УКРАЇНЦІ СЛОВАЧЧИНИ

Ян Матей Корабинський і його Лексикон

(Минає 280 років з дня народження словацького вченого і лексикографа)

 

            Ян Матей Корабинський  - одна з великих постатей, яку Пряшів дав Словаччині. В минулому  ця постать не була в полі інтересу  дослідників, тому діяльність Яна Матея Корабинського   не була доступною для широкої громадськості.

Вчений, лексикограф, редактор та педагог народився  23 лютого 1740 р. в учительській сім’ї. Спочатку навчався в пряшівській гімназії. З Пряшева переїхав до Братислави, де як сирота  продовжив навчання в  євангелічній гімназії (що згодом стала  колегією).  Вже 19-річним став її викладачем.  Він заробляв на життя вихованням у сім'ї баронів. Через два роки він заснував жіночу школу. Після її скасування він вирушив у навчальні поїздки до Німеччини, де на практиці вивчав функціонування різних установ для сиріт та бідних людей. У Німеччині вивчав  теологію, філософію, історію та природничі науки в університеті Рінтельн у 1770 - 1772 роках.

У 1782 році працював у книгарні Ландерера. Потім він запустив власну книгарню. Пізніше став співвласником видавництва і книгарні «Weber-Korabinszky» у Братиславі. Через певний час  у нього виникли проблеми з торгівлею, опинився  у боргах. Виставив на аукціон своє майно. Тому був змушений  прийняти в 1789 році  місце викладача у Відні на фабриці Горноостела. Наприкінці свого плідного життя він жив із дочкою у Братиславі, де 23 червня 1811 року помирає.

Ян Матей Корабинський присвятив себе  краєзнавству. Однак також був активним у мовній галузі. Він переробив угорський підручник Молібена, склав Малий турецький словник з німецькими, угорськими та чеськими словами та з короткою граматикою. З краєзнавства  видав  у 1778 році  Угорський  альманах, кишеньковий атлас Угорщини та монографію про  Братиславу. Цей останній твір залишився в рукописі, оскільки його не можна було опублікувати через фінансові труднощі автора.

Серед його більших робіт виділяється німецькомовний  «Географічно-історичний і товарний  лексикон Угорщини» (Geografische-historisches und Produkten Lexikon von Ungarn). Він опублікував його в 1786 році.  Йдеться про економіко-географічний твір, що охоплює 858 сторінок. Він містить коротку характеристику Угорщини та більш детальний опис її топографії, охоплює демографічні, релігійні, етнічні дані та розглядає економічні обставини. Також містить реєстр німецьких топонімів, реєстр словацьких, хорватських та румунських назв міст і місцевостей та одну карту в додатку, яка на той час була чи не найкращою загальною картою Угорщини. Його Лексикон став основою для складання Довідника Королівства Угорщини, який був опублікований у 1804 р.

«Географічно-історичний та товарний лексикон Угорщини» цінний для нас тим, що з науковою точністю та об’єктивністю дає відомості також про окремі села Північно-Східної Словаччини. Проте  не всі села  в Лексиконі охоплені, головним чином на Земплині.

Виходячи з  цього Лексикона,  виходить, що у другій половині  18 століття в Угорщині був 851 православний храм, а греко-католицьких - 134. Як зазначають дослідники, на час видання Лексикона  на території сучасної Словаччини  було 11 греко-католицьких і 175 православних храмів. Ян Матей Корабинський греко-католицькі  храми зазначає як «griechisch unirte» (об’єднані греки), а православні – «griechisch nіcht unirte» (необ’єднані греки).

Вивченню життя і діяльності словацького вченого  присвятив  увагу  Андрій Ковач (див. «Нове життя», № 3/1993). Звернув увагу на  перелік храмів   на території  Східної Словаччини, які і після 140 років після Ужгородської унії 1646 року були православними або в них жила певна доля православних вірників (в дужках наведені сторінки Лексикону).

Увазі читачів пропонуємо уточнений і поповнений перелік православних церков:  Андрійова (12), Чабалівці (84), Чабини (89), Чертіжне (95), Чукалівці (102), Цернина (104), Дрічна (130), Дуброва (134), Фулянка, Фричівці (на другому місці «griechisch unirte») (183), Фричка (183), Ґералт (197), Ґерґеляк (199), Ґіґлівці (200), Гавай (228), Гельцманівці (229), Голчиківці (де жили тільки русини (236), Гостовиці (239), Грабовець (242),  Грабків (243), Городисько (243),  Яблінка (247), Якушівці (249), Янів (249-250), Кайня (православні і католики, 273),  Калинів (274), Капішова (278), Кленова (308), Колбівці (312), Ковбасів, Колониця (312), Комарники (в першому - правос­лавні наведені на 2-му місці, 313), Комлоша (1/2 уніатів, а 1/2 православних, 314), Кореївці (319),  Коромля (320), Кручів (342),  Ладомирова (347), Лажани  (357), Матисова (405), Матяшок (3/4 православних, а 1/4  - «griechisch unirte», 405), Миклушівці (413), Минівці (414), Млинарівці (418), Мразівці (429), Никльова (460), Ольшавиця (501), Вільшавка (501), Ондавка (501), Орлик (502),   Ортутова (504), Полата (510), Петеївці (536), Петровці, Пихні (537),  Пстрина (539), Поляна (548), Поруби (Велика Поруба і Порубка, 550), Потічки (551), Присліп (577), Притуляни (577), Пчолине (578), Рафаївці (592), Радвань і з Горбком (592), Раковець (595), Рогожник (604), Рокитів (605), Рокитовець (605),  Розтоки (609), Рівне (609), Рудльов (611), Шапинець (653), Cедлиська (691),  Смольник (Ґемер) і Собош (714), Стащин (728), Cтанківці (729), Старина (730), Штефурів (734), Шум’яц (742), Свидник (743),  Трнавка  (730), Дворянки  (751), Тополя (777), Требішів (римо-кат., а на другому місці православні, 779), Велькріп (825), Видрань (832),  Вилаги (834), Вислава (839), обидві Владичі (841), Войтівці (841), Руський Воловий (841), Зубне (858), Звала (858), але і Микова (1 ½ «griechisch unirte», а останні православні, 413), Няґів (1 ¼ «griechisch unirte», останні православні,  461), Пакостів (1 ½ «griechisch unirte», останні православні, 508), Репаші (3/4 «griechisch unirte», ¼ православні, 601), Убля (1 ½ уніати, останні православні, 787) і т.д. Додаймо: Баєрівці (26), Бехерів (56), Брусниця (76) у Корабинського  наведені вже як «griechisch unirte».

В бібліотеках Пряшева і Кошиць збереглось лише декілька примірників Лексикона. (Зараз  Лексикон в цифровій обробці доступний і  в інтернеті).

 

                                                                                                          -мі-

Втрачені перлини

 

Mychajlo Syrochman, Jaroslav Džoganík. Strátené drevené cerkvi severovýchodného Slovenska  /

Михайло Снрохман, Ярослав Джоґаник. Втрачені дерев’яні церкви

північно-східної Словаччини.

- Свидник: Словацький національний музей - Музей української
культури; Русинсько-українська ініціатива, 2019. - 79 с., іл.

 

У світ вийшло словацько-українське ілюстративне видання у авторстві творчого тандему художника Михайла Сирохмана і літературознавця Ярослава Джоганика - працівників двох знаних інституцій: Академії мистецтв в Ужгороді та філії Словацького національного музею - Музею української культури у Свиднику відповідно. Актуальність дослідження традиційного дерев’яного будівництва ще тривалий час буде фігурувати серед основних проблем, адже їх безповоротна втрата завжди викликає сум, тривогу і усвідомлення минущості. А існуючі оригінальні пам’ятки заставляють хвилюватись за дієвість їх збереження.

У вступі наведено вражаючу статистику існуючих церков наприкінці XVIII ст. у Земплинській та Шариській жупах - 295 храмів. Болісно сприймаються цифри, які констатують постійне кількісне зменшення неповторних шедеврів південно-лемківської школи народного будівництва. Автори книги стверджують, що їхня праця є своєрідним мартирологом церковної архітектури з північно-східних теренів сучасної Словаччини.

Перелік втрачених об’єктів упорядковано зручним у користуванні способом - згідно з алфавітом. Анотовану інформацію про кожну зруйновану церкву репрезентують якісні ілюстрації, на яких зображено в основному екстер’єр будівель. Текстова частина опирається на раніше опубліковані праці та джерела, список яких уміщено наприкінці книги. З описів довідуємося про історичні дані, планово-просторові й конструктивні особливості церкви. Подекуди текст рясніє детальним екскурсом щодо подій, пов’язаних із храмом. Це, відповідно, інформативно збагачує знання про ту чи іншу пам’ятку і викликає особливе ставлення до неї та її сумної долі.

Окремо варто наголосити про репродуковані світлини, яких у книзі доволі багато, що наближає видання до альбомного жанру. Якість старих чорно-білих фото завжди приваблює глядача. Особливо цінними є ті фото, які не відомі широкому загалу поціновувачів старожитності. Наприклад, опубліковані фотознімки із приватного архіву доктора М. Мушинки дають нам краще уявлення про знищену пам’ятку.

Поміж ахроматичними ілюстраціями розміщені подекуди й графічні зображення елементів церков: надбанних хрестів й портал із різьбленим написом. Щоправда, спеціалісту з галузі мистецтвознавства чи архітектури, а то й вибагливому читачу хотілося б, ймовірно, до кожного кресленика бачити поруч масштабну шкалу. Тоді достеменно зналося б про габарити кованого хреста, який виготовляли в єдиному екземплярі для кожної церкви, ба, навіть, для кожної окремої бані тридільного храму. Тим паче зображення одного із них, який вгруз у землю поруч старого дерева з масивним стовбуром, автори розмістили на палітурці книги.

Ця репродукція давнього фото, опрацьованого у зеленаво-сірих тонах, доволі промовиста; храми, наче люди, - мають свою життєву історію з народженням, розквітом та спочинком. І у кожного - своя доля… Обнадіює лише зображений фрагмент дерева, мов натякає: які б лихоліття не вирували у світі, однаково не знищити ні націю, ані її історію не стрети з пам’яті..

Таку надію хотілося б бачити на схематичній мапі, уміщеній на форзаці книги: поруч маркованих населених пунктів з втраченими церквами позначити існуючі дерев’яні храми. Доречними також були б умовно-схематичні плани, представлених у виданні церков північно-східної Словаччини, що давало б повнішу уяву про кожен знищений архітектурний об’єкт.

Доволі поширеною практикою для спеціально-тематичних видань є розміщення короткого словничка термінів, що збагатило б у книзі цікаву й корисну інформативну констатацію ще й навчально-просвітницькою інформацією, адже не кожному читачу відома лексика архітектора й мистецтвознавця.

Попри дружні рекомендації, які виражають радше суб’єктивний погляд, відзначу, що книга «Втрачені дерев’яні церкви північно-східної Словаччини» привертає увагу і спонукає активно й постійно вивчати культуру нашої нації.

Книжку видано з фінансовою допомогою Фонду з підтримки мистецтва.

 

 

О.М.БОЛЮК,

кандидат мистецтвознавства,

науковий співробітник відділу народного мистецтва

Інституту народознавства

Національної академії наук України.

Відбудуться Дні України в Кошицях

 

В місті Кошиці у квітні пройдуть Дні України. Ця акція проводиться вже вшосте.

Цю подію обговорили 22 січня 2020 року в Посольстві Словацької Республіки в Києві. До столиці України завітав приматор міста Кошиці Ярослав Полачек, заступниця міського голови Кошиць Луція Ґурбалова, Уповноважений міста Кошиці з розвитку транскордонного співробітництва, директор асоціації FEMAN Едуард Бураш, Уповноважений Президента України з питань реабілітації учасників бойових дій Вадим Свириденко, голова ГО Українсько-європейського товариства «Тандем» Наталія Бокулєва та інші.

Як зазначив Надзвичайний і Повноважний Посол Словацької Республіки в Україні Марек Шафин, Дні України 2020 в місті Кошиці пройдуть з 23 по 30 квітня. Програма досить насичена та цікава. На увагу заслуговує «Словацько-український бізнесфорум/SUF2020» - на його майданчиках відбудуться презентації областей України, щоб словаки мали чітке уявлення про те, які зміни відбуваються в країні, яка є сусідкою Словаччини, як можна  покращувати та розвивати співпрацю між різними організаціями не лише в питаннях економіки, а й культури, мистецтва, освіти, туризму та спорту тощо. На форумі обговорять поточну ситуацію в Україні, екологічні питання, потенціал прикордонної співпраці. Два дні форуму будуть окремо виділені для обговорення перспектив в розвитку питань туризму.

В рамках Днів України також відбудеться  Всесвітній день книги та авторських прав. Традиційно буде проведений  день української кулінарії та гастрономії.  Організатори  також обіцяють  провести виставку картин  українського художника  Івана Кулеця (1880 – 1952), яку до Днів України готує  СНМ – Музей української культури у Свиднику. Запланована також презентація української вишиванки  майстрині Тетяни Протчевої. В рамках Днів заплановані виступи творчих колективів із України та Словаччини та  майстер-класи з народної творчості.

Також у  міському парку вперше проведуть спортивні змагання «Ветеранська миля» - перший спільний міжнародний проект у Словаччині для ветеранів війни. Як зазначив Уповноважений Президента України з питань реабілітації учасників бойових дій Вадим Свириденко, в забігу візьмуть участь ветерани АТО та учасники бойових дій, багато з яких отримали поранення.

«Ми хочемо показати, що війна в Україні ще не закінчена, але такі спільні акції об’єднання та співпраці країн заради миру дуже важливі», - зазначив  Свириденко.

В Посольстві Словацької Республіки в Україні вважають, що ця традиційна економіко-культурна акція  допоможе встановленню нових контактів між Словаччиною та Україною і допоможе  розширенню співпраці в багатьох сферах. Як підкреслив Посол Марек Шафин, обов’язковим результатом запланованих Днів України у Кошицях стануть конкретні проекти по співпраці.

Поруч з Кошицьким самоврядним краєм, Кошицьким центром культури, Українською радою моди в організування Днів України залучені також Союз русинів-українців Словацької Республіки, СНМ - Музей української культури у Свиднику та інші співорганізатори.

 

За матеріалами Посольства Словацької Республіки

в Україні.

Фото: Олександр Авраменко.

Звернення

Центральної ради Союзу русинів-українців Словацької Республіки
до співгромадян з нагоди перепису населення

 

Перепис населення, будинків та квартир, який відбудеться в нашій країні у березні 2021 року, має відобразити кількісні зміни, що настали у сфері матеріального виробництва і духовної культури за останнє десятиріччя.

Важливість точних даних про чисельність і склад населення при управлінні державою та її окремими регіонами незаперечна. Тому підготовці перепису населення приділяється неабияка увага не тільки з боку компетентних державних органів, але й з боку політичних сил. На жаль, в останніх десятиріччях в наший державі не створюється якась занадто доброзичлива атмосфера у ставленні до української' національної меншини, ба навіть відчувається зусилля до скорочення її чисельності. Для досягнення своєї цілі використовуються наші хронічні недуги - конфесійна ворожнеча, національна байдужість та відсутність єдності власної інтелігенції у вирішуванні складних проблем нашого національно-культурного життя.

Ці непорозуміння серед нашого населення (переважно серед духовної і світської інтелігенції) спричинилися до штучного поділу української національної меншини в Словаччині на два протилежні табори - українців і русинів, що в кінцевому результаті значно послабило хворий національний організм і загальмувало національно-культурний розвиток нашої етнічної спільноти. Мали б, нарешті, опам’ятатися всі ті, які в чужих інтересах розділювали і розділюють нашу національну меншину на ворогуючі табори, бо це лише на користь когось третього.

І так перед нами знову постає важливе питання - як нам визначити свою національність.

Загальновідомо, що наші предки впродовж віків називали себе руськими, русинами, а свою землю, мову, віру -  руською. Але русинами визначили себе й наші брати по той бік Карпат, які пізніше прийняли нову назву - українець, український. Вчені різних національностей однозначно довели належність підкарпатських русинів до малоруського, тобто українського народу. На цій платформі стояли всі культурно-освітні установи повоєнної Чехословаччини. Українську літературну мову було введено в школи, театр, радіомовлення та редакції газет та журналів. Немало літературних творів і наукових досліджень увійшло у скарбницю всенародної української культури і таким чином увели Пряшівщину до загальнонаціонального українського і загальнодержавного словацького культурного контексту.

Ми не є проти народного русинства, бо ми б були самі проти себе і своїх основ. Але оживлення політичного русинізму в Карпатському регіоні стало засобом денаціоналізації нашого населення та занепаду національно-культурного життя всієї нашої національної меншини. До чого може вести дальше продовження внутрішньоетнічної боротьби, догадатися не важко.

Русини-українці, які проживають в Словацькій Республіці, є найзахіднішою гілкою українського народу. Тому звертаємося до всіх співгромадян, до всіх тих, кому лежить на серці доля свого роду, не підпасти ворожій антиукраїнській агітації, а під час перепису населення записати свою національність як українську (русинську) з тим, що ми і надалі єдина національна меншина.

Перепис населення, будинків і квартир у 2021 році - важлива громадсько- політична подія Словацької Республіки. До неї треба поставитися з належною громадянською відповідальністю.

                                                                                        Центральна рада

                                                                                        Союзу русинів-українців

                                                                                        Словацької Республіки

З нагоди Дня соборності України 22 січня 2020 року в Пряшеві  відбулась  зустріч представників українських громадських організацій Словаччини і співробітників  Посольства України в Словацькій Республіці. Урочисту доповідь з нагоди державного свята України виголосив  Надзвичайний і Повноважний Посол України в Словацькій Республіці Юрій Мушка. Посол цікавився сучасним станом культурно-національного життя української національної меншини Словаччини, в тому числі станом шкіл з вивченням української мови.  У зустрічі взяли участь представники українських громад  Бардієва, Гуменного, Кошиць, Пряшева, Свидника, Снини, Старої Любовні та Братислави.

В художній програмі під музичний супровід на акордеоні Ігоря Крети  популярні українські народні пісні виконав Марко Мохнач.

 

                                                                                                                -мі-

Серби та українці Словаччини

Дорога до себе в минулому і сучасному

 

На північному сході Словаччини з незапам’ятних часів  проживає українська національна меншина, відома  в сучасному також  за старою  історичною назвою українців  - русини, а ген на західних окраїнах Словаччини, як засвідчують сербські джерела,  більше тисячу років проживають серби.

Здавалось би, що їм далеко до себе, бо географічно і справді вони живуть осторонь від себе  -  одні  на берегах Дунаю, а другі - у Карпатах,  історія  в них теж склалася по-різному.  Візьмімо для прикладу церкву.  Сербам і в складних умовах історичного розвитку чужим  панам не вдавалось нав’язати  унію. І менталітет  сербський інший,  стійкість і незламність  сербів треба хіба що подивляти. Вірність предківським традиціям, слов’янському письму,   своїй церкві у них  незрівнянно вища у порівнянні з українцями на українсько-словацькій межі.

Виходячи з результатів перепису населення, в  2011 році у Словацькій Республіці  проживало 5 397 036 осіб. Поруч із словаками (4 352 775) жили представники 13 національних меншин, в яких визнаний державою статус національної меншини – болгари (1 051), чехи (30 367), хорвати (1 022), угорці (458 467), морав’яни (3286), німці (4 690), поляки (3 084), роми (105 738), росіяни (1997), серби (698),  русини (33 482), українці (7 430) та єврейська етнічна група  (631).

Всі  національні  меншини  представлені  одною чи двома особами  в адміністрації Уповноваженого  Уряду СР у справах національних меншин (Úrad splnomocnenca vlády SR pre národnostné menšiny), на засіданнях Уповноваженого обговорюють свої культурно-національні справи, з Фонду підтримки культури національних меншин отримують  фінансову підмогу. Найбільш приязне  ставлення  один до одного створились між слов’янами,   головним чином, між болгарами,  сербами та українцями. Може, і через однакову долю меншини, а може, і через належність до давніх східних візантійських традицій. (Нагадаймо на цьому місці, що Юрій Венелін-Гуца, уродженець  Великої Тибави (Закарпаття), став найвизначнішим істориком болгар). Православні болгари разом з місцевими русинами-українцями  за закордонної фінансової підтримки  спільними силами  побудували в 1946 – 1950 рр. в Пряшеві православний храм. Нині це кафедральний храм Православної церкви Чеських земель і Словаччини. Сербську національну меншину в адміністрації Уповноваженого  Уряду СР у справах національних меншин представляє Стане Рибич, голова Спілки сербів Словаччини, русинів-українців Словаччини – Павло Боґдан, заступник голови Центральної ради СРУСР.

Без національної ідеї народ ніколи не вийде за рамки етнічної самосвідомості, не осягне вершин  політичної нації, не створить  свою державу.  Повну незалежність  серби відновили  у важкій боротьбі після сербсько-турецької війни 1876 – 1877 рр. Королівством Сербія стала в 1882 році.

На відміну від Австро-Угорщини, в якій  наше населення зазнавало соціально-економічний і  національний гніт, а православна церква в наших краях була заборонена, нововиникла Чехословаччина, будована  за зразком західної   демократії,    створила далеко кращі умови для життя знедолених слов’ян. Вже з перших днів  Чехословаччини (1918)  в полі зору материкової Сербії були не лише сербська національна меншина на території Словаччини, а й  русини-українці історичного Закарпаття та її складової частини  Пряшівщини. Релігійні общини сербів і закарпатських українців  опинились  в юрисдикції Сербської православної церкви. Югославія, яка об’єднала південних слов’ян, відчинила для них свої школи, богословські семінарії. Раптом в житті українців Чехословаччини сталось щось небачене. Віками будучи  на   периферії основного русла українства на самій  словацько-українській межі, вони опинились в обіймах православного брата-слов’янина. Тут позбулися  почуття пригніченості, яку зазнавали вдома  в  умовах католицького експансіонізму. На відміну від української бездержавності,  у Сербії, з її державницькими традиціями, вихідці зі Закарпаття і Пряшівщини  зазнали небачений доти  подих релігійної свободи. В Югославії багато з них вивчали православне богослов’я і здобули богословську кваліфікацію,  серед них такі священики, як Петро Спишак (Полата), Петро Кернашевич (Чертіжне), Георгій Кузан (Суха-Бронька), Николай Щербей (Буковець), Йосиф Ілюк (Хуст), Андрій Мигальов (Красний Брід), Василь Мандзюк (Негровець),  Георгій Шутко (Нанково), а далі Георгій Станканинець, Іоанн Кополович (архієп. Іонафан),  Іоанн Мучичка, Михайло Цуцков,  Іоанн Солко, ігум. Феофан Сабов, Петро Сабов, Євгеній Боршош, Николай Країло, Георгій Шелевер, Василь Поп, Василь Сабов, Дмитро Симулик, Дмитро Рущак, Гавриїл Путраш, Стефан Пазина, Михайло Гандера, ігум. Іннокентій Чопик, Іоанн Густій, Варфоломій Бутьок, Василь Гречка, Василь Самош, ієром. Мефодій Бобик, Дмитро Дячок, Іояким Бабинець. З Чехії  вивчали богослов’я Їржі Новак, Богумир Алеш, прот. Айцхнер, Сурма. Особливий характер відносин мав з Сербією  єпископ Ґоразд (Matěj Pavlík), який після канонічного обрання в Сремських Карловцях за православним ритуалом в сербських монастирях був висвячений в сан ігумена і архімандрита, а в Белграді  25 вересня 1921 р. був висвячений в сан єпископа.

Якраз у той час в багатьох країнах Європи, в тому числі в  Югославії, опинились видатні російські та українські емігранти, які в 1917 році втечею перед більшовизмом знаходили тут надійний притулок.  Учителями закарпатців в Югославії стали відомі в світі православні богослови, як  пізніше канонізований єпископ Николай Велимирович, архімандрити Юстин Попович і Кипріан Керн, проф. Бранко Цісар, ієромонах Іоанн Максимович і дальші.  Загалом за період 1929 – 1940 рр. богословську освіту,  головним чином в Сремському Карловці, Белграді, Бітолі, Сараєві здобуло 38 студентів родом із Закарпаття і Пряшівщини.

Сербська православна церква  посприяла виникненню першої православної єпархії в Чехії на чолі з вже згаданим  єпископом-мучеником Ґораздом (нар. 26. 5. 1879 р. – загинув   у Празі 4.9. 1942 р. під час гайдріхіади), а також прийняттю в своє лоно православних громад  Пряшівщини.

Рішення про перехід православних громад тодішньої Мукачівсько-Пряшівської єпархії під юрисдикцію Сербської православної церкви  було прийнято на зборах 1 квітня 1928 р. в Меджилабірцях. Як відомо, православні осередки станом на 1947 рік діяли в таких   місцевостях, як  Бехерів,  Борів, Чертіжне, Чукалівці, Дара, Ганиґівці,  Грабське, Ялова, Крайнє  Чорне,  Красний Брід, Ладомирова, Лютина, Меджилабірці, Медведже, Мілпош, Нижня Яблінка, Остружниця, Ольшинків,  Телепівці (тепер Осадне), Петровці, Пряшів, Пчолине, Ребрин (Земплинська Широка), Вілаґи (сьогодні Светлиці),  Стащин, Станча, Трнава, Улич-Криве, Ваґринець, Луків-Венеція,  Вишній Верлих, Вишня Яблінка, Гуменне, Михалівці,  Жиліна, Банська Бистриця, Братислава, Кошиці. Від 1920-го до 1950 року на території Словаччини  діяло загалом понад 60 православних священиків.

В  1998 році Святійший Варфоломій І, архієпископ Константинопольський і Нового Риму своїм Томосом № 1058 від 8 вересня 1998 року  надав автокефалію сучасній Православній церкві Чеських земель і Словаччини.

Хоч перші сліди сербських поселень на території Словаччини помітні давно, проте матеріальним доказом їх присутності є печатка сербського православного приходу в Комарні з  17 травня 1511 року, де було найбільше скупчення сербів.  Перший  храм  в Комарні був дерев’яний.

Можливий дотик сербів з русинами на  території Словаччини засвідчує звіт австрійської імперської комісії від 1570 року, який фіксує присутність русинів на території від Мукачева до Тренчина («vnnd von Munkhatsch an biss gegen Trentschyn»), які міцно тримаються «московської віри» («Moschkoviterischen glauben») (див. VladimiRus de juxta Hornad «Dejiny gréckokatolíkov Podkarpatska (9.-18.storočie)», Košice 2004, стор. 361, 380 та о. Степан Пап «Історія Закарпаття» в трьох томах, Івано-Франківськ,  т. 2, стор. 178 і 378 – 379). Поруч з   Степаном Папом і братами Тимковичами  нові сторінки нашої минувшини розкривають також ужгородські та львівські історики.

Ще довго після Ужгородської унії 1646 року Пряшівщина суцільно була православною. Це засвідчує  і словацький картограф, педагог і лексикограф Ян Матей Корабинський (23.2.1740, Пряшів – 23.6.1811, Братислава). У своєму «Географічно-історичному і товарному  лексиконі» (Geographisch-Historisches und Produkten Lexikon von Ungarn : in welchem die vorzüglichen Oerter des Landes in alphabetischer Ordnung angegeben, ihre Lage bestimmt, und mit kurzen Naachrichten, die im gesellschaftlichen Umgange angenehm und nützlich sind, vorgestellt werden. Pressburg: Weber - Korabinsky, 1786) він  подає  список храмів в окремих селах тодішньої Угорщини. Згідно з ним, на території сучасної Словаччини  в 1786 році було 11 уніатських храмів і 175 православних.

Притім від  Ужгородської унії  на час видання книжки минуло  140 років. Як видно, унія насаджувалась дуже повільно. І лише в  1773  році Марія Терезія імператорським декретом ч. 3412/ 1773 розпорядилась відбирати від православних їх храми і передавати уніатам, а уніатську церкву  назвати греко-католицькою,  віруючих - греко-католиками.

Як же склалося у Словаччині національно-культурне життя сербів?

Про це  довідуємось із довідки голови Спілки сербів Словаччини Стане Рибича. У період Австро-Угорщини на територію Словаччини переселилось  понад 40 тисяч сербських сімей, які втечею рятувались перед османською навалою.  Останній сербський деспот Павле Бакич за військові заслуги отримав від угорського імператора  великі земельні наділи - від Острого Каменя в окрузі Трнава до  найстаршого міста в Угорщині - Сомбатгей.

У XIX і XX століттях  понад 1 800 сербів навчалися  у різних містах Словаччини. Багато хто з них пізніше були визначними будівничими сербської державності. Серби проживали, головним чином, в Братиславі, Трнаві, Комарні, Віштуку, Голичі,  Радошовцях, Нових Замках, Сениці, Коларові, Шалі та в інших місцевостях.

Після Другої світової війни велика кількість сербів повернулася на батьківщину, у Республіку Сербія або виїхала в інші країни.

Культурні та соціальні  акції трьох сербських організацій - Спілки сербів Словаччини, Сербського культурно-інформаційного центру та Громадського об’єднання сербсько-словацької дружби - спрямовані на збереження сербської культури та сербської мови. Спілка сербів Словаччини організує образотворчі, музичні, спортивні та мистецькі акції. При Спілці діє співацька група «Ізвор». Організація активно працює в галузі збереження і розвитку культури сербської національної меншини шляхом проведення різних акцій, таких як: виставка фотографій бомбардування Нового Саду  і Сербії, міжнародний турнір дружби в малому футболі, конференція з міжнародною участю «Сербсько-словацькі відносини». Спілка організує Фестиваль сербської культури в Кошицях, Фестиваль сербського документального кіно та ін.

Інший прикладом є недавно створене  громадське об’єднання  Сербський  культурно-інформаційний центр, чия діяльність зосереджена, головним чином, на створення бібліотеки, сербського радіо і підтримку збереження сербської мови і писемності посередництвом видавання   журналу,  публікацій, перекладів і видавання книг.

Третя організація – Громадське об’єднання сербсько-словацької дружби - орієнтоване на підтримку Сербії у вигляді ремонту і будівництва мостів, які вже не існують, і тих, які були зруйновані під час бомбардування колишньої Югославії. У Словаччині об’єднання організує табори для сербських та словацьких дітей.

Освіта сербською мовою не  передбачена системою освіти. Лекторат сербської мови в Університеті  ім. Коменського в Братиславі після 22-річної перерви  був відновлений  в 2012/2013  навчальному році. Це одночасно  єдина установа, яка дозволяє викладати сербську мову в Словаччині. Сербська мова вивчається як вибірковий предмет (Сербська мова та  Сербський фільм) на кафедрі слов'янської філології. Лекції відвідує в середньому 25 студентів на семестр. Кафедра слов'янської філології також організовує курс сербської мови для громадськості.

Як ми вже згадали, в 2011 році у Словаччині проживало 698 осіб, які заявили про сербську національність, а в  2001 році  словацька статистика реєструвала 434 особи сербської національності.

Не кожному вдається  побувати в православній церкві у Комарні, бо не в кожну неділю тут богослужба.  Нам пощастило. Йде богослужіння. По-церковнослов’янськи. В Словаччині, як і в Україні, зберігся київський ізвод  – хліб, вірую, на небесіх і т.п. замість московського - хлеб, верую, на небесех.

Літургію править уродженець Пряшева,  мґр о. Мирослав Круцький (нар. 1984 р.).  Абвольвент  Гімназії ім. Т. Шевченка. Після закінчення Православного богословського факультету в Пряшеві присвятив себе духовній службі. Почергово служить православним вірникам у Трнаві і Комарні. І тут, і там йому потрібно докладати багато сил для розбудови дещо занедбаного духовного життя.

Особливо строкатий національний склад православних у Комарні. Тут серби і словаки, болгари і румуни, які знайшли собі тут роботу, угорці, але й українці чи росіяни,  які зайняті у корабельному доку на Дунаї, що поблизу храму, або які працюють в дунайському судноплавстві.

Сербське поселення в Комарні, як ми вже згадали,  можна встановити  з напису на печатці  церковного приходу з датою 17 травня 1511 року. Під час століть маєтком церкви Введення во храм Пресвятої Богоматері  стало дуже багато цінних предметів, частина з яких  була показана на всесвітній виставці в 1873 році у Відні і в 1990 році в Парижі. Певний час в 1600-х роках тут знаходився центр всієї Сербської православної церкви.

З сербського середовища в Комарні походив о. Александр Маршалович (7.1.1930 – 16.1.1985), який навчався на Православному богословському факультеті в Пряшеві, був директором Управління єпархіальної ради Православної церкви в Михалівцях та священиком в Інячівцях. Займався  науковою і дослідницькою діяльністю.

Багато сербів після Другої світової війни повернулися на сербський материк, тому православний храм в Комарні дещо осиротів. Таким він перейшов в управу Православної церква Чеських земель і Словаччини. Здебільшого в ньому служать вже священики родом з Словаччини.

Мирославу Крутському випало на долю дбати про невеликий острівець сербів у Комарні, про  їх храм, який вимагає негайної реконструкції,  про ті неоцінимі  скарби сербської культури, які дійшли до нас з минулих століть,  але одночасно  віддячитись сербам за їх допомогу у збереженні  азбуки і православної віри серед наших предків на Закарпатті і Пряшівщині.

 

Мирослав ІЛЮК.

Фото: Мирослав Ілюк, мол. та архів.

Категорії

• Новини
• Моніторинг
• Про нас
• Про нас пишуть
• Нове життя
• Історія та фотографії
• Календар акцій
• Консульство
• Цей веб–сайт

Архів новин

• 2017 року
• січень
• лютий
• березень
• квітень
• травень
• червень
• липень
• серпень
• вересень
• жовтень
• листопад
• грудень