УКРАЇНЦІ СЛОВАЧЧИНИ

Свічка вічної пам’яті

В Пряшеві вшанували пам’ять жертв Голодомору в Україні

Кожного року у листопаді в Україні і світі вшановують пам’ять жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. В Божих храмах, українських родинах в той час горить свічка вічної пам’яті.

Так було і в Пряшеві у неділю, 24.11.2019 року, на святій літургії в кафедральному храмі св. Олександра Невського. Святу літургію і панахиду відслужив настоятель храму, секретар Пряшівської православної єпархії, о. митр. прот. Михайло Швайко. Він молився за життя, за людину, яка є вінцем Божого творіння, а водночас молився за мільйони жертв Голодомору в Україні. Сказав, що жоден режим, які б високі ідеї він не сповідував, не має права відбирати у людини життя, бо людину створив сам Бог.

З 2006 року перед кафедральним храмом св. Олександра Невського в Пряшеві стоїть Хрест-Пам’ятник жертвам Голодомору. На мармуровій плиті Хреста- Пам’ятника (хрест виготовив пряшівчанин Ігор Пешта) є двомовний українсько- словацький напис: «Жертвам Голодомору в Україні 1932 - 1933 рр. Святий хрест посвячений 4 листопада 2006 р.» Цього року хрест пройшов реконструкцією.

Духовенство, віруючі, представники українських установ і організацій Пряшева і Кошиць поклали до підніжжя Хреста квіти і запалили свічки вічної пам’яті.

Пам’яті жертв Голодомору, який за різними даними забрав життя від 4 до 10 мільйонів людей, вклонився заступник голови Центральної ради Союзу русинів- українців Словацької Республіки Павло Богдан. Звертаючись до присутніх, сказав, що разом з Україною вшановують пам’ять Голодомору 1932-1933 років також громадяни Словаччини - українці та словаки, бо людський біль, людські страждання однаково близькі людям доброї волі без різниці їх національної приналежності. Проявом співчуття з багатостраждальним українським народом русини-українці Словаччини - невід’ємна складова частина світового українства - виявляють свою кровну спорідненість з рідними братами і сестрами в Україні і за її межами.

Такі країни світу, як США, Канада, Мексика, Португалія, Польща, Угорщина, Литва, Латвія, Естонія, Грузія, Австралія визнали Голодомор в Україні геноцидом українського народу, а Словаччина, Чехія, Італія, Іспанія, Аргентина, Бразилія засудили Голодомор як акт винищення людства, вчинений тоталітарним сталінським режимом.

Мирослав ІЛЮК.

ЛЕМКІВЩИНА Ч. 3

ПЕРОГИ не тільки зі сиром...

 

У неділю, 8 вересня 2019 року, у скансені СНМ – Музею української культури у Свиднику зійшлися шанувальники народної творчості, ремесел, фольклору та любителі перогів. Свято народних традицій та міжнародне змагання з приготування вареників (перогів) відбувається щорічно у вересні з нагоди Днів європейської культурної спадщини у Словаччині. Проект ДЄКС був створений з ініціативи Ради Європи та Європейської Комісії з метою популяризації місцевої культурної спадщини.

Вареники – «пироги», «пероги» – ще й сьогодні популярна домашня страва в регіонах Східної Словаччини. Тому і зацікавленість позмагатися в умінні приготувати найсмачніші пероги зростає. Цього разу до 24-го річника змагання було вибрано і взяло участь аж сім команд. Змагалися: Сусіди (Ужгород, Україна), СТРИЖІВ (Польща), Об’єднана школа – Aкадемія готельного господарства (Свидник), Старостки, Рахів (Україна), Горалі (Нова Келча), Червоний Хрест (Свидник), котрі дістали не лише високу оцінку і призи від журі, але, в першу чергу, від вдячної публіки.

Не меншу увагу відвідувачів привернули жупан ПСК Мілан Маєрський та приматорка міста Свидник Марцела Іванчова, котрі власноручно варили та подавали окоштувати близько п'яти тисяч перогів.

Різноманітних розглядин та розваг для дорослих та дітей було достатньо, це і творчий куточок, і їзда на коні, виставка продуктів садівництва, городництва, домашніх тварин і птиці, продаж продуктів бджільництва, презентація зразків ремісничого виробництва, лотерея майже 30 призів.

Художню програму свята доповнили світлини дивовижної колекції жіночих квіткових головних уборів українського дизайнера Ірини Підлипської, що викликало великий інтерес жіночої і захоплення чоловічої частин публіки. Чудовий настрій під Маковицею створили народний фольклорно-етнографічний гурт Чорнобривець з міста Шишаки в Україні, керівник Заслужений працівник культури України Валентина Луценко та соліст Полтавської обласної філармонії, Заслужений артист України Микола Гармаш, також куримчанські музики та дзвінкі Русинські голоси з Гуменного.

І ще несподіванка чекала публіку підвечір – «Коли вночі пильнує світло», це освітлення домінанти скансену, дерев'яної церкви за підтримки проекту з бюджету Пряшівського самоврядного краю.

Цьогорічний День народних традицій відбувся під патронатом голови Пряшівськорго самоврядного краю Мілана Маєрського. Його співорганізаторами були місто Свидник та громадське об’єднання Русько-українська ініціатива.

Велика подяка всім відвідувачам, учасникам свята, Пряшівському самоврядному краю, місту Свидник, медіям, спонсорам: Почесному консулу України в Словаччині Станіславу Обіцькому, депутату Національної Ради Словацької Республіки Мікулашу Крайковичу, депутатам Пряшівського самоврядного краю Янові Гірчку, Петрові Піліпу, Янові Вооку, також Михайлові Бартку, Вікторові Яковенку (Полтава) за вдале та чудове свято!

 

Людмила Ражина,

СНМ-МУК.

Фестиваль народних традицій в Орябині

 

Вже 16-ий рік в селі Орябина Старолюбовнянського округу відбувся фестиваль „Пізнавай та охороняй традиції своїх предків”. Слід підкреслити, що Орябина є єдиним селом у Старолюбовнянському окрузі, в школі якого викладається українська мова (директорка школи та учителька української мови – Жаннета Штефаник).

Фестиваль розпочався у пʼятницю увечері на амфітеатрі виступом місцевої фольклорної групи „Поляна”, мандолинових оркестрів

„Барвінок”, учнів основної школи та індивідуальних співаків. В кінці вечора глядачів розважав народний розповідав „Йожко Йожка” в ролі циганки Аранки.

Головна програма фестивалю відбулася у суботу після обіду і була присвячена 75 річниці Словацького національного повстання, про яке доповідь виголосив член Обласного комітету Словацького союзу антифашистських  борців Вацлав Гомішан.

Після промови слідкувало урочисте покладання квітів до пам’ятника героям Другої світової війни. На пошану героїв учениця основної школи  Софія Деревʼяник зачитала вірша місцевої поетеси Юстини Матяшовської з тематикою СНП.

З Парку миру провід учасників рушив головною вулицею на другий бік річки,  де у кількох дворах відбувався справжній сільській ярмарок. На ярмарку учасники могли купити місцеві вироби: мед, чаї з лікарських рослин, керамічні вироби, солонину, ковбасу та безплатно покоштувати типові орябинські страви: капустницю, варену картоплю, печені і варені пироги, голубки, колачі („закручаники”). Немалим успіхом користалися вишивані сорочки орябинського „вишивача” Ігоря Крети.

Тут же учасники фестивалю мали змогу побачити молочіння зерна ципами. На „кошарі” місцеві вівчарі показали глядачам процес „стрігання овець” (електричними машинками), виробництво сира, опрацювання вовни, овечої шкіри тощо та покоштувати страви із овечого молока.

У „старій школі” нинішні школярі демонстрували традиційні ігри та розваги молоді міжвоєнного періоду.

Головна програма фестивалю „На ярмаку весело” проходила на місцевому амфітеатрі, заповненому до останнього місця. Майже половина глядачів стежила за програмою сидячи на траві або стоячи по боках лавок для глядачів.

А дивитися було на що.

Фестиваль прекрасною орябинською говіркою відкрила і гостей привітала старостка села Лівія Ковальчикова, коротко розповівши про розвиток Орябини в останній період та перспективи на найближче майбутнє. Слово передала модераторці програми Анні Деревʼяник, яка першою на сцену покликала свою фольклорну групу „Поляна”, дітей місцевого дитсадка та учнів основної школи. Їх програма, повністю побудована на місцевому фольклорі, була наочним уроком пізнавання й охорони традиції предків.

Після орябинців виступив фольклорний колектив із села Рдзавки у Польщі, з якою Орябина має багаторічну дружбу. Фольклористи із Польщі принесли на фестиваль пісні, танці та звичаї свого села. Регіон Шариша на фестивалі представила дитяча фольклорна група „Дубравʼєнка” з Пряшева.

Фольклорний колектив „Скеюшан” кровно повʼязаний з Орябиною. Справа у тому, що у першій половині ХІХ століття кілька десятків сімей з Орябини (разом з такою ж кількістю сімей із сусідньої Камйонки) переселилося у село Скеюш в Румунії, де вони, будучи провідною руською національною групою, свято зберігали традиції предків. У 1946 - 47 роках 112 сімей скеюських „словаків” добровільно переселилося у Чехію, головним чином, у місто Хомутов. Там вони 1989 року заснували фольклорний колектив „Скеюшан”, репертуар якого побудований виключно на фольклорі своїх скеюських предків. В Орябині вони представилися віночком скеюських пісень,  процесом „правіння масла” і т. д.

Соліст ПУЛЬСу Марек Мохнач за музичного супроводу Ігоря Крети заспівав кілька місцевих народних і загальноукраїнських пісень.

Пряшівська фольклорна група „Дубравʼєнка” показала пісні й танці регіону Шариша, а фольклорний ансамбль „Ваґоняр” з Попрада завершив програму кращими номерами свого „інтернаціонального” репертуару.

У неділю, 18 серпня, православна громада Орябини святкувала храмовий празник ‒ „Успеніє Пресвятої Богородиці”. Вже вранці о сьомій годині процесія з іконами та хоругвами вирушила із церкви до каплиці на горці „Гай”, де відбулася урочиста літургія.

Від 10-ої години тут же відбувся традиційний „отпуст”, а увечері в недалекому лісопарку „На Облазі” ‒  „Партизанська ватра”, поєднана з танцювальною „Забавою”, яка була завершенням 16-го фестивалю „Пізнавай та охороняй традиції своїх предків”.

Слід підкреслити, що триденний фестиваль відбувся при ідеальній літній погоді.

 

                                                                                               Микола Мушинка.

«Дзвони Лемківщини»

 

Лемки – західна етнографічна гілка українського народу, яка споконвіків проживає по обох схилах Карпат. Границі краю творять форму трикутника, повернутого вершиною на захід, від ріки Сян до ріки Попрад. Назва «лемко» походить від загальновживаного слова «лем», у значенні «лише, тільки». Науковці  ввели слово «лемко» в обіг, як мовознавчо-етнографічний термін, лише на початку XIX століття. Протягом 1945-46 рр. на підставі угоди між Радянським Союзом та Польщею на Схід було переселено 483 808 осіб і розсіяно по південно-східних областях України. Тисячі з них у голодні роки 1946-47 повернулися в Галичину,  ближче до Карпат. Ті, що залишилися в Польщі -  понад 140 000 людей, під час сумнозвісної акції „Вісла“ у 1947 році, були депортовані у західні та північні реґіони Польщі, колишні німецькі території. Багато лемків добровільно, в пошуках праці, емігрувало в США та Канаду.

Щоб не забути про своє походження, свої старовинні  традиції, лемки почали засновувати свої організації та фестивалі, які вони називають переважно «Лемківськими ватрами». Найстаршим таким фестивалем є «Лемківська ватра» в селі Ждиня, недалеко польсько-словацького кордону, заснована у 1982 році, але подібні акції проходять і в Україні, чи в Канаді.

2 - 4 серпня 2019 року біля містечка Монастириська  Тернопільської області України відбувся ювілейний 20-ий фестиваль лемківської культури під назвою «Дзвони Лемківщини»,  який цього року вперше здобув статус міжнародного фестивалю. Фестиваль проходив в дусі 75-ої річниці депортації населення Лемківщини, Надсяння та Холмщини.

Фестиваль розпочався у п’ятницю, 2-го серпня, традиційним запаленням ватри в урочищі Бичова, де проходили і концертні програми і було розміщено наметове містечко народних ремесел і традиційної лемківської кухні.  Але ще до того гості фестивалю оглянули оновлену експозицію Музею лемківської культури і побуту, де було презентовано і проект музейного комплексу «Лемківське село». Потім учасники фестивалю пройшли містом і поклали квіти до пам’ятних знаків. Зокрема зворушливим був акт на місці, де має бути збудовано пам’ятник переселенцям з Лемківщини.

В концертних програмах взяли участь десятки колективів і тисячі глядачів з України та із-за кордону.

В рамках фестивалю відбулось також засідання Президії Світової федерації українських лемківських об’єднань, в яку входять організації із 7 країн – Польщі, України, Словаччини, Сербії, Хорватії, США та Канади. Учасники засідання обговорили звіт про діяльність СФУЛО та фінансовий звіт за попередніх 6 місяців, представники окремих суб’єктів федерації інформували про досягнення та проблеми своїх організацій. Найбільшу увагу було присвячено обговоренню акцій на відзначення 75-их роковин початку депортації етнічних українців з Польщі та ухваленню звернень до найвищих представників України з нагоди цих подій. В ході  засідання було переведено з членів Контрольної комісії СФУЛО в члени Президії Віктора Бандурчина, який в ній разом з Павлом Боґданом буде представляти Союз русинів-українців СР. На його місце в Контрольній комісії за СРУСР було обрано Миколу Петрищака, голову Гуменської регіональної ради СРУСР.

  

                                                                                                -пб-

Здійснився дальший незабутній літній табір «ПЛАСТу» в Словаччині

 

Вже двадцятий четвертий раз від суботи 27 липня до неділі 4 серпня 2019 р. проходив XXIV-ий Літній табір «КАРПАТИ 2019», частиною якого була і XXII-га Літня школа українознавства. Організатором літніх зустрічей є Союз скаутів «ПЛАСТ» українсько – русинської національності в Словаччині. Літня зустріч проходила з частковою фінансовою підтримкою  Фонду для підтримки культури нацменшин КУЛЬТ МІНОР.

В тимчасову домівку в Рекреаційному осередку «Злата Ідка» вже дванадцятий рік підряд приїхало разом 101 дітей і молоді, 56 новаків у віці від 6 до 12 років, 45 юнаків від 12 до 18 років. Дев’ять днів про них піклувалася булава у складі - головний комендант Ксеня Рибак, далі Богдан Довгович, Бранко Довгович, Бібіяна Буйдошова, Якуб Ґонтковський, Анета Морозова, Емма Ногова, Мартин Няхай, Матуш Пронер, Данієл Сабол, Владка Шакова, Давид Янко, Михайло Янко. Для керівництва ПЛАСТу велика сатисфакція, що в цьому році до складу булави, з власної ініціативи, зголосилися Владка Антонякова, Адріана Іванчикова, Івана Іванчикова, Сильвія Лащакова, Мартіна Якубикова всі з Меджилабірщини, які перед кілька роками були учасниками наших таборів, а зараз виявили бажання працювати з нашою молоддю. Для них то був частково і вишкіл до дальшої роботи.

В літній школі українознавства зайняття з дітьми проводили лектори – Олена Довгович, одна з головних організаторів всіх таборів, Марія Рибак, Інна Родович, Марта Каконі, Олександра  Мікушова та Святослав Довгович,  здоров'ям учасників опікувалася медсестра Марія Томкова.

Учасники табору знов прожили дев'ять незабутніх днів. Цікаві теренові гри, нові пісні, практичне пластування, цікаві лекції в школі українознавства, для найменших і перше познайомлення з українською азбукою, карнавал, вибори Гуцула і Гуцулки табору. Не тільки це виповнювало час дітей у таборі. Складовою частиною табору були і два спеціальні дні. Таборовий вівторок 30 липня 2019 р. був днем поліції. Поліцайти з спеціального швидкого підрозділу, відділення кінології, кінної поліції і відділення превенції підготували для дітей цікаву презентацію своєї роботи. Хлопців найбільше зацікавило спеціальне обладнання, випробували собі, як тримається пістолет чи кулемет, оділи шолом, жилет і щит. Цікавою була і презентація роботи з поліцейськими собаками. Спочатку учасники познайомились із майбутньою кількатижневою поліцейською собакою, яка тільки починала своє навчання. Після того свої здібності показала собака, яка вже повністю виконує свої завдання з пошуку злочинців. Найбільше захоплення збудили два прекрасні коні кінної поліції, які показали свою роботу в інтервенції проти натовпу. Усі хотіли їх погладити, від деяких з учасників табору коні прийняли і нагороду у вигляді яблука. Врешті учасники табору забавилися під час пробування «п’яних» окулярів, які імітують стан людини після випитого алкоголю та показують, як алкоголь впливає на реакції, наприклад, водія. Нарешті, поліцайти подарували кожному учасникові щось на згадку.

Організатори підготували для найменших в середу 31.7. мандрівку у Ясовську печеру та в місто Кошиці. В той самий день старші учасники пішли в село Злата Ідка, щоб помагати на господарках жителів села – складали і різали дрова, помагали в городах, замітали і косили двори, робили покупку в магазині для господарів і так далі. З боку жителів села ця активність була прийнята дуже позитивно. Керівництво табору отримало і листа подяки від мешканців села.

Шостий день табору, в четвер 1 серпня, був Днем України. Перед обідом юнацтво зустрілося з Едуардом Бурашом, уповноваженим мера міста Кошиці для стосунків з Україною, який розказав їм про свої враження з поїздок по Україні. Після обіду табір відвідали гості з України – Марія Стойка, викладач бібліотечних дисциплін Ужгородського коледжу культури і мистецтв, Віталій Рац, зав. Сектору відділу експозиції Закарпатського музею народної архітектури та побуту, Роман Пилип, викладач Закарпатської академії мистецтв, Марія Мудранинець, вчителька Ужгородської ДМШ ім. П. Чайковського, Микола Дан та Мар’яна Кучера танцюристи, випускники Ужгородського коледжу культури і мистецтв, співачки Анастасія Сніцаренко та Анна Велика. Гості для учасників табору підготували програму, в якій для молоді провели презентацію закарпатської народної культури посередництвом виставки, та порадували присутнім кілька пісень і народних таночків. В кінці програми гості з України обдарували всіх учасників табору  українськими цукерками.

На відміну від попередніх років табір в цьому році трохи мучила перемінна погода, яка приносила дощ і бурі. Наперекір тому, хоча на день скоріше, і в цьому році здійснилося улюблене Свято Івана Купала. Дівчата вили віночки і підготували свою Морену, хлопці створили Івана і підготували ватру. Після бійки о Морену і Івана потічком поплавали дівочі віночки з запаленими свічечками до долею обраного хлопця, який за віночок дістав солодкий поцілунок і разом зі своєю дівчиною пізніше скакали через ватру та шукали в лісі чарівний цвіт папороті.

Передостанній день літнього табору «Карпати 2019» його учасники проводили репетиції програми для батьків, заграли собі останні теренові гри і провели вибір Гуцулів і Гуцулок табору. Між новацтвом найбільше голосів дістали Ніна Бицькова та Адам Онушка, між юнацтвом Івана Галчікова і Матуш Панчак. Останній розважальний вечір був і вечором оцінювання. Завдяки Марії Рибак з Братислави кожний учасник табору відніс собі додому малий подарунок а окремі оцінені гуртки і одиниці отримали гарні призи за активність, поведінку, українську мову, за спорт тощо. Усі учасники табору отримали від організаторів майки (трічка) з пластовою емблемою та написом «Карпати-2019».

Так само як і в попередніх роках, час у таборі втік дуже швидко і прийшов останній день, неділя 4 серпня. В Злату Ідку від ранку приходили автомашини з усіх куточків нашого регіону. Інтерес батьків був в цьому році надзвичайним. Підчас урочистого закриття табору пластову присягу склали Лівія Урам Грицько та Івана Галчік. Зняли таборові прапори, в останнє прозвучав «Гімн закарпатських пластунів». Після того аудиторія «концертного» залу, на цей раз розташованого в їдальні, заповнилася понад сотнею батьків, що було для дітей неабияким заохоченням. Ще ні одного разу на закритті табору не було присутніх стільки людей. І це є великою оцінкою літніх таборів ПЛАСТу.

Почесним гостем урочистого закриття табору і заключної мистецької прогами була і перший секретар Посольства України в Словаччині Світлана Гончаревська, присутність якої була підтвердженням підтримки діяльності ПЛАСТу в Словаччині з боку Посольства України, за що належить висловити їм щиру подяку.

Програму з дітьми підготували лектори Олена Довгович, Александра Мікушова, Святослав Довгович, Марта Каконі та Марія Рибак. Заключну програму модерували  Алексія Пітер – Бучкова та Мартин Штефанік. Програма почалася популярною таборовою піснею «Ой, видно село» після якої виступили таборові таланти. Великі овації на початку дісталися найстаршим хлопцям - Віктору Онушкові, Матушу Панчаку, Оліверові Леферовічові, Мішкові Бережняку та Симонові Сикорові, які затанцювали танок-пародію з балету «Лебедине озеро». Найменші новачки п’яти річна Катеринка Довгович, Наташа Мікушова, Тамара та Аня Онушкові, Ема Кандрачова, Луція Пліхтова заспівали і затанцювали пісню «На камені ноги мию». Виступив знову і скрипаль та співак Ніколас Корманик, який в цьому році мав у таборі і молодшу сестричку Юлку. Разом заспівали пісню «Пасьте, ся мі пасьте». Кінець блоку найменших належав Зої Онушковій з піснею «Калина». ПЛАСТ щорічно безкоштовним побутом в таборі оцінює і переможців Фестивалю драми і художнього слова Олексанра Духновича в Пряшеві, організатором якого є Союз Русинів-Українців Словацької Республіки. Фрагменти з переможних творів зачитали Бібіяна Гонтковська, Мартін Штефанік і Александра Петрикова. Карічку на мелодію пісні «Співам собі співам» затанцювали і заспівали Тамара Беґеніова, Зоя Онушкові, Карін Гаврилова, Софія Козакова, Александра Петрикова, Ема Самугельова, Кристина Макарова, Ліна Розумик, Карін Чагойова, Леа Суха, Наталія Кравчікова, Тімеа Полякова та Наташа Мікушова. За кожний номер програми батьки дякували бурхливими оплесками. Було тому так і після віночку народних пісень «Ей, яка єсь Марічко», «Не сама-м, не сама-м, калину ламала» і «Поляна, поляна» у виконанні Івани та Ніколи Галчікових, яким в останній пісні допомагали і всі учасники табору. І цей, як і попередні номери, на акордеоні супроводив гість табору Раймунд Каконі з Братислави. Прозвучала і пісня «Соколи», само собою в оригіналі  українською мовою, яка є від минулого року таборовим гімном. Соло заспівували наймолодші новаки Борис Мікуш, Адам Яцко, Давід Шак, Ніколас Корманик, Ондрей Кандрач, Тео Малаховський, Мирослав Ферко та Адам Штофік. В кінці програми новаки зачитали вірша «Мово рідна, слово рідне», якої зміст є і основним лейтмотивом всіх таборів. Після того головна організаторка і таборова «мама» Олена Довгович подякувала родичам за довір’я, що своїх дітей дали в табір і закликала їх, щоб і вдома говорили з своїми діточками рідною мовою і вчили їх традиціям наших предків. Подякувала за присутність і першому секретарю Посольства України в Словаччині пані Світлані Гончаревській, подякувала за активну роботу і членам булави та лекторам. Далі у своєму виступі згадала: «Під час цьогорічного табору, а саме 31 юла 2019 року минуло 50 років від першої літньої зустрічі нашої молоді у селі Ломне, за участі 108 дітей і молоді. Керівниками зустрічі були ми з моїм чоловіком Левком. Ще інтересне на тому і те, що в суботу, 26 юла 1969 року ми з Левком мали весілля, а 31 юла поїхали в Ломне у табір.

Практично наша «свадьб’яна-шлюбна» подорож відбулася у таборі в Ломному. Організатором зустрічі перед 50 роками була Рада української молоді на чолі з Юрієм Бачею та Ярославом Шуркалою. З цього місця хочу подякувати булаві, яка за всіх учасників, при відкритті табору привітала нас з нашим визначним ювілеєм – «золотою свадьбою, а пісню «Два кольори» подарував нам гість табору Мартин Мікуш за супроводу на фортепіано сина Святослава». Ця інформація  викликала у присутніх великий подив з оваціями та щирими оплесками..

В честь XXIV-го літнього табору та XXII-ої літньої школи українознавства тричі прозвучало пластове «Сильно, красно, обережно, бистро». Модератори прощалися такими словами: «До зустрічі y 2020 році на ювілейному 25 літньому таборі «Карпати 2020». При співі таборових пісень та демонстрації фото історії табору «Карпати-2019» прийшла ще одна несподіванка, коли до співу дітей приєднався і популярний Ондрей Кандрач з скрипкою, якого діти вперше були учасниками табору і який висловився, що не думав, що щось таке на Пряшівщині робиться. Учасником заключної програми  була і  відома композиторка Любіца Чековська, син якої Тео Малаховський був також учасником табору та відомі оперні співаки Мартин Мікуш і Светоплук Малаховський, який в останніх роках більш відомий як актор комік.

Надійшли хвилини прощання, обнімання, часом і щира дрібненька сльоза. Додому відходили всі з надією, що через рік зустрінуться в ювілейному 25-у Літньому таборі «Карпати 2020».

Доказом того, що діяльність ПЛАСТу не є марною є і той факт, що в кінці шкільних вакацій з ініціативи булави і юнацтва, від 29.8. до 1.9. вже четвертий раз, за участі 22 юнаків і юначок, відбудеться дальший літній табір «Канаш-2019», де в наметовому таборі його учасники проживатимуть дні за всіми  правилами скаутінгу.

 

Святослав Довгович

УКРАЇНСЬКА АБЕТКА - БЕЗЦІННА САКРАЛЬНА СПАДЩИНА ТИСЯЧОЛІТЬ

 

Дискусія довкола української абетки, яка розгорнулась останнім часом, пов'язана з ініціативою з-за кордону, яка була озвучена українськими політиками, про начебто назрілу необхідність переходу України з кирилиці на латиницю, що символізуватиме наше приєднання до Європи.

Аргументами на користь такої ініціативи є якісь невідомі загалу проблеми "європеїзації" українського алфавіту, декларована політична доцільність відриву від московської кирилиці (інструменту Кремля), чудесні позитивні приклади переходу на латиницю більшості середньоазійських республік…

Як оцінювати таку ініціативу?

Перше відчуття – шок та здивування!

Бо як реагувати на ідею, яка готова поставити самоідентичність українців, глибинні духовні корені нашого народу, закладені у нашій абетці, на межу повного руйнування!

І питання не тільки в тому, що при заміні природньої та гармонійної для українця абетки на незручну та далеку від слов'янського звукового ряду латиницю ми потонемо у вирі чудернацького комбінування зі знаків та символів, не здатних відтворити мову Шевченка.

 

читати далі

Великдень на дворі і писанка на столі

 

Майже за два тижні до Великодня, 9 квітня 2019 р. директор СНМ - Музею української культури у Свиднику Ярослав Джоганик відкрив 20-й річник виставки великодніх писанок. Присутніх на вернісажі учасників та відвідувачів привітала також приматорка міста Свидник Марцела Іванчова. На початку програми з музично-фольклорним віночком веснянок (гаївок) та великодніх звичаїв виступила жіноча співацька група СВИДНИЧАНКА.

Традиція малювання чи прикрашання яєць перед Пасхою ще і сьогодні поширена  на теренах Східної Словаччини. На виставці 28 писанкарок/писанкарів експонують близько 400 великодніх писанок, створених різними техніками. Кожен з майстрів опирається на багатий орнаментальний фонд регіону, з якого походить і творчо його розвиває. На відкритті виставки зразки своєї майстерності представили Любов Балащак з Бардієва, Марія Кравець зі Свидника та Їтка Щерба з Ладимирової, яка, крім писанок, також займається живописом гарячим воском - енкаустикою. Її картини, створені цією технікою, а також вишивка з колекції Марії Сополиги з Нижнього Верлиха влучно доповнюють на виставці яскравість орнаментів писанок.

Приємною несподіванкою для малих і дорослих відвідувачів та водночас великодньою декорацією приміщень музею стала найбільша у Свиднику, висотою в один метр писанка і кролик. Ці предмети декору подарував музею пан Віктор Яковенко з Полтави на Україні, а місцеві художники з Свидницької Палети постарались про їх розпис. Сердечно всім за це дякуємо. Водночас, користуючись нагодою, висловлюємо щиру подяку всім писанкаркам/писанкарям за участь у цій події, за зберігання та розвиток нашої найдавнішої та унікальної традиції.

Виставка триватиме до 31 травня 2019 року. Запрошуємо Вас сердечно!

Список учасників виставки:

Алена Баб′як, Свидник

Марія Бабей, Свидник

Марія Блянд, Ленартів

Любов Балащак, Бардіїв

Анна Цимбаляк, Бардіїв

Людмила Фецур, Словенська Кайня

Галина Федорко, Свидник

Марґіта Яцканин, Свидник

Кветослава Єнча, Сорочин,

Соня Кошар, Требішов

Марія Кравець, Свидник

Ярмила Латта, Стащин

Алена Ловінґер, Мальців

Віра Мікулик, Вишній Верлих

Івана Юрек, Свидник

Анна Мирилович, Снина

Віра Обрин, Вехець

Андрій Оліяр, Нижня Писана

Дарина Оліяр, Нижня Писана

Моніка Пальовчик, Снина

Алена Пелех, Раковець над Ондавою

Катерина Сива, Гуменне

Анна Сливка, Вислава

Божена Шелепець, Свидник

Емілія Шелепець, Снина

Михайло Шелепець, Снина

Їтка Щерба, Ладимирова

 

                                                                                              Людмила РАЖИНА,

                                                                                   СНМ-МУК.

Українська школа вас чекає!

     

«Недільна українська школа» у Братиславі функціонує під захистом молодіжної організації ПЛАСТ на Словаччині  вже не одне десятиліття. Традиції українського народу свято шанує та береже її засновниця Марія Рибак. Разом з вчителями-волонтерами створюють сприятливу атмосферу для дітей, які вивчають українську мову, опановуючи її різноманіття слово за словом.

Діти поділені за віком та рівнем знань на два класи. Цікаві уроки щоразу підвищують інтерес дітей до навчання. Крім уроків української мови, вивчаються вірші і пісні.

Діти беруть активну участь в різних культурно-суспільних акціях, організованих Музично-драматичним колективом ім. Тараса Шевченка та Посольством України в Словацькій Республіці. І цього року в березні школа активно готується до святкування 205-річчя з дня народження Тараса Шевченка, яке відбудеться 16 березня у будинку культури «Ружинов».

Нещодавно до школи завітала Ольга Грицак, відома багатьом українцям у Словацькій Республіці. У семирічному віці вона з родиною переїхала до Словаччини. Служить гарним прикладом для наслідування: тато - відомий театральний діяч і режисер Юрій Шерегій - протягом всього життя шанував культуру своїх предків та зберігав її. Був засновником і художнім керівником ансамблю ім. Т.Г. Шевченка, який існує вже понад 40 років. Пані Ольга у свої 87 років пам'ятає рідну мову і бездоганно володіє нею. Вона ділилась з дітьми спогадами з дитинства, читала вірші Шевченка, пригощала солодощами. Обіцяла приходити і надалі.

Якщо ваші діти хочуть вивчати українську мову, якщо їх цікавить наша культура та звичаї, приходьте щоп'ятниці о год. 17:00 за адресою вул. Дубова, 1, Братислава. Двері школи відчинені для всіх зацікавлених.

Нагадуємо, що Українська школа у Братиславі має однойменну сторінку у соцмережі Фейсбук.

Долучайтеся і слідкуйте, як весело та корисно проводять діти вільний час в Українській школі.

Діяльність «Недільної української школи» в Братиславі у 2019 році проходить за фінансової допомоги Фонду  підтримки культури національних меншин.

 

Вчителька української  школи.

Андрій Савка – борець проти панського ярма

 

В цьому році минає 400 років від дня народження ватажка збійників Андрія Савки (народився 1619 р.  у с. Стебник Бардіївського округу -  помер 24.05.1654 р. в Мушині). Історія зафіксувала його як ватажка збійницького руху на Лемківщині в середині XVII ст. Був людиною обдарованою природною інтелігенцією. Юнаком служив у багатія в сусідньому селі Зборів. Не стерпівши панського  свавілля, наприкінці 30-х рр. XVII ст. підпалив поміщицький двір і втік у гори.

Андрій  Савка став збійником у популярному на той час загоні Василя Баюса з Ліщин колишнього Горлицького повіту. Брав участь у походах на панські двори в Ліщинах, Янушкавичах, Ропі, Сярах, Фльоринці, Жегестові, Вапенному, Бліхнарці (Польща).

Коли польське військо відтіснило загін Баюса за Бардіїв, Андрій Савка створив на Сяніччині самостійний збійницький загін. У травні 1648 р. здійснено напад на замок біля Сянока. У нападі, крім збійників, брало участь понад 100 селян з Вислока (Сяніцький повіт). Повстанці, озброєні рушницями, вилами, косами, вдерлися до замку і визволили в’язнів-збійників. У липні цього ж року селяни Полонної, Ослав­иці, Прибишева, Вислока, Височан і Камінного, разом зі збійниками загону Савки напали на замок у Сяноці. З допомогою плетених драбин перейшли на територію замку, пов’язали сторожу і увільнили групу засуджених до страти збійників. Слава про молодого і відважного ватажка широко розійшлася по всій Лемківщині.

Великий вплив на розвиток збійницького руху мала визвольна боротьба українського народу під проводом Богдана Хмель­ницького. Навесні 1649 р. в Барвінку по­близу Коросна відбулася нарада ватажків і членів кількох збійницьких загонів, що їх очолювали Сенько з-під Маковиці, Василь Чепець з Грибова, Андрій Савка та інші. Кілька збійницьких загонів об’єднано в одну дружину під спільним керівництвом Андрія Савки та Василя Чеп­ця. Назрівало загальне селянське повстан­ня. «Від Сяну аж до Карпатського Підбескиддя, в околицях Дуклі і Коросна, русь­кий народ горнувся до збійницьких дру­жин», — писав польський історик Л. Кубаля. В організації повстання А. Савка діяв спільно з ватажком польських повстанців Косткою Наперським. У червні 1651 р. повстанці захопили замок у Чорштині. На селянських вічах Савка читав відозви геть­мана Хмельницького до селян. За корот­кий час зібрав понад 500 повстанців. Прибувши під Чорштин, селяни на чолі з Савкою розгромили військо краківського єпископа Хембіцького, яке обложило за­мок, врятувавши Наперського та його побратимів від неминучої катастрофи. Але згодом повстання закінчилося поразкою селян.

Деякий час Савка керував збійницьким рухом в районах Словаччини. У склад його дружини влилися загони Гриця Кривого, Кіндрата Корнута та інші. Збійники Савки несподівано з’явилися на Сяніччині і май­же одночасно діяли в селах Західної Лемківщини — Ритрі, Барчицях, Вільшаній, Чорному Потоці. Шляхта вимагала негайної військової розправи з дружиною Сав­ки. У травні 1654 р. піхота на чолі з ротмістром Подолінецьким вирушила з Нового Санча до Камениці і обложила її. Збійники чинили героїчний опір, частині з них вдалося прорвати кільце облоги і врятуватися. Смертно поранений Андрій Савка був доставлений до Мушини і, згідно з терміновим вироком суду, — вбитий на паль.

Ім’я Андрія Савки — славного ватаж­ка лемківських збійників — назавжди за­лишиться в народній пам’яті. У відзначен­ня 350-х роковин народження Савки (1969) львівський митець П. Лінинський створив барельєфний образ Савки, різьбяр А. Величко відтворив образ ва­тажка в дереві, а скульптор П. Кулик ви­ліпив макет пам’ятника борцеві за народ­ну волю.

 

Іван Красовський, Іван Челак

«Енциклопедичний словник Лемківщини»,

Львів, 2013.

 

            Про діяльність Андрія Савки більше можна довідатись у розвідці Івана Гватя «Історичний розвиток  Лемківщини  до 1918 року» - «Науковий збірник   Музею української культури, № 27 (2013), стор. 57 – 99.

Міжнародне бієнале «З кросна до Кросна»

 

12 лютого 2019 р. у виставковому залі СНМ - Музею української культури у Свиднику відбувся вернісаж закордонної виставки 10 Міжнародного бієнале художньої льняної тканини під назвою «З кросна до Кросна». Уже сама назва підказує, що йдеться прo виставку текстильних робіт, головним організатором якої є Музей ремесел в Кросні (Польща).

В урочистому відкритті виставки, крім директора Свидницького музею української культури Ярослава Джоґаника, взяли участь також директор Кроснянського музею ремесел та куратор виставки Ева Маньковська, заступник приматора міста Кросно Броніслав Баран, завідуючий відділом культури та спорту міста Кросно Ґжеґож Полхлопек, приматор міста Свидник Марцела Іванчова, а також одна з учасниць бієнале - академічний художник Анна Боршовська-Нємцова. Вернісаж співом збагатили учні ОШМ у Свиднику Юліяна Варґова та Ванеса Сівакова під музичний супровід  Маріяна Цупришина.

До бієнале зголосилося 92 художники, з яких 87  надіслало свої роботи до змагання, 1 художниця у змаганні не взяла участь, а 4 митці, що представляють наймолодшу генерацію творців, послали свої художні витвори до змагання «Дебют». Наведене число митців за походженням із 12 країн світу, а саме з Фінляндії, Франції, Ірландії, Японії, Литви, Латвії, Німеччини, Словаччини, Швейцарії, України, Угорщини та Польщі. Найчисленнішу мистецьку групу представляють художники з Польщі, з України свої тапісерії надіслали 22 художниці, а Словаччину на виставці репрезентують дві представниці текстильного мистецтва – уже згадувана Анна Боршовська-Нємцова із Свидника та Галина Ґрешлик із Пряшева.

Між виставленими творами переважають сюжети абстрактні та природні, але для художнього опрацювання митці підібрали й історичну, спортивну, релігійну, анімальну та космічну теми, або надихнулися конкретними подіями з області повсякденного життя людини, або звичайних людських мрій. Із текстильних технік, крім класичного гобеленного ткання, художники використали також техніки в’язання крючком, вишивання, переплітання та їх взаємних комбінацій, але можемо зустрінутися також із техніками текстильної інтарсії, друку та аплікації до полотняної основи різноманітних матеріалів (дерев’яні або шкіряні палички, папір, пір’я, скляні кульки, шматки кольорових полотен, компакт-диски, ґудзики і т. д.).

Виставлену колекцію творів можна розділити до двох груп. Першу представляють композиції, створені в більш-менш площинному виді, а другу – твори просторові, тобто текстильні рельєфи, об’єкти та м’які скульптури. Якраз міжнародне журі гран-прі призначило об’єкту Елвіри Штетнер (Польща) під назвою «М’які, милі, та зелені», 2018 р., 33х46х23 см, який нагадує два круглі річкові камені, вкриті свіжим зеленим моховинням. Проблему реального простору в площинному творі вдало рішає робота Маржени Фіщук (Польща) під назвою «Ранішня роса», 2018 р., 34х29х6 см, в якому крапелька роси, стилізована до форми рівнораменного ромба, відокремилась від зеленої основи невизначеної рослини й ніби падає вниз на землю. Лірико-баладним підходом до опрацювання підібраного сюжету вирізняється площинно-рисункова композиція української художниці Ольги Ковалисько під назвою «Зустріч», 2018 р., 40х48 см. Твір відображає розмову двох гарних дівчин, але чорні квіти, уміщені між їхніми обличчями, передвіщають сумний привід їх зустрічі. З м’яких скульптур глядача зацікавить композиція пряшівської художниці Галини Ґрешлик під назвою «Напій снів ІІ», 2018 р., 10х39х31 см. Символічний напій налитий до білої чашки, що покладена на зелено-білій серветці, представляє набір маленьких пухнастих подушок, рожеві відтінки яких підказують, що йдеться не про звичайний, але чарівний напій, який має його споживачу забезпечити справдження нездійснених снів та мрій.

Тому що бієнале художньої льняної тканини не є обмежене з боку тематики, жанру ані використаної техніки, колекція виставлених творів  дуже різноманітна та різнобарвна. Свидницька виставка, яка потриває до 31 березня 2019 р. та на яку вас всіх сердечно запрошуємо, складається з 94 артефактів сучасної текстильної творчості.

 

                                                                                               Ладислав Пушкар.

Ти помилився, Пушкіне…

 

(До 170-річчя з дня народження словацького письменника Павка Орсаґа-Гвєздослава)

 

Заголовок цієї статті навіяний 28-им сонетом «Кривавих сонетів» 

словацького поета Павла Орсаґа-Гвєздослава (1849-1921).

 

                                «(Мій Пушкіне, думок височино,

                                ти помилився, мовивши у гніві,

                                що мусять всіх слов’ян річки бурхливі

                                в російське море злитись, бо воно –

 

                               в притоках пересохне аж по дно.

                               Дивись, природа образи мінливі

                               показує в буття щоденнім диві –

                               тим видивам зникати не дано!

 

                               Дух, – як вода. Ніщо її не зборе:

                               то парою, то йде дощем вона,

                               навзаємністю з’єднує   простори,

 

                               гордуючи лінивістю багна…

                               Ні, висхнути не може духу море,

                               і в ручаях є вічна глибина!)»

                                              (Переклав  Дмитро Павличко)    

 

«Криваві сонети» П. О. Гвєздослав написав у 1914 році. Він, слов’янин, перший серед словаків дав відсіч  слов’янській  ідеї, «коли до неї, - як пише Д. Павличко, – доторкається великодержавний російський шовінізм». Це, зрештою, відповідь і сучасним завзято-наївним слов’янофілам, бо ж ідея єдності слов’ян розсипалась саме із-за імперських намагань і сучасної Росії.

Як і наскільки обізнаний український читач з творчістю Павла Орсаґа-Гвєздослава?

Роман  Лубківський у книзі літературно-критичних нарисів «Многосвіточ» (Київ: «Радянський письменник», 1978. – 264 с.) у нарисі «Зоря Гвєздослава» подає генезис  пізнання творчості Гвєздослава українським читачем. Вже класик української літератури, Іван Франко, у статті «Слов’янська взаємність в розумінні Яна Коллара і тепер», яка появилась у журналі «Народ» у 1893 р., пише про Гвєздослава у зв’язку з появою його віршованого твору, який присвятив Я. Коллару. Творчість П. О. Гвєздослава згадується і у праці «Словаки» українського письменника, перекладача, літературознавця, мовознавця, історика Василя Доманицького (1877-1910), яка вийшла  брошурою у Києві 1909 року.

В антології «Словацька поезія», яка вийшла у Києві    1964 року, поезію Павла Орсаґа-Гвєздослава перекладали: В. Лучук, О. Новицький, А. Малишко, М. Бажан, І. Цитович, Г. Кочур, Б. Тен, М. Рильський.

Віршовані твори П. О. Гвєздослава появлялись на сторінках  українських літературних журналів «Всесвіт» і «Жовтень» у перекладі А. Патруса-Карпатського, А. Малишка, Р. Лубківського, Д. Павличка.

Словацьке педагогічне видавництво, відділ української літератури  в Пряшеві у 1961 році видало «Криваві сонети» П. О. Гвєздослава у перекладі  українського поета Андрія Патруса-Карпатського (1917-1980).

Ужгородське видавництво «Карпати» у співпраці з кошицьким «Східнословацьким видавництвом» у 1986 році видали «Криваві сонети» у перекладі Дмитра Павличка з передмовою Романа Лубківського «Апофеоз гуманізму, братерства, миру». Це, безперечно, найкращий  український переклад «Кривавих сонетів» Павла Орсаґа-Гвєздослава.

У 1997 році в київському видавництві «Основи» вийшла «Антологія  словацької поезії ХХ століття». Переклав, передмову і коментар написав Дмитро Павличко. Ця антологія розпочинається саме перекладом «Кривавих сонетів» Павла Орсаґа-Гвєздослава.

За популяризацію творів словацької літератури Дмитра Павличка та Романа Лубківською було оцінено словацькою літературною Премією імені Павла Орсаґа-Гвєздослава.

З монографії Юрія Кундрата «Українській художній переклад у Чехословаччині (1945-1980)», яка вийшла у Словацькому педагогічному видавництві, відділі української літератури в Пряшеві у 1983 році, дізнаємось, що українські періодичні видання Словаччини наближували своїм читачам творчість П. О. Гвєздослава. Правда, інтерес до його творчості не зупинявся й у дальші роки.

Ужгородський літературознавець Тетяна Ліхтей у монографії «Слов’янська планида» (Ужгород: Поліграфцентр «Ліра», 2010. – 304 с.) у розділі «Словацькі поети українською: тексти і контексти» приділила увагу і творчості Павла Орсаґа-Гвєздослава. Щодо українських перекладів Гвєздославової спадщини заявила, що вони давно чекають на окреме книжкове вибране його творчого доробку, але також і на їх дослідження.

 

                                                                               Іван Яцканин.   

В Ужгороді нарешті вийшов четвертий том «Творів» Олександра Духновича

           

В Ужгороді у видавництві «ҐРАЖДА»  у січні 2019 року коштами згаданого видавництва і Миколи Мушинки нарешті вийшов довгоочікуваний четвертий том «Творів» Олександра Духновича (616 стор.) . Нагадаймо, що ще в далеких 60 роках минулого століття  зродився задум видати повне зібрання творів Олександра Духновича: перший том вийшов в Пряшеві в 1965 році, другий – в  1967 році, а третій – у  1989 році.  В силу того, що українська національна меншина в Словаччині поступово втрачала відповідні умови для свого розвитку, в колах пряшівської української інтелігенції  розпливалась надія, що колись  вдасться видати й останній том, над яким працювала Олена Михайлівна Рудловчак на протязі  майже всього  свого творчого життя.

Презентував четвертий том  «Творів» Олександра Духновича директор видавництва «ҐРАЖДА», а заодно  і  редактор цього тому Іван Ребрик 1 лютого 2019 року в Пряшеві під час наукового семінару з нагоди 100-річчя з дня народження Олени Рудловчак.

Якщо перший том містив поетичні, прозові, драматичні, другий педагогічні, історичні та філософські твори будителя, третій календарні видання Духновича, його публіцистичну спадщину, то четвертий – мемуарну й епістолярну спадщину.

Четвертий том охоплює  Особисті роздуми Духновича,  Записки  Духновича 1858, 1861, 1863, листи, а також   «Альбом…».  Він відкривається розвідкою Миколи Мушинки «Олена Рудловчак – найвизначніший україніст-карпатознавець Словаччини, провідний дослідник життя і творчості Олександра Духновича». Наприкінці автор рекомендує видати не лише її неопубліковані праці, але й перевидати ті, які публікувалися в рідкісних виданнях. Замість передмови опубліковано розвідку Олени Рудловчак «З протореного шляху – в дальшу творчу путь», складену з публікованих та машинописних статей дослідниці за рукописними робочими начерками.

Велику моральну підтримку Олені Рудловчак у підготовці до друку останнього тому О. Духновича надавав голова Товариства ім. О. Духновича Михайло Ричалка. Врешті, Пряшів передав в Ужгород  Мирославом Ілюком переписані  на комп’ютері тяжко розбірливі  тексти. Частину матеріалів допомогла переписати співробітниця Олени Рудловчак в колишньому Дослідному кабінеті україністики Богдана Марец.

На час завершення робіт над останнім томом  Пряшеву вже не був потрібний ні О. Духнович, ні його твори.. Його пам’ятник, відкритий в далекому 1933 року в центрі міста (авторка Олена Мандич), був демонтований і пролежав кілька років в музеї. Після довгих зволікань і наполягань з боку закордонної громадськості  пам’ятник все ж таки був знову встановлений, але вже не в центрі міста, а на набережній Ториси. Новоявлене пряшівське політичне русинство (не плутати з нашим традиційним народним русинством!)  ніяк  не доклало рук до видання четвертого тому, проте незадовго почало настирливо  експлуатувати ідею будительства і постать Олександра Духновича  в своїх пропагандистських цілях.

Треба оцінити великий особистий вклад Івана Ребрика. Він не лише довершив роботи над остаточною редакційною  підготовкою текстів до друку, але і видав  їх окремою книжкою,  чим зберіг перед забуттям невідому або маловідому читацькому загалу мемуарну та епістолярну спадщину будителя. Цим самим він виконав задум Олени Рудловчак і її однодумців – довершити видання «Творів» Олександра Духновича у чотирьох томах.

 

                                                                                                          -мі-

Науковий семінар про життя і діяльність  Олени Рудловчак

           

1 лютого 2019 року, у  день століття з дня народження історика літератури і культури  Олени Рудловчак (1.2.1919, Мукачево - 16.11.2007, Пряшів), яку вважають одним з найвизначніших карпатознавців ХХ ст., в Словацько-українському культурному та інформаційному центрі в Пряшеві відбувся науковий семінар за участю дослідників з Пряшева та Ужгорода, на якому  було розглянуто  широкий спектр її наукових зацікавлень. В центрі її уваги були життя і творчість  будительської генерації, головним чином,   Олександра Духновича.

Від імені Союзу русинів-українців СР семінар відкрив виконуючий обов’язки голови Центральної ради СРУСР Павло Боґдан. Учасників семінару привітала перший секретар Посольства України в Словацькій Республіці  Світлана Гончаревська.

Модератор семінару, закордонний член Національної академії наук України, Микола Мушинка вказав на неоціненний вклад  Олени  Рудловчак у вивчення історії  літератури і культури, в дослідження розвитку  театру,  радіо і музейної справи Пряшівщини.

В семінарі взяла участь донька Олени Рудловчак Марія Дуфек, яка разом з сином Яном приїхала  з Праги. Вона розповіла про сімейне життя мами, про її неймовірну працьовитість, скрупульозність і настійливість при подоланні перешкод,  про батька Андрія, який стояв при колисці наших радіопередач, про вже покійного  брата Володимира, який певний час був заступником міністра фінансів Чеської Республіки.

Директор ужгородського видавництва «Ґражда» Іван Ребрик прибув на семінар з незвичайним сюрпризом – четвертим томом  «Творів» Олександра Духновича, над укладенням якого довгими роками працювала Олена Рудловчак, проте їй так і не вдалось в Пряшеві реалізувати свою мрію. Четвертий том творів Олександра Духновича вийшли коштом видавництва «Ґражда» і коштом Миколи Мушинки.

У найближчих планах видавництва  – видання «Закарпатської журналістики у другій половині ХІХ століття» Олени Рудловчак.

Декан філологічного факультету Ужгородського національного університету Галина Шумицька розповіла про зберігання спадщини Олени Рудловчак в Ужгородському національному університеті, де знаходяться її приватний архів, бібліотека  і деякі особисті речі  дослідниці.

Проректор з наукової роботи Закарпатської академії мистецтв Наталя Ребрик (Ужгород) розповіла про закарпатську журналістику у дослідженнях Олени Рудловчак.

Михайло Роман спрямував свій виступив, головним чином, на педагогічну діяльність Олени Рудловчак, Йосиф Шелепець звернув увагу на  позачасовість у її дослідній праці, Любиця Бабота -  на внесок дослідниці у вивчення закарпатоукраїнської літератури, Зузана Ганудель розповіла про працю О. Рудловчак в Дослідному кабінеті україністики, Іван Яцканин розглянув статті дослідниці  на сторінках журналу «Дуклі», Мирослав Сополига освітлив її дослідження на сторінках «Наукового збірника Музею української культури» і одночасно піддав критиці використання декотрими особами терміну типу «карпатська культура» в далеких від науки цілях. Ярослав Джоґаник поділився спогадами про О. Рудловчак і колишню кафедру української мови і літератури, Павло Боґдан наблизив вклад О. Рудловчак у розвиток українського радіомовлення у Словаччині. В ході дискусії до обговорення доповідей залучилася працівниця кошицьких національно-етнічних радіопередач Людмила Гар’янська.

Учасники семінару мали змогу заслухати голос Олени Рудловчак із магнітофонного запису та ознайомитись із зразками готованого науково-популярного фільму «Олена Рудловчак. Дорога додому», над яким працює  Медіацентр Ужгородського національного університету.

Підсумовуючи семінар, Микола Мушинка сказав, що він виконав своє завдання і став поштовхом до продовження праці, яку виконала Олена Рудловчак.  Стосовно справ навколо бібліотеки колишнього Дослідного кабінету україністики, яку будувала Олена Рудловчак,  він сказав, що в університеті вона минулого року  була остаточно  ліквідована і кожен міг взяти з неї все, що тільки захотів. Тим самим було зруйноване все, що зробила Олена Рудловчак. Справдилися її слова про те, що  на кафедрі ніякого майбутнього для дослідів немає.  Він додав, що сучасне керівництво Інституту україністики і центральноєвропейських студій університету є «виразно антиукраїнське».

Праця Олени Рудловчак залишається недовершеною. Не бачачи подальших українознавчих перспектив  у Словаччині, заповіла передати свою спадщину  для зберігання на близьке її серцю  Закарпаття. Дочка Марія Дуфек виконала цей заповіт і передала її приватний архів і бібліотеку. Ужгородці енергійно взялись  за відкриття  в університеті кімнати-кабінету Олени Рудловчак, за вивчення і поступове оприлюднення всього того, над чим вона працювала і  що залишила для нащадків. Поява з друку  четвертого тому «Творів» Олександра Духновича є наочним свідченням цього.

 

                                                                                  Мирослав ІЛЮК.

                                                                                  Фото: Олесь Мушинка.

Категорії

• Новини
• Моніторинг
• Про нас
• Про нас пишуть
• Нове життя
• Історія та фотографії
• Календар акцій
• Консульство
• Цей веб–сайт

Архів новин

• 2017 року
• січень
• лютий
• березень
• квітень
• травень
• червень
• липень
• серпень
• вересень
• жовтень
• листопад
• грудень