислитель, політичний діяч, доцент Київського університету, якого за статтю «Про педагогічне значення малоруської мови…» було звільнено з університету і він у 1876 році ще встиг виїхати за кордон. Видавець, що стояв у центрі громадського й культурного життя слов’янського світу – зустрівся особисто з ігуменом Анатолієм Кралицьким.

Цю зустріч Драгоманов описав у статті «Австро-руські спомини». Подорожуючи по Галичині, Буковині, завернув і в  Угорську Русь. Він спостеріг, що Галичина, з якою були колись тісні зв’язки, тепер була відгороджена «гірше як китайським муром». Їх зустріч принесла позитивні результати. Драгоманов писав: «Єсть іще одна частина нашої спільної батьківщини, котрої я не можу забути ніколи, немов пораненого брата. Це – Уґорська Русь».

Драгоманов дав собі Ганнібалову присягу допомогти цьому занедбаному краю. Вдруге він приїхав сюди у 1876 році і привіз із собою багато книг для А. Кралицького. По дорозі до Пряшева пригадував все, що бачив і чув в Угорській Русі: «мадярську й жидівську зневагу народу, темноту народню, тупість, егоїзм, слабодушність інтелігенції руської». Ані в Пряшеві не знайшов споріднену душу.

А. Кралицький був великим книголюбом. Де міг, там засновував бібліотеки, бо писав, що «немає більшої скарбниці для духа, як обрана бібліотека». «За сучасним розумінням цивілізації освічена людина без читання не існує». «Книга – це ті комори, в яких зібрані скарбниці минулих родів і все людське розумове багатство», «Освіта здобувається за допомогою читання книг». («Світ», 1869).

Найбільшою його гордістю  була мукачівська монастирська бібліотека, де знаходились твори Григорія Сковороди, Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, Миколи Гоголя, «Кобзар» Тараса Шевченка; твори російських письменників Глеба Успенського, Федора Решетнікова, Івана Тургенєва, які привіз М. Драгоманов, твори Володимира Даля, байки Івана Крилова та багато інших.

Значну цінність мали історичні праці Івана Срезневського, Панька Куліша, Миколи Костомарова, праці Карамзіна, Татіщева, Бантиш-Каменського, Щербатова, Данілевського; фольклорні збірки Я. Головацького, Михайла Максимовича, Михайла Драгоманова. До збірки «Малорусские народные предания и рассказы» Анатолій Кралицький надіслав три записи переказів «Фраїр на гусячих ногах», «Відки взялася жаба?», «Добра баба і чорт». На жаль, прислав пізно і М. Драгоманов переслав І. Франку, який опублікував їх у «Житті і слові» за 1894 рік.

Окрім того, у мукачівській монастирській бібліотеці находились Národnie spievanky Яна Коллара, журнал «Орел татранський», з чеських – Naše listy, Květy, які редагували Ян Неруда та В. Галек, а редактором був Е. Вавра; чеська енциклопедія Ф. Ріґера Slovník naučný; «Лексикон» К. Вурцбаха. Знаходилась тут величезна кількість галицьких, віденських, московських видань, в яких друкувався і діставав А. Кралицький як передплатник.

Анатолія Кралицького зродила щедра карпатська земля, все своє свідоме життя він відстоював і боронив культуру нашого народу, плекав національну гордість, віддавав на користь нашого народу всі свої сили і знання. Бодай би більше таких діячів було й тепер.

 

                                                                                                      Йолана Голенда,

                                                                                                      Пряшів

УНІКАЛЬНЕ ВИДАННЯ УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИХ БАЛАД СХІДНОЇ СЛОВАЧЧИНИ

 

(Зілинський Орест. Українські народні балади Східної Словаччини. Національна академія наук України, Міжнародна асоціація україністів, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського, Український комітет Міжнародної асоціації вивчення слов’янських культур. Головний редактор Ганна Скрипник. Київ – 2013, 728 стор.)

 

        З нагоди 90-річчя з дня народження визначного україніста, славіста, літературознавця та фольклориста Ореста Зілинського відбувся позаторік в Празі Міжнародний симпозіум «Внесок Ореста Зілинського в дослідженнях чесько-українських відносин у літературознавстві та фольклористиці», на якому прозвучали слова про те, що Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України має намір видати його «Українські народні балади Східної Словаччин». З цього приводу Микола Мушинка в газеті «Нове життя» пише, що якщо ці задуми здійсняться, то 2013 рік можна буде назвати «Роком Ореста Зілинського в Україні».1

    Первісно цей збірник народних балад, який являється найбільшим регіональним збірником у слов’янській фольклористиці, вчений здав до друку ще в 1970 році Словацькому педагогічному видавництву – Відділу української літератури в Пряшеві. Та після втручання одного тодішнього члена партійної верхівки, коли вже була зроблена остання сторінкова коректура, книгу було викреслено з видавничого плану і набір знищено. Миколі Мушинці вдалося в друкарні врятувати один примірник цього рукопису разом з ілюстраціями. Сьогодні з радістю можна констатувати, що 2013 рік дійсно можна назвати «Роком Ореста Зілинського в Україні», бо його довгоочікувана цінна публікація «Українські народні балади Східної Словаччини» вийшла в Києві. Видали її спільними зусиллями: Національна академія наук України, Міжнародна асоціація україністів, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського та Український комітет Міжнародної асоціації вивчення слов’янських культур наприкінці 2013 року. Орест Зілинський наполегливо збирав цінні скарби усної народної творчості українського населення Східної Словаччини, внаслідок чого і стала підготовка пропонованої науковцям і широкому загалу його унікальної праці «Українські народні балади Східної Словаччини», яка, як зазначає у передмові до цього видання головний редактор – етнолог, академік НАН України Ганна Скрипник, розглядаючи історію та теорію жанру балади в українському фольклорі, є праця Ореста Зілинського «визначним і досі невповні оціненим доробком у царині вітчизняних баладичних студій, завдяки дослідженням якого українська баладна сюжетика введена у фольклористичні наукові дискурси європейських народів» (с. 4). Вислідком його наукових наснаг є це фундаментальне видання.

            В своїй роботі автор подає аналіз Підбескидських народних балад: історію збирання й дослідження, носіїв баладної традиції, відбиття дійсності в баладах східнословацьких україністів, стильові властивості і т. п. Ще в короткому вступі він наводить, що після видання англійського священика Томаса Персі «Реліквії старої англійської поезії» в 1765 році культурною Європою пройшла хвиля захоплення народними баладами. А що таке балада? За словами вченого, балада – «це епічна (розповідна) пісня драматичного характеру, в центрі якої стоїть індивідуальна людська доля, відбита в напруженому вузловому моменті. Баладна розповідь об’єктивна і стисла, зосереджена навколо двох центральних епізодів» (с. 17). В ній йде розповідь про незвичайні, хвилюючі життєві події. І далі, цитуючи чеського вченого Сіроватки, автор наводить, що балада, на відміну від ліричних пісень, – це вже жанр з епічною основою.

Орест Зілинський поставив собі за мету представити науковій аудиторії та широкому колу читачів багату баладну спадщину українців Східної Словаччини. В книзі охоплено 133 балади, які розподілені в 21 тематичний цикл, 472 текстових та 219 музичних записів, де проведений докладний аналіз окремих баладних сюжетів. Задум автора – провести читача основними стихіями народної балади вийшов, бо справді він поступово переходить від чудодійного – смерті – війни – любові – сімейні конфлікти без вбивства члена родини до відходу з рідного краю. В основному автор поділив народні балади на дві частини. Першу частину творять найкращі та історично найважливіші баладні тексти. Це – Основні тексти, решта записів попала в другу групу.

Орест Зілинський дякує збирачам баладних текстів (йдеться про записи, здійснені в 50-60 роках ХХ століття), а саме: вчителю свидницької Основної школи Андрію Дулебі, працівнику Музею української культури в Свиднику Михайлові Шмайді, директору Основної школи в Старині Андрію Каршкові, викладачці фольклористики в Карловому університеті в Празі Єві Врабцовій і дальшим. Крім Михайла Шмайди, всіх інших на сьогоднішній день вже нема між живими.

           Вчений вірно зауважує, що назва «балада» для слов’янськоїнародноїтрадиці  зовсім чуже. В народі нашої етнічної області побутує назва як пісня («співанка», «шьпіванка») довга, сумна («смутна»), постова (співалася в часі посту), жебрацька. Хоч за перший запис народної балади на українській мовній території Північно-Східної Словаччини вважається текст із 60-х роках ХVІ століття з Венеції-Лукова на Бардіївщині – відома пісня «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?», тобто пісня про Штефана воєводу, яка включена в «Чеську граматику» Яна Благослава (розділ «З історії збирання й дослідження балад східнословацьких українців»), то О. Зілинський такого погляду, що першими новочасними баладними записами з нашої території слід вважати тексти балад, записаних в 50-60 рр. ХІХ століття Олександром Духновичем та Олександром Павловичем, оскільки між першим записом та записами з подальших років є великий часовий проміжок. Всі вони були включені в другий том збірника «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» Якова Головацького (Москва, 1863). Дванадцять балад з глибокоїдавнини, записаних О. Павловичем переважно в селіБіловежа на Бардіївщині, дослідник вважає за «справжні перлини нашої баладної традиції» (с. 21). Цікава в тому відношенні і відома балада «Коли мурували Білу Маковицю» – про бідну вдову-кріпачку, яку три дні після родів гайдуки гнали на «панське» будувати Зборівський замок (Білу Маковицю). Вона з новонародженою дитинкою носила на руках каміння на високу гору і з безвихідного скрутного становища втопила в озері любимого синочка. І хоч в інших літературних джерелах наводиться, що дану пісню записав в середині ХІХ століття Олександр Павлович в селі Юркова Воля поблизу Свидника «від вдовиці по імені Анна»2, О. Зілинський припускає, що дана балада – не народного походження, а можливо, укладена самим народним будителем Олександром Павловичем, яку прийняв народ (с. 591). Слід зазначити, що балада «Коли мурували Білу Маковицю», в якій викреслені жахливі умови кріпаччини і панської сваволі за часів феодалізму, є однією з найкращих балад, записаних на території Північно-Східній Словаччини, яка й на сьогодні є одною з найпопулярніших і найпоширеніших історичних балад серед русько-українського населення Пряшівщини.

        Творці народних балад спрямували свою увагу на драматичні ситуації в житті людини, які їх тривожили, і які були спричинені родинними конфліктами, любовними пригодами, смертю любимої істоти чи військовими подіями, що яскраво проаналізовано в розділі «Відбиття дійсності в баладах східнословацьких українців». В рецензованій книжці за кількістю міститься найбільше балад саме про кохання. Не оминули такі балади й використання чарів, наприклад, магічних рослин. Так, наприклад, в центрі уваги балади «Дівчина здобуває парубка чарами» (с. 239) є магічна рослина з народною назвою «шівета». Магічним рослинам здавна надавалася надприродна сила через їхні токсичні речовини, часто їх використовували в любовній магії. Конкретно різачу траву «шівету», або корінь даної рослини дівчина після викопання варила в солодкому молоці й чарувала – актом «кручення» прикликала до себе свого коханого парубка з далекої відстані. Сила «шівети» виявилася настільки міцною, що в дійсності дівчина «прикрутила» до себе бажану істоту. «А што тебе принесло, ци коничок, ци весло?» –питається дівчина парубка. Тобто, як ти сюди попав: дорогою чи водним шляхом? В новішому грабівському записі з 1989 року дійшло до певної трансформації тексту, внаслідок чого виникли й мовні абракадабри: замість назви рослини «шівета» співається «А на горі зимота», тобто холод, і дівчина питається «прикрученого» парубка: «А што тебе принесло, ци помело, ци весло?»3 – це явний нонсенс, оскільки помелом виміталася зола з печей та прочищувалися димоходи.

        Найчастіша розв’язка родинних конфліктів в народних баладах буває смерть, причому частіше йшлося про вбивство. Йдеться про злочин, виконавцем якого є старша жінка (мати, свекруха), яка тровить нелюбу невістку, в старших баладах живцем дає її замурувати. У всіх подібних випадках вона мститься за втрату влади над своїм сином. В деяких народних баладах викреслена історична доля вагітної дівчини. Вагітна дівчина була великою ганьбою для цілої сім’ї та локального середовища, яку, за громадською думкою, збезчестила. Через те її прилюдно ганьбили, і не були рідкісними випадки, коли її з батьківської хати проганяли геть і вона наймалася в найми в чужих людях. В баладі «Шугай зводить дівчину біля річки» мати дорікає своїй доньці-покритці, яку чекає доля світової мандрівниці: «А тепер ты, дівко моя, ні жена, ні дівка, лем ты, моя дівко, світова вандрівка» (с. 266). В загальному становище покритки в сільському середовищі було надто принизливим, як і для безбатченка, і не раз вона свою позашлюбну дитину змарніла. Мотив дитинозгубництва помітний також в баладній традиції українців Східної Словаччини. Провинила дівчина, як правило, виділяється красою і молодістю або соціальним становищем – донька старости села i, як правило, послідовно слідує прилюдний правосуд. Так, в баладі, записаній від талановитої стащинської народної співачки Анці Ябур, молодесенька Марусенька пустила водою народжену дитину. Після виявлення даного негідного вчинку не минуло Марусеньку покарання, здійснене на основі прилюдного правa – били її на дереші («Вшыткы дівкы-пав’яночкы в корчмочці п’ють, п’ють, Марусеньку молоденьку на дереші б’ють, б’ють») с. 165; або провинилу дівчину кинули в ріку Дунай («Взяли они Марусеньку за білы ручкы і кинули, і кинули в Дунай глубокый» (с. 163); в дальшому варіанті кат їй стинає голову («Берте вы її на рукы, дайте ї катом до рукы. Як ї главу знимали, вшыткы дівчата плакали») – с. 166. Ці народні балади надзвичайно цінні, в першу чергу, з історичного боку, бо вони належать до тих фольклорних теренних матеріалів, на підставі аналізу яких разом із судовими процесами над дитинозгубницями справді побутували у давнину такі покарання за цей злочин, як потоплення позашлюбної матері, стинання голови, побиття киями до смерті, вигнання, ув’язнення, про що писав свого часу український вчений, фольклорист Володимир Гнатюк.4

        В розділі «Незгоди в родині» знаходяться дві старовинні народні балади про орача, який продає свою вагітну жінку дванадцяти розбійникам за «корец5 червеных6 а за корец білых7» (с. 505-508). Ні в одній з них не наведено причину вбивства вагітної жінки. Тільки у грабському варіанті, записаному Миколою Мушинкою й опублікованому в журналі «Дружно вперед», наводиться, що розбійники «ножичкы брусили, білого сыночка з нєй выняти хцилі»8, а в нашому записі з Новоселиці вони мали «самодругу» жінку «пороти». Подібно в словацькій баладі «sedliačok» свою вагітну жінку продав шістьом розбійникам, які їй розпороли живіт, а дитинці-плодові взяли праву ручку.9 Згадка про використання пальчиків, ручки ще ненародженої, вийнятої з материнського лона дитини, в яких нібито була незвичайна охоронна сила і служили вони як амулет розбійникам при їхніх грабунках, помітна в усній словесній творчості українців Словаччини - тільки в народній прозі (перекази про розбійників), а в пісенній баладній традиції її немає.

        В даній монографії Орест Зілинський систематизував, узагальнив й проаналізував багатющий баладний матеріал у широкому історичному діапазоні, свідченням чого є його цікаві спостереження та висновки. Автор одночасно вказує на окремі помилки, яких допускалися записувачі баладних текстів. Наприклад, публікували скорочені тексти, неточності в передачі ритмічної та строфічної структури. Слід відзначити, що дана робота збагачена цікавим ілюстративним матеріалом – вісьмома малюнками народного художника Дезидерія Миллого, які стосуються опублікованих балад.

     До «Українських народних балад Східної Словаччини» автор додає ґрунтовні кваліфіковані «Примітки» (с. 530-548), в яких в хронологічному порядку передає перелік використаних джерел до окремих пісень-балад, в яких, зокрема, зазначається і те, де вперше з’явився друком той чи інший запис балади, рукописні матеріали з архіву поодиноких дослідників тощо. Надзвичайно вагомими з наукової точки зору і неоціненним в даній монографії є детальний розділ - «Коментарі» (с. 550–640), які подаються до кожної пісні – 254 баладних сюжетів, тексти яких (коментарі) охоплюють три основні відомості, а саме: 1. дані про записи балад, опублікованих в монографії, тобто точну паспортизацію кожної балади – місце запису, ім’я та прізвище співака, його вік чи народження, ім’я записувача тесту і мелодії та рік запису, дані про попередню публікацію записів; 2. публікуються записи пісні в області, що найближче пов’язана з традицією обстежуваного регіону, тобто Східної Словаччини. А що найвагоміше і для науковців найсуттєвіше – подаються українські, словацькі, чесько-моравські, польські, білоруські та російські паралелі. І дальша, не менш вагома частина – перелік всіх доступних, досліджуваних ним текстових паралель – українських і міжнародних. І третя частина – коротка оцінка кожної пісні-балади, її варіантного матеріалу й позарегіональних та міжнародних пов’язань. Саме поширені коментарі дали змогу О. Зілинському глибоко охарактеризувати зафіксований в монографії баладний пісенний матеріал, проаналізувати окремі записи, зробити вагомі й цікаві спостереження та висновки. Такий витриманий, суто науковий підхід публікованих балад представляє бездоганну, докладну інформацію про історію баладного сюжету та шляхи його міграції.

Дослідження репрезентує також «Словник діалектних слів» та «Іменний реєстр». В розділі «Додаток» опубліковані «Походження архівних записів» (с. 642); «Словник діалектних слів» (с. 643-651), «Покажчик місцевостей та співаків» (651-657), «Покажчик місцевостей, наведених на карті» (658-660), на якій зазначено поширення баладних записів окремих сюжетів в поодиноких населених пунктах Східної Словаччини та розділ «Покажчик пісенних початків», який був складений сином Ореста Зілинського Богданом (с. 662-668). Передостанній розділ унікального

видання Ореста Зілинського «Українські народні балади Східної Словаччини» є значно поширене резюме словацькою, німецькою та російською мовами (с. 670-698).

Репрезентативну публікацію завершує біо-бібліографічна розвідка академіка Миколи Мушинки «Орест Зілинський і його «Українські народні балади Східної Словаччини» (с. 699 – 708), яку завершує бібліографічний покажчик «Праці Ореста Зілинського про балади та споріднені з ним народні пісні» (с. 709-711) та останній – «Література про Ореста Зілинського» (с. 711-712). Розділ «Основні тексти балад» закінчує поширеними коментаріями, в яких, крім точної паспортизації пісні, вміщені також посилання не тільки на українські, але і на європейські паралелі.

        Монографія Ореста Зілинського «Українські народні балади Східної Словаччини» – унікальне, рідкісне й небувале видання, в якому автор зібрав, узагальнив і проаналізував багатющий за обсягом баладний матеріал у широкому історичному діапазоні, зробив неоціненний внесок у справу збирання, вивчення, систематизації та популяризації народних балад українців Східної Словаччини, які є дуже важливим внеском не лише у загальноукраїнську, але й в загальнослов’янську фольклористичну науку взагалі

Іна закінчення необхідно згадати, що, крім рецензованої монографії, в тому ж році (2013) в цьому ж видавництві вийшли друком: О. Зілинський: «Вибрані праці з фольклористики» у двох книгах (упорядник Микола Мушинка), які також приурочені до 90-річчя з дня народження Ореста Зілинського. Отож можна констатувати, що 2013 рік був дійсно «Роком ОрестаЗілинського в Україні».

------------

1 Мушинка, Микола: Прага вшанувала 90-річчя від дня народження Ореста Зілинського. Г. «Нове життя», Двотижневик русинів-українців СР, Пряшів,12.4.2013, № 7, с. 2.

2 Мушинка, Микола: З літопису культури. Біла Маковиця. Г. «Нове життя», Пряшів, 1999, № 15-16, с. 7.

3 Записала Івета Пірух в 1989 р. в селі Грабівчик Свидницького округу від Олени Мигальцо, 1932 р. н.

Архів СНМ – МУК у Свиднику, ділянка Словесного фольклору. Пор. номер 17088.

4 Кісь, Оксана: Жінка в традиційній українській культурі. Друга половина ХІХ – початок ХХ століття.

Львів, Національна академія наук, Інститут народознавства. 2008, с. 202.

5 Корец – стара міра об’єму.

6 Старий платіжний засіб.

7 Старий платіжний засіб.

8 Мушинка Микола: Народні балади. Журнал «Дружно вперед», 1961, № 5, с. 26.

9 V šírom poli rokyta. Slovenské ľudové balady, romance a novelistické piesne. Úvodná štúdia, výber a usporiadanie textov a melódií Soňa Burlasová. Bratislava, vydavateľstvo TATRAN, 1982, s. 37.

                                                          

                                                                                              Надія ВАРХОЛ,

                                                                                              Свидник.

 

    КОЛИ МУРУВАЛИ БІЛУ МАКОВИЦЮ

 

    Коли мурували білу Маковицю,         

    Гонили на паньске убогу вдовицю.

    Єдну неділеньку ґазду поховала,

    Другу неділеньку сина породила.

    Єдну неділеньку зо сином злігала,

    Другу неділеньку сина на світ дала.

    В три дни по породі на панське єй гнали,

    На панське єй гнали, покоя не дали.

    На панське ся брала, горенько плакала,

    В силзах купаного сина повивала.

    На єдной ручечці синочка тримала,

    А з другов рученьков камені давала.

    Муруйте, мурари, білу Маковицю,

    Не гоньте на панське убогу вдовицю!

    Камені давала, озеро глядала,

    Жеби в нім своєго сина поховала.

    Плавай, сину, плавай, по тихом озері,

    Не зазнал ти отца, не зазнаш матері.

    Отца ти не зазнал, бо ти го Пан Богвзял,

    Матері не зазнаш, бо тя утопила.

    Утопить тя мати, не будеш єй знати,

    Будеш там в озері навікиплавати.

    Та будеш в озері, як рибка плавати,

    Я під Маковицьов до смерти плакати.

 

                                       Біловежа, XIXстол.

Вісник СФУЛО № 9 (21) 2014

Союз русинів-українців Словацької Республіки

Наукове товариство ім. Т. Шевченка

 

 

запрошують Вас на відкриття виставки

 

 

Гравюри київських художників за мотивами літературних творів Т.Шевченка

та

 Шевченкіани з приватної колекції академіка НАНУ М.Мушинки

 

 Пряшів

13 жовтня 2014 р. o 16.00 год.

Центр української культури, вул. Янка Бородача, 5

 

 

Виставка, яка присвячена 200-річчю з дня народження Т.Шевченка,

  потриває до 30 листопада 2014 р.   

Союз русинів-українців Словацької Республіки

 

Місто Снина

 

запрошують Вас на

 

XXIV ФЕСТИВАЛЬ ДУХОВНОЇ ПІСНІ

 

СНИНА • 9. 11. 2014 р.

о 14 годині

 Будинок культури

З нагоди 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка

 

Пряшівське видавництво Nitech, s.r.o. на днях випустило у світ книжку  Ольги Грицак під назвою «Юрій Шерегій – пропагатор творчості Тараса Григоровича Шевченка» (64 стор.). В ній авторка розглядає формування  мистецьких  інтересів і національної свідомості Юрія Шерегія, простежує його діяльність на ниві українського театрального мистецтва на Карпатській Україні, пізніше у Словаччині. Як відомо, Юрій Шерегій на протязі всього свого творчого життя повертався до творчості Тараса Шевченка, ставив його твори на театральній сцені і тим самим сприяв пропагуванню Шевченкового слова у Чехії і Словаччині, в тому числі серед русинів-українців Пряшівщини. Юрій Шерегій  пропагував творчість Тараса Шевченка через театральну виставу або інсценізацію поетичного твору як режисер, сценарист, актор, але і як директор театру. Заснований Юрієм Шерегієм в Братиславі Музично-драматичний ансамбль ім. Тараса Шевченка діє і досі і в його репертуарі постійно присутня творчість генія українського народу Тараса Шевченка, 200-річчя з дня народження якого минає в 2014 році.

Юрій Шерегій – актор, режисер, драматург, один із засновників Українського театру в Хусті, художній керівник та режисер словацьких театрів у Пряшеві, Кошицях, Спиській Старій Весі, угорського театру в Комарно. Створив понад 100 драматичних та оперетних ролей, реалізував близько 200 постановок переважно української класики. Його дочка - Ольга Грицак-Шерегій  довгі роки праці присвятила Музично-драматичному театру ім. Тараса Шевченка в Братиславі.

                                                                                                                                 -мі-

02.10.2014

Повідомлення

Нова електронна адреса Світового Конґресу Українців
 

Повідомляємо Вас про набуття чинності нової електронної адреси Світового Конґресу Українців для загальних контактів та питань:  uwc@ukrainianworldcongress.org

Просимо замінити нашу електронну адресу в списку Ваших контактів для зв’язку з головним офісом СКУ.

 

СКУ є міжнародною координаційною надбудовою українських громад у діаспорі, що представляє інтереси понад 20 мільйонів українців. СКУ об’єднує в своєму складі українські організації із 33 країн та підтримує зв’язки з українцями ще 14 країн. Заснований у 1967 р., СКУ був визнаний у 2003 р. неурядовою організацією у Економічній та соціальній раді Організації Об’єднаних Націй зі спеціальним консультативним статусом.

Категорії

• Новини
• Моніторинг
• Про нас
• Про нас пишуть
• Нове життя
• Історія та фотографії
• Календар акцій
• Цей веб–сайт

Архів новин

• січень
• лютий
• березень
• квітень
• травень
• червень
• липень
• серпень
• вересень
• жовтень
• листопад
• грудень